Німецька окупація
Сергій Білокінь
Коли прийшли німці, 1 жовтня 1941 року Київська міська управа [50] призначила Поліну Аркадіївну директором музею російського мистецтва [51]. Щоб зберегти приміщення від реквізиції під радіостанцію (існував такий план) спішно відтворили експозицію. Музей вважався на консервації, екскурсій у ньому не проводили. Музейники, а їх у штаті було всього дев’ятеро, причому науковим співробітником стала тільки одна Лідія Андріївна Пелькіна (1911-1994) [52], займалися внутрішньою роботою, хіба зрідка приймали якихось поважних відвідувачів за особливими записками д-ра Георга Вінтера [53], що керував київськими музеями, книгозбірнями й архівами. Зрештою, в музеї лишалося тоді мало чого, адже експонати великою мірою евакуювали. Отже, в Києві лишили тільки ту частину речей, що, з погляду тодішнього совєтського музейного начальства особливої вартості не мали. Наприклад, лишались ікони (sic!). Внаслідок серії розпоряджень Управління в справах мистецтва пощастило евакуювати 583 твори малярства, графіки й скульптури. Евакуйовано твори Вєрєщаґіна й Врубеля з їхніх виставок, що належали Миколаївському та Одеському музеям. Оскільки існувало спеціальне розпорядження вивозити предмети з металу, крім невеликих скульптурних творів П.Клодта, Є.Лансере та інших майстрів, вивозили бра, канделябри, вази й навіть самовари (sic!) [54]. Музейне діловодство, як і по всіх інших київських установах, було знищено [55].
Дещо, правда, додавалося. Зносили й звозили музейні речі, виявлені в різних місцях Києва. Мистецтвознавець і музейник Микола Чорногубов [56], якого невдовзі убили (так і не зовсім ясно – хто), здійснив передачу ікон із Лаврського «Музейного містечка». Серед них були чудотворна лаврська ікона Влахернської Божої Матері та ікона Ігорівської Богоматері [57]. У жовтні 1942 року, розбираючи в школі на Ново-Левашовській речі, перевезені з Лаври, Поліна Аркадіївна виявила ікони з відомої колекції єпископа Чигиринського Порфирія Успенського (1804-1885) [58]. Відібрані ікони співробітники перенесли на руках до музею, продезінфікували, заінвентаризували, склали на кожну з них наукову картку. Студіюючи кожну ікону, вони забували про ту страшну дійсність, що їх оточувала [59].
Під час війни, розповідала П.А., люди швидко виявляли свою суть. Характерно, що з розкритими обіймами зустрічали німців якраз ті, хто раніше особливо активно демонстрував свою відданість большевикам. Так, наприклад, змінився Дубровський, котрий у 1928-29 роках особливо ревно відбирав у музеях коштовні речі для продажу за кордон за золото. Під вилучення потрапив тоді дуже коштовний гобелен Музею мистецтв ВУАН 1512 року із ктитором [60]. Цікаві речі розповіла П.А. про Штепу. Розповіла навіть, хто персонально написав на неї донос, за яким її викликали до гестапо. У жінки, що видавала перепустки, казала вона, витягнулось обличчя, коли вона почула, що П.А. потрібно до 320 кімнати. Офіцер, що допитував її, показав їй цього доноса і запитав, чи знає вона цих людей (підписалося троє [61]). Цих людей знали всі кияни навіть уже в мої часи. Треба сказати, що становище П.А. за німців було особливо хистке, адже вона була жидівка. Але ніхто з киян, – жоден із тих, хто її знав (а знали її сотні людей), не подумав про це «сповістити».
У вересні 1943 року д-р Вінтер розпорядився підготувати речі для вивезення до Кам’янці-Подільського. Він пояснив, що Київ німцям доведеться залишити. Будуть бої за саме місто, отже, речі треба убезпечити. Поліні Аркадіївні він запропонував їх супроводити.
