Алла Горська

Сергій Білокінь

Переглядаю любительські фото покійних, старі папери. А там – неповторні шістдесяті роки, що втілилися для мене в Клубі творчої молоді. Роки чистого горіння, високого ідеалізму, коли всі були ще ніби заодно.

Зрештою, відійдуть клопоти і суєта. Те минуще й дрібне, що так невгамовно просякає у наш сьогоднішній будень. Тільки й залишиться, що великі люди й їхні великі твори.

Відтоді збігло справді багато часу, років із тридцять. Прийшло покоління людей, які Аллиного ймення вже й не чули. А вона ж була в епіцентрі всіх подій тієї короткої відлиги, що скінчилась арештами й мертвотною тишею брежнєвщини, в епіцентрі настільки, що саме на неї вказав перст гоголівського Вія. Але я знаю, що й у майбутніх історичних курсах її імя в описах цієї доби знов не може не стати одним із центральних.

Втім, починала вона, як багато хто. Народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Батько її, Олександр Валентинович Горський, був одним з організаторів радянського кіно. Його квиток Спілки кінематографістів мав, здається, восьмий номер. Отже, дитинство вона перебула в Ленінграді, але згадувати його не любила. Наїжджаючи у 1967-68 роках до ленінградських архівів і бібліотек, я потім розповідав Аллі, що знайшов там і опозиційних до влади марксистів, і монархістів, і кого завгодно. На тому, мовляв, інгерманляндському болоті в людських душах може розвинутися будь-яке нещастя. Вона тяжко задумалася, – про Пітер у неї лишилися якісь явно невеселі спомини, ніби я доторкнувся до чогось болючого.

Вона бачила, як заносилося на блокаду. Коли вона померла, я привів до ладу її папери, тож усі мої виписки з них – тодішні. Серед іншого впало в око посвідчення, яке 16 серпня 1941 року Петроградська районна рада депутатів дала її матері на евакуацію до Алма-Ати.

Малювати Алла почала рано, з сорок шостого року навчалась у київській художній середній школі імені Шевченка. Уже тоді в неї виявлявся певний громадський інстинкт, але форми цього вияву на той час були, ясно, обмежені. Як, скажімо, й Чорновіл, секретарювала в комсомолі. Сорок восьмого року вона закінчила школу з золотою медаллю.

Алла Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту, вчилась у Сергія Григор’єва. Улітку 1952-го вийшла заміж за блискучого майстра Віктора Зарецького, нині вже теж покійного. У ленінградському Російському музеї копіювала рєпінський портрет Стасова. На Третій Всесоюзній виставці дипломів художніх вузів виставила свою “Санкомісію”. Потім була виставка творів молодих художників СРСР до VІ Всесоюзною фестивалю молоді й студентів (І957). На республіканській виставці 1960 року експонувався груповий портрет бригади комуністичної праці П.Польщикова шахти “Північна-2”. Починала вона справді, як бачимо, непогано. Вона мала третій розряд із волейболу й перше місце на першості київської обласної ради “Іскра”. Ці фрагменти життя складають цілком певний, благополучний рисунок, в одному місці зкомплікований хіба операцією у Москві.

Але в ті роки мінився світ. Стався двадцятий з’їзд, на якому скресла ГУЛАГівська крига. Культура віджила, зазеленіла. Із вимученого українського села до університетів та інститутів прийшли свіжі молоді сили. Прийшли Іван Драч, Микола Вінграновський, прийшли молоді художники, які вбирали в себе знання про українську культуру в музеї Івана Гончара. Мистецтво розбудовувалося. Але як швидко та хрущовська свобода скінчилася! Уже 1965 року почалися перші арешти, коли забрано, зокрема, її великого друга Івана Світличного. Алла мала цнотливо чесну, відкриту душу. Надолужуючи прогалини в казенній освіті, запоєм читала. Сперечалася всмерть. Коли, далеко за свої тридцять років, побачила, що в неї неблагополучно з мовою, — під диктовку Надії Світличної почала писати всілякі вправи. Надійка згадувала, що познайомилася з Аллою 1963-64 року [1]. Зошити з їхніми диктантами я свого часу тримав у руках.

Разом з Лесем Танюком 1962 року вона працювала у Львівському драматичному театрі над комедією Миколи Куліша “Отак загинув Гуска”. Наступного року була Одеса, п’єса Михайла Стельмаха “Правда і кривда”. Декорації, костюми – п’ятий, сьомий варіант. Многотрудний, до збитих колін, пошук себе. Бо “ноги мої в модних черевиках свій босий слід не можуть віднайти”. Віднаходили, – найкращим доказом тому стала заборона обох спектаклів.

