Батько

Сергій Білокінь

Мій батько [1] був ботанік, професор кафедри фізіології й біохімії рослин Київського університету. Усе, що він знав, – а в дитинстві я був переконаний, що він знає все, – він досяг здебільшого самоосвітою. Ніхто з його предків, як то кажуть, „університетів не кінчав”. Отож батько читав, навчався все життя: він розумів, що його діди й прадіди всі дивляться на нього і ним пишаються.

А тепер я дуже пишаюся своїм батьком. Передусім і особливо тим, що він жив ідеалами. Навіть тією наївність його, що часто виявлялась у побуті. Якби в його поколінні таких людей, як він, перед війною чи у війну не стало, – що було б із нами, я не знаю.

Він мав чудову пам’ять, зокрема на вірші. Десь у шістдесяті роки на родинних святах я двічі чув і запам’ятав з батькових вуст повний текст «Євшан-зілля» Миколи Вороного – із вступом та епілогом. Не маю сумніву, що батька рятувало лише те, що він працював у ботанічній науці. Гуманітарієві такої одвертої поведінки не подарували б.

У гурті гостей він охоче співав. Найулюбленішу його пісню я теж дуже люблю:

Ой, на горі сад біленький (двічі),

Брала вдова льон дрібненький…

На концертах цю пісню чомусь майже не виконують, принаймні, я ніколи не чув. „Взяв би я бандуру” чув сотню разів, а от цієї – не доводилось. Ніби виправдовуючись, батько казав, як багато в ній від життя.

Він мав голубі очі й любив вишиванки з блакитними орнаментами. У кіно міг заплакати. Нещодавно я зустрів однокласницю Лену Шаблінську, його колишню студентку. Вона сказала мені, що серед студентів вважалося: хто хоче п’ятірку, Білоконеві мусить відповідати українською. Сам батько вживав її постійно й скрізь. До речі, у 60-ті роки на біологічному факультеті українською читали не так і багато: це були Зеров, Липа, Кришталь, Поліщук, Корнєєв. Російська виглядала в батькових вустах часом комічно. Не може не вражати прямодушна наївність вченого, що межувала з чимось відчайдушним. Коли 1948 року в нього народився син, він назвав його йменням тестя, якого ніколи не бачив, але про якого зате достеменно знав, що той загинув десь у ті самі роки в ув’язненні (дати смерті родина не мала до кінця дев’яностих). Знав також, що його сина в Покровському монастирі похрестили. А він же ж бачив державний терор на власні очі. Але п’ятірки батько ставив все-таки не за мову, а за знання, – професійним патріотом він не був. Здається, не пройшло жодного іспиту, щоб він когось не «погнав». Фаховість була для нього над усе.

Перед ним, членом партії, що прийшов з війни з бойовими нагородами, здавалось, усе було відкрито. Але його ровесники являли собою публіку доволі специфічну, і він явно дистанціювався від „колективу”. У якійсь службовій справі заявились, пам’ятаю, двоє колег з хімічного факультету. Один самозакоханий сталініст, другий – його помічник у справах випивки. Знічев’я почали співати:

… товарищ Сталин,

и первый маршал в бой нас поведет.

Це було потрясіння для всієї родини. Вдруге їх не було у нас на порозі.

Мені гірко, що батько не дожив і до шістдесят одного року і так мало встиг.

Загалом батько займав доволі показні позиції. У 1947-49 роках працював заступником проректора, у 1949-51 роках – заступником декана, у 1952-56 роках – деканом біолого-ґрунтознавчого факультету,

Паралельно, з 1951 року працював заступником директора, а з 1961 року і до останнього дня життя – директором Ботанічного саду ім. акад. О.В.Фоміна, мав багато інших посад, навантажень і звань.

Протягом кількох десятиріч склад викладачів батькової кафедри лишався незмінним. За віком найстаршим (1899-1980) був завідуючий – з 1944 року – Дмитро Пилипович Проценко. Він закінчив Київський ІНО ще 1925 року, але до 1944 року працював поза Києвом – у Харкові, Черкасах, Астрахані, Новочеркаську, Саратові. Типовий совєцький функціонер, дуже практичний. Повертаючись із відрядження, свої звіти починав так, наприклад: „На базарі нічого нема!”

