Батьки

Сергій Білокінь

Тепер про мого діда по матері. Бабуся Ірина вийшла за Сергія Трохимовича Буряка (1885-1944), на честь якого мене назвали. Він народився в іншому кутку України, на Роменщині. Його батько Трохим Дмитрович, мій прадід, шив ризи, невдовзі переїхав до Ромен, де оселився на Виноградівщині. Прадідів син, мій рідний дід, рушив ще далі. Досить довго (1909-19) він мешкав у Києві (на Львівській, 67, будинок Освальда Генчке). Пишучи оцей текст, я докопався, що це було зовсім близенько від бабусі (Львівська, 55, будинок купця Василія Бражнікова), теж лівий бік вулиці, буквально за кілька будинків, але я думаю, що тоді вони ще не були знайомі. Хоча хто зна, хто зна.

Коли Директорія виїздила з Києва на захід, виїхав і він, але застряг на Житомирщині. Мабуть, зустрів мою бабусю. Мабуть, розговорившися, вони з”ясували, що в Києві жили в одному кварталі (блоку) – між Гоголівською й Кудрявською. Далі він не поїхав.

1922 року народилась його перша дочка – моя тітка. Її дід по матері (мій прадід) Іван Степанович мав якісь фантазії, – надіслав молодим батькам святці з підкресленим ім”ям Рімма. Вибрав, називається, – на все життя морока. До речі, ориґінально імена Рімма, Інна і Пінна були чоловічі.

Дітей було двоє. 1924 року народилась дочка Галина – моя мама.

Напередодні маминого 20-ліття, 25 січня 1944 року Сергія Трохимовича Буряка забрали. Це дата особистого обшуку й трусу помешкання. Ордер на арешт № 17 було виписано пост фактум, 26-го, у мамин день народження. Арештував, а потім допитував діда старший слідчий „Смершу” 38 армії капітан Новіков. У протоколі від 10 березня 1944 року записав доволі плутані дідові зізнання:

„Работая с 1909 г. по 1919 год в управлении юго-западных железных дорог конторщиком и счетоводом в г.Киеве, я в период занятия Киева войсками Петлюры однажды случайно заходил в здание музея на ул. Короленко, где проходило заседание «Центральной Рады Украины». Это было осенью 1918 г. (sic), и вход туда на хоры был свободный, и там много постороннего народа слушало и смотрело. Я также послушал, видел там Петлюру и др.[угих] и ушел. Об этом я иногда рассказывал среди служащих сахзавода и Радченко Н.П., но без всяких целей, а просто в случайных разговорах” [32].

Зовсім інакше трактував початки дідової біографії директор школи Микола Радченко: „В 1918-19 г.г. [Буряк] служил в петлюровской армии, сам заявлял мне, что разъезжал вместе с Петлюрой и хорошо его знает” [33]. Істину прийнято шукати посередині. Але яка вона – істина? Що вийшло б, якби дід зустрівся в ті роки зі своїм майбутнім свояком Василем Монастирецьким – командиром большевицького бронепоїзду? А такі протилежно наелектризовані люди реально зустрічались, – і з того утворювалось те, що називали громадянською війною. Ми не мали держави, не були заодно, а з того випливло багато крові.

З другого боку, серед бабусиних паперів збереглась її записка, що ладнала ці проблеми: „О упокоении р.[аба] б.[Божия] Їоанна [батька], Таисии [матері], Серафимы [сестри], Сергия [чоловіка], Григория [брата], Василия [брата], Клавдия [брата], Їосифа [брата], Екатерины, Матрены [матері мого батька], протоіер. Їоанна [дядька], Марии, Їулиании, млад.[енца] Владимира, Валентины, Евфросинии, Петра [батька мого батька], Валентины, Пелагеи, Агафии [свекрові], Трофима [свекра] со сродниками, Валентина [брата]”. Дід Валентин помер 13 листопада 1973 року. Оскільки його ім”я було дописано наприкінці листка пізніше, записка датується менш-більш осінню 1973 року – до 13 листопада. У газеті співчуття батькові з приводу смерті його матері з”явилося з великим запізненням 20 грудня того самого 1973 року. Отже, вони померли майже одночасно. Виходить, це джерело (список – за спокій) ніби й маломовне, тим часом мені воно каже чимало – із психології моєї бабусі. Вона прореаґувала на смерть батькової матері й описала коло родичів, що вже відійшли. Сама вона народилася 1894 року, померла порівняно недавно – 1981-го, тобто прожила ніби й немало. Перед смертю багато хворіла (защемлення хребців). Клала на спину перцовий пластир, щоб біль від нього перебивав той, другий. У розпуці казала: „Яке коротке життя!”