Із Григорієм Логвином великий гурт людей їздив по архітектурних пам’ятках [2]. Збереглися фото – мистці, поети й серед них кілька агентів. Особливо запам’ятався Кам’янець-Подільський, Кармелюкова вежа, височенний берег над Смотричем. Вона дивилася жадібно й багато бачила. У музеї Івана Гончара пропонувала цікаві зміни в експозиції, щоб підняти рівень загального образу.

Отже, Клуб творчої молоді в Києві. Жовтневий палац, знаменита тринадцята кімната. Вечори поезії, виставка Сергія Отрощенка, коли були рясно завішані всі стіни аж високо попід стелю. Реферати в їхній із Віктором 52-й майстерні на Філатова. Світличний, наприклад, читав про партійнійсть у літературі: у нього якось так ненав’язливо, із самих цитат, виходило, що тодішні компартійні теоретики попросту фальшівники, навіть по відношенню до Леніна. Та знаменита майстерня містилась у самому кінці горішнього коридору, ще й у закутку. Двері до тієї майстерні прикрашали незчисленні написи, на особливо показному місці – віршик:

На воротях сидить ґава,

На щаблях сидіти жорстко,

А Арнольдові цікаво,

Де блукає пані Горська.

23 грудня 1962 року відбувся вечір Миколи Куліша. 1 червня 1963 – вечір Маяковського. Я мав щойно 15 років, і на цей вечір мене з дому не пустили, все-таки небезпечно. Але виразно пам’ятаю 8 червня 1963 року, вечір Івана Франка в Інституті харчової промисловості, після якого всі пішли до його пам’ятника й уже біля дитячої перукарні, на початку Карла Маркса, почали запалювати свої смолоскипи. Якась жіночка запитала: “Ето протів ково бастуют?”, а під пам’ятником читали вірші, – зокрема Станіслав Тельнюк – “Пісеньку останнього гурона”. 12 березня 1964 року – останній, шевченківський вечір у Жовтневому палаці, коли Петро Бойко читав вірші, писані понад сто років тому, а в залі раз у раз зривалася хвиля овацій. Алла взяла на себе запрошення. По зовнішньому боці рознесла цитати: “Караюся, мучусь, але не каюсь”, “В сім’ї вольній, новій”. Можна тільки уявити, як казилося начальство.

На цих вечорах Алла – підтягнута, сяє щастям. Президент Клубу творчої молоді – Зарецький, тож організовує все вона, як Настя Скоропадська.

Коли ми щойно познайомилися, Віктор Зарецький подарував мені одну свою темперу – портрет ланкової Сироватко, дуже гарне обличчя! Він надписав її й поставив дату: 17 листопада 1963 року. Відтак знаю строки нашого знайомства.

У грудні того року Клуб творчої молоді влаштовував у фойє Жовтневого палацу вечір поезії. Я писав погані вірші, але, складаючи програму виступів, вона водила мене за собою, наповнюючи впевненістю у серйозній співучасті, а потім сказала, щоб читав і я. Провадила вечір Михайлина Коцюбинська, – після виступів Володимира Яворівського, Миколи Холодного, перед критичною імпровізацією Сверстюка, – Коцюбинська огололосила й мене. Добре тямлю, що жоден з тих віршів не був вартий Аллиного трохи примруженого погляду, тож дивуюся: навіщо вона розпорошувала на мене свою увагу?

Саме починав колекціонувати – вона подарувала мені Мінею общу києво-печерської лаврської друкарні 1680 року, книжку братів Лукомських про Вишневенький замок із книгозбірні Георгія Нарбута з написом Владислава Крескентійовича та Нарбутовими ініціалами на корінці. Коли я згадав про це в розвідці “Нарбутівські сюжети” [3], Ігор Верба зробив мені зауваження. Нехай, – але все-таки я не розумію, як їй було не шкода?

Коли я поїхав до московських архівів, 27 липня 1968 року Алла післала навздогін писульку: “Сергійко, Ластівко! Думаю, що витримаєте не тільки Москву, а і Вавілон. Пані Орися свариться на Вас. Цілую. Алла”. Коротка така нотатка, але я не збагну: як вона знайшла на неї час?

До вісімдесятих років світ перебув ще одну зміну. Стосунки стали інакші, люди втратили до інших людей і час, і інтерес, а проблеми суспільної психології Аллу хвилювали. Пам’ятаю, як проводжав її кудись униз Червоноармійською, і її засмутило бажання моєї бабусі пожити ще хоч рік до революції – серед тодішніх людей, серед тодішніх людських стосунків.

Висока, могутня блондинка. Усміхнені щирі очі з-під снопа розкішного золотого волосся. Кажуть, коли китайці будували свою Велику стіну, вона не трималася, поки не почали робити людських жертвоприношень. Алла жила серед нас, але відчувалося, що вона належала до інакшої породи людей, до породи титанічної, була гребенем розбурханої української стихії. Аллу було неможливо перепинити.

