Початок кар’єри. Студії над Г.Нарбутом

Сергій Білокінь

Кажуть, Герцен почав свої спогади («Былое и думы») у 34 роки. Тепер мені, на жаль, багато більше.

В усіх гуртках, до яких я потрапляв, я завжди був наймолодший. Багато літ обертався поміж людей, що народились у позаминулому [19] столітті, щонайменше у перших роках минулого [20]. І коли я побачив, що моє середовище здебільшого вимерло, я відчув себе раптом стародавнім, як динозавр. Наприклад, залюбки згадую останнього члена Чернігівської губернської ученої архівної комісії Дмитра Опанасовича Бочкова (нар. 1887-1987). Він мешкав навпроти палацу „Україна” на вул. Червоноармійській, 132, пом. 124. Бочков сповідував теорію, що треба уникати кисню, оскільки той нібито сприяє згорянню тканин. Практично це зводилось до того, що своєї кімнати він не провітрював. Теорія, прямо скажемо, сумнівна, нехай Бутейко проповідує тепер те саме. Але лишається фактом, що сам Бочков прожив сто років – без місяця, коли не помиляюсь. А його дружина Анна Максимівна – 94 чи 96.

Нещодавно Ермітаж відзначав 100-річчя мого доброго знайомого – великого нумізмата Івана Георгійовича Спаського. Свого часу він написав землякові – Михайлові Горнунгу – цікаву річ: „Судьба меня обидела в одном отношении – я какой-то междупоколенный человек: старшие, кого любил и кто меня любил, поумирали, а я как огрызок остался” [2].

Природно, що ідея цієї книжки з’явилась не зразу. Починаючи з років перестройки, у різний час і для різних видань, – включаючи буклети (наприклад, про природознавця Миколу Шарлеманя), – я підготував кілька таких уривків (як-от про колекціонера Ростислава Олексієва) [3]. І лише недавно я вперше задумався над спеціальним, окремим виданням – тим, що лежить тепер на столі в читача. Саме в цей момент я й вирішив раптом, що як заноситиметься на окрему книжку, перший чи принаймні центральний буде в ній розділ про мою колекцію. Отож мені треба сказати дві слові про жанрові особливості тексту. Дві слові – це двоїна, заборонена свого часу, бо надто вже українська, граматична категорія, форма числа [4]. Авторові, бачте, привиділося, що тут розпочинається не що, як новий жанр у нашій мемуаристиці. Річ у тім, що я намірився написати спогади не так про людей, як про книжки й папери. Через людей, звісно. Отже, в центрі оповіді буде моя збірка, що стала стрижнем усього мого життя, – оця моя вистраждана колекція україніки, серед якої чи у якій я по суті живу.

Для багатьох вчених людське оточення й вибір першої теми вирішальним чином позначається на їхніх дальших кроках у науці. Наприклад, автор книжок про Ріхарда Зорґе й наркома Ягоду звірявся: „Автору довелось дружить и каждое лето в 1960-1970-х годах делить квартиру Н.И.Бухарина, а затем К.Б.Радека на Сходне, под Москвой, в дачном поселке «Известий» с внуком Саввы Тимофеевича – тоже с Саввой Тимофеевичем Морозовым. Он имел особое отношение к Горькому-сталинисту и терпеть не мог Марию Федоровну, не разделившую чувств и изменившую его гениальному деду” [5]. Мені теж пощастило на тему першого, ключового дослідження. Склалося так, що все життя я займаюсь Георгієм Нарбутом, котрий став моїм фатальним героєм. Перша моя публікація про нього – а звалась вона “Нарбутова доля” – з’явилась у “Молодій гвардії” 1970 року [6]. Останню в часі статтю про чернігівсько-петербурзький історичний гурток я надрукував 2003 року в інститутському збірнику пам”яті Михайла Брайчевського [7].

Один з найяскравіших графіків передреволюційного Петербурга його Срібного віку, в усіх відношеннях класик, Нарбут посів одне з чільних місць у Києві за доби Визвольних змагань. Як казав мистецтвознавець Стефан Таранушенко, оцей його переїзд – «те, чого йому ніколи не пробачать». Інакше кажучи, за большевиків його б ніколи по-справжньому не реабілітували. Як у краплі води, з динаміки розбудови нарбутознавства можна простежити, як тріщав по швах СРСР.

