Раритети моєї колекції
Сергій Білокінь
Із бібліографічних раритетів нашого уже часу можу назвати повний комплект – чотири докторські автореферати П.Толочка. Вороги тричі завалювали йому захист, але це не зупинило енергійного вченого:
- Киев и Киевская земля в ХІІ-ХІІІ вв. Специальность – археология. К.: Ин-т истории, 1975. 200 экз. Оппоненты: А.Г.Кузьмин, И.Б.Греков, Н.Ф.Котляр. Ведущее предприятие – Ин-т обществ. наук АН УССР. Разослано 26 мая 1975 г.
- Киев и Киевская земля в ХІІ-ХІІІ вв. Специальность – история СССР. К.: Ин-т истории, 1976. 150 экз. Оппоненты: А.Г.Кузьмин, И.Б.Греков, Н.Ф.Котляр. Ведущее предприятие – Ин-т обществ. наук АН УССР.
– Киев и Киевская земля в ХІІ-ХІІІ вв. Специальность – археология. К.: Ин-т археологии, 1977. 100 экз. Оппоненты: Г.Г.Мезенцева, П.А.Раппопорт, А.Г.Кузьмин. Ведущее предприятие – Ин-т археологии АН УССР.
– Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности Древней Руси (30-е годы ХІІ – 30-е годы ХІІІ вв.). Специальность – история СССР. К.: Ин-т истории, 1980. 100 экз. Оппоненты: В.Л.Янин, Ф.П.Шевченко, П.А.Раппопорт. Ведущая организация – Моск. гос. пед. ин-т им. В.И.Ленина.
Підозрюю, що таких комплектів небагато навіть у археологів.
Взагалі гарно було б скласти каталог моєї бібліотеки, як-от існують каталоги російських бібліофілів (Ульянинського, Смірнова-Сокольського, Лесмана). Але тоді виникне проблема – що треба описати, а що обминути, адже я ніколи не добирав книжок з товарної чи бізнесової точки зору – раритет до раритету. Книгозбірня склалась монструозно велика, і серед рідкісних книжок є, скажімо, й масові видання дореволюційних років, які вже подекуди вважаються за менш-більш рідкісні, але навіть і останніх десятиріч, які ще такої ваги не набрали. Та й що таке раритет? – Якось мені спало на думку, що в академічній бібліотеці, названій 1933 року ім’ям Миколи Скрипника, а за півстоліття – В.І.Вернадського – українські видання двадцятих років всі дефектні. На одному титулі вишкрябано ймення перекладача, в другому видерто передмову і так далі й далі. Потрапивши до аспірантури, я побачив, що у Москві й Ленінграді україніка збереглась без порівняння краще: „наші” літівські списки тамтешніх бібліотекарів ні до чого не зобов’язували. – Одне слово, каталог моєї книгозбірні – проблема дуже далекого майбутнього. Мабуть, я його й не побачу.
Пані Орися Стешенко написала мені заповіт на архів і бібліотеку, але я нічого не одержав. Ситуацію контролювало КҐБ, і про це я розповім іншим разом, – там ще не все ясно [54].
Я вважаю своїм вчителем одного з фундаторів української бібліографії другого ступеня (побіч Ясінського й Пеленського?) Федора Пилиповича Максименка [55]. Ще за життя він почав передавати мені свої книжки, зокрема чотиритомник Болотова з історії давньої Церкви, а потім лишив усе – мені до вибору. За книжками, що перейшли до мене, я написав про його бібліотеку у збірнику “Актуальные проблемы теории и истории библиофильства» (Лгр., 1989). Що було в нього найкоштовніше? Він збирав книжки дефектні, недодруковані, що не вийшли у світ. Попросту сказавши, заборонені. Серед них восьмий том єфремовської збірки творів Шевченка, другий том корпусу українських народних дум Катерини Грушевської (мандруючи до мене, вони побували у Григорія Коляди, а перший том я здобув раніше), верстка (скільки було набрано) збірника «Полуднева Україна» із серії порайонних досліджень України, початок верстки другого тома повної збірки творів Вол.Антоновича тощо. Цим виданням я присвятив спеціальну розвідку [56], яку кількома десятиріччями давніше підготував Максименко. У Федора Пилиповича було чимало інших раритетів, зокрема повний комплект дуже рідкісних «Бібліологічних вістей» з обома машинописними числами, два річники «Старої України», комплект «Нашого минулого» з додатками тощо. А от «Української книги» не було ані в нього, ні майже немає в мене тепер. «Книгарь» осів у М.Б. Я маю неповний і трохи зіпсований комплект від Сарани, а він у мене забрав (ніби тимчасово, але ніколи не повернув) перше число «Бюлетеню УРЕ» і свої листи до Максименка.
Під кінець його життя я пропонував Федорові Пилиповичу, коли лагодився у справах до Львова, зібрати ще кілька місцевих зацікавлених юнаків і прочитати нам кілька лекцій з українознавства – підвищеного типу. У майбутній історії культури опис такого курсу склав би окремий параграф, тільки, звичайно, до практики діло не дійшло. Але коли Федора Пилиповича не стало (1983), я зрозумів, що ці лекції він не тільки що прочитав, а й написав. Коли мені щось траплялось вичитати невідоме, я мав звичку його запитувати, а він мені охоче відповідав. Так у мене відкладались листи Ф.П. до мене і мої чернетки. Але коли він помер, виявилось, що Ф.П. теж надавав нашому листуванню великого значення. Він ретельно збирав свої чернетки і листи мої. Таким чином, листування відклалось у двох повних симетричних комплектах. Коли б його видати, воно мало б успіх.