Друга за віком ішла трохи старша за батька Софія (Сара) Яківна Мінінберґ (1910-1991). Вона закінчила відновлений Київський університет 1934 року, а аспірантуру – 1938 (захист відбувся 1947 року). У 1935-41 роках працювала асистентом. По війні стала доктором. Любов Костянтинівна Поліщук (1913-1979). Автор численних книжок, вона закінчила Київський університет теж до війни, 1940 року, але в аспірантурі навчалась багато пізніше (1945-48). Жила поруч із нами, на Микільсько-Ботанічній. Її син, уже після її смерті, став громадськи активний, виступав у пресі. Згодом до цього гурту приєднався Андрій Васильович Капля (1922-1994), прийшли інші вчені.

Батько навчався в університеті з вересня 1932 року до серпня 1937-го (закінчив з відзнакою). Голодуючи, захворів на відкриту форму туберкульозу. Він ще застав і слухав лекції професорів-ботаніків старої, дореволюційної ґенерації, наукову діяльність яких згодом професійно вивчав – М.Г.Холодного, О.М.Льовшина, В.В.Фінна, Д.К.Зерова, зоологів І.І.Шмальгаузена, М.М.Воскобойникова та ін.Цей перегляд біограм стверджує, що вікове становище професора Білоконя і такий давній зв’язок з університетом надзвичайно збагатили його особистим досвідом. Для історика ботаніки, яким був батько (єдиний з-поміж своїх колег), це мало дуже велике значення.

Усіх батькових робіт нараховується близько трьохсот. Вони виникали у різний час за різних умов і складають кілька тематичних груп.

Ще в студентські роки він виконав свої перші наукові роботи про посухостійкість і транспірацію різних сортів груш. Набуваючи суто фахові знання, у роки, що передували Великому Терору, молодий вчений енергійно надолужував брак нормальної освіти. Якось, проходячи повз колишній гуртожиток на Тарасівській вулиці, навпроти Микільсько-Ботанічної, він згадав, що там у нього згоріли твори Винниченка. Іншим разом, під час прогулянки в Голосієві, почав декламувати вірші Василя Пачовського. Коли йому запропонували записати щось на магнітофон, – тут же з пам’яті прочитав кілька віршів Блока. Все це були, очевидно, теж його довоєнні набутки. Ті, хто прийшов у науку пізніше, застав на кафедрах уже не старих, справжніх професорів, а, грубо кажучи, випускників Інститутів червоної професури. Аж до шістдесятих років молодші сучасники не могли доступитись і до поета Василя Пачовського. У котрусь дуже довірочну розмову історик Олена Компан звернула мою увагу, що, будучи ніби зовсім ненабагато старша за Олену Апанович, вона належала з нею до різних генерацій, бо ще застала тих, старших. Вона навчалась у польському інституті, а коли почались арешти, вийшла в декрет, де перебувала кілька років, – таким чином, врятувалась.

В аспірантурі, під керівництвом проф. О.М.Льовшина (22 жовтня 1875 – 29 серпня 1946; його дочка під час війни виїхала до Німеччини), батько вчився з вересня 1937 року до вересня 1941 року. Рукопис дисертації «Про ярусну будову рослин» був залишений на кафедрі й згорів під час пожежі червоного корпусу 1943 року. Відновивши свою дисертацію по війні, батько захистив її 1948 року. Я народився першого липня, а вчена рада університету затвердила її третього [2].

Перебуваючи з червня 1942 року в Діючій армії, на Волховському фронті батько вступив у партію. За участь у боях він одержав ордени Червоної зірки та Вітчизняної війни 2 ступеню, а також медаль. Пізніші медалі були ювілейні. З грудня 1945 року до лютого 1947 року батько працював у Берліні як референт відділу пропаґанди Управління військового коменданта Радянського сектору окупації і представник СРСР у Комітеті з кадрів і денацифікації (!) у Союзній комендатурі. Збереглися бланки з надрукованим його підписом, звіти, які він складав після спільних засідань з представниками США, Англії та Франції, та доволі численні фото. Привертає увагу нетипова позиція, яку він зайняв у справі дириґента Фуртвенглера. На відміну від союзників, вона відзначалася щирим гуманізмом і симпатією до видатного мистця. Він дириґував на концертах у присутності Гітлера, тому після війни союзники не хотіли йому дозволити фахово працювати. Батько відстояв великого німця, і його дружина принесла йому на згадку скляну жовту вазочку, яка в нас досі. Ясно, вона не мала великої матеріальної вартості – просто сувенір на згадку.