Усі ми знаємо діячів, що замолоду як зіп’ялися на котурни, так усе життя й стежать, щоб із них не зсунутись. Алла була просто велика, і от саме вона лягла до підмурівку нашої культури, там її кров.

Вона не сприймала дворушництва й нещирості. Коли працювала над Шевченком, він не міг у неї вийти ні пригладжено зализаний, ані просто ніякий. Як і Панас Заливаха, докопувалася до суті явища, пророчої, біблійної енергії Шевченка, що потрясав імперією, до трагедійної пристрасті Шевченкового слова. У 1965-64 роках разом з Опанасом Заливахою та Людмилою Семикіною в Київському університеті створила вітраж. Це був не тільки мистецький твір на тему, а щось більше – згусток революційної ідеології. Каркас, на якому мало кріпитися скло, мистці передбачили підкреслено грубим, як ґрати. Постать Шевченка, котрий за тими ґратами пригортав чи сестру, чи Україну, доповнював текст: “Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло них поставлю слово”. Можна лише припустити, як допік начальству цей вітраж!

Його розбили по-злодійському, мало хто встиг його й побачити. Надто конфліктні, палкі вийшли спектаклі. Надто багато вогню, гніву було у вітражі.

Будинок по вул.Льва Толстого, 10 в Києві, де мешкала Алла Горська. Фото М.І.Жарких 19.07.2007 р.	Меморіальна дошка Алли Горської на цьому будинку. Фото М.І.Жарких 21.04.2009 р.

Старий триповерховий будинок на самому розі Рєпіна (число 25) і Толстого. Горішній поверх з високими стелями. Балкон – через шевченківський парк – до академічної бібліотеки. Після ремонту, коли будинок долучили до поліклініки, не стало балкону, й навіть від вхідних дверей не лишилось і сліду чи знаку. А колись…

Колись попід стінами стояли стелажі у стилі театральних декорацій – ящики від посилок, обтягнуті полотном. (Тоді-бо ні грошей не було, і якось не думалося про гарнітур). Прикноплені записки з гаслами: “Усе це г… не варто. Шинкар Палівець”. Татаро-монгольське: “Ти, Іване, спиш, а мені треба тебе в’язати”. Скрізь лежали книжки, журнали з публікаціями друзів. Кругом позаписуваний примірник Драчевого “Соняшника”. Вирізок вона, звісно, не робила, лежали купи газет із цікавими їй матеріалами. Тут і там – кераміка, а по стінах – великі Вітькові картини “народницького” періоду. На виставці 1992 року у ДМУОМ’і цей період було представлено абияк, зовсім не кращими речами.

Алла працювала тоді в станковій графіці, різала по лінолеуму. Створила серію портретів – Шевченка, Драча, Світличного, Симоненка. Нещодавно я натрапив на ескіз „Тайної вечері”. Виявляється, відомі портрети Світличного й Сверстюка й нестворений – Вінграновського були етюдами для того вимріяного, але не реалізованого твору. Подібним чином Галина Севрук [4] звела окремі сюжети своєї давньокиївської кераміки у цільну композицію величезного пано у готелі на метро „Лівобережній”. В Алли лишився тільки задум композиції.

На Філатова у лівому кутку стояла височенна Панасова мозаїка – “Чи буде суд, чи буде кара?” Теж етюд для капітальної будівлі, якої ніколи не спорудили. Я знаю, в кого тепер мозаїка й молюся, щоб вона збереглася.

Твори надлюдської, трагічної напруги. До болю зіщулений час. Роки, коли кожен місяць був історичний, кожен ніс епохальні події.

Восени 1964 року раптом дорахувалися, що набігає ювілей. Аллі Горській та Іванові Світличному разом 70, а кожному по 35. З цього приводу в майстерні Семикіної влаштували свято, яке досягло вершка у промові голови Центрального ювілейного комітету Чорновола та у відповіді ювілярів. Тексти подаю за машинописом, позначеним: Київ: Самювілейвидав, 1964.

За нові успіхи на шляху ювілеїв, салютів і фейерверків

(Промова на черговому (Вересневому) ювілеї 19 вересня 1964 року)

Шановні члени Центрального Ювілейного Комітету!

Товариші і громадяни!

В обстановці нечуваної досі єдності і згуртованості зібралися ми на черговий (Вересневий) Ювілей. Завдяки мудрій і далекоглядній політиці Центрального Ювілейного Комітету за період від попереднього Ювілею ми досягли грандіозних успіхів у нашому повсякденному ювілейному житті. Зроблено рішучий крок по дальшому піднесенню всього того, що заслуговує піднесення, а також по остаточному викоріненню всього, що потребує викорінення.