Почали пакуватися. Як і інші музейники, вона не знала, що робити. Запаковувати другорядні, третьорядні речі, а важливіші десь ховати? Вона, природно, не мала зв’язків з жодним підпіллям, вона була просто собі музейник. У статті Пелькіної й Факторовича читаємо: «Більшість позосталих експонатів була захована в потаємних місцях – у такий спосіб намагався врятувати їх від викрадення працівник музею Г.Вдовиченко» [62]. Не йметься віри, щоб це робилось потаємно від директора, але ж про директора говорити щось добре було не заведено! Так один ставав «хороший» і рятувався коштом іншого. Отож 22 вересня 1943 року Поліна Аркадіївна вирушила слідом за тим, що стало стрижнем її життя, вирушила за експонатами до Кам’янця. Везти довелось чимало. Разом виходило 15 ящиків з експонатами музею російського мистецтва (із них дев’ять з іконами), 11 ящиків із колишнього музею Ханенків, і кілька пакетів, для яких ящиків не вистачило. Однозначної характеристики того, що вивозили німці, немає. З одного боку, існує «Список експонатів», складений 1945 року на основі зацілілих інвентарних книг та інших документів. Тут зареєстровано 835 малярських творів, 54 акварелі й рисунки, 222 ікони, 17 естампів. З другого боку, збереглися німецькомовні описи, що складались під час запаковування скринь, – мабуть, точніші, але, здається, неповні. Так, малярських творів тут зазначено менше (578), зате ікон виразно більше (350). Не вказуючи на джерело, Пелькіна й Факторович навели заяву директора Прусського музею мистецтв д-ра Альфреда Роде, мовляв, він одержав приблизно 800 ікон – найбільшу, як він заявив, збірку ікон у світі [63].
Водночас П.Кульженко залишила в Києві свою особисту бібліотеку, збірку діапозитивів з історії мистецтва – дві з половиною тисячі штук, стільки ж негативів [64], меблі з червоного дерева, корельської берези, чудовий зліпок з ориґіналу Венери Мілоської, вилитий на її й чоловіка замовлення у майстерні Лувру. Після війни Венера єдина з кульженківських речей (принаймні, великих!) лишалась у помешканні за нових пожильців. П.А. сказала, що за її заявою в управління у справах культури цей зліпок було передано до музею західного й східного мистецтва [65].
Спершу роботи не було. Та в середині жовтня д-р Вінтер привіз із Києва ще 46 ящиків. Довелося розбирати їх один за другим, складати списки, нумерувати, інвентаризувати: автор чи доба, матеріал, техніка, розмір, збереженість. Один примірник такого опису Поліна Аркадіївна клала до ящика, другий здавала д-рові Вінтеру, третій залишала собі. На початку грудня оголосили наказ рейхскомісара вантажити ящики й відправити їх до Кеніґсберґа. Зрештою, вона була готова їхати за ними на край світу, отже в січні музейне майно у 78 ящиках відправили до маєтку Рішау, за 60 кілометрів від міста. Поліна Аркадїівна одержала ключа від кімнати, де їх було складено, робила зондажі. Тут вона розпочала монографію, присвячену іконопису. 13 листопада 1944 року ящики перевезено до маєтку Вільденгоф за 70 кілометрів від Кеніґсберґа, тільки з протилежного до Рішау боку. Так минули листопад, грудень. Настав січень 1945 року, почався наступ Совєтської армії. День за днем, година за годиною описала дослідниця перебіг подій, коли наступало військо, коли біженці зайняли графський будинок, коли палац… згорів разом з усім, що в ньому було [66]. Потім про свій арешт, про те, хто її допитував, коли і що вона казала. Це вже я цитую її власні спогади, писані її рукою. Про них уперше згадано в повісті про Янтарну кімнату, що потрапила до рук Марії Володимирівни Трубецької.
Персонаж повісті, що розшукував цю кімнату, – природно, співробітник КҐБ, тільки про це в книжці ніхто не говорить («все простые советские люди»), – приїхав до Костроми до Поліни Аркадіївни Кульженко (у повісті – Ангеліни Павлівни Руденко). Вона познайомила його зі своєю «сповіддю, що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, – милість…» (с. 179). В ранішому епізоді (с. 159) інтелектуал з КҐБ вголос перекладає це місце з французького ориґіналу, ще не бачивши «сповіді».
