Сан Санич Петровський

Сергій Білокінь

Вперше ім'я Павла Платоновича Потоцького я почув хтозна як давно. Молодші чотири класи середньої школи нас вела одна вчителька, а з п'ятого класу, себто з вересня 1959 року, викладали вже різні вчителі за предметами. Історію в нас читав високий коротко стрижений літній чоловік з виразною військовою виправкою – Олександр Олександрович Петровський [6]. Дуже скоро я вже знав, що 1917 року, за Тимчасового уряду, він служив у полку “безсмертних” Олександрійських гусарів [7].

45 школа, в якій я навчався, була російська. Зараз її там немає, – містилась вона між ректоратом університету, де в родині Карпек 1917 року мешкав Георгій Нарбут, і тим будинком (Володимирська, 78), де перед революцією жив Симон Петлюра [8].

Вчителя історії ми звали Сан Санич, – на відміну від його тезки хіміка. (То вже був чоловік іншої породи, і називати його неофіційно не випадало).

Зі мною Сан Санич почував себе розкуто. За записами в класних журналах він добре орієнтувався, хто з якої родини. Попередив мене, що в нашого однокласника Юри Бакланова батько кагебіст. Уже згодом він розповів, що приходили (це вже десь класі у восьмому) з контори, брали мого зошита з літератури – з диктантами й творами, щоб звірити почерк із якимись летючками, до яких я, до речі, не мав жадного відношення. Знаючи мої інтереси, Ол.Петровський дарував мені непотрібні йому просвітянські брошури – Грінченка й Софії Русової, курси всесвітньої історії Грушевського. Ці не бозна які раритети з його написами я зберігаю як велику коштовність. Відступив лише дефектний примірник „Старої вищої освіти в Київській Україні” Хведора Тітова (1924), де багато сторінок було видерто. Сан Санич віддав мені його, думаю, саме задля реконструкції, я її проробив, додавши фотокопії усіх сторінок, яких бракувало, й передав далі.

Навіть коли вчителів трохи поміняли, і у нас читала історію глибоко партійна “суспільствознавець” Євгенія Єфімовна Штільман, я ходив дихати іншим повітрям до Сан Санича до його величезного кабінету історії, якого він організував і де царював. Можливо, кабінет звався навіть історичним музеєм, – вже не пригадаю. Крім того, бувало, хтось із вчителів хворів, і він приходив до нас його “підміняти”. Ми були вже старші, і ці уроки западали глибоко в душу. Таке не забувається. Ми сиділи у шкільних совєцьких формах на стандартних совєцьких партах. Бачачи перед собою масу піонерських краваток, наш Вчитель розгортав перед класом печальні пригоди Мировича чи княжни Тараканової, які він переповідав головним чином за Гр.Данилевським. Оповідач з нього був неповторний, навіть природні хулігани роззявляли роти й слухали його, як зачаровані.

Пригадую нашу розмову навесні 1963 року про демократизм Центральної Ради і консерватизм Скоропадського. Я тоді переписав собі цілком котрогось із універсалів Центральної Ради (першого чи другого) і одержав коментар, який мене вразив не менше за самий текст. Мабуть, того самого року, щоб збалансувати свої розповіді в сенсі національному, Сан Санич розповів мені, що й Врангель, Юденич, Колчак і Денікін були не “вороги трудового народу” чи “наймити імперіалізму”, як писалось у наших підручниках, а бойові генерали, герої Першої світової війни. Я повів його до музею Івана Гончара. Вони легко знайшли спільну мову. Іван Макарович оповідав, пригадую, про Сержа (як його називала Марія Трубецька) Раєвського [9] і про те, що він писав доноси на Гр.Світлицького. Згодом відкрили музей Світлицького, – Раєвський до біографічного довідника “Мистецтво України” взагалі не потрапив. 5 січня 2002 року Я.І.Бердичевський розповідав мені у листі: "У Сергея Евдок.[имовича] Раевского был (он мне предлагал купить, но мне было крайне неприятно с ним разговаривать после его же на меня доноса) карандашный рисунок, видимо, с натуры, "Петр І в гробу" (или не в гробу – не помню – но мертвый) с конгревом ППП [П.П.Потоцкого]". Розмовляючи 15 липня 2002 року по телефону, Я.І. уточнив, що це були латинські ініціали, покладені навхрест.