Ювіляри і всі присутні щоденно і невтомно відчували на собі благодійні наслідки рішучої й непримиренної боротьби з постійними ухилами вліво і вправо, вперед і назад, зі всіма спробами збочити з єдино правильного ювілейного шляху.

Нехай знають всілякі ревізіоністи й догматики, що ми й надалі щільно згуртувавшись навколо Центрального Ювілейного Комітету, дамо гідну відсіч і справедливо покараємо кожного, хто спробує загальмувати наше неухильне просування по ювілейному шляху! Сьогодні, в день чергового Ювілею, хочеться від усього серця побажати нашим скромним, дорогим ювілярам:

– Хай живе наш незламний Центральний Ювілейний Комітет, який впевнено веде вас світлим шляхом ювілеїв, салютів і фейєрверків!

(Бурхливі, довго не стихаючі опле-ски, що переходять в овацію. Вигуки: “Ура, товариші!”, “Хай живе Перший Голова Центрального Ювілейного Комітету!”).

В.М. Чорновіл

Відповідь, скільки пригадую, читала чомусь Коцюбинська:

Слово-відповідь Центральному Ювілейному Комітету

(Виступ на черговому (Вересневому) Ювілеї. 19 вересня 1964 року).

Дорогий Вячеславе Максимовичу!

Шановні члени Центрального Ювілейного Комітету!

Друзі і товариші!

Велика радість переповнює наші серця від того, що Центральний Ювілейний Комітет і особисто вірний і послідовний В.М. Чорновіл обрали наші скромні особи предметом виявлення своєї нестримної уваги і невгамовної турботи.

Тільки тепер ми сповна осягнули, що саме цієї турботи й уваги нам так бракувало в наших повсякденних буднях, і відтепер наше життя сповнилося вищим і надзвичайним змістом. Тепер ми знаємо, як жити, для чого жити, чому жити і куди жити.

Дозвольте нам від імені всієї ювілейної групи подякувати нашому Центральному Ювілейному Комітетові і особисто Вячеславу Максимовичу Чорноволові за наші прожиті досі 70 років, а також запевнити, що не пошкодуємо нічого, а якщо треба, то й самого життя, щоб прожити ще стільки, й, якщо треба, то й удвічі більше або й не жити зовсім. Ми беремо також підвищене зобов’язання – наступні 5 років прожити за 2,5 роки, так щоб до чергового 75-річного ювілею прийти уже в березні 1967 року.

Хай живе Центральний Ювілейний Комітет!

Хай живе вірний і випробуваний Вячеслав Максимович Чорновіл!

А.О. Горська, І.О. Світличний.

Великою віхою в Аллиному житті став 1965 рік, відтоді, казала, вона – монументаліст. 1965 року почались і арешти.

У неї багато чого починалось із Донбасу. Шахтарі з „Північної-2” 1960 року. На новому витку разом з Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галею Зубченко, Геннадієм Марченком вона виконала вісім торців в архітектурному ансамблі донецької експериментальної школи: Кос-мос, Вода, Вогонь, Земля, Життя, Надра, Сонце, Вітер. Кожен торець має 10 квадратних метрів. Смальта, кольорове скло, керамічна плитка. Центральний торець “Прометеї” – 100 квадратних метрів. Для словника О.Вольценбурга “Мистці народів СРСР” вона заповнила анкету, тож ці відомості, сказати б, із перших рук. У словнику статтю про Аллу фахова цензура зняла, а ориґінал заповненої анкети я залишив собі.

Разом із Зарецьким та Синицею вона виконала монументальний живопис “Дорогоцінність” в інтер’єрі ювелірної крамниці. Це був теж Донецьк. 25 метрів.

Алла Горська знайшла. Вона відмовилась від станковізму як ідеології. Як ніхто інший, вона надавалася до монументальних творів, до національної епопеї. Поринула в соціологію мистецтва, в книжку Гаузенштайна. Синиця переконував її, що колір це образ, що форма – це зміст. Алла Горська студіювала ідеї Михайла Бойчука. Завжди мала під рукою альбом з мексиканцями Ріверою, Ороско, Сікейросом. Повторювала, що монументалізм – це мистецтво державне. На жаль, держава була не така, як хотілося б. Алла не терпіла декоративних, безпроблемних мозаїк, які з такою легкістю виникали на центральних вулицях і які начальство, навпаки, зовсім не поспішало збивати. Що ж, там були українські мотиви, – тепер і це було б досягненням. Мистці прагнули увібгати в свої мозаїки увесь біль могутньої, пов’язаної по руках і ногах нації. Це не могло бути мистецтво таких українців, як Шелест чи Скаба, вони рухались паралельно. Мистецтво виходило альтернативне державному, ніби вони орієнтувались, скажімо, на УНР. Зудар справді був неминучий.