«- Ви… ви навмисне? – зривистим голосом спитала жінка» [67].
Усе це вигадано. Чекіст у неї вдома не був взагалі, тому не міг бачити жодного французького видання з цим текстом, а відтак не мав причини демонструвати свої лінгвістичні здібності. Слова Ренана «Всем, терпящим крушение на море бесконечности, – снисхождение» узято за мотто до двотомника: Гиляров А.Н. Философия в ея существе, значении и истории: Руководство к изучению философии, Часть І-ІІ. К.: Книгоизд. И.И.Самоненко, 1918-19. П.А. у своїх спогадах відтворила саме цей – ґіляровський – переклад, літера в літеру.
Так, це був життєвий крах. Поліна Аркадіївна Кульженко опинилась поза батьківщиною і втратила все. Залишитись у такій ситуації без нічого – найстрашніше, що могло б випасти на долю музейника й ученого. Директор Публічної бібліотеки (під час війни звалась Академічною, Крайовою, тепер -це бібліотека ім. Вернадського) Микола Геппенер, що супроводив до Чехії транспорт з книжками, зв’язався з радянським командуванням у Празі, допоміг перетягти його до совєтської зони і таким чином урятував. Він ніколи потім не мав права на роботу за фахом, навіть на київську прописку, служив в ортопедичному інституті, а жив у Бучі. Видатний археограф, неофіційно продовжував свої студії, що не публікувалися, зокрема працював над книжкою, яку потім рік у рік ставив собі у робочий план інший «дядя». Так склалася доля бібліотекаря, який державне майно врятував [68]. На що могла сподіватися Кульженко [69]? Як репатрійована вона працювала реєстратором на 148-му збірно-пересильному пункті, якимось чудом пройшла перевірно-фільтраційний пункт у Кібартаї (де цей Кібартай? я не запитав, а на карті тепер не можу знайти [місто в Литві, на кордоні з Калінінградською областю. – Ред.]), повернулась в Україну, але приїхати до Києва не зважилась. З 10 липня 1945 року до 15 серпня 1946 року працювала медсестрою в лікарні цукрового заводу в селі Синяві Рокитнянського району. Тут померла особливо близька їй після смерті рідних няня-францисканка Марія Костянтинівна Лісовська, литвинка, яка пройшла за нею увесь її шлях.
П.А. охоче про неї розповідала:
– Вона трималась духом, щось ніби випромінювала. Від неї йшов, ллявся спокій. Красиво їла. Носила освячену обручку – була ніби Христова наречена. Коли я обмовилась, що «Ігорівська згоріла», – вона заперечила: «Богоматір не могла згоріти, це дошка згоріла!..» Разом з тим, вона любила читати газети, в усьому орієнтувалась – просто жила в іншому світі. Одного разу сказала курйозну річ: «Толстой пише, як наш Крашевський». Бачите, справа не в умертвінні плоті, а в любові до людини.
Примітки
50. Як відомо, першим головою Київської міської управи 23 вересня – 29 жовтня 1941 року був проф. Ол.Оглоблин (Верба Ігор. Архівна Оглобліяна в Києві // Український історик. Том 120-123. 1994. С. 178; Його ж. О.П.Оглоблин: штрихи до портрета // Київська старовина. 1994. Листопад-грудень. № 6 (309). С. 83).
51. У списку наукових праць, датованому 1 квітня 1942 року, дослідниця зазначила «Короткий довідник культурно-історичних пам’яток України» з дивною датою – листопад 1941 року. Незрозуміло, для кого саме складала вона цей довідник і що хотіла сказати цим датуванням (німці ввійшли у Київ 19 листопада). Думається, вона зробила це з кон’юнктурних міркувань. Тим часом 1942 року в газеті «Нове українське слово» за прозорим криптонімом «П.К.» вчена опублікувала три статті: «Генріх Шліман» (4 лютого. № 26), «Мікель Анджело Буонаротті» (19 лютого. № 39) та, на Великдень, «Церкви, знищені большевиками в Києві» (5 квітня. № 77). В архіві Ф.Максименка збереглась витинка третьої з них. У повісті Дмитрієва та Єрашова зміщено хронологію. У зв’язку з цими публікаціями сказано: «Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку – призначили завідуючкою Музеєм російського мистецтва» (С. 164).