Коли почалась війна, і німці рухались на схід, за ними йшли похідні групи ОУН-б, налагоджуючи мережу місцевого самоуправління. На цукровому заводі в Андрушках Попільнянського району Житомирської області бандерівську п”ятірку ОУН організували Микола Микулин (“Зенон”) [34], Микола Хименець та інспектор шкіл Семен Гандзієнко. Близький був до них єпископ Григорій Огійчук, що брав участь у ексгумації, власне, похованні вінницьких жертв, на еміґрації митрополит [35]. Хто мав увійти до такої п”ятірки на цукровому заводі, коли не директор школи, бухгалтер та інші? Дід був бухгалтер, удома мав книжки. Читав, гарно співав, був ставний, гарний.

5 січня 1944 року у протоколі допиту Миколи Радченка смершівець Лисенков записав: „Позднее мне лично Гандзиенко говорил, что с большевиками у нас покончено, и надо, конспиративно работая, бороться с немцами, не давая им точных сведений о хлебе, о скоте, о населении села, а все сберегать, ибо позднее нам еще придется воевать с немцами” [36]. За кілька днів, 15 січня Радченка допитав Новіков:

„[…] Зенон мне рассказывал о жизни западных украинцев, особенно молодежи, их нравах, одежде, о национальной борьбе с поляками, стычках с польской жандармерией, о работе культ.[урно]-просветительных обществ «Просвита» в Западной Украине, о массовости военно-спортивных обществ, о борьбе с евреями путем торговой конкуренции. Рассказывал о шпионаже «ОУН» в СССР и других странах. Информировал меня о военных действиях, заявляя, что в войне силы воюющих сторон – Германии и СССР – обоюдно уничтожаются, и «ОУН» впоследствии выступит и осуществит свою идею по захвату власти на Украине и созданию «самостоятельного национального государства Украины». В подтверждение этому и стараясь доказать реальность осуществления идей «ОУН», Зенон мне рассказывал, что в Западной Украине они имеют свою вооруженную националистическую армию около двух тысяч человек, уже действующую, что растут большие отряды такой армии в районах Полесья (Коростень, Овруч, Малин) и что эта война кончится мировой национальной революцией, т.к. националистические армии выращивают все страны Европы” [37].

У цьому полягала і сила, й слабкість “ОУН” на Наддніпрянщині. Рішуче настроєні люди, ненавидячи нацистів, часом ішли до червоної партизанки, бо своя не встигла розгорнутись [38]. Узимку 1942 року “Зенон” (Микола Микулин) дав розпорядження скласти по селу списки чоловіків, придатних до військової служби. Організацію цікавило, хто служив в армії, передусім у Петлюри, у яких чинах, а також імена всіх військових спеціалістів. Ці списки він наказав передати Костеву. Сподіваючись виграти під час протистояння двох військових потуг, дистанціюючись від обох, українці опинились – навпаки – як у жорнах.

Отож, коли німці рухались уже на захід, за ними йшли смершівці, теє українське самоуправління послідовно вибираючи. СМЕРШ і забрав мого діда як заприсяженого члена організації. Під час слідства в”язні тримались акуратно. Виходило, що вони були репресовані майже безневинно. Аж прикро. Дід одержав вісім років ИТЛ [39] плюс три роки заслання з конфіскацією. Його життя закінчилось. Він помер восени 1944 року у харківській пересильній тюрмі.