Від Федора Пилиповича, чиє ім’я для мене священне, я маю кілька шаф історіографічних праць, видань довідкових і бібліографічних, книжок з історії України та українського краєзнавства. Зараз працюю над зведенням цих робіт – “Бібліографія української історичної бібліографії”. Це покажчик покажчиків, бібліографія бібліографії. Мені хотілося б перенести все це на CD-Rom’и, і це головне моє завдання сьогодні. Удова Ф.П. передала мені і його архів. Тут його листування з братами Сергієм і Василем Масловими, Юрієм Меженком, папери тітки Віктора Некрасова Мотовилової та багато іншого.
Коли я перевіз те, що перевіз, мої розповіді зацікавили багатьох знайомих, зокрема Гр.Кочура. Я організував для нього екскурсію, але в один вечір ми не вклались, і протягом трьох вечорів оглянули книжки й папери. Григорій Порфирович написав зворушливий відгук на одній із своїх книжок, – як правило, його дарчі написи (їх у мене багато) були дуже лапідарні й стереотипні. Коли учень Бердичевського й приятель Шудрі М.Грузов видав каталог своїх інскриптів, мені було цікаво пересвідчитися, що протягом років я ніде не повторився [57]. Зрештою, це випадок. Увесь тираж „Музею України” я роздарував, так що на всіх примірниках довелося щось писати, – природно, майже все це суцільні повтори. Але інскрипти бувають часом не формальні, а таки цікаві. Пані Орися Стешенко на своїх перекладах Шекспіра, Мольєра та інших виписувала цитати з різних західних письменників і мислителів, напр.: “Якщо Ви (товаришу Сергію) так утупилися очима в Небо, що Вам ніколи поглянути на землю, ви спіткнетеся й потрапите до пекла” (О’Меллі)”. На жаль, Миколи Лукаша в мене лише один автограф – на “Декамероні”.
Інскрипти розкривають історію видань. „Планета людей” Антуана де Сент-Екзюпері (К.: Дніпро, 1968) – це переклад Анатоля Перепаді. Передмову „Людина і джерело”, яку написав Євген Свертсюк, підписано теж: „Анатоль Перепадя”. Я маю два примірники цієї книжки. На одному напис: „Сергієві Білоконеві щиро від перекладача. А.Перепадя. Січень 1969”. На другому відповідний напис Сверстюка.
Колись я багато міркував про старших людей, з якими мене зводила доля, а тепер задумуюся, як сприймали вони мене. Готуючи до друку своє листування з Романовським, я подумав, що він ажніяк не міг не запримітити мого молодечого ентузіазму, хоч я ніде не обмовився, скільки мені років, ніби прагнув виглядати дорослішим за свій вік. Але в листах Віктора Олександровича до мене, які він писав мені буквально в останні місяці й тижні свого життя, виразно відчувається доброзичлива симпатія, я сказав би навіть, проглядає усмішка. І це тим очевидніше, що ті самі люди до декого з молодих ставились зовсім інакше. Пригадую, що навіть найдобріша Марія Володимирівна Трубецька уникала приймати одного мого ровесника. Мабуть, його портрет, сформований у надрах її референтної групи, їй чимось не сподобався. Видно, й вони обсервували нас, про що я тоді не думав.
Примітки
54. Пор.: Косовська Марія. Цієї події чекали 58 років // Літ. Україна. 2002. 5 вересня. № 30 (4975). С. 1.
55. Я писав про нього багато разів:
Білокінь С. Рец.: Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках. Львів, 1975 // Сов. библиография. 1977. № 6 (166). С. 78-79;
Його ж. Чи можна знати все? // Молода гвардія. 1977. 29 березня. № 61 (4226). С. 3;
Его же. Ветеран библиографии // Вперед. Артемовск, 1982. 15 мая. № 78 (13116). С. 4;
Його ж. Праці Ф.П.Максименка в галузі краєзнавчої бібліографії // II Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства. Вінниця; К., 1982. С. 48-50;
Його ж. Чи можна знати все? // Друг читача. 1982. 24 червня. № 25 (1155). С. 7;
Його ж. Рец.: Бутрин М.Л., Ф. П. Максименко: Бібліогр. покажчик. Львів, 1983 // Сов. библиография. 1985. № 2 (210). С. 82;
Його ж. Наш перший бібліограф // Наука і культура: Україна. Вип. 20. К., 1986. С. 394-395;
Его же. Библиотека Федора Филипповича Максименко (1897-1983) // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства: Тезисы сообщений 3-й Всесоюзной научно-практической конференции. Л., 1989. С. 108-111;
Його ж. Внесок Ф.П. Максименка до їсторично-географічної та краєзнавчої бібліографії // Проблеми історичної географії України: Зб. наукових праць. К.: Наукова думка, 1991. С. 147-151;
Його ж. Федір Максименко: Масштаб особи // Перші книгознавчі читання: Зб. наукових праць. К., 1997. С. 102-110;
Його ж. Максименко Ф.П. // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 443.
Але головна моя праця про нього – попереду.
56. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.