Батько написав «Конституцію великого Берліна», причому в друкарні одержав від колег зворушливий подарунок – примірник, де було набрано його прізвище як автора. Втім, прямі обов’язки його не полонили. У берлінському журналі «Neue Welt» він надрукував дві розлогі науково-популярні статті з історії ботаніки (про Мічуріна й Тімірязєва) німецькою мовою. Він володів німецькою, але в редаґуванні статті йому, мабуть, допомогли.

У батьковій особовій справі я виявив відношення тимчасово виконуючого обов’язки ректора КДУ Арсена Іщука Військовій раді армії:

«Киевский государственный университет им. Т.Г.Шевченко просит Вас демобилизовать и направить в наше распоряжение научного работника, нашего бывш.[его] преподавателя, ныне капитана РККА Белоконь Ивана Петровича, находящегося в резерве при воинской части, П/п 39571. Тов. Белоконь И.П. включен в списки, направленные Наркомпросом УССР и ГлавПУРККА и ГУК для демобилизации научных работников».

Перебуваючи в повоєнному Берліні, у постійних контактах із співробітниками союзницьких на той час адміністрацій, батько активно знайомився з тамтешнім життям, зокрема з розвитком науки. Повертаючись додому, привіз десятитомову природознавчу енциклопедію Густава Фішера (Handworterbuch der Naturwissenschaften), інших книжок я навіть не назву. Якось сказав мені, що коли ми жили в ботанічному саду (себто не пізніше 1954 року), спалив у грубі «Майн кампф». Виходить, він спершу його привіз, йому було цікаво, він захотів прочитати власними очима і скласти власне враження. Батько мав широкий кругозір, підтримував знання мов тим, що все життя передплачував „Нойєс Дойчланд”, „Борбу”, а „Руде право”, – зокрема, 1968-го. Добре знання німецької, польської, чеської, сербської та інших мов дозволило йому згодом, уже в Києві, виконувати інформаційно-наукову роботу, яка була, зрештою, понад силу одній людині. У 1953-64 роках на сторінках «Українського ботанічного журналу» він систематично друкував аналітичні огляди періодичних видань Чехословаччини, Польщі й Німеччини – «Acta Societatis Botanicorum Poloniae», «Preslia», «Biologia», «Biologia Plantarum» та ін.

Професор І.П.Білокінь. Трускавець, жовтень 1959 р.	С.І.Білокінь з матір’ю біля могили батька на Байковому цвинтарі

У ті роки державного центру, що систематично реферував би закордонні наукові публікації, в Україні не було, тому ініціативу київського ботаніка важко переоцінити. Порушуючи явочним порядком режим «залізної заслони», ці публікації знайомили фахівців з досягненнями їхніх колег поза СРСР і широко використовувались у науковій роботі українських вчених, про що маю прямі свідчення декого з них. Таких оглядів з’явилося 26. Ця батькова робота, а також особисте знайомство з Сильвестром Пратом, Богумілом Нємецом та іншими провідними ботаніками Центральної Європи дозволили йому написати й кілька узагальнюючих праць – «Розвиток ботанічної науки в країнах народної демократії» (1962), «Ботанічна наука в Німецькій Демократичній Республіці» (1967), «История и современное состояние физиологии растений в Чехословакии» (1969) тощо.

Природно, що головним напрямком власних батькових досліджень стала історія ботаніки в Київському університеті. Однією з перших і кращих його праць цього роду стала наукова біографія першого ректора університету М.О.Максимовича (1954), надрукована також окремою відбиткою (47 с.). Уперше в літературі про Максимовича тут широко використано першоджерела – матеріали Рукописного відділу Публічної бібліотеки УРСР (тепер Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського) та Архіву Московського університету (разом 44 поклики), «Чтения в имп. (!) обществе истории и древностей российских», «Киевскую старину» за різні роки, альманах «Денница», праці М.П.Барсукова, В.Я.Шульґіна та ін. До тексту введено в українському перекладі окремі невідомі документи самого Максимовича. Батько зібрав природознавчі праці Максимовича, мріючи видати їх як четвертий том у додаток до його відомого дореволюційного тритомового зібрання. Щоправда, на коментарі в нього вже не вистачило снаги. Тим-то було дивно й прикро прочитати в анотації до книжки П.Г.Маркова «М.О.Максимович – видатний історик ХІХ ст.» (1973), мовляв, «автор книги, вперше використавши велику кількість архівних матеріалів та друкованих джерел, висвітлив […]». Старі вчені такого собі не дозволяли.

