Початок моєї збірки

Сергій Білокінь

Саме в ті часи, що й нереалізований, але омріяний альбом, розпочалась і моя колекція. Основу моєї збірки щедрою рукою заклала Алла Горська, яка подарувала мені, крім “Тріоді пісної”, окрему відбитку “Вишневецкого замка” з дарчим написом Владислава Лукомського самому Нарбутові. Думаю, що мала її від Данила Георгійовича. По краплині, а часом, то й партіями приходили дальші речі. Перед смертю автор симпатичних сонетів [23] і зеровський кореспондент Ростислав Олексіїв доповнив мою нарбутіану своєю збіркою, разом з комплектом “Трудов ЛОЭ” („Ленинградского общества экслибрисистов» плюс дуже рідкісний покажчик до нього). Виїжджаючи до Німеччини, Яків Бердичевський передав мені те, що зібрав він, зокрема “Гербовник Анисима Князева” з дарчим написом С.Трійницького (Нарбутові, звісно) і старківського “Шаляпина” в чудовій оправі. А ще раніше від Михайла Грузова я одержав єдиний відомий мені примірник невиданого нарбутівського збірника початку 1930-х років з цензорськими нотатками [24] – в оправі Геннадія Бутка. Усі найкращі оправи тодішніх київських бібліофілів – фізика-ядерника, гарної й гостинної людини Олексія Григоровича Ситенка (жив навпроти Опери) та інших були – його, пана Геннадія.

Від Платона Білецького я не маю ані папірця, і він ніколи не цікавився ні моєю роботою, ані навіть збіркою, хоч ми жили в одному будинку – я в 49-му помешканні, він – у 9-му. Я його розумію. Його монополія на тему, помножена на мою молодечу непоступливість, призвели до того, що я не зробив головної праці про Нарбута ні в дисертаційній формі, ані в монографічній. Коли приносив кудись статтю, питань до мене ставилось два: 1) чи це той самий Нарбут, що малював гроші і 2) чи погоджував я свій замір друкуватись у них із Білецьким. Нині я маю понад 60 статей, навіть розтиражував їхній реєстр. Вони виглядали непогано, часом навіть добротно, але до 1998 року, коли надруковано „Сторінками загиблого «Діаріуша» [25], рівень моїх праць могли помітити тільки фахівці. Зате дуже високої думки про них була сусідка, Горислава Михайлівна. Невеличку сатисфакцію я одержав хіба 1981-го, коли видавництво „Мистецтво”, готуючи нарбутівський альбом Білецького, дало його на рецензію мені, про що й сказано у виданні. Я склав довгий список помилок, і професор повиправляв усе, ані пикнувши. Більше того, коли готувалася книжка Білецького у Ленінграді, мені зателефонував М-к, запропонувавши її за гроші почистити. Я відмовився, – з петербурзьким періодом вони впоралися самі. Розділ про Київ вийшов з рясними помилками. Наприклад, в „аналізі” композиції „Нарешті!”, не знаючи людей нарбутівського кола в обличчя, автор просто переплутав персонажів [26].

А потім у мене трапився конфуз. В архіві пані Орисі Стешенко я виявив папери Старицької-Черняхівської, систематизував їх, поскладав до коробок. Оскільки там виявилась і тоненька течка Ярослава Стешенка, який за сорок років до мене займався Нарбутом (з тим самим успіхом, що й я), я занурився в студії цієї цікавої родини. Трохи згодом надрукував статтю про нього у престижному виданні [27]. Надіслав відомості про нього людині, що готувавала перевидання „Альманаху бібліофіла”, так що його ім’я прозвучало і там [28]. Опублікував заповіт Михайла Старицького [29]. У цій публікації ім’я Людмили Михайлівни в позитивному контексті прозвучало вперше після процесу СВУ. Засів за курсову „Історизм роману „Останні орли”, в якій мені багато допоміг Віталій Устимович Олійник. Але коли я здав керівникові свою курсову, і її було прочитано, питання до мене було одне: „Вам відома політична фізіономія Старицької-Черняхівської?”. Оцінки сталінської пори я не вважав для себе обов’язковими, я належав уже до іншого покоління, тому відповів: „Її діяльність і спадщина, наскільки розумію, ще не досліджені”. Науковий керівник був моїм сусідом з першого парадного (помешк. 7), і я навчався з його другою дочкою Оксаною. Мою курсову не прийняли, не зарахували. Ідучи якось собі на кафедру, батько зустрів дорогою сусіда. Запитав його: „Що, Сергій погано написав?” Той відповів афористично: „Було б краще, якби він написав погано”. Не пішло в мене і зі статтею в „Радуге”. Мене погромили в офіціозі Інституту літератури [30], тож Євгенія Яківна Рудинська познайомила мене з Євгеном Шабліовським, який жив з нею в одному парадному і якому концтабір запам’ятався назавжди. Він заступився за мене перед редактором „Радуги” Віктором Кондратенком, який, правда, на мене й так не дуже сердився. Він знав ці ігри, а ми з його дочкою Мілою вчилися ще в одному класі.