Раз у раз розповідь улюбленого вчителя поверталась до образу генерала Потоцького – не польського графа, а нашого ж таки полтавця, теж бойового генерала від артилерії. Петровський пишався своїм знайомством і листуванням із військовим істориком Габаєвим [10], але відчувалося, що найдорожчою для нього людиною, його прямим і безпосереднім вчителем був Павло Платонович Потоцький. До Історичного музею серед інших паперів Петровського десь уже в останні роки потрапила літографія “Форми 4-го піхотного корпусу, 1838”, що належала колись Музею України. Рукою старенького О.О.Петровського (а це він зберіг її) на літографії було надписано: “Из собрания дорогого П.Потоцкого”. Це звучить як освідчення.

Сан Санич оповідав про його збірки. Казав, що Потоцький був одружений з онукою поета Деніса Давидова (при цьому декламувались його вірші). За часів Затонського генерал перевіз свої колекції з Ленінграда до України. Їх розташували в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври, а самого Потоцького призначили на їхнього дожиттєвого директора. Офіційна назва була “Музей України. Збірка П.Потоцького”. У цьому музеї служив лектором, отже водив екскурсії і сам Петровський. Потім Потоцького заарештували, і він помер від побоїв у Лук'янівській тюрмі. Оповідаючи про його арешт, Сан Санич входив у роль безіменного чекіста, широко замахувався й вигукував: “Царський генерал!..”

Музей пограбували, і місцеві лаврські хлопчаки в перші тижні воєнного безвладдя билися шаблями й шпагами з його понищених колекцій. Вчитель показував мені світлини Потоцького, книжки з печатками, численні раритетні видання.

Торкнувшися страшної тематики, котрогось іншого разу розмова занурилась у тему репресій, і Петровський, носій певної історичної традиції, переказав річ уже зовсім виняткову. Одного разу, казав учитель, ішов він Печерськом, а назустріч, минаючи його, – кілька чекістів. До його вух долетів клапоть професійної розмови:

- Возьмем их, а потом ВОКРУГ их!

Тепер, коли стало можливим вивчати папери, що їх ці люди по собі лишили, цяя формула набрала особливого, вищою мірою значущого змісту.

Олександр Олександрович Петровський підготував низку ґрунтовних наукових праць. Передусім це “Справочный алфавитный словарь по родословию русских войск (упраздненные части)”, де докладно простежено переформування гарнізонних військ та резервних частин. Цикл розвідок присвячено історії гусарів. Серед них “Краткая история русских гусар” з додатком “Алфавит замечательных гусар XVIII-ХХ ст.ст.” (понад 300 біографій), а також «Боевое прошлое Александрийских гусар 1776-1917 гг.» та «Памятка Александрийского гусарского полка», в якому мав щастя служити він сам. Він залишив також велике популярне зведення «Военный быт в русской литературе XVIII-ХХ столетий: Исторический очерк”. Допоміжне значення має його праця з києвознавства – довідник “Войска, стоявшие в Киеве с XVIII в. до 1917 г.” [11], що досі теж лишається не виданий.

Нашого вчителя запрошували тоді до різних київських музеїв атрибутувати батальні картини [12], і він виявляв таким чином “уламки розбитого вщент”. У межах тоді можливого друкувався [13], консультував історичні фільми. Звичайно, в умовах совєцької влади з її пріоритетами та дуже специфічним ставленням до минулого та історичної правди науково-дослідницька доля військового історика склалась трагічно. Петровський, повторюю, був носій певної історико-культурної традиції. Але однозначної відповіді на питання, чи відбувся він як вчений, я, на жаль, не знаю.

