Майбутня доля моєї збірки
Сергій Білокінь
Кілька десятиліть тому я вже був готовий очолити український культурологічний осередок, але ті, хто перебував тоді при владі, брутально мене відштовхували. До останніх років у своїх дослідженнях я навіть не спеціалізувався. Працюючи у музеї книги, зосереджувався більше на ХІХ столітті. Коли за незалежності напіввідкрились архіви, зайнявся репресіями. Тепер вирішив писати на такі теми, де може бути присутній мемуарний елемент, тобто там, де виявляться зв’язки із сучасністю. Архівні документи можна виявити й за 50 років, навіть у багато ширшому обсязі, і тоді ними без перешкод займуться ті, хто ще не народився. Найцікавіше в тому, що я нині пишу, – те, що знаю лише я один, чого немає в архівах.
Від 1971 року, коли я закінчив університет, до 89-го, коли під час перестройки мене узяв на роботу Ю.Ю.Кондуфор, я не міг доступитись до офіційної історичної науки. До речі, як об’єкт дослідження мене ніколи не цікавили успішні совєцькі люди: вони могли чудово реалізуватись і без мене, самотужки. Я обходив їх, а вони не любили мене. Колись Віктор Зарецький звернув мою увагу у ЖЗЛ’івській біографії Екзюпері на епізод, як хтось із високопоставлених нацистів, попросив його визначитись щодо їхнього режиму. Екзюпері сказав: „Мені не подобаються ті люди, яких ви формуєте”. Отож продукція совєцьких інкубаторів так само викликала в мене нехіть. З офіційної сфери толерували мене, скільки пригадую, ледве не двоє добрих людей, які не боялися, що скаже “княгиня Мар”я Алексевна”: редактор УРЕ Анатолій Кудрицький і редакторка “Науки і культури” Олена Сергієнко. Коли Анатолій Вікторович ввів мене до списка наукових консультантів енциклопедичного довідника “Київ” (1981 і наступні видання), чоловік з контори його таки навідав. Втім, коли книжка вийшла, я побачив себе у списку після Кондуфора й Толочка, але, як веліла абетка, перед Янком. Ще Тамара Главак читала мої сокровенні студії про Симона Петлюру. Нас познайомила онколог Зоя Павлівна Успенська (аутсайдер у медицині!), і ми провадили розмови, за які могли бути серйозні неприємності і у мене, і в Тамари Володимирівни.
Ні, були й там добрі люди. З подачі Раїси Іванової, яка в нас викладала, заступник декана філологічного факультету МГУ Михайло Зозуля узяв мене до аспірантури, а моїм науковим керівником став Олександр Іванович Овчаренко, якому я завдячую широтою погляду на світ. Петро Андрійович Зайончковський кликав мене до аспірантури в себе й навіть придумав тему (Бібіковські інвентарі у котрійсь правобережній губернії), але я лишився при Овчаренку, і дуже з того задоволений. Зозуля допомагав багатьом – Ярославові Ступаку, мені, Оксані Пахльовській.
Я особисто не бачив, але Михайло Микитович мав комплект „Киевской старины”. Він посідав також цензурний примірник „Ластівки”, – хто знає, де він тепер? Мені казали, що Наталя Михайлівна виїхала з університетського помешкання, і шукати її по Москві стало неможливо. Степан Захаркін запевняє однак, що це злісна дезинформація. Подібним чином мене свого часу дезинформували щодо Бізюкова. Дуже шкодую: я міг зустрічатися з ним ще і ще, але комусь це було небажано.
Отже, у глухі сімдесяті роки без приязної підтримки Іванової-Іванченко московська аспірантура могла б мені тільки снитись, – у Києві панував Маланчук (хто напише зіпертий на джерела його життєпис?). А так я вперше в житті відчув себе вільною людиною, повноправним громадянином, чого ніколи раніше не було. Захистив дисертацію “Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства”, якої мені не соромно. Академік Д.С.Лихачов узяв мою статтю “Літературознавче джерелознавство” для додаткового (дев’ятого) тому “Короткої літературної енциклопедії”. Академік М.П.Алексеєв написав гарний відгук. В авторефераті я жодного разу не згадав ні Леніна, ні Брежнєва, а Олександр Іванович Овчаренко не звернув на це жодної уваги. Ми з ним розмовляли про Винниченка, про голодомор.