“Прокуророві Української Радянської Соціалістичної Республіки від гр. Горської А.О., що мешкає за адресою: м. Київ, вул. Рєпіна 25, кв. 6.

Скарга.

Прошу вжити заходів до працівників КДБ при Раді Міністрів, які надуживають даними їм повноваженнями.

Як відомо, наприкінці серпня та на початку вересня 1965 року в Україні було заарештовано велику групу інтелігенції. Серед тих, хто зараз сидить у в’язниці, декілька моїх знайомих.

10 грудня мене викликали в комітет держбезпеки, де слідчий Коваль зачитав мені показання заарештованого Геврича Ярослава, буцімто я давала йому читати якусь видану за кордоном українську книжку “Україна і націоналізм” (?). Оскільки нічого такого не було, я категорично заперечила правдивість цього показання. Після цього мені була влаштована очна ставка з Гевричем. Явно вимушено, борючись із собою, Геврич повторив це твердження, яке я знову заперечила. […] Після цього я запитала Ярослава Геврича, що примусило його дати брехливе про мене показання. Він відповів дослівно так: “За 105 днів навчать брехати”. Двох тлумачень цієї фрази бути не може. Я. Геврич визнав, що на нього був зроблений якийсь великий тиск психологічного або й фізичного порядку, який примусив його дати неправдиві показання.

Незважаючи на мої наполягання, ця фраза не була внесена до протоколу очної ставки, а Геврича примусили повторити вигадане показання. На очній ставці були присутні слідчі: т.т. Коваль, Ш. Рибак. Під час допиту і після очної ставки слідчі коректно і чемно мене ображали і погрожували ув’язненням. […]

Я особисто відтепер відмовляюсь давати будь-які показання працівникам КДБ без присутності представників прокурорського нагляду.

14/XII – 65 р. А. Горська”.

Тоді, 1965-го року я не знав докладно сюжетів Ярославової справи. Потім випадково зустрів його на Большой Черкізовськой у Танюків, і він мене щиро зворушив. А тоді, 1965-го я тільки знав, що треба берегти книжки Мирослава Прокопа (“Україна і українська політика Москви”, три примірники оправлених у зелену тканину фотокопій) та Юрія Лавріненка (“Розстріляне відродження”, тоді ще в ідеальному стані, хоча й без обкладинки), які Алла дала мені на схов. Олена Компан розповідала, що Леопольд Ященко читав у неї Лавріненка і плакав: він міг прожити життя, цього не знаючи. Хтось із пізніших читачів оправив книжку в „Історію партії”. Відтак я брав її читати, ідучи до райкому комсомолу. Не диво, що книжку страшенно затріпали. За перестройки я передав її до Музею книги, коли там готували виставку Світличного.

Подібним чином і Людочка Семикіна уже тепер зізнавалась, що Алла ніби чогось не договорювала і їй. Вона не наражала без потреби на небезпеку, берегла, брала більше на себе. Зовсім інший тип — справді заслужена й багатостраждальна пані, яка засвічувала всіх підряд, хто тільки потрапляв до її оточення. І сама сідала, й садовила інших, – сказати б, поглиблювала кризову ситуацію.

У мене відклалось кілька Аллиних книжечок, наприклад:

Концевич Євген. Дві криниці. К.: Молодь, 1964.

Інскрипт: „Наші[й] мужній Аллі Горській з захопленням і повагою Женько. 2.ІХ.1965”.

У ті часи загостреного сприймання світу було багато моторошних передчуттів, перегуків епох, пророчих думок. Я пильно бережу книжку Бориса Антоненка-Давидовича “Слово матері”, подаровану Аллі. Напис там такий:

Того, хто перший з-під ярма

На самовладців меч здійма,

Я знаю – скрізь жде смертна доля.

Мене покарано, це так,

Але скажи, коли і як,

Де здобулась без жертви воля?

Рилєєв. Сповідь Наливайка. Переклад Л.Старицької-Черняхівської.

Мій давній девіз.

Б. Антоненко-Давидович.

Ці слова стосувалися Наливайка, Кондратія Рилєєва, стосувалися Людмили Старицької-Черняхівської, Антоненка-Давидовича. Але вони стосувались і Алли.

1967 рік. Разом із Зарецьким, Борисом Плаксієм, Галиною Зубченко, Григорієм Пришедьком вона виконала в інтер’єрі ждановського ресторану “Україна” дві речі – “Дерево життя” (35 квадратних метрів) і “Боривітер” (18 метрів). Тут сталь, смальта, кольорове скло, керамічна плитка, шлакосетал. Разом із Зарецьким і Плаксієм – станковий монументальний живопис “Земля” (200 х 170 см.) – деревоплита, дерево, коріння, кора, лико, соломка. Може, це індивідуальне враження, але особисто я переконаний, що це один із наймогутніших творів українського мистецтва того часу. У ньому заклалась українська ментальність, уся українська минувшина з її болем і надією.

