Юрій П’ядик

Сергій Білокінь

Патріаршого віку сягнуло життя історика літератури Юрія Васильовича П’ядика – одного з рідкісних, щасливих представників його трагічного покоління.

Він народився 1908 року. Одноліток Григорія Порфировича Кочура й ровесник Бориса Федоровича Матушевського, Юрій Васильович починав, як усі його сучасники. Спершу Шоста київська гімназія на Великій Дорогожицькій, де законовчителем був знаменитий потім о.Нестор Шараївський. Згодом Ю.П’ядик мав високу честь бути учнем у Володимира Дурдуківського, але першої трудової школи, яку той очолював у двадцяті роки, не закінчив: родина виїхала з міста. Так він розминувся зі своїми наставниками й друзями, і, можливо, це його якоюсь мірою врятувало: на друзів чекали большевицькі застінки. Борис Федорович удостоївся вийти на сцену харківської опери як учасник історичного процесу СВУ, інші просто загинули.

У ті роки, будучи гуманітарієм, можна було, ясна річ, і вижити. Лишалося стати погромником і написати що-небудь проти націонализму. На виклик своєї осатанілої доби Юрій Васильович дав, як тепер кажуть, асиметричну відповідь. Він став інженером. Одружився з дочкою відомого київського лікаря-колекціонера Антона Івановича Собкевича, – їхня оселя стала однією з небагатьох у Києві оаз давнього, ще не порушеного побуту. Зі стін фамільного особняка на Овруцькій, 19, дивились Сергій Васильківський, Юхим Михайлів (сучасники називали його «Юх.Мих.», – бо саме так підписував він свої твори) та інші митці. Отже, картини, стара мебля. Люди жили в «імперії зла», але відчували себе вільними.

Працював він поза гуманітарною сферою. Загалом життя пішло «у спільний казанок», але тепер очевидно, що склалось воно щасливо. Для цього, як казав Корней Чуковський, «в Совєцькому Союзі треба жити довго…»

Ідучи за зеровським гаслом «До джерел», десь у 60-ті роки Юрій П’ядик почав складати фактографію з історії літератури. Якісь високі інженерні міркування звели коло його інтересів до українських поетів 1857-1941 років. Він збирав і збирає біографічні матеріали, бібліографію, іконографію й вірші (щонайменше – по одному зразку) кожного поета – незалежно від таланту й ваги його спадщини. Цією роботою опікувався Анатолій Сєріков, нині еміґрант. Розуміється, деякі персоналії пощастило укласти повніше за інших. Серед них Грицько Чупринка.

Співробітниця ЦНБ АН УРСР Наталя Арсенівна Бакалінська, що з власної охоти ходила до рукописного відділу допомагати людям працювати, жартувала, що працює «за того парня» (колись радіо часто транслювало пісню з цими словами). А за іншим столом протягом довгих-предовгих днів і Юрій Васильович упорядковував картотеку Миколи Плевака. Удова літературознавця винесла її зі свого помешкання, і ця картотека збереглася лише завдяки енергії всюдисущого Федора Сарани.

Кілька разів Юрій Васильович перечитав повний комплект газети «Рада», зокрема її редакційний примірник. Там були відзначені усі копійчані виплати за хронікальні нотатки, таким чином, усі вони одержали авторів. Працюючи «за того парня», який сам займався чимось іншим, Юрій П’ядик склав бібліографічний покажчик матеріалів із широко потрактованого мистецтвознавства, уміщених у головній газеті дореволюційного українства. Нині він готується до друку. Матеріали про поетів, уміщені у «Раді», розійшлись, розуміється, по своїх теках.

Давній, дуже давній друг Борис Матушевський, що став метеорологом, зайнявся на пенсії родинним архівом, і Юрій Васильович став йому першим помічником. Опинившись перед купою епістолярію, друзі – як щирі технарі – пішли прямим шляхом. Поділили листи на партії по 500 штук, пронумерували їх, склали картотеку. З точки зору архівної науки, це було глибоко неправильно, але – дуже зворушливо. Листи класиків літератури пішли до архіву-музею літератури й мистецтва. Юрій Васильович згадував: «Борис Федорович [Матушевський] заповів родинний архів Сергію Івановичу Білоконю як молодшому за мене, хоча думав і про мою кандидатуру» [87].

Зате Ю.П’ядик одержав від Тетяни Борисівни Букреєвої папери Євгена Кузьмина, що стосувались Юх-Мих’а. Тепер у нього вийшла в світ давно вистраждана монографія про цього митця.

Юрій П’ядик щасливий тим, що Шамота не затверджував йому планів роботи і не вимагав відтак додержання ідеологічних засад. Свої плани вчений складав сам. Одного ранку він зрозумів, як треба опрацювати іконографію: почав працювати у міському архіві, забрався у 16-й фонд університету Св.Володимира, вибрав і зкопіював кілька сот фотографій. Він і так добре знав стару українську інтелігенцію, тепер він пізнав її ще і в обличчя. Це дало йому змогу, відштовхуючись від варшавського видання спогадів Ол.Лотоцького і ужгородського – «Історії» Дорошенка, ідентифікувати всіх представників українського громадянства, що зібрались на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському.

Як історик я можу назвати незалежних культурологів совєцької доби її повоєнного періоду, представників, так би мовити, паралельної української культури, що формувались самовільно, як аматори, й ніколи не перемішувались з офіціозом. У Полтаві це Петро Петрович Ротач, в Одесі Сергій Зенонович Лущик. Причетні до офіціозу фахівці мстились тонко. Коли в роки горбачовської перебудови напіввідкрились архіви НКВД, не П’ядика покликали попрацювати над справами його героїв, якими він займався у важкі часи брежнєвщини, а тим, на кого можна було покластися. Я писав про це ще тоді [88].

Якщо я згадую одесита Лущика, близького за манерою роботи до П’ядика, а тоді додам до них ще й «американця’ Вадима Павловського, автора монографії про Василя Кричевського, не можу не звернути уваги, що їх єднає освіта й професія. Специфічний спосіб мислення представників технічних і природничих наук робить їхні праці особливо ґрунтовними й точними. І дуже чесними.

Примітки

87. Зона. Кн. 13. 1998. С. 13.

88. Білокінь С. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ ННВД // Розбудова держави. 1992. Листопад. Ч. 6. С. 29.