Конфіскація „на користь держави” виглядала так: 50-річну бабусю викинули з хати, якийсь час вона жила у стайні, а книжки кинули у грязюку, й по них ходили. Це розповіла мені вона сама. Студентом із протесту я купив збірки Гамсуна й Андрєєва, які тоді уважно перечитував. Але яку користь мала від такої конфіскації держава, я так і не зрозумів і не розумію досі.

Але що тут найважливіше для мене особисто? – Невдовзі, буквально за кілька років почалось нове життя – моє. Київ щойно звільнили, і під ударами Совєцької армії німці відступали далі на захід. Тож буквально за кілька днів до арешту їхнього батька, 22 січня 1944 року мама з тіткою виїхали до Києва на навчання. До війни мама вступила на біологічний факультет і прослухала один курс, – 1944-го року продовжила. Разом із нею продовжила своє навчання в Києві й тітка. Спершу навчалась в училищі геодезії й картографії, після війни – в Архітектурному інституті, потім два роки в Педагогічному. Далі вже усе поламалося, – як це вийшло, скажу потім. Бо до чого це я веду, – якби вони затримались тоді бодай на чотири дні – до маминого дня народження (26-го січня їй виповнювалося двадцять років), – я б не народився на світ. Отаке прийняли доленосне рішення.

А так у їхньому прізвищі було змінено одну-єдину літеру, вийшло не Буряк, а Боряк. Правду кажучи, ГБ більше цікавилось тіткою: у вересні 1941-го, на замовлення директора школи Радченка вона намалювала три тризуби й портрет Коновальця. У протоколі зводин віч-на-віч Новіков записав: „Дочь Буряк[а] – Рим[м]а, безусловно с разрешения отца, охотно исполнила мой националистический заказ и на своих материалах (!) нарисовала для школы три плаката «Трезуб» и портрет националиста Евгения Коновальца” [40]. У дідовій справі чекістам довелося скромно зізнатись, що дочок вони „не виявили”. Виявили подруги, які вчились із мамою на „біофаку”. З однією з них, Льолею М., мама зфотографувалася 31 травня 1945 року. Десь пізніше (восени?) вона написала на лекції записку: „Хочу поговорить о Твоем отце”. Інша, Ціля Кричевська, до своєї смерті жила поруч із нами на Микільсько-Ботанічній вулиці. До пенсії вона працювала лаборанткою в зоолога-професора О.П.Корнєєва, що керував в університеті зоологічним музеєм. (Мене малого серед експонатів, якими командував Олександр Порфирович, особливо вражав велетенський кістяк океанічного кита, що простягнувся через увесь зал).

Ще одна однокурсниця виступила на студентських зборах:

– Как мы можем доверять тем студентам, которые находились в оккупации?!.

Чомусь збереглись і її світлини, – я знаю ім”я й прізвище Тосі Д., тітчиної шкільної подруги з Андрушок, яка потім навчалась у київському педінституті й написала на неї донос. У колишньому партархіві читав справу садистки Фоміної, яка її переслідувала. Начальство докоряло цій особі – навіщо вже аж так, – і вона присяглась, що візьме критику до уваги.

Взагалі, якщо вчитатись у справу уважно, можна переконатись у тім, що необхідні відомості у чекістів все-таки були: 27 січня Новіков записав у протоколі дідові слова, що Рімма поїхала вступати до архітектурно-будівельного інституту, а Галя, моя мама, – до університету. Якби так уже хотілося тих двох двадцятирічних дівчат із провінції розшукати, щоб «наказать примерно», я бачу, що це можна було без особливого труду зробити. Але цього не зробили. Чому? Невже вони їх просто пожаліли?