52. Див.: Пелькина Л.А. Из воспоминаний // Выставка «Русская гравировальная школа XVIII – первой половины ХIX века»: Сб. материалов к 75-летию музея. К.: Киевский музей русского искуссства, 1996. С. 27-44; Пелькіна Лідія, Факторович Михайло. Евакуація і грабунок: Київські мистецькі цінності під час війни // Пам’ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 111-119.
53. Вінтер Георг (28 квітня 1895, Нойрупин – 4 червня 1961) – німецький архівіст. Під час Першої Світової війни брав участь у воєнних діях на Східному фронті, 1917 року – в Румунії, 1918 – в Україні. У лютому 1921 року закінчив Берлінський університет. З 1938 директор Берлінського таємного державного архіву. У жовтні 1941 року був відряджений до штабу окупованих областей СРСР «Південь». Працюючи в Берлінському штабі, розробив план німецького цивільного управління архівами в Україні. Влітку 1942 року перейшов у розпорядження Райхскомісаріату України, 16 грудня очолив Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями в Києві. У вересні 1943 року керував евакуацією цього управління до Кам’янця-Подільського, у січні 1944 року – до Тропау (Чехія), де служив до 31 березня. З 1 серпня 1952 року до 1 травня 1960 року був директором Бундесархіву. Див.: Mueller Wolfgang. Georg Winter und das Bundesarchiv // Archivalische Zeitschrift. 58 Band. 1962. S. 129-137; Rohr Wilhelm. Georg Winter // Der Archivar.1961. Band 3. S. 179-190; Дубик Марина. Архіви Києва часів німецької окупації, вересень 1941 – листопад 1943 // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 2. К., 1997. С. 538-539.
54. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 112.
55. Пелькина Л.А. Из воспоминаний // Выставка «Русская гравировальная школа XVIII – первой половины ХIX века»: Сб. материалов к 75-летию музея. К.: Киевский музей русского искуссства, 1996. С. 34-36. Було спалено конторські книжки на київських кладовищах. І таке діялось по всіх українських містах. Юрій Смолич розповідав про Харків: „Пам’ятаю той страшний день. Сажею від спалених архівів різних установ були засипані центральні квартали міста – вітер стелив і волік по тротуарах і асфальтах вулиць чорний, обвуглений паперовий дріб’язок: то було моторошне й болісне видовисько’ (Смолич Юрій. Твори у восьми томах. Том 7: Розповіді про неспокій. К.: Дніпро, 1986. С. 389).
56. Чорногубов Микола Миколайович (17 березня 1873, Чухлома Костромської губ. – 21 жовтня 1941, Київ) – музейник. У 1902-17 роках старший вчений консерватор Третьяковської галереї у Москві, згодом до 1930 року охороняв збірки Харитоненків у Наталівці. Похований 26 червня 1943 року. Див.: Похорон М.М.Чорногубова // Нове українське слово. 1943. 1 липня. № 152 (470). С. 4; Пробоєм. Прага, 1943. Кн. 10 (123). С. 608; Чорногубова К. Життя і смерть М.М.Чорногубова // Україна. 1944. № 10. С. 34-36; Дубина К. 778 трагічних днів Києва. К., 1945. С. 50, 52; Валентин Серов в воспоминаниях, дневниках и переписке современников. Л.: Художник РСФСР, 1971, Том 1. С. 273, 303; Том 2. С. 341; Хто ж він, Чорногубов? // Пам’ятки України. 1990. Ч. 1. С. 8.
57. Фоторепродукцію з другої ікони після її розкриття, яке здійснив М.Касперович, див.: Курінний Петро. Три роки праці реставраційної майстерні Лаврського музею культів та побуту // Український музей, Збірник перший. К., 1927. Після с. 164. Пор.: Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54.