Про С.Г.Навашина батько вперше заговорив ще 1957 року на сторінках університетської багатотиражки. Згодом він присвятив йому ще кілька праць. Зокрема, на матеріалах Державного архіву міста Києва, Центрального наукового архіву АН УРСР, «Дневника Х съезда русских естествоиспытателей и врачей в Киеве» тощо написав одну з ранніх його біографій (1974). Особливістю цієї праці було широке використання епістолярію – невиданих листів Навашина до С.Ю.Кушакевича. Якою мірою піонерські були ці публікації, видно з однієї з приміток, де автор виправив грубу помилку якогось професора М.С.Дуніна. Свій аналіз він завершив вбивчим висновком: «Відкриття подвійного запліднення, як це повинні знати всі студенти-біологи, було здійснене при зовсім інших обставинах» (с. 26). За батьковою ініціативою на фасаді головного корпусу Ботанічного саду було встановлено меморіальну дошку Навашину. Лишилася не завершена й досі не опублікована стаття «Київський період життя й діяльности С.Г.Навашина», написана на великій фактографічній базі. Збереглися виписки й заготовки, що лишились необроблені. Праця добре датується підзаголовком – «До 75-річчя відкриття подвійного запліднення у квіткових рослин».

Чималий цикл праць присвятив вчений пам’яті свого вчителя Миколи Холодного (1882-1953). Перші з них з’явились іще в 1952-54 роках, себто в часи гонінь на нього, коли цензура заборонила кілька праць Холодного. Його громили високопоставлені тоді чиновники Готт і Омельяновський [3], а до їхнього злагодженого хору долучив і свій тоненький тоді голосок тодішній аспірант на прізвище Ситник. «Критика на адресу М.Г.Холодного, – писав 1967 року батько, – привела до дуже дивного становища: його – вченого з світовим ім’ям – стали недобачати, обминати. Коли влітку 1952 р. сповнилось 70 років з дня його народження, то з цього приводу не було жодного засідання, і він одержав лише два поздоровчих адреси: від групи наукових співробітників Інституту фізіології рослин ім. К.А.Тімірязєва АН СРСР та від біологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка». Не зайве нагадати, що деканом останнього був у той момент саме мій батько, який у розпалі цих подій, 1952 року, себто ще за життя Холодного (і Сталіна, додам від себе), опублікував у «Трудах Ботанічного саду» велику статтю про Миколу Григоровича на 33 журнальні сторінки й домігся її виходу окремою відбиткою із спеціально набраною обкладинкою. У самий день народження, щоб не ставити Миколу Григоровича в незручне становище, доручив мамі занести йому великий букет. Холодний заповів батькові бібліотеку, яку батько доповнював усе життя і яку восени 2008 року я передав до Інституту ботаніки ім. Холодного. Тепер там новий директор.

До кінця життя батько зберіг найщиріші стосунки з сестрою Холодного Олександрою Григорівною та племінницями Оксаною Григорівною та Наталею Григорівною – дочками загиблого в большевицьких катівнях його брата, Григорія Григоровича Холодного – директора Інституту української наукової мови, який проходив у справі СВУ. Не дивно, що один з двох примірників рукопису своєї «одіозної» на той час праці «Воспоминания и мысли натуралиста», що, власне, й спричинила спрямовані проти Холодного нагінки, автор передав на зберігання саме батькові (другий пішов до Росії, у рукописний відділ бібліотеки Московського товариства дослідників природи – МОИП). Твір Холодного було видано щойно в наші дні за передрукованим примірником, що зберігається в бібліотеці Інституту ботаніки АН УРСР. Драматичну історію цього твору І.П.Білокінь докладно виклав у статті «М.Г.Холодний – учений філософ» [4], що легко вписалася б у кращі дисидентські видання. Про довірливість у стосунках свідчить і те, що Холодний посвячував учня в доволі приватні деталі свого життя. Одного разу розповів йому, наприклад, що вигнав батькового колегу П-ка, який прийшов з «приношенієм» (зрештою, доволі, як на теперішні часи, невинним – корзиною фруктів). Ясан річ, той назавжди затаїв проти академіка недобре почуття. Просто в середовищі старих вчених поміж людьми, які між собою звідома не приятелювали, це було неможливо. Підготувавши, згідно постанови президії Академії наук, присвячену Холодному брошуру до біо-бібліографічної серії, батько, нікого не пропустивши, назвав у списку усі погромницькі статті, що викликало скандал: батькову роботу зарубали, а матеріали використали інші.