За всіх обставин я прагнув берегти культурну спадщину останнього передреволюційного покоління і свою душу. На це я поклав по суті все своє життя. Зараз у моїй уяві формується величний образ української культури ХХ ст., паралельної офіційній. Це дуже поширює наші загальні уявлення про ті часи.
Моя збірка визначила характер і стиль мого життя. Оберігаючи свої скарби, я не пускався в політику, навіть не виїхав до Франції, коли на таке заносилося і що виглядало по-справжньому симпатично. Її дідусь і бабуся придумали таку світлу казку! Коли Аріадна – вже за незалежності – приїхала до України, вона прийшла до мене у гості, я їй усе показав і пояснив, і ми стали добрими друзями.
… Але я й не сів, хоч це не було складно.
Якщо в Клубі творчої молоді в мене було закладено певну систему цінностей, то “мої старушки” мене по суті виховали. У „Масовому терорі” я написав три параграфи щодо євгенічних проблем репресій. Зокрема таке: „Міркування над відкритими матеріалами ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ та Політбюро ЦК КП(б)У підводять до висновку, що у процесі соціальної революції в СРСР генофонд населення, деформуючись, різко погіршився” [69].
Як підсумок свого життя вважаю, що початок премудрості справді лише страх Божий. Як найбільшу цінність ревно бережу спогади про всіх добрих людей, з ким мав щастя познайомитись. Тішуся, які чудові люди обдаровували мене своєю дружбою. І, здається, ніколи не шкодував за тими, з ким розминався. Часто вертаюсь подумки до раннього вірша Миколи Зерова (5 лютого 1922):
Ще за дитинних літ бував я у Мессали, -
Улюбленці камен там зорями сіяли;
Там вабили серця, там чарували нас
Вергілій і Тібулл, жалібний Вальгій, Басс
І Галла смутна тінь. Але в моєму серці
Зосталися навік нестриманий Проперцій,
Овідій сміливий та многодумний Флакк.
Приязні їхньої невимушений знак
Ціню я над усі тріумфи й консулати…
Ти хочеш бачити їх руку, їх присвяти?
Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод,
Лежить автограф двох Горацієвих од.
Протягом кількох десятиріч влада, здавалося, все замірялась, як ловчіше схопити мене за горло. У такій ситуації що могло тримати мене на світі, коли не дружнє ставлення тих, кого шанував я? Алла Горська і святіший Патріарх Володимир (Романюк) звертались до мене – „Пане професоре”. Яке рішення якого ВАК’у мені, справді, після цього потрібне?
Свого часу, наміряючись узяти мене за барки, одна „подружка” зконструювала проти мене таке звинувачення:
– До нас дійшла чутка: ти десь хизувався, що „вхожий” до нашого дому.
Її батько був секретар обкому (здається, харківського), тож вона була певна, що це спрацює. Але реакція її вразила: я щиро розреготався. Тільки тоді вона зрозуміла, що сказала дурницю.
За всі роки мого становлення не схотіли зі мною розмовляти, якщо не помиляюся, лише двоє: це були студентський товариш Миколи Зерова мовник Петро Горецький (не розумію вже, чому) і мистець-бойчукіст Кирило Гвоздик. Уже після смерті останнього родичі розповіли мені про його важкий душевний стан, у якому він жив останні роки. Якось він потрапив до лікарні, до нього прийшли з передачею, але він зненацька попросив:
– Покажи їм реабілітацію!
Ось що його тоді турбувало. Він пригадав роки ув’язнення, а йому здавалося, що лікарі чи сестри ставляться до нього якось не так, і зв’язав дві епохи одним вузлом. А це був неабиякий мистець. Хтось із двох – Олександр Мизин (Трубецька називала його Сашком) чи Охрім Кравченко, характеризуючи бойчуківську майстерню, порівняв мистецький потенціал Гвоздика – із Тарасом Шевченком! І життя такої людини пішло, можна сказати, зовсім намарне, як, наприклад, у діалектолога Ґанцова.