Помер Нарбут 1920 року у віці 34 років, тож до мого часу добули його рідна сестра, перша дружина й багато знайомих (архівіст Віктор Романовський, з яким вони разом навчались у гімназії, графіки петербурзького «Світу мистецтва» Дімітрій Мітрохин та Іван Мозалевський, інші люди). З усіма ними я познайомився, листувався. 1990 року неподалік Гарварду навідав історика Олександра Петровича Оглоблина, який займався Нарбутом ще перед війною в Києві. Мене завіз до нього мій добрий приятель Орест Субтельний. Оглоблин невдовзі помер, і склалось так, що з України я побував у нього єдиний. Ми розмовляли до пізньої ночі (як у Сталіна, у нього був зміщений режим дня), й Олександр Петрович розповів, що займається генерал-губернатором Слобожанщини (1796-97) Андрієм Леванідовим, який був зв’язаний з нашими автономістичними колами – Худорбою й Веделем. Я подумав і сказав:

– Наша з Вами зустріч – це для мене приблизно те саме, якби Ви зустрілись із Леванідовим.

А вийшло все ніби зовсім випадково. Десь наприкінці 1965 року я зустрів у Спілці письменників літературного критика Валентина Речмедіна. На першому семінарі молодих авторів, який організував Володимир П’янов і де зустрілись і подружили Михайло Саченко, Лідія Говорецька (Дунаєвська), Валентина Отрощенко (за Іллею), Ярослава Павличко (за Александровичем), Світлана Хміль, Світлана Жолоб, він мене, видно, запримітив, тож запросив дати щось для „Вітчизни” й запитав: „А про що б Ви хотіли написати?” Не думаючи довго, я сказав: „Про Нарбута”. Саме надходило, мовляв, його 80-річчя. Отак випадково визначилась у мене тема, якою я займався і займаюсь найдовше.

Алла Горська познайомила мене з Данилом Нарбутом, він – із своєю матір’ю, Нарбутовою першою дружиною Вірою Павлівною, вона – з Ольгою Данилівною Карпеко (1 липня 1892, маєток Янівка у Глухів. пов. Чернігів. губ. – 14 лютого 1977, Москва) [8], а далі я вже виявляв ініціативу сам.

Якщо у людській душі існує якесь спеціальне місце для найсокровенніших візій, то для мене найзворушливіший спогад тих років – про Ольгу Данилівну й Анну Данилівну Карпек. Глухівські дворянки, вони фіґурували у родослівнику Вадима Модзалевського, у його другому томі Є – К, і мали герб. Карпеки були чи не найближчі сусіди Нарбутів, оскільки їхня Янівка розташовувалась за кілька верст від Нарбутівки. У їхньому київському помешканні, де тепер ректорат університету, Георгій Нарбут, залишивши Петербург (1917), зупинявся з родиною, поки не переїхав від них на Георгіївський провулок [9]. Після війни О.Д. й А.Д. мешкали у Москві неподалік від Київського вокзалу (Ново-Дорогомилівська набережна, 3, пом. 23). Анна Данилівна пишалась, що „всі кияни”, вертаючись додому, приїздять до них, і вже від них сідають на потяг. Звідти вони переїхали на вул. Єлізарової, 11/13, пом. 20, і спершу Ольга Данилівна тішилася з назви вулиці, поки я її не розчарував. Востаннє я бачив Ольгу Данилівну за 2-3 дні до смерті, а з Анною Данилівною, видатним музичним педагогом, листувався ще кілька років – теж до самого кінця.

11 вересня 1911 року у київському Володимирському соборі Ольга Данилівна обвінчалася з юристом і колекціонером С.К.Гольдфарбом-Глеваським [10]. Під час Першої світової війни вона працювала медичною сестрою. 1920 закінчила тримісячні курси статистиків, узяла участь у першому перепису. Прослуживши у статбюро два місяці, під час чистки була звільнена, оскільки не входила до профспілки. На прохання Федора Ернста написала про Нарбута спогади, а мені передала чернетку, яку я реставрував привезеним із Польщі скочем. У нас скочів ще не водилося, і я навіть не припускав, що тамтешні можуть бути для паперу просто шкідливі. Десь у ті роки в Ернстовому архіві я виявив ориґінал спогадів Ольги Данилівни і його переписав. Розпитуючи всілякі подробиці, поширив ті мемуари, і цю нову версію вона авторизувала. Набагато пізніше, також виключно з власної ініціативи, я поширив спогади Софії Федорівни Зерової.