Батько написав також чималу низку праць про окремих вчених – Л.П.Симиренка, Д.К.Заболотного, В.В.Фінна, Н.Т.Гаморака (лишилась неопублікована), М.Н.Мойсеєву та ін. Ці праці мають виразно особистісний відтінок. В історії своєї alma mater автор свідомо вирізняв елементи служіння святій науці й доволі відверто зневажав тих, хто був кон’юнктурником з покликання. Його відрізняла якась особлива відданість рідному університетові, на що звертали увагу студенти. Така позиція могла комусь не подобатися і часом справді активно не подобалась. Батько знав, що колега Х-ко. написав донос на нього (займається ворогом народу!), – цікаво, коли відкриється справа-формуляр, – чи ця чутка підтвердиться.

Сам він підкреслював, що віддавав належне своїм вчителям, – не знаю, який аргумент могли висунути опоненти. Крім Навашина, батько ініціював встановлення меморіальної дошки пам’яті свого попередника О.В.Фоміна на головному корпусі ботанічного саду. Ми мешкали на другому поверсі в кімнаті (другу розгородили на передпокій і комірчину з піччю), відрізаній від помешкання Фоміна.

Серед моїх найраніших дитячих спогадів – висока постать Холодного у дверях в обрамленні полотняних гардин. Не маю сумніву, що колись він до Фоміна заходив. Старий академік помер, його дружина виїхала з німцями, отже, часи змінились, і Микола Григорович побачив у знайомих стінах інших людей. Можливо, батько відчував провину свого покоління. Щось дуже емоційне, совісне відчувалось у тому, як ревно дбав батько про спорудження пам’ятників на могилах І.Г.Борщова й В.О.Беца (у Видубечах, – про його поховання спершу надрукував статтю в тій самій багатотиражці), докладав зусиль для повернення доброго імені Н.Т.Гаморакові, який загинув у Сибіру, підтримував стосунки з Н.І.Вакуленко, директоркою саду за окупації, емігрантом П.Ф.Міловідовим та М.Н.Мойсеєвою, чиї наукові біографії склались теж дуже не просто. Очолюючи (1952-71) Київське міське відділення Українського товариства охорони природи, батько співпрацював з чільним шістдесятником Іваном Світличним, до якого ставився із симпатією й повагою. У трудовій книжці Івана Олексійовича стоїть печатка: „Президія Українського товариства охорони природи”, 6 березня 1965 року його було зараховано на посаду редактора. Непідкупна тьотя Льоля записала мені на плівку, що у зв’язку з його трудовлаштуванням називали саме батькове ім’я. Він узяв на роботу також поета Миколу Холодного. Він і так його узяв би, так що Миколі покликатись на Сверстюка було зовсім не потрібно (Євген Олександрович казав мені потім, що насправді такої рекомендації не було).

Багато крові випив у нього начальник – завідуючий кафедрою Проценко. Раз-за-разом він докоряв батькові: „Напишіть уже статтю про мене! Що це ви все – Холодний та Холодний?!” Але батько не міг. Характерна така деталь: Проценко диктує друкарці свою чергову „статтю”, тримаючи в руках чужу працю. Хтось подав таблицю з даними обстежень і обрахунків: 2,3; 4,8; 7,1. Проценко диктує: „2,4; 4,7; 7,3”, а потім кладе друкарці відбитку й показує, до якого місця треба передрукувати. Цією друкаркою була, на біду, моя тітка Катерина Монастирецька. Коли батько про такий науковий метод довідався, для нього це було потрясінням. А з таких епізодів, власне, й складалась Проценкова наукова кар’єра, завершена орденом Леніна до 125-річчя університету (1959) тощо. Батько ніколи не написав статті про свого шефа, тільки раз у нього вийшло щось невеличке – намірено у співавторстві з трьома чи чотирма колегами. А нещодавно мама оповіла те, чого я не знав. Я перевірив і сам переконався.