За умов теперішнього постсовєцького плюралізму нинішній російсько-єврейський публіцист А.М.Буровський, споглядаючи минуле з точки зору сучасності, раз-у-раз дозволяє собі різкі рухи: «Ну ладно, я происхожу из семьи, которая много что помнила. За все годы поганой власти в моей семье не было ни одного коммуниста – чем, по правде говоря, горжусь» [41]. Але коли він мислить про ту саму епоху з точки зору вже не теперішньої, а тодішньої, у нього виходить трохи інакше і, правду сказати, теж реалістично: „Даже люди, лично задетые советской властью – например, сосланные „кулаки” и их недавние потомки, – находили множество причин, по которым советскую власть необходимо любить” [42]. Що ж, мама написала низку праць з гідробіології. Щойно опубліковано її спогади про Костя Костьовича Зерова (брата Миколи й Дмитра), з яким вона сиділа в одній кімнаті [43]. 1975 року мама захистила дисертацію „Вища водна рослинність каналів півдня України”.

Що й казать! „Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!”

Директор інституту О.В.Топачевський ставився до неї з явною симпатією. Ні він, ані тоді мама не знали, що десь у далечині генеалогічні лінії їхніх предків перетинаються. Коли вона принесла йому звіт, Олександр Вікторович з удаваним незадоволенням пробуркотів:

– Що це Ви принесли?.. Це ж не звіт! Це кандидатська.

Так він став у неї ще й науковим керівником. Вона працювала дуже ґрунтовно й скрупульозно. Колеги казали, що після неї туди, де працювала вона, можна вже й не заглядати. Тепер, ідучи з Байкового від батька, вона заносить квіти й Топачевському. Але з погляду історичного я бачу, що в чомусь ми з нею маємо завдячувати і тим смершівцям…

Пригадую давній анекдот: „А міг би й ножем!..”

31 грудня 1991 року заступник прокурора Житомирської області А.Г. (О.Г.?) Дзюба затвердив «Заключение в отношении Буряка С.Т.», в якому виразно зазначено: «Данные о репрессированном или его родственниках не установлены» [44]. Мені було б простіше припустити, що це професійне нехлюйство, але це не зовсім так.

Після війни замість консолідації суспільства ГБ в інтересах класової боротьби зайнялось протиставленням якихось Буряків якимось Новіковим. У наступному поколінні поділ суспільства продовжувався. Історик Олена Апанович була старша за мою маму аж на п”ять років. Ця різниця у віці дала їй змогу 1941-го закінчити Харківський педагогічний інститут, під час війни попрацювати інструктором Башкирського радіокомітету і того самого 1944 року поступити на роботу до Центрального державного історичного архіву у Києві. На той час архіви перебували в мережі НКГБ. Начальник архіву мав військове звання, вона була вільнонаймана. У спільному клубі на Виноградній зустрічала з чекістами свята – там відбувались урочисті засідання, присвячені 1 травня чи 7 листопада, демонстрували кінофільми. По роботі їй особисто давали опрацьовувати матеріали часів німецької окупації. Завдання полягало у вибиранні на картки усіх прізвищ (ознака – особи, що перебували на тимчасово окупованій території). Олена Михайлівна не бігала доносити до ГБ. Вона працювала в системі ГБ, отже, картки відразу йшли до оперативного слідчого відділу. Тих, хто «співробітничав з німцями», притягували до відповідальності [45]. У «Масовому терорі» я опублікував для зразка одну таку картку із картотеки обліку на осіб, що перебували на тимчасово окупованій території. Складено цю картку 18 серпня 1948 року. Олександра Георгіївна Анисенко (нар. 1904), що мешкала у Пущі-Водиці на Лермонтовській вулиці, 300, «в період німецької окупації працювала в дитячому санаторії» (Табл. ХХХVІІ).

Думаю, перебираючи персоналії – 20-річних студенток, удвічі за них старшої співробітниці дитячого санаторію, книгознавця Григорія Івановича Коляди [46], мистецтвознавця Поліни Аркадіївни Кульженко [47], – контора вирішувала, кому можна попустить, а кому – ні. Тоді, аналізуючи вдачу й можливості кожної такої особи, вирішували, кого неодмінно треба перепинити. Наприклад, Коляду й Кульженко арештували. Повернутись в Україну вони вже не змогли, – хіба що Григорія Івановича привезли до Києва після смерті – поховати. Де оселився після війни смершівець Новіков, – я не знаю.