1933 року Ольга Данилівна була ув’язнена, але сиділа недовго. Чекаючи під кабінетом слідчого, розговорилася якось із двома сусідами-глухівчанами (один священик, другий – міцний селянин), – вони ніби ілюстрували кліше большевицької пропаґанди – «поп, кулак и помещик». Зробивши це спостереження, вони щиро з нього сміялися. Кажуть, коли один античний філософ проходив повз жінок, які з чогось реготали, він їм сказав:

– Якби ви знали те, що знаю я, ваш плач був би гучніший за ваш регіт.

Через біржу праці Ольга Данилівна влаштувалась на роботу на ентомологічній станції у Бортничах, оскільки Зиновієві Голов’янкові [11] були потрібні рахівники лісових шкідників. Закінчивши річні курси електроапаратури, працювала в санаторії Лапинського на розі Чехівського провулку та Бульварно-Кудрявської вул. У пореволюційні роки в різний час втратила брата, чоловіка й сина. Останній, що звався Олександр (нар. 1912), арештований 27 квітня 1935, охарактеризував її так: «Знакомые моей матери – это нищие разных категорий, которым она оказывает материальную поддержку, считая эту филантропию необходимым делом и обязанностью религиозного человека» [12]. Вона була глибоко віруюча, чарівна жінка. Вистане сказати, що до війни вона мала близько 70 похресників.

Розмовляли ми російською. Одного разу я почав її переконувати, що вона не «русская», а «россиянка», але розмова розвитку не набула. Іншого дня я наївно запитав: «Ольго Данилівно, чи не маєте Ви часом якихось неопублікованих віршів Володимира Нарбута?» Вона не мала його паперів, але пам’ятала вірша, якого він їй присвятив:

О бархатная радуга бровей,

Озерные, русалочьи глаза,

В черемухе пьянеет соловей,

И светит полумесяц меж ветвей,

Но никому весну не рассказать.

Забуду ли прилежный завиток

Еще не зацелованных волос,

В разрезе платья вянущий цветок

И от руки душистый теплый ток

И все, что так мучительно сбылось.

Какая горечь, жалоба в словах

О жизни, безвозвратно прожитой!

О прошлое, я твой целую прах,

Баюкай, вечер, и меня в ветвях

И соловьиною лелей мечтой.

Забуду ли в передразлучный день

Тебя и вас, озерные глаза,

Я буду всюду с вами, словно тень,

Хоть недостоин, знаю, и ремень

У ваших ног, припавши, развязать.

Таким чином, цього вірша Ольга Данилівна не мала й записаного. Вона прочитала мені його з пам’яті.

Як бачу тепер, особливо багато допомогла мені в моїх нарбутознавчих пошуках Марія Володимирівна Трубецька (14/26 березня 1897 – 16 березня 1976), учениця розстріляного 1937 року Михайла Бойчука. Вона мешкала біля оперного театру, над художнім салоном. У колі друзів своєї молодості, які створили не що інше, як таємний орден, їй, княжні, причепили просту, але зі смаком витворену дефініцію: „Із Рюриковичів”. Смак вигадки полягав, розуміється, в тім, що всі чудово знали: Трубецькі історичні були не Рюриковичі, а Гедиміновичі. Але я хочу заприсягтися, що за всі роки наших зустрічей і бесід я жоднісінького разу не чув від Марії Володимирівни Трубецької такого популярного й кумедного в конкретних контекстах слова „еліта”. Вона його взагалі не вживала.

Але які фантастичні, прозорі й духмяні компоти вона варила, і які чисті виходили в них фруктові желе (точніше – желеподібні фрукти), – цього не передати!..

Характерно, що М.В. (так само, як і її чоловік – скульптор М.І.Гельман), – розмовляла зі мною виключно українською мовою, причому вживала часом архаїчні форми, що перед війною уже вийшли, так би мовити, з моди. Так виходило, коли довколишня мова завмирала: удома вона ніби муміфікувалася. Наприклад, ті самі Олексіїви, переїхавши до Москви, вживали слово «ослін» і ніколи не казали «стілець».