Там, у Жданові, 1967 року Григорій Кохан зняв Аллу у фільмі “Кам’яний живопис”. Вийшло в нього, по-моєму, дрібнувато: коли Алла розколювала молотком якесь скло, хіба це було для неї найважче? Вона справді могла працювати в негоду. Могла, коли в серці “шторм і сльози”. Не вміла б ходити на службу, щоб мати нормований день і відпустку. Працювала, скільки жила.

У людей вдивлялась вона пильно, вміючи знаходити в душах іскру таланту. Кожен відчиняв у ній шухлядку, що належала тільки йому, і сам відкривався їй назустріч, виявляючи найкращі властивості своєї душі. З неї був справжній товариш, вона не пнулась у лідери. Вона займала таку конструктивну позицію, що культура буквально оберталась круг неї. Так уже виходило, що культурна субстанція, саме життя кругом неї закручувались і кипіли. Вона не вимагала спеціальної шаноби до себе – з нею завжди можна було говорити. Крізь біль за людей, крізь образи любила їх. Володіючи скаженою інтуїцією, вміла бачити суть людини й перспективу її самороз-витку. Мала справді дивовижний державний талант, плекала майбутнє нації.

А як вона засяяла, як затремтіла від щастя й гордощів, коли, стоячи біля входу до залу філармонії, слухала невідомий доти “Запорізький марш” у виконанні оркестру Орлова! Його виконували тоді ледве чи не вперше публічно, раз за разом повторюючи на біс – яку ж дивовижну мала вона тоді сатисфакцію! Вона прожила відчайдушно мало, але як гарно, що цей щасливий момент у її житті – був.

Аллу можна було тільки любити. І, очевидно, тільки ненавидіти.

Тим часом список її творів добігає кінця. Два київські ресторани – мозаїка “Вітер” у “Вітряку” біля іподрому та розписи в “Наталці” по бориспільському шосе. Вісім великих картонів (5 х 2,4 метри) для університету (їх не реалізовано) робили взимку, на початку 68 року в бориспільському клубі, де Йова знайшов приміщення підходящої висоти. Могутня, містична мозаїка в краснодонському музеї молодогвардійців на тему “Естафета”. Зарецький сказав, що споруда перетворилась на футляр для цієї мозаїки. Але у списку авторів Аллине ім’я зникло: її виводили в небуття.

Може, я щось не так розумію, але молодогвардійська тематика у виконанні Алли Горської режимові не підходила. Там хтось у них крутився пронизливо жорстокий. Люди, що ходили вулицями, не розуміли, під ким вони ходять.

Аж ось – гельм’язівський ресторан “Супій” – і це вже остання її праця, осінь 1970 року. Обірваний шлях, нечисленні твори, – адже її вбили! З Гельм’язова вона поверталась до Києва вже на смерть, і це стало ніби продовженням тих давніших, спілчанських тортур.

Тоді, 15 червня 1968 року на спілчанських зборах виключили й затаврували митців Олексія Захарчука, Івана Литовченка, Бориса Довганя, Людмилу Семикіну, Володимира Луцака, Аллу Горську, Галину Севрук. Історія тяглася довго, мала свою драматургію, – її треба дослідити спеціально, поки ще можна записати розповіді учасників. Я наведу кілька документів.

Лист від 1 липня 1968 року до секретаря ЦК КПУ Федора Овчаренка:

“Зусиллями групи неврівноважених людей на зборах була створена атмосфера паніки, істерії і ненависті. В залі панувала найвульгарніша лайка, на нас лили потоки особистих образ і безвідповідальних вигадок. Нам не дали зачитати і листа, який ми склали спеціально для зборів і в якому пробували чесно і самокритично оцінити свій вчинок”.

Але що це була за неймовірна людина, якщо на тих зборах, коли ще не почалося (тільки люди сходилися), Алла знайшла в собі силу… познайомити мене з Данилом Нарбутом! І яка це була сила!

Лист від 3 липня до Президії Спілки художників України:

“Прошу Вас залишити мене в лавах Спілки радянських художників України, аби своєю подальшою працею я могла служити своєму народові – в цьому все моє життя”.

Буквально шевченківські мотиви в листі від 10 листопада 1968 року до Президії Спілки. Тут кожне речення можна довго коментувати:

“Якщо ця “кваліфікація” була б правильною, нас би судили по законах нашої держави. Так як нас не судять, то за що виключають з СХУ? Хіба позбавлення права на творчість, блокування безробіттям може бути мірою покарання? За радянськими законами це юридично неправомірно. Президія Спілки художників не мала підстав виносити такого жорсткого нелюдяного рішення”.