На історичному факультеті я очолював Наукове студентське товариство. Ставився до цієї справи дуже серйозно. На ротаторі видрукував три числа „Вісника”. Домагався видання збірника наукових праць, але начальство спершу включило наші статті до загальнофакультетського (немає студентської науки – наука або є, або немає). По суті, це, може, й правильно, тільки в моїй ситуації я прагнув академічних свобод. Після моєї статейки про НСТ [31], яку інспірувала Ася Комська, проректор університету Жмудський зателефонував деканові, й мене з НСТ з тріском витурили. Зняли фото з дошки пошани. Батько пояснив це мені природною ротацією, хоч краще за мене розумів ці механізми. Що ж, я й досі передзвонююся з тодішнім колегою з філософського НСТ – Романом Л. Підтримую спорадичні контакти з варшавським колегою Павлом Вєчоркєвічем. А торік із Нью-Гейвена зателефонував колишній колега пітерський – Василь Рудич.

Навчаючись в університеті, я відчайдушно займався своїми студіями, а батько відправляв мене у відрядження до московських і пітерських архівів і бібліотек. Я не розумів тоді, що кар’єру роблять зовсім не в архівах. Батько розумів, але вважав, що важливіше інше. Марії Яківні Зеровій, дружині Дмитра Костьовича, він якось сказав, що боїться одного – аби я „крилець не обсмалив”. Дуже наївно, як на нашу жорстоку й безсовісну добу. Він пристрасно любив свій ботанічний сад, де директорував на громадських засадах. Там на громадських засадах росли дерева і розпускались квіти з усіх континентів.

У березні 1960 року Чорновіл сказав Танюкові: “Коли я стану секретарем ЦК комсомолу, ми все, геть усе поміняємо…” [32]. У щоденнику Танюк зізнався своїм майбутнім читачам, що сам у дитинстві мріяв стати секретарем обкому партії [33]. Для малого хлопця це було найбільше начальство, яке тільки можна було уявити. Про ще більших дорослі не говорили. Втім, уже і в студентські роки Лесь Степанович (тоді – Леонід Степанович) у цій думці тільки утвердився: “[… Мар’ян] Крушельницький має рацію – інших не дано, є – ми”. І його тодішній щоденник – чудова документація того, що у шістдесятих роках він, Танюк, був щонайкраще підготовлений до посади міністра культури УРСР, а з Чорновола міг би вийти перший секеретар ЦК КПУ. Але режим посадив у крісло міністра ветеринара Бабійчука, інше подібне крісло зайняв Ю.Н.Єльченко, а „першим” в Україні став такий собі Щербицький. Ці люди УРСР і СРСР зрештою благополучно й розвалили. Як твердив свого часу товариш Сталін, кадри вирішують усе.

Я не мріяв про таку кар’єру, як Танюк із Чорноволом, ані тоді, ані пізніше – ніколи. Хіба що часом порівнював нормальних націоналів серед прибалтійської чи кавказької номенклатури з тією шантрапою, що позасідала у нас. Мої студії тривали не в офіційній культурі, а в якомусь паралельному світі, але я думав лише про науку. Після Антона Середи моя нарбутівська збірка була в Києві найкраща, а тепер, коли розпорошилися збірки Платона Білецького, якої я, щоправда, не бачив (і не знаю, зрештою, чи існувала така збірка; він мені показував тільки одну кінцівку зі смолоскипом), а також Данила Нарбута в Черкасах, на руках вона єдина. Я збирав нарбутівські ориґінали, книжки у його оздобленні, маю кілька книжок з його власної бібліотеки і всю літературу про нього, серед якої досі немає, на жаль, моїх власних книжок; так склалося. Мої матеріали про Нарбута, які я носив по редакціях, проходили з колосальним трудом.