Реконструюю ситуацію. Невелика кімната на другому поверсі з виглядом на вулицю Леніна. Марія Володимирівна сиділа ліворуч на дивані, звідки могла дивитись телевізор. Огрядна, вона мало рухалась і з дому не виходила. Гостя садовили навпроти – за невеликий овальний столик червоного дерева, на ампірний диван, що стояв праворуч під двома родинними портретами. Сам гість антуражу міг і недобачати, бо для цього треба було дивитися збоку, здаля. Ніколи не ремонтована мебля виглядала справді страшнувато. Але все це бачила і саме так здійснила режисуру Марія Володимирівна. Про що вона при цьому могла думати?

Живучи в Одесі, Макс Ісайович 1920 року створив пам’ятник Карлові Марксу, а Марія Володимирівна сфотографувалася з орденом, тож ідеологічну сферу коректніше було обійти мовчанкою, але інші мої знайомі – «гоголівські старушки» – мали кількох котів. Спеціально для них вони передплачували єдину газету – «Правду», яку дрібно дерли, маючи від того відверту моральну сатисфакцію. Якось, сповнений обурення, я пред’явив їм листівку з пам’ятником Александру ІІ біля Купецького зібрання, де малорос в етнографічному вбранні став перед государем на коліно. Це ж який доказ, кажу, національного приниження українців до революції! А дочка царського генерала Вєра Вячеславовна зі мною не погодилась, вважаючи це за прояв нормального монархізму! У побуті політичні настрої легко виявляються: в однокурсниці Л. я дістався на антресолях до набитої книжками скрині Костянтина Феодосійовича Штепи (за німців після загибелі Теліги редаґував «Нове українське слово»). Серед того, що я почув від однокурсниці, було несподіване, але доброзичливе «Вражина!»

Знайомитися з Нарбутовою сестрою Агнесою Іванівною я їздив на територію кол. Біломор-Балтійського каналу до Петрозаводська, із гімназичною приятелькою (його перша любов) Марією Родіонівною Біловською – у Підмосков’я (ст. Пєрловська). Мене цікавило, як ці люди сидять, як розмовляють, рухаються. Котрась із старушок сказала мені, що Біловських недолюблювала. У них, у Великій Березі, були лакеї. У порівнянні з тими людьми, що ходили тоді (тим більше тепер!) київськими вулицями, ці люди були виразно інакші. «Список населенных мест Киевской губернии», до якого я раз-по-раз заглядаю, нагадує мені його попередню власницю – онколога Зою Павлівну Успенську, яка нарікала: «У меня слишком советское лицо». Якось я застав у неї бандуристку, з якою вона трималась обережно: виїжджаючи за кордон, та потім писала на колег. Мої «старушки», зокрема мати Зої Павлівни (Зоя Мстиславівна), належали до іншої епохи й іншої культури. Недобитки імперії, що лишились від дореволюційної доби, вони покінчали гімназії й сформувались іще за нормальних людських умов, тож вступили у совєцьку епоху вже цілком свідомими, дорослими людьми.

Чоловіки живуть менше, особливо в епоху терору, так що це були здебільшого таки старушки. Я так і оголошував вдома: „Пішов до гоголівських старушок” чи до когось там іншого. Щоправда, я знав і кількох чоловіків, наприклад, Сергія Петровича та Михайла Петровича Дорошенків – синів розстріляного в Одесі 1919 року Петра Яковича Дорошенка (1857-1919) – приятеля гетьмана Скоропадського, головноуправляючого Головного управління в справах мистецтва і національної культури. Перший із синів, лікар, повернувся з ув’язнення. Разом з дружиною Олександрою Григорівною, яку він пережив, мешкав у Києві біля оперного театру (вул. Володимирська, 48 А, пом. 19). Мене познайомила з ним Ольга Данилівна Карпеко. Що ж до Михайла Петровича, то в давнішому моєму блокноті збереглася трохи моторошна його адреса: Кемеровська обл., Таштагол. Потім він повернувся на Україну, мешкав у Хмельницькій обл. (с. Красилів, селище газопроводу). Писав вірші з давньої родинної минувшини – ясна річ, російською мовою. Дорошенки ХХ ст. походили від двох гетьманів Дорошенків і охоче оповідали мені не тільки про мого героя, а й про своїх власних батьків і кузенів, друзів, про роки своєї молодості.