Перед війною мама пройшла один курс на біологічному факультеті, і мій батько вів у них практичні заняття. До речі – як і в Оксани Володимирівни Радиш, дочки історика й архівіста Міяковського [48], з якою я познайомився у Нью-Йорку. Мама дуже соромилась – він весь час на неї дивився.

По війні мої батьки зустрілися зовсім випадково – біля студентського гуртожитку Кубуч”у, між теперішнім Михайлівським собором і теперішнім Інститутом археографії, на другому боці – у скверику. Колись ми втрьох там проходили, і батько, колишній бойовий офіцер, капітан, на тому місці зупинився й нагадав мамі.

На кілька днів батько приїздив до Києва, зустрів свою колишню студентку із сусідніх Андрушок, і побачив, що це знак його долі. Усі роки війни він мріяв про свій університет, про Київ. 10 грудня 1945 року вони – у великому поспіху – розписались. Тітка Віра Харитонівна Глоденко, у якої мама з тіткою мешкали на Гоголівській, 34 а (четвертий корпус, тепер біля американського посольства), пом. 164, спорудила вечерю. А за кілька годин батько мав вертатись до Берліна.

Важливий, але не досліджений момент – світогляд тих людей. Які думки могли бродити в головах солдатів та офіцерів совєцьких окупаційних військ, дають уявлення вірші музикознавця Михайла Головащенка, який теж перебував тоді в Берліні. Це несподівано й страшно як для представника переможної армії, але він писав про офіційних поетів (Тичину? Бажана? Рильського?) дослівно таке:

А ви, недолюдки прокляті,

За гріш нікчемний продались

[…].

Прийде час, –

петля найдеться і для вас.

А я співатиму пісні

Про кращу долю навесні,

Щоб сонце правди засіяло,

Щоб заспівала вся земля,

Як при Богданові співала,

І щоб в Украйні засіяла

В руках гетьманських булава!

Дата цього вірша – 20 листопада 1949 року. Повторюю: сорок дев”ятого року! Місце написання – Берлін [49]. Скільки він мав одержати за такого вірша? 25 років? Це залежало, звичайно, від його поведінки на слідстві.

Головащенко якось проскочив. Видав книжки про Соломію Крушельницьку, Модеста Менцинського, Олександра Кошиця, надрукував сотні статей у пресі.

Вояки окупаційної армії, переможці Гітлера, балансували між строком у ИТЛ і доброю кар”єрою. Справді, яку стрімку кар”єру міг зробити відтоді мій батько, на грудях якого пишались бойові нагороди, але як байдуже він до такої перспективи поставився! У німецькому журналі він надрукував натомість чималі статті про Мічуріна й Тімірязєва і за першої нагоди демобілізувався й поїхав до Києва.

Мій батько Іван Петрович Білокінь (1914-1975) був ботанік і над усе мріяв про Київський університет. Існує довоєнне фото: витончене обличчя професора О.М.Льовшина і поруч мій молодий батько, симпатичний селюк. На свого керівника він дивиться буквально з обожненням. Мабуть, себе батько міг уявити професором біологічного факультету лише в найсміливіших мріях.

Не мені аналізувати його психологічну історію. Але цікаво, що, вже перебуваючи у Києві, він ревно дотримувався архетипів традиційної поведінки. Любив ходити як у селі – серединою вулиці, а не попідтинню. Коли казав „Так годиться”, це розумілось, як щось для нього обов”язкове, вище над усе. Батько помер дуже рано (13 січня 1975-го року, коли йому ще не виповнилося 61 рік), і я гірко шкодую, що не розпитав його ні про що толком.

Примітки

32. Архів СБУ Житомирської обл. № 29870 ОФ. Арк. 54.

33. Там само. Арк. 68.