Цікаві відомості містяться в музейній інвентарній книзі, заведеній 1939 року (перший запис 20 лютого 1939 року; на титульному листку напис, виконаний друкарським способом: «Затв.[ерджую.] Заст.[упник] наркома освіти тов. Хвиля»; прізвище після його арешту 13 серпня 1937 року закреслене). Ікони передавались за актами, перший з яких датується 16 жовтня 1942 року, останній, № 16 – 18 лютого 1943 року. Здебільшого це були акти про передачу ікон з кол. Музейного містечка. Наприклад, перший запис такий: «Икона Ефрем Сирин. Грецьких (sic) писем кон. XVI ст. Акт № 1 від (sic) 16 жовтня (sic) 1942 р. (sic) про передачу икон из Лавры. Розколота (sic) вдоль. Глубокие выпады на лице, правой руке, свитке и на полях». Перед записами за цим останнім актом № 16 вписано ікони Ж-644 / Ж-742 з поясненням: «Акт от 16.ІІ 43 про передачу икон из штаба Розенберга, взятых из Лавры штабом». До інвентарної книги ікони почали переписувати 19 жовтня 1942 року, закінчили – 22 лютого 1943 року. Наведу записи про найважливіші ікони. Самих актів у музеї немає. Їх викрадено (знищено?) у короткий період безвладдя, поки в Києві не утвердились большевики, або вилучило НКҐБ-МҐБ. Можливо, акти було складено українською мовою. До інвентарної книги переписував відомості музейний співробітник (не Кульженко і не Пелькіна) російською, подекуди з використанням українських літер і слів. Записи цієї людини незвичайно важливі, адже ці речі вона бачила одна з останніх.
«Ж-279. [Записано] 10/ХІ – 42 р. Икона. Успение Богородицы. Чудотворная из Великой Успенской церкви Киево-Печерской Лавры. Д.[ерево,] т.[емпера. Розмір] 27,7 х 39,2. [Спосіб придбання. Посилання на документи.] Акт Музея Зап.[адно]-евр.[опейского] искусства в Киеве от 10 ноября 1942 г. [Примітки.] Много глубоких выпадов, дырочки от ризы. Не достает шпонки. По краям часть дерева обламаны (sic). [Приписано:] Выбыла во время немецкой оккупации согласно списка порядков. № 17». [Докладно про неї див.: Пуцко Василь. Печерська ікона Успіння Богородиці: легенда і дійсність // Родовід. Ч. 9. К., 1994. С. 65-72.]
«Ж-280. – ’ – Икона. Игоревская Богоматерь. Греческо-Киевских писем. ХІІ ст. (?) д.[ерево,] т.[емпера] 38,5 х 28,7. Акт Музея Зап.-евр. искусства в Киеве от 10 ноября 1942 г. Очень реставрирована, много заделок и осыпей. Вверху справа в углу свежий выпад». Пор.: Каталог произведений Киевского музея русского искусства, утраченных в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг. (Живопись, графика) / Сост. Е.И.Ладыженская, Л.А.Пелькина, М.Д.Факторович. К., 1994. С. 192-230. Тираж 500 прим. Фізично збереглись у збірках музею лише деякі ікони – очевидно, ті, що не вивозились.
58. Про нього див.: Толстой Юрий. Списки архиереев и архиерейских кафедр Иерархий и архиерейских кафедр Иерархии Всероссийской […]. СПб., 1872. С. 49. На Синаї, в Єрусалимі та на Афоні він зібрав колекцію з 42 ікон, серед яких були, зокрема, чотири енкаустичні ікони VI-VII сторіч. Цю збірку він заповів музеєві Київської духовної академії. Докладно про нього див.: Вздорнов Г.И. История открытия и изучения русской средневековой живописи: ХІХ век. М.: Искусство, 1986. С. 183-186. Порфир’ївську колекцію ікон було зареєстровано в музейному каталозі під №№ 3316-3357, див.: Петров Н.И. Указатель Церковно-археологического музея при Киевской духовной академии. Изд. 2, испр. и доп. К., 1897. С. 96-98. У своїй розповіді Вздорнов покликався на лист П.А.Кульженко (в іменному покажчику – Олександрівна) від 1 лютого 1980 року (С. 334).