Попросивши почитати Бантиша-Каменського (я вже набув видання Йогансона), Ольга Данилівна звернула увагу на прізвища діячів Гетьманщини XVII-XVIII ст. Вона знала вже нащадків цих людей, що складали певний прошарок її «малої батьківщини» – Глухівського повіту Чернігівської губернії.

Знаючи, що в кожного з моїх «старичків» чи «старушок» є якісь старі папери, світлини, я розпитував про них, і вони охоче показували мені свої реліквії. Крім спогадів Віри Павлівни, які вона мені передала, крім спогадів, які вони написали мені спеціально (на жаль, зовсім небагато – не та епоха, хоч я докучав буквально всім), я одержав також чимало старих світлин. Серед них групове фото глухівських гімназистів, яке мене приголомшило. Я побачив на ньому людей цілком іншої, знищеної у ХХ ст. людської породи. У «Масовому терорі» вмістив поруч дві фотографії – дворянське депутатське зібрання (кінець ХІХ ст.) і вже homo sovieticus – ексурсанти Всеукраїнського музейного містечка біля Успенського собору.

Наприкінці двадцятих – на початку тридцятих років історик мистецтв Федір Ернст зібрав з колегами присвячений Нарбутові збірник. Книжка не вийшла, але матеріали збереглися – здебільшого в Ернстовому фонді у київському ІМФЕ. Статтю Степана Яремича я виявив в архіві Ермітажу. Я вважав і вважаю, що просуватися далі можна лише від тієї точки, де нарбутознавство зупинилося (чи де його зупинили), а не зважати на попередників недостойно. Про можливе мародерство ми взагалі не говоримо, – чи ж не так? Отже, той збірник я відтворив, навіть із додатками. До видавництва “Советский художник” надіслав список зібраних матеріалів – невдовзі одержав від них угоду. Самовдосконалювався, працюючи над коментарями, склав бібліографічний покажчик. Не в тодішньому університеті ж цього вчитися! Мій збірник мав вийти 1971 року, але мені запропонували співавтора. Поробили безліч купюр, запропонували цілком викинути статті Степана Яремича та Владислава Лукомського [13], а також спогади Ольги Данилівни, що відтворювали саму маєткову атмосферу. Такою ціною я міг увійти в офіційну науку, але я не побажав цього зробити і від співпраці з надто вже большевицьким видавництвом відмовився. Зараз мені тільки гірко згадувати, як беріг я свою цноту.

У зв’язку з цими студіями я познайомився й листувався з акад. М.П.Алексеєвим і навіть набагато інтенсивніше – із член-кор’ом Ал.Ал.Сидоровим (нар. 1/13 червня 1891, с.Миколаївка Путивльського пов. Курської губ., тепер Сумська обл.). Наскільки демократичний і милий був перший, настільки сухий і офіційний виглядав другий. Ось кілька характерних епізодів.

Я у Москві, і в мене побачення з Міхаїлом Павловичем в ОЛЯ („Отделением литературы и языка АН СССР”) на Волхонці – біля музею мистецтв ім. Пушкіна. У залі йде засідання, – ми сидимо в коридорі на стільцях і про щось розмовляємо. Минуло років тридцять, і я вже й близько не можу уявити собі навіть маґістральних напрямків нашої розмови і її тем. Але назавжди запам’ятав дрібну деталь, яка мене тоді вразила. Коридором пройшла молода жінка, – правдоподібно, аспірантка. Їй також потрібно було з кимось зустрітися, вона підійшла до дверей, узялася за дверну ручку, але з першого разу не змогла її відкрити. І ось мій співрозмовник, якому, за моїми теперішніми прикидками, потиху добігало до вісімдесяти, легко піднімається, ба ні, підстрибує із стільця, на якому він сидів, підбігає до аспіранточки і, привітно усміхаючись, прочиняє їй двері до зали. Вона для нього – жінка, а він був інтелігент. У зв’язку з цим пригадую думку академіка Ліхачова. „Жорстока людина, – казав він десь, – може прикинутись доброю. Скнара може бути часом схожий на людину щедру. Прикинутися інтелігентом неможливо”. Під старість він видав цупкий томик роздумів і афоризмів, там чимало банальностей. Можна було обмежитись вужчим колом – справжніми думками, от-як оця.