34. За іншими матеріалами, очолював Попільнянський окружний провід, потім керував військовою референтурою, що займалася комплектуванням загонів УПА та їх озброєнням. У листопаді 1943 був поранений німецькою поліцією і, щоб не потрапити до рук окупантів, застрелився. Похований у с. Килівка (тепер – Миролюбівка) Попільнянського району (Жилюк Вікторія. Оунівське підпілля на Житомирщині в роки фашистської окупації // Пам”ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 211).

35. Григорій Митрофанович Огійчук (січень 1898 – 13 лютого 1985, Чікаґо, США). Одержав богословську освіту. Єпископ Василь Богдашевський висвятив його на священика 20 травня 1919 року у Києво-Братському монастирі. Сослужив йому у першому молебні українською мовою на Софійській площі (31 серпня 1919). Священствував по різних церквах. Вступив на світську службу, перед війною працював на Західній Україні як начальник будівництва військових стратегічних шляхів, був засуджений на заслання. Обидва його брати-священики оо. Іван та Петро загинули в катівнях НКВД. Коли почалась війна, мешкав у Паволочі. 17 травня 1942 року у нижній Андріївській церкві в Києві відбулась його хіротонія на єпископа Житомирського й Винницького. Був ув”язнений ґестапо з вересня 1942 до березня 1943 року. Під час перепоховання жертв НКВД у Вінниці виголосив безстрашні антикомуністичні проповіді. Еміґрував до Німеччини. Приєднався до прибічників Київських канонів 1921, що оформились на Ашаффенбурзькому соборі 25-26 серпня 1947 в УАПЦ (соборноправну). Виїхавши до США, служив у сані митрополита Київського і всієї України УАПЦ (45 років на службі Богові й Україні // Православний українець. Чікаґо, 1964. Квітень-червень. Ч. 94. С. 1-2; Власовський Ів. Нарис історії Української Православної Церкви, Том ІV, ч. 2. Ню-Йорк; Бавнд-Брук, 1975. Пок.; Помер Митрополит Григорій // Нові дні. Торонто, 1985. Квітень. С. 13).

36. Архів СБУ Житомирської обл. № 29870 ОФ. Арк. 57.

37. Там само. Арк. 75. Така розмова відбулась у них у квітні 1943 року.

38. Куделя Дм., Хобот П. Діяльність підпілля ОУН (б) на терені Дніпропетровської области // Шлях перемоги. 1993. 16 жовтня. Ч. 42 (2062). С. 7.

39. ИТЛ (ИТО НКЮ, ИТУ) — исправительно-трудовой лагерь (отдел, учреждение). — Дж.: Антонов-Овсеенко Антон. Портрет тирана. Нью-Йорк, 1980. С. 190; Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Изд. 2, доп. М.: Просвет, 1991. Том I. С. 142. Солженіцин писав – „истребительно-трудовой”.

40. Архів СБУ Житомирської обл. № 29870 ОФ. Арк. 97 зв.

41. Буровский Андрей. Евреи, которых не было. Кн. ІІ. М.; Красноярск, 2004. С. 311.

42. Там само.

43. Білокінь Галина. Згадую Костя Костьовича // Родинне вогнище Зерових. К.: Гелікон, 2004. С. 391-394.

44. Архів СБУ Житомирської обл. № 29870 ОФ. Арк. 196 – зв.

45. Білокінь С. Масовий терор. С. 160.

46. Див.: Белоконь С. Г.И.Коляда – библиофил // Книга и культура: Шестая Всесоюзная научная конференция по проблемам книговедения: Секция библиофильства: Тезисы докладов (18-20 апреля 1988 г.). М., 1988. С. 32-34; Його ж. Коляда Г.І. // УРЕ, вид. 2. Том 5. К., 1980. С. 296; Його ж. Коляда Г.І. // Укр. літ. енц-я. Т. 2: Д-К. К.: УРЕ, 1990. С. 538.

47. Білокінь С. Гіркий спогад про Поліну Аркадіївну Кульженко // Пам”ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 134-148.

48. Білокінь С. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.

49. Ще одна грань таланту // Культура і життя. 2004. 14 липня. № 25 (4090). С. 4; Русалка Дністрова. 1995. Листопад. Ч. 20 (66).