Свого часу Олена Компан розповіла мені, як в Інституті історії розвінчали культ особи. На велелюдних зборах Ктітарєв, що „сидів” на участі товариша Сталіна в революційному русі до 1917-го, вигукнув: «Все. «Брдзола» накрылась» [34]. Подібним чином, щоправда, з меншим гуркотом накрилась і моя тематика. Зав. кафедрою не дав мені продовжувати ні Нарбута, ані Старицького, а пересадив на “Систему освіти в перші роки радянської влади” (так звався мій диплом). Мій куратор з Наукового студентського товариства Геннадій Сургай [35] передав мені їхню аргументацію: „Нарбута він знає, – нехай розбирається в цьому”. Кінчилось на тім, що Вадим Дядиченко написав на мій опус дуже прихильну рецензію, зазначивши навіть, що мою дипломну роботу треба опублікувати. Того року пройшли арешти.

Коли Данило Георгійович представив мене матері, ми почали листуватись. Я думав, що роблю їй честь, надписуючи на конверті прізвище „Нарбут”, але вона різко виправила мене – вона вважала себе Лінкевич. Багато матеріалів пропало в мене на очах. В одну з наших останніх зустрічей Віра Павлівна сказала мені витягти з-під ліжка диктову валізу. Як картотека, у кілька рядів там були складені листи. Я повівся по-дурному: узяв листи Митрохіна, Лансере, Івана Мозалевського – недобитків „Мира искусства” (я сам трохи листувався з кожним із них, щоправда, з Лансере не тим, а молодшим) – і один лист самого Георгія Івановича, тоді як треба було узяти всю валізу. Тим часом Віра Павлівна вирішила, що я провів експертну оцінку й зробила свої висновки, – Данило Георгійович сказав мені потім, що цієї валізи після смерті її й Броніслава Михайловича він не виявив. Отже, решта пропала. В останні роки життя Данило Георгійович виконав для мене екслібрис. Його ліричний герой тримає розгорнуту книжку і трубить про неї на ввесь світ. Коли Данило помер, я був певний, що в Черкаському музеї йому і його збірці відведуть щонайменше зал. Потім довідався, що все розпорошилось – трагічно й дуже по-дурному.

Примітки

23. Білокінь С. Бібліофільські сонети // Поезія – 1989. Вип. 1. К.: Рад. письменник, 1989. С. 176-181.

24. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 581-588.

25. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам”ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.

26. Пор.: Білокінь С. Георгій Нарбут за часів "перестройки" та незалежності // Слово і час. 1996. N 2 (422). С. 21-23.

27. Стешенко Я.И. // Книговедение: Энц. словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1981. С. 521. Готуючи статтю до друку, редакторка по телефону мене запитала прямо: яке місце його смерті, і я відповів так само прямо: бухта Наґаєво. Статті не зняли, але вона вийшла без мого підпису. Ясна річ, і без місця смерті. Пані Орися розповіла мені, що Яркову невидану працю з репертуару української книги (у твердій червоній оправі) вона дала в руки Олександрові Білецькому, але в архіві Інституту літератури мені її навіть не показали. Можливо, вона була ще не оброблена. Щоправда, особливо доброзичливого ставлення до читачів там теж не виявляли. Чорнява, порівняно молода співробітниця зробила мені зауваження, коли їй здалося, що я „надто багато” виписую. Думаю, що архівістів я недолюблював не без підстав. Уже тепер я доробив давню свою розвідку, використавши старі нотатки (Білокінь С. , 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64).

28. Кунин В.В. Ленинградское общество библиофилов и его альманах. М.: Книга, 1983. С. 37.

29. Белоконь С. Завещание Михаила Старицкого // Радуга. 1970. № 1. С. 168-172.

30. Рад. літературознавство. 1971. № 3. С. 41-42.

31. Білокінь С. Знання плюс знання // Молода гвардія. 1970. 14 червня. № 114 (2512). С. 4-5.

32. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Том IV. К., 2004. С. 395.

33. Там само. С. 399.

34. Кумедні історії про Ктітарєва оповідала мені Олена Станіславівна Компан. Наприклад, оскільки батьки його подруги заявилися проти їхнього одруження, він розташувався на розкладачці у подвір’ї міського багатоповерхового будинку. Скандалізовані тесть і теща капітулювали, – затягли його до хати.

35. 1966 року захистив кандидатську дисертацію „Борьба рабочего класса Украины за восстановление сахарной промышленности (1921-25 гг.)». Людина амбітна, він казав мені, що задумав написати працю „Розвиток капіталізму на Україні” – ніби симетричну знаменитій книжці Леніна. У незалежній Україні, 1997 року став професором.