Кожанка – рідне село

Сергій Білокінь

Віктор Зарецький подарував мені портрет сільської баби на тлі мисника. Він мав страшну інтуїцію. На картині баба надзвичайно схожа на мою – Мотрону Кирилівну з Миколаєнків. Це до неї й діда мене привозили, коли я був малий. Бабуся померла в середині грудня. Снігові замети не дали людям пробитися до могил інших Білоконів, тож вона лежить сама – окремо від них. Коли її не стало, колеги висловили батькові співчуття [97].

Як уже зазначено, родина Білоконів жила в селі Кожанці коло Фастова – поруч із батьківщиною Івана Семеновича Козловського й Максима Рильського. Мені було сказано, що дідів прадід Самійло звідкілясь туди зайшов, але звідки, дід уже не знав. Я не уявляв, що архіви зберігають відомості про певний родинний ґандж – прапрадід Денис народився поза шлюбом. У дальшій історії родини я бачу, що напруження матерії чи біологічної маси, її осмотичний тиск за кілька поколінь виштовхнули Денисових нащадків на поверхню їхнього суспільства. Але протягом трьох десятків років я жив з певною робочою ґіпотезою.

У середині 1970-х я познайомився у Москві з журналістом Іваном Андрійовичем Білоконем [98], автором сенсаційного свого часу нарису про Київ [99]. У глуху пору застою, коли одні сиділи в таборах, а інші мовчали, Іван Андрійович насмілився написати й надрукувати пронизливу річ: „Здесь, на берегах Борисфена, Днепра, Славутича хранится наш генетический код» [100]. У ту пору так не писав ніхто. Зрештою, про це й не думали. Іван Андрійович походив з Катеринославщини. Його дід був один з останніх дніпровських лоцманів, дуже кремезної статури. Малого його ставили у дідового чобота, і там він „грався”. Побачивши його вперше, я був вражений капітальною конструкцією його шиї, що відразу нагадала мені мою тітку, батькову сестру Саню. За всієї моєї пристрасті до документації, тут я обійшовся без неї і відразу й назавжди припустив, що ми якісь родичі – дуже далекі, звісно. Тепер маю нові факти й нові арґументи. І сподіваюсь на нові знахідки п. Євгена Чернецького.

З письменницького спілчанського довідника я вичитав, що з Кожанки родом прозаїк Богдан Чайковський (нар. 1923 року). Можливо, він уже написав чи ще напише про кожанську громаду. Але з історії села я теж дещо знаю.

Передусім, на Київщині Кожанок було дві – одна у Васильківському повіті, друга – у Липовецькому. Джерела на це часто не зважають. Моя Кожанка – перша, розташована на річці Кам"янці, неподалік від Триліс. У Польській державі, до початку революції Б.Хмельницького (1648) Кожанка належала до Білоцерківського староства Київського воєводства [101]. Висвітлення її історії [102] виходить уже поза межі цієї книжки. Але відомо, що в часи Л.Похилевича тут мешкало 1066 православних душ і 63 римо-католиків [103]. 1900 року у Кожанці було волосне правління, дерев"яна Миколаївська церква (збудована після 1746 року), однокласна народна міністерська школа, цукровий завод графині Марії Браницької, водяний млин, вітряк, кузня, а на залізничній станції – телеграф. Село стрімко розросталося. Якщо за дещо ненадійними відомостями, 1885 року тут мешкало 972 душі людей [104], то принаймні 1900-го подвір”їв було 167, а мешкало 2010 душ [105].

Коли мій батько був іще малий, 1917 року у Кожанці діяла „Просвіта” [106]. Як і скрізь, тут вирувала т. зв. громадянська війна [107]. Навесні 1919 року українські повстанчі штаби було створено у Києві, Полтаві, Фастові, Лубнях, Миргороді, Білій Церкві, причому головний штаб перебував якраз у Фастові [108]. У грудні 1919 року начальник оперативного відділу сотника Слободяна повідомляв: „Села Шкарівка й Кожанка повстали, захопили обоз і скарбницю денікінців, більше, як оден пуд золота і біля міліона карбованців романівських грошей” [109].

У Кожанці діяв отаман Гайовий. Улітку 1920 року у зведенні центрального управління чрезвичайки повідомлялось: „От 15 июля. Бандитами, невыясненной численности, был совершен налет на дер. Кожанка (30 верст от Сквиры). Приняты меры к ликвидации” [110]. Восени 1921 року преса повідомила про вирок колегії Київської губчека у справі членів і учасників Всеукраїнського центрального повстанського комітету: 39 душ було засуджено тоді до розстрілу. Дізнавшись про цей вирок, партизани отамана Гайового виконали важливу акцію. Між станціями Кожанкою та Фастовом 7 вересня вони розібрали колію, внаслідок чого продмаршрутний поїзд у складі 61 вагона, навантажених хлібом, злетів з рейок. 47 вагонів розбилося, серед уламків було знайдено 27 трупів і 21 пораненого [111]. Протягом 1921-22 років партизани Гайового понад 40 разів нападали на совєцькі й партійні органи. Як учасника загону чекісти заарештували голову „Просвіти” Миколаєнка і його дочку. На сільському кладовищі спочиває герой Радянського Союзу Іван Дементійович Миколаєнко (1924-1946). До речі, моя бабуся по батькові теж була Миколаєнко – Мотрона Кирилівна. А Поліну Тимофіївну Ніколаєнко (Пелагею Миколаєнко!) з недалекої Романівки прославив колись товариш Сталін [112]. Що ж, усі ми якісь родичі!