Пригадую, коли я навчався в аспірантурі Московського університетут, хтось із колег оповів нам кумедну історію про Довженкову дружину Юлію Солнцеву. Молодий вчений-філолог захотів з нею познайомитися, але вона м’яко відмовила:
– Коли з Вас щось вийде, – приходьте.
Інакше кажучи, тоді і не раніше.
Я прожив своє життя так, як Дмитро Яворницький жив би без музею, а Володимир Міяковський – без архіву. Все нарешті прийшло, але тепер – пізно.
19 серпня 1997 року я склав для порядку заповіт і заніс його до кол. рукописного відділу кол. ЦНБ АН УРСР, де свого часу мав честь і нещастя працювати. […] Мене заведено до списків фондоутворювачів в останньому огляді Інституту рукописів [70]. Це свідчить, що опінія про мою колекцію непогана, але вважається, що мені нікуди дітись.
До кол. рукописного відділу я призначив:
– збірку з 14 гетьманських універсалів, здебільшого з архіву Мгарського монастиря:
Богдан Хмельницький: 5 березня 1657 року,
Юрій Хмельницький: 7 січня 1660 (полковникові Миргородському), 10 січня 1660, 17 січня 1661 та 19 грудня 1667 року,
Петро Дорошенко: 27 квітня 1669 та 6 лютого 1672 року,
Іван Самойлович: 5 березня 1684, 12 травня 1684, 2 серпня 1684 року,
Іван Мазепа: 15 жовтня 1689 та 24 січня 1699 року,
Іван Скоропадський: 11 січня 1713 року,
Данило Апостол: 17 грудня 1729 року (полковникові наказному Переяславському) [71].
Сергей Ніколаєвич Платонов придумав, що найкраще, коли здійснити передачу в урочистій обстановці руками Президента – В.А.Ющенка.
– колекцію мого батька; тут рукопис спогадів академіка Миколи Холодного, листи Навашина, Холодного, Фінна, щоденник Марії Никифорівни Мойсеєвої,
– мою колекцію матеріалів про Г.Нарбута,
– архів з великим листуванням – з Ф.Максименком (його треба видати), В.Романовським, Євг.Рудинською, Іваном (рівно 150 листів) та Євгенією Спаськими, Г.Колядою, П.Жолтовським. Цей розділ я сам потихеньку знецінюю, публікуючи старе листування. Наприклад, видав листування з професором Віктором Олександровичем Романовським та академіком Меркурієм Сергєєвичем Гіляровим [72].
– папери Патріарха Володимира (Романюка), радником якого я був,
– архів родини Матушевських,
– листи Миколи Зерова і полиця матеріалів про нього й Михайла Ореста,
– ранні папери Надії Кир’ян, які лежать у мене, відколи вона опинилась у Челябінську.
Я маю також чимало книжок з автографами, серед них найцікавіші – на книжках 20-х років, з авторами яких я зустрічався у 1960-80-х.
У 24-му томі “Науки і культури” (1990) я опублікував спогади Євгенії Юріївни Спаської про її вчителя Данила Щербаківського. Але я маю ще 18 її листів до мене (1973-74) і зібрав листи до інших кореспондентів: 25 листів до К.І.Білоцерківської (1954-73), рівно 100 – до О.Є.Карнаухової (1970-78), 25 – до В.Н.Смєлової (1968-72), 127 – до Н.Н. та В.І.Хмельових (1953-74). Це були її друзі з дореволюційних часів. Зрозуміла річ, такого не збирав тоді жоден совєцький архів. Державні архіви збирали грамоти ланкових, але одвертались від того, чим жив я.
Якось Євгенія Юріївна приїхала до Києва і разом з Марією Іванівною Вязьмітіною зайшла до мене на Паньківську. Я блиснув – виклав відбитки їхніх старих публікацій, передусім 20-х років. Після всього, що вони бачили, це їх, думаю, не могло не зворушити. Статтю про Спаську я написав уже після її смерті [73]. І минули роки, коли я прочитав її слідчу справу.
Зараз мене турбує інше. Я шукаю, де прилаштувати свою бібліотеку. Не заберу ж на той світ, а життя коротке. Наскільки розумію, вона теж доволі цікава. Але якби прийшли мене пограбувати, я навіть не міг би допомогти, бо сам не знаю, де що лежить. Зараз класифікую все, – хотілося б передати збірку у порядку, але це справа не одного року. До речі, маю домовленість про видання спеціального випуска одного гарного журналу, цілком присвяченого колекції – тексти, коментарі, світлини. Проспект, кажуть, цікавий.