Коли школа закінчилась і я вступив на історичний факультет, оповідання стали докладніші. Вдома у Сан Санича (сусідній з нашим будинок – Микільсько-Ботанічна вулиця, 10, пом. 5 [14]) я побачив два величезні й дуже важкі альбоми оригінальних фотографій царських парадів, “смотрів”. Інколи робив їх сам генерал. Государі Александр ІІІ (на початку, небагато), а далі вже нероздільно Николай ІІ виглядали на них нормальними людьми, без жадної міфології. Вчитель оповідав, що за німецької окупації на останні гроші, ледве чи порадившись наперед з дружиною Марією Петрівною, він викупив ці альбоми в букініста, бо до них уже прицінювались якісь румунські вояки. Сан Санич демонстрував мені рукописні вензелі Павла Платоновича на форзацах. Цим альбомам, ясна річ, ціни не було, – Петровський врятував їх, вони назавжди лишились у Києві.

Написавши останнє речення, я схотів знову – за чверть століття – побачити ті альбоми. В Історичному музеї, де зберігаються матеріали Потоцького, а тепер і архів Петровського [15], попросив подивитися. Співробітниця архіву попередила, що альбом лише один, а не два і що він у важкому стані: видерто аркуші тощо. На другий день вона внесла щось до кімнати, коли я переглядав інвентарну книгу Музею Потоцького за 1938 рік – я озирнувся й прикипів до стільця. Це не був той альбом. Це взагалі не був альбом. На столі лежала яскраво червона течка, до якої було вкладено випадкові вирізки з журналів, – те, на що онук не знайшов покупця. Альбомів у музеї не виявилось взагалі. Десь в середині вісімдесятих років законний спадкоємець їх комусь теж продав так, як продав усе, що міг. Зокрема фотопортрет Потоцького в кабінеті. Коштовна колекція Сан Санича загинула. А тоді, сповнений ентузіазму, я намовив свого вчителя написати статтю про Потоцького до газети. Сан Саничу бракувало третього, четвертого й п'ятого пальців правої руки, почерк у нього був важкий, тож я передрукував ту статтю на машинці. На жаль, її ніхто не схотів тоді публікувати.

Минав час. Подружжю Петровських випало пережити дочку – археолога Євгенію Олександрівну (1924-1979) [16]. 26 грудня 1984 року, у середу не стало самого Сан Санича. Коли Марія Петрівна мене покликала, він лежав на столі, ще без труни. Його поховали на Берківцях, 88 дільниця, 26 ряд, 12 місце.

Примітки

5. Уривок із книжки "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель (К., 2002).

6. Він народився 29 листопада 1901 в Тифлісі.

7. Олександрійський легкоконний полк зформувався 1783 з Далматського та Македонського реґулярних полків (його першим командиром став майбутній герой 1812 Александр Тормасов). У бою на річці Кацбах у Силезії олександрійці розгромили важких наполеонівських кірасир, що доти вважалось за неможливе. До того вони узяли 32 гармати. Особливо відзначились ескадрони ротмістра Ілляшевича та штаб-ротмістра Верзиліна. Під'їхавши до гусарів, знаменитий Блюхер розцілував генерал-майора Д.В.Васильчикова, а з поріділими вояками привітався, назвавши їх "гусарами смерті". Мадатов підхопив це слово, сказавши про "безсмертних гусарів", що вийшли з такої січі. Ця битва дала початок слави "безсмертних гусарів", як називали відтоді олександрійців. У зв'язку із сторіччям війни 1812-14 років у лютому 1914 замість герба-орла надано зображення черепа на кістках із срібною стрічкою "За отличие 14 августа 1813 г." Це була єдина такого роду відзнака в російській армії. Начерк історії полку авторства О.О.Петровського зберігається в одного з його учнів – В.І.Назарчука (див. про нього: Куріло Ольга Юріївна. Нариси розвитку археології у музеях України: Історія, дослідники, меценати. К.: Стилос, 2002. С. 184).