Через свою зухвалість і безтурботність потрапив до рук чекістів і сам отаман Гайовий. За рішенням Київського ревтрибуналу від 28 січня 1923 року його самого і кількох чоловік з його загону було розстріляно [113].

1922 року у Фастівській трудовій школі під впливом колишнього члена УПСР, викладача П.І.Мшанецького організувалась така собі „Полуботківська громада”. За два роки до них приєдналась „Спілка націоналістів” у Кожанці, до ради якої входило семеро душ – Поштаренко, Селезень, Шевченко, Новохацький, Головатий, Філоненко та Теличко. Чекісти розгромили організацію у лютому 1928 року. 14-ро юнаків одержали по три роки концтаборів [114]. У зв”зку зі справою „СВУ” чимало селян було арештовано у Веприку [115].

8 березня 1930 року органи ГПУ почали заганяти розкуркулених селян Київського та Білоцерківського округів у холодні товарні вагони для відправки в Сибір. Вантажили їх на станціях Дарниця, Березань, Кагарлик, Кожанка, Буча, Біла Церква, Миронівка, Фастів тощо [116]. Довколишні селяни чекали, коли прийде черга й на них.

У 1937-38 роках комуністичний терор вдарив по Кожанці, передусім – кожанському цукровому заводу. За відомостями дослідника масового терору М.Роженка, було розстріляно здебільшого представників сільської інтелігенції, точніше співробітників кожанського цукрового заводу:

Бурківський (Бурковський) Григорій Митрофанович (1893-1 938) – ветеринарний лікар.

Ганський Михайло Іванович (1900-1937) – службовець.

Заложецький Володимир Іванович (? – 1937).

Камінський Давид Хомович (1885-1938) – службовець.

Козак Іван Данилович (1898-1937) – вчитель.

Кут (Кута) М.П. (1898-1937).

Ланге Віктор Іванович (1907-1938) – табельник цукрового заводу.

Липницький Петро Григорович (1895 чи 1901 – 1937) – робітник цукрового заводу.

Марчевська Марія Генріхівна (1896-1937) – фармацевт.

Марчевський Антон Іванович (1899-1938) – робітник.

Марчевський Флоріан Іванович (1889-1937) – зав. аптеки.

Михальський Л.А.

Надточенко (Надточепко) А.Я.

Смер(е)чинський Георгій Павлович (1901-1938) – бухгалтер цукрового заводу.

Чайковський Владислав Адамович (1901-1938) – бухгалтер цукрового заводу.

Шут Петро Іванович (1891-1937) – головний бухгалтер цукрового заводу [117].

Мені завжди кортіло довідатися про предків більше. Дідова сестра, баба Лена Сиродан (жила на Донбасі) 18 січня 1969 року написала мені листа:

„Здрастуй внучек Сірьожа!

На твоє запитання на щот предків буде таке. Слухай уважно це, що я знаю, а надальш, може, от когось узнаю, то тобі напишу. Мого батька, твого прадіда батько звавсь Динись, а як його по-батькові, не знаю. Був з Кожанки селянин-землепашец[ь], а матір звали Харитина з села Зубарів, по-батькові тоже не знаю. Не приходилось чуть, хто вони і що, а просто – дід Динис, б.[аба] Харитина. Твоя прабаба, Семена Білоконя жінка звалась Фекла Василевна Линник з села Волиці, тоже, наверно (делікатно так написала, бо стовідсоткової певності про її соціальний стан не мала! – С.Б.), були крестяни. Семен Білоконь, твій прадід, а мій батько був cразу, як я ще помню, був стрелочником у Фастові, служив, пока жив дід Динись, а як Д.[инись] умер, то Семен рощитавсь і був землепашцем. Оце я таке знаю, а не писала тобі сразу, бо ждала до себе мою сестру, думала, може, вона що знає. Але сестра приїхала, а знає стіко, скілько і я. Но рішила тобі написать, а остальне, якщо узнаю, напишу. С привітом баба Лена».

Чогось докладнішого, якихось нових додатків до баби Лени, мабуть, не надійшло, бо більше «на щот предків» вона мені не писала.

Підсумок родоводу кожанських Білоконів сумний. Мій прадід Семен Денисович мав двох синів – мого діда Петра й Тихона – і чотирьох дочок – Олександру (Саню), яка вийшла в Зубарі за Олексу Помазана, Олену (за Сироданом), Ярину (за Іваном Терещенком, теж у Зубарях) і Манюсю. Тихон мав одну дитину – дочку Галину (народилася 1927 року, коли він вперше був ув”язнений [118]), зв”язки з якою у всіх по війні обірвалися. Гілка родового дерева усохла. Тепер гілка друга. Дід Петро мав одного сина – мого батька – й дочку Саню. У батька так само син лише один – це я, останній чоловік у роду Білоконів.