Міхаїл Павлович наговорив мені спогади про свого київського товариша років молодості – Василя Митрофановича Базилевича. Написав відгук на кандидатську дисертацію, який, без сумніву, зіграв велику роль на захисті (я писав і захищався в МГУ).

При цій нагоді скажу про Ліхачова. Кілька разів він мене дуже підтримав. Коли готувався додатковий, дев’ятий том „Краткой литературной энциклопедии», а я перебував у Москві, подав туди дві статті – про Жакова, вчителя Михайля Семенка з петербурзького Психоневрологічного інституту, і другу – про літературознавче джерелознавство. Я закінчував тоді дисертацію, і деякі свої ідеї заклав у ту статтю. Знаю, що редактори хотіли заручитись його підтримкою і її одержали. Набагато пізніше він написав мені рекомендацію для якогось московського видавництва на книжку з літературознавчого джерелознавства. Зацькований, – тривав-бо початок вісімдесятих („час быка”!), – я домовився з однією жінкою, яка саме їхала до Москви, щоб здала там на пошті листа до видавництва з ориґіналом тієї ліхачовської рекомендації. Наскільки розумію, лист пішов на якусь адресу зовсім іншу.

Ліхачов доволі недоладно підтримав (але ж підтримав!) мою статтю про Грушевського (1988), коли відмовився сказати добре слово „стовп російської демократії” Юрій Афанасьєв. А що Сіґурд Шмідт «у баґнети» прийняв не лише мене, а й викинуту із ЦДАМЛМ Людмилу Андріївну Проценко, з якою я приятелював, – до того я вже й не звертався. Звичайно, про Сіґурда Оттовича я маю й багато приємніші спомини, адже це він 1981 року видав мою статтю про Вадима Модзалевського, яка сподобалась Олександрові Петровичу Оглоблину передусім якраз своїм настроєм, тоном [14]. Оглоблин систематично переглядав совєцькі видання й відтоді ретельно звертав увагу на мої публікації. Мене зворушило, коли я побачив у нього відповідні картки й нотатки.

… Ті самі роки. Я без роботи. У Президії Академії наук розмовляв з Пирожковим, вийшов на такого клерка Сиволоба, доктора історичних наук, який писав про соцзмагання. Хизуючись, той сказав, що моя справа могла б обернутись мені на краще, якби за мене заступився якийсь безсумнівний авторитет. Ми погодилися з ним на кандидатурі Дмітрія Сергеєвича, і ввечері я йому зателефонував:

– Моя ситуация складывается следующим образом: […] И вот он мне говорит, могли ли бы Вы…

Ліхачов не дав мені закінчити речення і твердо відповів:

– Могу.

Сиволоб сказав мені, що таку телеграму одержав. Щоправда, коли за кілька років я запитав Юрія Володимировича (його звали, як Шевельова, – легко запам’ятати), чи не передав би він ту телеграму мені на згадку, він мені відмовив. Потім помер, – а був молодший за мене.

Звичайно, я читав те, що писав про Дмітрія Сєргеєвича Бєґунов, інші. У житті, як на довгій ниві. Не знаю, не знаю… Але ніколи, скільки житиму, не забуду тієї твердої інтонації, з якою він сказав мені, – ще ж я його ні про що не встиг попросити:

– Могу.

І ще кілька слів про Сидорова. Мене він назавжди заворожив статтею 1922 року, у якій написав про мого героя таке: „Із усіх мистців останнього часу тільки Нарбут один був до кінця спеціаліст книги… Його сільвети – краще, що в даній галузі було зроблено… Тут Нарбут незрівнянний. Його рисунки гербів маловідомі, його книжкові знаки, розшукувані з особливою старанністю збирачами, зрештою, його військові малюнки – все це знову незрівнянне… Ці аркуші Нарбута (ілюстрації до байок Крилова. – С.Б.) – взагалі, мабуть, краще, що створене російською ілюстрацією (sic)” [15]. На жаль, 3 жовтня 1970 року у листі до мене він повідомив, що відмовився від такої високої оцінки: „Своего, временно мною подчеркнутого, мнения о «лучшем, что создано русской иллюстрацией” (о Крылове у Нарбута), я, понятно, сейчас совершенно не разделяю”. Я пробував захищати молодого Сидорова від Сидорова уже літнього, та це було вже справою безнадійною.