8. Див.: Білокінь С. Житловий будинок 1893, в якому проживав Петлюра С.В., містилася редакція газети “Слово” // Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. І. А – Л. К., 1999. С. 263-264.

9. Раєвський Сергій Євдокимович (8 жовтня 1905, Черніг. губ. – 13 березня 1980). Закінчив Київ. худ. ін-т (1930). Член Спілки художників з 16 жовтня 1938. Різко критично ставився до нього Михайло Бойчук: "[…] Раєвський, це ж власне і не критик, це один із тих, що виставляв і виставляє себе за ватажка художньої пролетарської молоді, тримаючись на проісках і демагогії. […] Сіючи скрізь підозру і клевету проти мене […], такі люди, як Раєвський, утруднювали мені мій шлях до перебудови" і т.ін. (До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27-ХІ – 2-ХІІ–33 р. / За ред. Є.Холостенка і М.Шапошнікова. Б.м.: Мистецтво, 1934. С. 116).

10. Ґабаєв Георгій Соломонович (1877, Симферополь – 1956) – рос. військовий історик, генерал-майор царської армії, останній командир лейб-гвардії саперного батальйону. Перед арештом на початку 1926 завідував музейним відділом ленінградського державного Музейного фонду. Одержав три роки. Див.: Посвятительные ордена в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. № 3 (16). Мюнхен, 1955. Июль-сентябрь. С. 97-103. Подп.: Д-р А.; [Брачев В.С.] Ленинградские масоны и ОГПУ // Русское прошлое: Ист.-докум. альманах. Кн. 1. [Лгр.,] 1991. С. 252-279; Платонов Олег А. Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Москва, 1996. С. 340, 344.

11. Климова (дів.пр. Домарацька) Катерина Іванівна (нар. 1954). Нові матеріали до вивчення воєнной історії Росії XVIII – поч. XX ст. з архіву київського воєнного історика О.О.Петровського // Деякі основні напрями вдосконалення діяльності музеїв на сучасному етапі: Тематичний збірник наукових праць. К., 1990. С. 54-62.

12. Пор.: Дмитренко А. З когорти славних: [Про портрет Д.Рєзвого] // Веч. Київ. 1959. 21 березня. № 68 (2401). С. 4.

13. Див.: Петровський Олександр Олександрович (1901-1984). Тормасов, Кутузов і Милорадович у Києві // Веч. Київ. 1962. 9 серпня. № 187 (5516). С. 4.

14. У шостому помешканні (двері навпроти нього) свого часу жив громадський діяч правого напрямку, редактор “Киевлянина” Дмитро Іванович Піхно (1 січня 1853, Чигиринський пов. – 29 липня 1913). Оскільки мій будинок стояв на місці будинка Грушевського (ріг Микільсько-Ботанічної й Паньківської), це давало безкінечні теми для розмов. На все життя запам'ятався день, коли у себе вдома, в кабінеті, Сан Санич широким жестом показав мені на купу паперового мотлоху біля вікна. Це були папери з Дому Грушевського. Їх передав йому колишній його учень – Ігор Денисенко, багато старший за мене, який встиг побувати в ув'язненні. Його батько був учнем Михайла Сергійовича. Коли Денисенко-старший помер, син лишився в домі Грушевських з деякими паперами на руках (див.: Денисенко Ігор. У будинку Михайла Грушевського // Зона. Вип. 18. 2004. С. 33-41). Удвох із Сан Саничем вони вирішили передати ці папери мені. Але це інша історія – інша тема, інша праця.

15. Климова К.І. Нові матеріали. С. 54-62; Завальна О.М. Фонд військового історика Петровського в архіві музею // Національний музей історії України: Його фундатори та колекції. К., 1999. С. 53-59. За відомостями К.Климової, фонд розділено між науковим архівом музею та основними фондами.

16. Пастернак Ярослав. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 294, 296; Куріло О. Нариси розвитку археології. С. 193.