Є така книжка – „Словник-довідник з ботаніки” (1965). Редагував її батько удвох з Олексієм Лаврентійовичем Липою, який жив тоді біля нас на Микільсько-Ботанічній. Приватно ніхто з них ні в кого удома не бував. Серед авторів були й інші вчені – Береговий, Зінаїда Григорівна Лавітська, Поліщук та Топачевський. За батьком, крім загальної редакції, була також історія ботаніки та екологія рослин. Він писав також усі персоналії. Але його завідуючий кафедрою Дмитро Пилипович і директор Інституту ботаніки Костянтин Меркурійович статей про себе в цій книжці не знайшли. Таких вчених батько не знав. Серед колег його авторитет стояв так високо, що вони мусили з ним погодитись, і це була вже не індивідуальна позиція людини, яка не клопочеться про кар’єру, а ніби колективна думка [5].

Андрій Топачевський згадує розповідь їхньої домогосподарки: „Білокінь мав звичку класти свій сніданок до шухляди письмового столу. Якогось дня з бутербродів зникла ковбаса. Потім це повторилось, і директор саду вирішив протягом дня не вставати з місця, щоб розгадати цю загадку. Винною виявилась руда кішка місцевої мешканки Дарини Опанасівни. Вивчивши усі лазівки, вона залазила до столу з протилежного боку й спокійно витягувала Білоконів сніданок із зачиненої шухляди.

Реакція професора була зрозуміла: відтепер він брав до свого кабінету їжу і для кішки. А це призвело до нової несподіванки. Одного разу, одягаючись, він відчув, що капелюх став важчий. У ньому виявились новонароджені кошенята. Зніяковіла Дарина Опанасівна намірялась було їх потопити, та наразилась на рішучий протест директора. Так, у його кабінеті руда кішка спокійна вигодувала своїх кошенят, аж поки люди їх розібрали”.

Я не можу мати якихось спогадів про першу половину 50-х, на яку припала батькова робота як декана: був надто малий. Але простудіював батькову особову справу: ректор підписав наказ про призначення 3 квітня 1952 року, батько пішов за власним бажанням, закінчивши семестр, 6 червня 1956 року. Він був тоді молодий, ще не мав сорока, а професорами «біофаку» були такі маститі вчені, як Зеров, Топачевський, Ємченко. 4-6 жовтня 1948 року відбулось поширене засідання Президії АН УРСР, тож батько «з посади» мав бути лисенківцем. Але мені багато говорить така деталь: багато пізніше, десь на початку сімдесятих років колезі-генетикові Новікову, що став деканом біологічного факультету і мав дочку, спала якось на думку ідея з начальством лисенківських часів породичатися. Думаю, що така ідея навіть у жарт не виникла б, якби під час випробувань і спокус батько виявив якусь спеціальну ревність.

22 грудня 1955 року нашу родину було прописано в міському помешканні у великому будинку на розі Микільсько-Ботанічної й Паньківської. Батьки відчули себе як у раю: ми одержали дві світлі кімнати на південний схід – 20 й 18 метрів. Пропонували навіть три кімнати, але сусіднє помешкання орієнтувалось на північ, і там оселились Чиженки – родина майбутнього електротехніка й академіка. Не уявляю, як розташовувались тут усі, хто тут оселився: більша кімната належала, природно, батькам, меншу перегородили книжковими шафами, й тут жили бабуся, дві тітки, я та інші, склад яких змінювався.

Одного чудового дня до нас зайшов приятель моїх батьків і розповів, як справді нам пощастило. Наш будинок було зведено в колишній садибі Грушевських, причому наші вікна дивились простісінько на балкон кабінету Михайла Сергійовича [6]. В тодішній совєцькій редакції він виглядав доволі специфічно: був закритий, і власники розводили там голубів, що складали додаток до їхнього меню.

Але оселившись на Паньківській, батько невдовзі став до ботанічного саду ще ближчий. Йому належать статті про Ботанічний сад ім. акад. О.В.Фоміна (зокрема для путівника 1970 року), який він пристрасно любив і якому віддав багато сил спершу як завідуючий відділом фізіології рослин (з 1947 року), і де працював з 1951 року заступником директора, а з 1961 року – директором. До речі, це було одне з його громадських навантажень. Проценко цю посаду покинув, щойно за сумісництво перестали платити. Як свідчить щирий батьків соратник і товариш Вадим Францевич Лапчик, який став директором після його смерті, реальний батьків внесок у розбудову саду доволі показний.