59. На думку Дмитрієва та Єрашова, «мало не цілу добу сидіти у музеях» примушував Кульженко «страх перед відплатою за зраду Батьківщині» (с. 166). Така примітивна психологія.
60. Фландрський гобелен розміром 158 х 329 см. У композиції гобелену об’єднано два сюжети – «Обрізання» ліворуч та «Поклоніння волхвів» праворуч (Виставка тканини. С. 30. № 53). За архівною справою (ДАКО. Ф. 112. Оп. 1. № 85) про вилучення цього гобелена, не покликаючись на каталог П.Кульженко, говорить Жанна Арустамян (Арустамян Ж. Продано, перетоплено // Пам’ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108-109). Той самий інвентарний номер і однакове датування свідчать, що йдеться про ту саму річ. Описуючи її у своєму каталозі, Кульженко навела напис, виконаний на бандеролі: «Iohannes le Gressier decretorum doctor scolasticus et officialis Namomensis» («Іоанн Ле-Ґресьє з Намюру, спеціаліст в декретах, вчений і суддя». Цікаво, чи вважає законним тодішній акт купівлі-продажу цього гобелена його нинішній власник? І хто він персонально?
61. Чи були одночасні три доноси, – я не уточнював.
62. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 117.
63. Там само. С.116-117.
64. У листі П.А. від 30 серпня 1977 року знаходжу таке незрозуміле для мене місце: «Про мою бібліотеку і негатеку варто було б поговорити з М.І.Вязьмітіною».
65. Виходить, цю заяву вона повинна була лишити під час зустрічі з Пащенком.
66. Нещодавно про це згадувалось у виданнях: Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С. 165; Ковалинский В. Меценаты Киева. [К., 1995]. С. 228. Пор.: Рясний А. Пограбоване – повернути! // Культура і життя. 1988. 15 травня. № 20 (2941). С. 7; Каталог произведений Киевского музея русского искусства, утраченных в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг. (Живопись, графика) / Сост. Е.И.Ладыженская, Л.А.Пелькина, М.Д.Факторович. К., 1994. Крім музейних експонатів, загинули речі, що належали особисто П.А., серед них врубелівське «Благовіщення» (акварель і олія, 1884), репродуковане у вид.: Яремич С.П. Михаил Александрович Врубель: Жизнь и творчество (М.: І.Кнебель, [1911]. С. 22), акварелі Григорія Золотова – його серія квітів (він знав, що П.А. дуже любила квіти) тощо.
67. Уже тоді, прочитавши книжечку, почав я мріяти про цей манускрипт, – зараз він лежить переді мною, і ось тепер уперше публікується. Свого часу цей рукопис побував у руках калінінґрадця І.М.Мар’янчика, який, власне, й приїздив до Поліни Аркадіївни. У повісті він – Серґєєв. Він повернув його за належністю 11 жовтня 1958 року разом із малоприємним листом, що не залишав сумнівів щодо його основного фаху.
68. Див.: Дубровіна Любов Андріївна (нар. 30 вересня 1950). М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В.І.Вернадського АН України // Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 34-35; Ульяновський Василь Іринархович (нар. 6 серпня 1958). Микола Геппенер: доля вченого та його наукова спадщина // Київська старовина. 2002. Березень-квітень. № 2 (344). С. 143-175.
69. Аналогічна ситуація, але зовсім інше ставлення. Для евакуації речей із семи харківських музеїв на схід большевики виділили два ваґони. 10 жовтня 1941 року ешелон зупинився на станції Олексіївка, – тут його розбомбила німецька евакуація. Все пропало. Загинули: директор історичного музею Ісаак Меєрович Яблочнік, директор музею революції Семен Порфирович Компанієць, завідувач відділом історичного музею Іван Андрійович Максименко. Вони – герої (Кончин Евграф. Трагедия на станции Алексеевка // Кончин Е. Эти неисповедимые судьбы. М., 1990. С. 242-244).