Більше того, склалося так, що я взагалі не маю тепер відношення до нашої садиби. Процес пішов, відколи надміру ініціативна тітка її одноосібно приватизувала. Ступаючи у її сліди, садибу захотів монополізувати її син, тож тітка її просто продала, і там тепер порядкують чужі люди. Кожанським Білоконям настав край.

У страшному сні не снилось батькові побачити свою хату й садибу такими розореними, як побачив їх я, приїхавши з приятелем на батьківщину, щоб відзняти хату й могили.

Примітки

97. Веч. Київ. 1973. 20 грудня. № 296 (8992). С. 4. Її мати була Мокрина Іванівна з Зуєнків.

98. Див.: Москва. 1983. № 10. С. 172; Пам"яті Івана Білоконя: Некролог // Літ. Україна. 2002. 22 серпня. С. 11; Білокінь С. Білокінь Іван Андрійович // Енциклопедія Сучасної України. Том 2: Б – Біо. К., 2003. С. 811.

99. Белоконь Иван Андреевич (1912-2002). Утро творения // Москва. 1982. № 3.

100. Цитую за книжковим виданням: Белоконь Иван. Память и красота: Ист.-культ. очерки. Москва: Современник, 1987. С. 284.

101. Крипякевич Іван. Український державний скарб за Богдана Хмельницького // ЗНТШ. Том СХХХ. Львів, 1920. С. 74.

102. Див.: Фундуклей Иван Иванович. Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии. К., 1848. С. 24-25; В-[оро]нов А. и Антонов В., свящ. Памятная книжка Киевской епархии. К., 1882. С. 57-58; Аграрное движение в России в 1905-1906 гг. Оттиск из «Трудов И. В. Э. Общества». Ч. II. [СПб.,] 1908. С. 243; Пташинський П. КП(б)У організатор і вождь повстання проти гетьмана і інтервентів (1918 рік) // Літопис революції. 1933. № 1-2 (56-57). С. 274; Шанцевой Н.Г. Бій під Кожанкою // Вісті ВУЦВК. 1935. 5 червня. № 128 (4415). С. 3; Лещенко М. Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905-1907 рр. К., 1955. С. 100; Ярмолінський В. До сторіччя Кожанського цукрового заводу // Перемога. Фастів, 1958. 21 грудня. № 150 (1751). С. 3; 26 грудня. № 152. С. 3; 1959. 9 січня. № 4 (1758). С. 4; Ковба М. Коштовний подарунок // Колгоспне село. 1960. 31 серпня. № 171 (2826). С. 2; Верба А. Реліквія кожанських цукровиків // Київська правда. 1963. 21 квітня. № 79 (11045). С. 3; „Сумка, повна сердець” // Веч. Київ. 1964. 4 січня. № 3 (5944). С. 4; Гражданская война на Украине 1918-1920. Т. І, кн. 1. К., 1967. С. 636, 649; Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.: В 3 т. Т. І. К., 1967. С. 416.

103. Похилевич Лаврентий Иванович (1816-1893). Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864. С. 505 (Біла Церква: Вид. Ол.Пшонківський, 2005. С. 402).

104. Мозговой В.Г. Киевская губерния: Личный состав. К., 1885. С. 40 другої паг.

105. Список населенных мест Киевской губернии. К., 1900. С. 531-533.

106. Діяльність „Просвіти” в Кожанці // Нова рада. 1917. 18 листопада. № 189. С. 3.

107. Война // Киевская жизнь. 1919. 4/17 сентября. № 8. С. 2; Война // Объединение. 1919. 4/17 сентября. № 7. С. 2; Война // Объединение. 1919. 5/18 сентября. № 8. С. 1; Фронт: Кожанка-Попельня // Киевский день. 1920. 9 июня. № 20. С. 1.

108. Лихолат Андрей Васильевич (1914-1993). Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.) . [К.:] Госполитиздат, 1954. С. 332.

109. Доценко Олександер (1897-1941). Зимовий похід. Варшава, 1932. С. 31, ХХІІ.

110. Дукельский Семен Семенович (1892-1960). ЧК на Украине. [Benson, Vermont], 1989. С. 58-59.

111. Реабілітовані історією; Київська область. Кн. 1. К.: Охорона праці, 2004. С. 89.

112. Геппенер-Лінка Надія Володимирівна (1896-1981). Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 162-163, 174-175.

113. Реабілітовані історією; Київська область. Кн. 1. С. 93.

114. Ченцов Віктор Васильович. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. [К., 2000.] С. 147.

115. Косовський Володимир (28 липня 1923 – 2000). Як рвались струни на кобзі. К.: Наукова думка, 1997. С. 48-52.

116. Реабілітовані історією. С. 128.

117. Роженко Микола Маркович (нар. 1 лютого 1936, с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.). Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Кн. 1-4, 6. К., 1999-2005.

118. Архів СБУ. № 48241 ФП. Том ІІІ. Арк. 6 – зв.