У повоєнні роки, коли батько почав у ботанічному саду працювати, величезної шкоди тамтешньому рослинному світові завдало будівництво метро. Тут запанувала розруха, адже територія саду перетворилась на будівельний майданчик. Довелось опиратись і, звичайно, не завжди успішно, могутнім перешкодам. Це тривало досить довго, поки 6 листопада 1960 року було відкрито першу дільницю. В перші вихідні ми проїхали в обидва боки – до «Вокзальної» та «Дніпра». Так само було радістю для нас відкриття виставки передового досвіду. Наш приятель архітектор Ковбаса дещо там проектував. Для торця станції «Вокзальна» передбачали вбрану в національне жінку. Вона мала зустрічати приїжджих з хлібом і сіллю. Я бачив її у них удома в пластиліні, але влада ініціювала там трохи іншу постать – «Ілліча» в оргсклі.

Сяке-таке закінчення будівельних робіт було особистим батьковим святом. Для ботанічного саду відкрились нові перспективи, батько став директором. Почалась активна відбудова й реконструкція. Щоправда, університет займався тоді будівельними роботами на вулиці Ломоносова, куди намагався спрямовувати всі зусилля.

Вчений був ініціатором створення «Морфологічної ділянки», «Ділянки спорових рослин», «Ділянки лікарських рослин», а також добудови великої оранжереї. Значно поповнились колекції саду, і за деякими рослинами ботанічний сад вийшов на перше місце в цілому Радянському Союзі. Я сам добре пам’ятаю, як уже на початку п’ятдесятих років батько дбав про побудову арок для витких рослин, як керував спорудженням альпійської гірки біля Назаріївської вулиці, а згодом і другої, неподалік від метро, містка над каштановою алеєю і навіть прокладанням доріжок із залізобетонних плит, ідею яких привіз одного разу з закордонного відрядження. Але особливо важливе те, що він боровся за перетворення саду у великий науковий осередок, домагався ведення наукової роботи в саду, захистів дисертацій (кількість кандидатів наук досягла в ті роки двадцяти осіб), присвоєння саду категорії. На батькові роковини директор Василь Васильович Капустян двічі провів присвячені батькові засідання вченої ради. Дехто не витримував і, згадуючи Івана Петровича, плакав. Одна співробітниця розповідала: „Тоді були часи атеїзму. Звичайно, він не був для нас Богом”. Тоді спохопилася і додала: „Але й не людиною!”

Іншою науковою структурою, у якій батько працював, було Українське ботанічне товариство. На його перших п’яти з’їздах (1957-72) вченого незмінно обирали заступником голови товариства. Головою був академік Д.К.Зеров, рідний брат Миколи Костьовича, теж його колишній вчитель. Тепер вони стали колегами, у квітні 1958 року зробили спільну доповідь про І.Г.Борщова, разом їздили до Чехії, на згадку про що лишився альбом світлин. Як відомо, Дмитро Костьович, як, до речі, і його брат Михайло Костьович, були пристрасні фотографи, і знімки на згаданому альбомі підписано рукою Дмитра Костьовича. Начерк історії УБТ, який батько написав разом з А.І.Барбаричем (1959), прикметний тим, що перший період його діяльності (1918-30) простежено тут дуже докладно, рік за роком. У ті часи, а тепер і поготів, прийнято було писати навпаки. Батько лишив чулі спогади про Дмитра Костьовича, що вийшли недавно у збірнику „Родинне вогнище Зерових”.

Свою багаторічну працю з історії ботаніки батько підсумував у «Словнику ботаніків Київського університету» (близько 40 арк.), що чекає на видавця. Він написав відповідний текст в «Історії Київського університету», розділи з фізіології та біохімії рослин, а також мікробіології для «Краткой истории ботаники» (вид. МОИП).

Іншим напрямком батькових наукових праць була фізіологія рослин. Найважливіше його дослідження – докторська дисертація «Метамерна різноякісність вегетативних і генеративних органів та розвиток рослин», яку він захистив наприкінці 1968 року. Між двома дисертаціями – часова відстань у 20 років, що було не зовсім характерно для природознавців. Навіть історик Михайло Іванович Марченко радив (може, й слушно, зрештою): «Ви спочатку захистіть, а потім досліджуйте». Без жодних зовнішніх ексцесів, протестуючи самою своєю поведінкою, батько показав, яку глибину він вважав відповідною для докторської, а вже глибина визначала строки виконання і темп роботи. Його дисертація мала 1998 сторінок і була оправлена в трьох грубих томах. Тут вчений навів результати власних досліджень і проаналізував матеріал понад восьми з половиною тисяч публікацій українською, російською, німецькою, англійською та іншими мовами. Перед смертю він ще встиг побачити у вигляді книжки капітальний курс «Ріст і розвиток рослин», написаний на основі цієї праці. На жаль, це був посібник, де не прийнято робити поклики, але мені прикро, що батькові посилання (на роки видання) не були підкріплені відповідним списком літератури. Ясна річ, було б бажане друге, доповнене видання цього курсу. Аналіз обох дисертацій і експериментальних праць могли б зробити, звичайно, фахівці.