Тут бачимо увесь зміст того, що невдовзі було задекларовано й з”явилось у нью-йоркській газеті „Новое русское слово” 12 липня 1977 року: „Ваша конституция – ложь от начала до конца. Ложь – что ваше государство выражает волю и интересы народа, что вся власть принадлежит народу» (Гелій Снєгірьов). І так далі й тому подібне.

Формулювання котрогось із цих листів Алла виробляла на Пушкінській у пані Орисі Стешенко, серед старовинних картин і порцеляни. Танюк, нагодившись із Москви, радив: “Узагальнювати – не треба. Подавайте це як окремі прикрі випадки”.

Доволі докладно і про причини нагінок, і про обставини виключення мистців зі Спілки художників розповідає документ, складений у листопаді:

Секретареві ЦК КПРС тов. Демичеву П.М.

Секретареві ЦК КПУ тов. Овчаренку Ф.Д.

До Президії Спілки художників СРСР

Заява.

12 листопада 1968 року нас: Горську А.О., Семикіну Л.М., Пленум Правління Спілки художників УРСР виключив із членів Спілки, Севрук Г.С. – із складу кандидатів у члени Спілки. За привід правило те, що ми підписали листа, адресованого Уряду СРСР з проханням об’єктивно розглянути справи судових процесів 1965-1967 рр.

Вважаємо за необхідне з громадських позицій висловити своє здивування з приводу порушення Статуту Спілки художників, що мало місце на Пленумі, неправильного підходу до самої ідеї демократичного процесуального права, що призвело до необ’єктивного вирішення вказаного питання, а тому й до неправильних висновків, що йдуть урозріз з елементарним здоровим глуздом.

Хід подій на Пленумі був такий. Голова Спілки художників тов. Бородай В.З. познайомив присутніх з пояснювальними документами, що містили наше критичне ставлення до факту підписання вищевказаного листа. Ознайомлення з нашими заявами викликало полеміку. Питання про кожного розглядалося персонально. Виступи свідчили найактивніше ставлення присутніх до предмету обговорення. Під час виступів проривалися, як на нашу думку, занадто суб’єктивні й образливі випади, що не мали під собою жодних підстав. Були виступи цілком протилежного характеру. Їхні автори, враховуючи творчі й моральні позиції тих, кого виключали, зокрема пояснювальний лист пленуму, зводили вирішення питання до обов’язковості перебуванню А. Горської, тт. Семикіної та Г.Севрук у даному творчому колективі, вважаючи це перебування за принципово необхідне для ідейно-виховної роботи з митцями. Три години тривала дискусія. В результаті виникло дві пропозиції:

1) про виключення А.Горської та Л.Семикіної із членів Спілки художників, Г. Севрук – із складу кандидатів у члени,

2) про сувору догану.

Результати голосування подаємо:

за виключення А.Горської – 21,

за догану – 37,

за виключення Л.Семикіної – 17,

за догану – 43,

за мінімума тих, хто утримався.

Такий хід голосування здався провідникам пленума незадовільним. Тому голосування з питання про Г.Севрук припинили. Всупереч всі ким процесуальним нормам і в порушення статуту Спілки художник і пленум з ініціативи інструктора ЦК КПУ з питань образотворчого мистецтва тов. П.П. Орлова оперативно переніс вирішення цього питання на партгрупу правління. В результаті більшість членів правління було випроваджено, а до вирішення притягли членів партбюро, що не входять до правління – тов. В.Шаталіна, А.Широкова, В.Панфілова та ін.

Засідання партгрупи тяглося дві години. Підсумок засіданню партгрупи підвів тов. А.Широков. Щонайменше дивно прозвучало його резюме: “Ленін і в меншості брав владу (?)”. Цілком недвозначно ця думка визначила ситуацію, в якій мала вирішуватись наша творча людська доля і в якій ми перетворились на гвинтиків, що їх використовують для внутрікулуарної боротьби люди кар’єристського тол-ку. Відомо, що взагалі сфера нашої діяльності – монументальне мистецтво – викликає у декого, зокрема у тов. В. Шаталіна, категоричне неприйняття у формі ігнорування, зневаги, часто різких нападок. Мета: позбавити монументальну секцію Спілки можливості самобутнього, самостійного існування, зіллявши її з живописною секцією, передати керівництво монументальним мистецтвом людям малокомпетентним.

Ми вважаємо, що наші творчі стосунки не повинні із сфери естетичної переноситися до суто політичної й правити за привід для політичного звинувачення. Наше творче кредо не розходиться з вимогами марксистсько-ленінської естетики, а тов. В.Шаталін і А.Широков не можуть для нас втілювати собою принципову лінію партії – ні в творчому, ані в моральному відношенні.