Але при цій нагоді я хочу розповісти пару історій. Перша – на тему, чому і як посварилися член-кореспондент АН СРСР Сидоров (Москва) із членом-кореспондентом АН УРСР Поповим (Київ). Алексей Алексеєвич на кожному листі, ба навіть на поштовій листівці, пишучи адресу відправника, зазначав: „от чл.-корр. АН СССР А.А.Сидорова”. Знаю про це з власного досвіду, бо в мене його листів понад сімдесят. Так от, подейкували, що одного разу, звертаючись до Павла Миколайовича, він свій титул механічно проставив, а його, Попова, – забув, буває ж таке. Звісно, це було з його боку непоштиво. Втім, це, звісно, формальність, дрібниця, що годиться для легкого жарту й забуття. Важливіше інше.

Якось випадково я сказав Анні Данилівні Карпеко-Артоболевській, що познайомився з Сидоровим. Вона знала іншого Сидорова – його брата. На початку двадцятих років він служив у Києві в Полиру – „Отделе по ликвидации религиозной утвари при киевском губсобесе”, потім прийняв священицький сан. Його перша парафія була у Поштовій Віті. Чотири рази о.Сергій Сидоров був ув’язнений, а 27 вересня 1937 року його розстріляли. Як відомо, за вказівкою КГБ при СМ СССР № 108 сс від 24 серпня 1955 року родичам надсилали фальшиві дати смерті. Люди все-таки запитували про долю близьких людей. Навесні 1970 року, на прохання Анни Данилівни (вона грала, нагадував я, у Вашому домі) я запитав Алексея Алексеєвича про його брата. 10 квітня, наприкінці чергового листа, він відповів: „Брат мой скончался в 1944 г.”. No comments.

Кілька років тому у Москві вийшли друком записки С.А. – священика Сергія Сидорова з додатком його життєпису, що написала його дочка. Це потрясаючі людські документи – про поневіряння й загибель світлої людини в умовах большевизму, про тяжку долю, що випала його родині. Авторка розповіла і про Алексея Алексеєвича, зокрема про те, як на початку війни навідала дядька в Большом Афанасьєвськім провулку:

„[…] среди шкафов и книжных полок до потолка стоял стол, покрытый вышитой скатертью, где сияла высокая лампа под шелковым желтым абажуром, где все дышало таким сытым благополучием… Я прятала свои невозможные ноги в мокрых разорванных туфлях под кресло, и мне давался чай с какими-то невиданными крендельками и колбасой, каких я и не встречала в магазинах. […] но Алексей Алексеевич не дал за все годы ни рубля. В конце тридцатых годов он официально отрекся от своего брата, моего отца, так как это нужно было ему для сохранения своего положения» [16].

Наші стосунки з Алексеєм Алексеєвичем складалися важко. 17 квітня 1971 року він писав мені:

«Прекрасно составлена Вами библиография. Неиспользован Вами только недавно вышедший сборник о Билибине, что можно сделать в дополнении. Интересны и нужны примечания. Я позволил себе, читая экземпляр, предоставленный мне издательством, внести кое-какие исправления (напр. – Шамиссо звали Адальберт, а не «Шарль»; я лично никогда не считал и не писал, что силуэты Нарбута «всецело» обязаны Преториусу, моя статья о нарбутовских книгах была создана в плане журнала «Печать и Революция», И.И.Лазаревский был ни при чем, и т.п.). Я считаю, что статьи, письма и воспоминания о Нарбуте, Вами собранные, являются материалами ценными и интересными и, по отношению к авторам умершим или такого возраста, как Д.И.Митрохин, статьи эти никаким «вычеркиваниям» не подлежат. Но другое дело – Ваша статья. В первой части сборника среди статей современников Нарбута Ваша статья, нашего молодого товарища, студента 1970-х годов, – выпадает из строя. Она не так и не о том написана. Ее место – не в этом отделе. Где же?»