Наостанок не можу не згадати ще однієї групи публікацій. У лютому 1932 року за псевдонімом «Микита Буханець» батько почав друкуватись у газеті «Наддністрянський колективіст». Відтоді у нього вийшло багато десятків статей, – головним чином з історії ботаніки, – в газетах. Гарно виглядають серед них статті з питань охорони пам’яток. Не обминав він і університетської газети «За радянські кадри», автором якої був ще з довоєнних років.

Мене непокоїла батькова громадська позиція наприкінці тридцятих, і я примусив себе прогорнути моторошні сторінки університетської багатотиражки. Наштовхнувся на прикрі матеріали, що характеризували декого, хто викладав уже в мене, на історичному факультеті. Коли в суспільстві йшла війна всіх проти всіх, батько, як завжди, зайняв дуже своєрідну позицію. Зовнішньо він імітував загальнорозповсюджене божевілля, а по суті робив щось якісно інше. Оскільки всі запопадливо й оскаженіло намагалися відшукати, викрити й знищити націоналізм, він справляв враження, що робить те саме. Гнівно картав якогось студента, що не встигав, завалив сесію. Оце й був, у Білоконевому трактуванні, той націоналізм, з яким треба було боротися. Що стосується «лисенківських» часів, то тут було подібне. Він писав про Мічуріна, Ритова й Лисенка, вибираючи в них конструктивне, але боявся перестаратися. Завжди відчував, що є вищий суддя. Часто підкреслював, наприклад, що «годилося б» чинити так чи так. Цей арґумент був завжди вирішальний.

Аналізуючи батькову діяльність у різні роки з культурологічної точки зору, я сказав би, що він завжди намагався бути вільною людиною.

Мені тільки боляче за нього, що, йдучи на роботу, він завжди повторював рядок з Шевченкових „Гайдамаків”:

Він знав і надто добре розумів, у яку епоху живе.

Гірко, що ми так мало встигли з ним поговорити.

Примітки

1. Капля Андрій Васильович, Лапчик Вадим Францович. Іван Петрович Білокінь: [Життєпис] // Укр. бот. ж. Том ХХХІ. 1974. № 3. С. 386-387; Капля А.В., Лапчик В.Ф. Пам’яті І.П.Білоконя: [Список праць] // Там само. Том ХХХІІ. 1975. № 1. С. 121-125; Белоконь И.П. // Биологи: Биогр. справочник. К.: Наукова думка, 1984. С. 55; Білокінь С.І., Лапчик В.Ф. Білокінь І.П. // Енциклопедія Сучасної України. Том 2: Б – Біо. К., 2003. С. 812; Кудренко Ірина Костянтинівна. Іван Петрович Білокінь // Інтродукція рослин. К., 2004. № 4. С. 94-96.

2. Список дисертацій, які були захищені у Київському державному університеті за 1944-1952 рр. [К.:] КДУ, 1954. С. 30. № 448.

3. Готт В. О национальной гордости советских людей // Правда Украины. 1947. 4 октября; Його ж. Критика і самокритика – діалектична закономірність радянського суспільства. К.: Вид-во АН УРСР, 1948; Готт В., Омельяновський М. Про одну різновидність реакційного світогляду (з приводу кижки М.Г.Холодного «Думки натураліста про природу і людину) // Більшовик України. 1947. № 9.

4. Білокінь І.П. М.Г.Холодний – учений філософ // Філософські проблеми сучасного природознавства. Вип. 9. К., 1967. С. 135-153.

5. Згодом народний депутат К.Ситник увійшов до блоку Юлії Тимошенко. Кожен християнин повинен сподіватися на оновлення душі грішника й на спасіння.

6. Білокінь С. Садиба Грушевських – серце Латинського кварталу // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 6. К.: Кий, 2006. С. 104-134.