Мені трапилось знати багатьох людей, у кого відклалися більші чи менші матеріали. Збирачі мають аналогічні проблеми з влаштуванням своїх збірок і вирішують свої проблеми поодинці. Наприклад, Юрій Шевельов відправив свою бібліотеку з Нью-Йорка до Японії, хоч його „мала батьківщина” – Харків.
Цей текст на різних його стадіях я давав читати різним людям. 7 листопада 2003 року збирач грамофонних дисків Ігор Петров як підсумок свого життєвого досвіду сказав мені, що державі – ані тій колишній, ані теперішній – ні за що нічого б не передав. Я ще не вирішив, розумію тільки, що малі збірки незабезпечені, а великим воно непотрібно, бо для них відсотків на 70 це дублі. Коли я вчився в університеті, семінари з історії партії вів у нас Курас, який одружився в нашій групі із Світланою Чинаровою. Потім він працював у „Цеці”, як називали тоді ЦК, – ми часом зустрічались і гуляли собі, розмовляючи „за жизнь”. Тоді я придумав влаштувати на базі старого корпусу Всенародної бібліотеки України (потім ЦНБ) український Матенадаран. Це міг би бути Інститут культурної спадщини.
Під такий дах можна було зібрати гори матеріалів з усіх континентів. Я проповідував цю ідею, де тільки міг. Але справа не в обмежених можливостях. Якби її час настав, вона виявилась би непереможною. Як вірус під час епідемії, тільки хороший. На жаль, моя ідея лишилась незапотребувана, а тепер уже пізно. Покоління змінились і тут, і там. Як у Юбера Робера, прийшли нові люди. Прийшли варвари. І „то ли еще будет”! Я бачив бібліотечні споруди, де колись жили феноменальні збірки, – тепер їх немає. Бачив „шикарні” бібліотечні приміщення – без книжок. Що вже тут, – буквально в кожному старому будинку гинули люди і гинули книжки. Але я переконаний, що Інтернет ніколи не заступить книжок. Більше того, мені спало раптом на думку, що Інтернет – це не тільки можливість поринути в інформацію, а обмежена можливість, цілеспрямована. Інакше кажучи, це спосіб маніпулювати свідомістю, нова форма цензури. Можливо, Інтернет навіть витіснить книжку, але він ніколи її не замінить. Книжку треба знати, а знання не купиш у крамниці.
Мій друг-античник, фахівець з ольвійської периферії Валерій (Вел) Отрішко, нарікав, що його колеги не володіють ні давньогрецькою, ані латиною. Це приблизно те саме, якби на наші українські руїни прийшли японці. На біду, сам Вел не володів українською – мовою своїх предків. З Інституту археології його викинули після всіх його методично вивірених розкопок, після всіх публікацій. Який соціальний статус мав він на момент смерті? У певному сенсі соціальний статус не може не мати навіть бомж. В іншому сенсі, теж зовсім певному, він не мав жодного статусу.
Я розумію, що це дуже страшне звинувачення. Колись ходили популярні анекдоти, чим відрізняється песиміст від оптиміста. Наприклад, оптиміст – це проінструктований песиміст, а песиміст – це поінформований оптиміст.
Партійне й комсомольське керівництво показало, що має свої пріоритети. Українська культурна спадщина гинула на моїх очах і в Україні, і в Америці.
Я бачив це скрізь, де бував.
20 жовтня 2003.
Примітки
69. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. С. 335.
70. Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 535-539, 653.
71. Білокінь С. Початок кар’єри й історія моєї збірки: [Спогади] // Сучасність. Ч. 2 (526). С. 109.
72. Білокінь С. Із старого листування: [Меркурій Сергійович Гіляров, 1912-1985] // Ханенківські читання. Вип. 4: Матеріали науково-практичної конференції. К.: Кий, 2002. C. 44-62; Його ж. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський, 1890-1971 // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали третьої науково-практичної конференції (16 квітня 2004 р.). Глухів, 2004. С. 129-145.
73. Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67.