В результаті вирішення нашого питання його знову перенесено на пленум. На цей раз голосували списком (?). І вже з пропозицією – виключити із членів Спілки. Підсумок переголосування: більшість – за цю пропозицію, 9 осіб голосували проти. Дехто утримався. Стенограму при цьому не вели.

Ми звертаємося до вас із проханням по-людськи й об’єктивно розібратись у цьому питанні.

З повагою (підписи)”.

За кілька місяців до смерті Алла розповідала мені свої враження від Краснодона. Про перепад у фізичному розвитку місцевих дівчат: більш спокійний і гармонійний спочатку й підпорядкований фізичній праці згодом – маленькі груди, вузькі стегна. Її вразила сценка, що характеризувала ніби всю епоху. Порожні подвір’я, обгороджені високими парканами. Якийсь чолов’яга тримає на ниточці за лапку пташку й сіпає її додолу, коли вона робить спробу злетіти. Євген Сверстюк сказав тоді, що це компрометація ідеї польоту.

Розбираючи її архів, я натрапив на запис, де сценку описано трохи інакше: “Бачила зранку, як йшла на роботу через двори [й] вулиці з літніми кухнями в ряд, з димарями, як чоловік років 45-ти тримав ниточку, на кінці якої був прив’язаний за ніжку горобчик. Горобчик злетить і сяде, злетить і сяде, а чоловік за ним іде та іде” (запис 3 серпня 1969 року).

Нам, повторюю, розповідала вона інакше, ніж занотувала, але доля птаха і там, і тут однакова: він може тільки підскочити, а знятись у повітря йому ніколи не дадуть.

Жити їй лишалося вже не місяці, а хіба тижні, коли, ніби підсумовуючи свій життєвий досвід, 18 березня 1970 року вона занотувала: “Мій висновок: сильне, радянське мистецтво так же не потрібно комусь на Україні, як комусь не потрібний на Україні кращий Рад.[янському] Союзі футбол”.

Ми мешкали недалеко себе, й мені завжди було по дорозі. Одного дивного, якогось уже напруженого вечора, Алла раптом дала мені ключа від майстерні, щоб я передивився всілякі там матеріали, книжки й узяв що схочу до своєї збірки. (Якась дивна, зовсім якась дивацька ідея). На полиці проти входу стояв розкішний примірник “Святого письма” в перекладі Куліша – у шкіряній оправі, в чудовому стані (згодом мені здалося, що я побачив його у книгаря Якова Радзиховського). Звісно, тоді дозволив собі тільки погладити його, хоч тепер і жалкую. Узяв двотомник Михайла Драгана “Українські деревляні церкви”, деякі фото. Пам’ятаю купи гравюр – Аллиних і Опанасових, на тему “Немезиди”, богині помсти. Крилата жінка раз по раз підносила довгий меч, утворюючи форму тризуба. Вирізаний на лінолеумі екслібрис Василя Симоненка з тризубом. Афіша вечора Петрицького, яку я свого часу допомагав їй різати, відтявши внизу якесь заокруглення, і де в моїй блискавці хтось побачив тризуб у профіль. Різні листи, нотатки, начерки… Згодом, коли ми зустрілися, якимось зневажливим тоном Алла запитала:

– Що ж Ви так нічого й не взяли?

(Вона казала тільки “Ви”. Або – “пане професоре”).

Може, вона справді передчувала свою загибель і хотіла лишити щось на згадку, зберегти? Адже під час лотереї, проведеної у майстерні, “зауважила помилку”, так що я вертався додому не з ілюстрацією Георгія Якутовича до Кочерги, котру насправді виграв, а таки з її й Панасовим Шевченком!

Може, й передчувала. За кілька тижнів до кінця перестала лікувати зуби. Приходив якийсь кримінального типу чоловік, з яким вона виходила порозмовляти до Шевченківського парку.

Ми ховали її навіки 7 грудня 1970 року на Берківцях, тьмяного зимового дня. Ховали в дубовій труні, зробленій на кіностудії для якогось фільму. Труни не відкривали.

Колишній зек Юрій Шелест, який був на похороні, а потім ховав Зарецького, тепер уже розповідав мені, що один з копачів пригадав отой Аллин похорон. Сказав, що вони з лопатами ледве пробилися, так оточили кагебісти увесь квартал. Автобус вони пропустили автоматично, і ті, хто ним приїхав, цього навіть не помітили.

30 жовтня 1990 року.

Примітки

1. Образотворче мистецтво. 1990. № 5. С. 5.

2. Логвин Григорій. Подорожуючи Україною // Алла Горська: Червона тінь калини. К.: Спалах, 1996. С. 179-180.

3. Білокінь С. Нарбутівські сюжети // Жовтень. 1983. № 7 (465). С. 91-97.