І т.д. Як бачу тепер, Сидоров пропонував мені загалом прийнятний вихід із становища, але я вже йому не вірив.

Не одержавши від мене сподіваної відповіді, А.А. надіслав у видавництво відгук, що дав підстави останньому сприйняти його за негативний по відношенню до мене.

Моя добра приятелька Люся Лисенко, дружина мого друга Вела (Валерія) Отрішка, стала останньою аспіранткою Алексея Алексеєвича. 30 червня 1978 року Сидоров помер. А коли настала перестройка, ми довідалися те, чого не знали раніше. Досліджуючи групову справу репресованого московського художника Л.А.Нікітіна, його син у книзі „Мистики, розенкрейцеры и тамплиеры в Советской России» писав:

«А.А.Сидоров, человек, обладавший самой полной в Москве библиотекой книг и собранием рукописей по оккультизму, тамплиер, розенкрейцер и масон высокого посвящения, как показывали сведущие о том люди, оказался в стороне от всех этих репрессий. Он продолжал интересоваться мистицизмом, охотно вел на эту тему разговоры со своими знакомыми, порою даже давал им читать книги по вопросам оккультизма и теософии, и, хотя многие из этих людей затем исчезали в тюрьмах и лагерях, сам он благополучно пережил последующие страшные годы» [17].

Тепер я розумію, що Сидоров не довіряв мені.

Примітки

1. Дякую за добрі поради й виправлення цього тексту Андрієві Топачевському, Михайлові Москаленку, а також Галині Петрівні Герасимовій.

2. Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. С. 59.

3. Білокінь С. Бібліофільські сонети // Поезія – 1989. Вип. 1. К.: Рад. письменник, 1989. С. 176-181.

4. Огієнко Іван. Двійне число в українській мові // Записки УНТ. Кн. VI. К., 1909. С. 88-128. У раннього Тичини (“Замісць сонетів і октав”, 1920) є текст – «Дві дівчині».

5. Ильинский Михаил. Нарком Ягода. Москва: Вече, 2002. С. 337.

6. Білокінь С. Нарбутова доля // Молода гвардія. 1970. 20 червня. № 118 (2516). С. 4.

7. Білокінь С. Чернігівсько-петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Збірка наукових праць. Число 10. Частина 2. Пам"яті Михайла Брайчевського. К., 2003. С. 288-298.

8. ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. № 3301. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 337; Лукомский Г.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. СПб., 1914. С. 69, XLIX.

9. Будинок моєї дружини (архітектор Є.Ф.Єрмаков), де тепер оселився з родиною і я, стоїть на розі Стрілецької та Георгіївського провулку. Тут жили співак Михайло Донець, історики В.Базилевич і С.Висоцький, що вивчав графіті Софії Київської. Будинку, де 1859 року у священика Юхима Ботвиновського жив Шевченко, а після перебудов (коли з двох одноповерхових вийшов один двоповерховий) – Нарбут із Модзалевським, – цього дому немає. Але якщо подумки відтворити контури того, другого будинку, де концентрувалися цілком певні людські аури, ці дві конструкції – реальну й візуальну – відділяють якісь півтора десятки метрів.

10. Див.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам"ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.

11. Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 86.

12. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14.

13. Потім я її таки пробив: Белоконь С. Неизвестная статья В.К.Лукомского о Г.И.Нарбуте // Геральдика: Материалы и исследования: Сб. научных трудов. Лгр.: Гос. Эрмитаж, 1987. С. 42-52.

14. Белоконь С.И. Генеалогические материалы в архиве В. Л. Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 266-273.

15. Сидоров А.А. Г.И.Нарбут, 1886-1920 // Экран. Москва, 1922. № 30. С. 3.

16. Записки священника Сергия Сидорова. Москва, 1999. С. 272-273.

17. Никитин А.Л. Мистики, розенкрейцеры и тамплиеры в Советской России: Исследования и материалы. Москва, 1998. С. 190-191. Пор.: Замойский Л. Масонство и глобализация. М., 2001. С. 337; Брачев В.С. Масоны, мистики и богоискатели в России, ХХ век. СПб., 2003. С. 166, 172; Соловьев О.Ф. Русские масоны от Романовых до Березовского. М., 2004. С. 351.