Оборонець і дослідник національної культурної спадщини

Ігор Гирич

Сергія Білоконя (нар. 1948 р.) серед київської інтелігенції давно вважають легендарною особою. Людина різнобічних обдаровань, він передусім відомий як знавець української культури в широкому розумінні, історик-джерелознавець національного інтелектуального життя кінця ХІХ-ХХ століть, бібліофіл.

Мабуть, не знайдеться в Києві чи Львові жодного поважного дослідника новітньої доби української історії та культури, який би не знав С.Білоконя, не звертався до нього по пораду, консультацію, по рідкісне видання абощо. Як зазначено в річному звіті англомовної «Енциклопедії України» за 1990 рік, він – «ходячий біобібліографічний словник» [1].

З 1963 року С.Білокінь брав участь у діяльності київського Клубу творчої молоді – організації, навколо якої гуртувалися тоді шістдесятники. Там він познайомився з А.Горською, І.Світличним, І.Дзюбою, Г.Севрук, Л.Семикіною та іншими діячами української культури, імена яких відомі сьогодні всій Україні. У колі цієї культурної еліти відбувалося формування громадсько-політичних поглядів молодого історика [2]. Як згадує І.Дзюба, ще в 1960-ті роки юнак «вражав ерудицією, зрілістю міркувань та поважністю намірів. Здавалося, він і народився для науки» [3].

Першим його великим історико-культурним зацікавленням став Георгій Нарбут. Саме цей мистець надихнув С.Білоконя до перших самостійних архівних пошуків, до збирання раритетних друків і рукописів. Праця з матеріалами у відділі рукописів ІМФЕ та рукописного відділу академічної бібліотеки поглибила діапазон його знань та інтересів. На літні студентські канікули батько (ботанік, професор Київського університету) виряджав його до московських та ленінградських архівів, де він виявляв і студіював матеріали про Г.Нарбута. У 1968 році написана українською мовою студентська праця С.Білоконя «Віхи життя і творчості засновника української радянської графіки Г.Нарбута» на всесоюзному конкурсі в Москві отримала медаль «За кращу наукову студентську роботу» (усього по Союзу таких медалей було вісім, з них шість одержали москвичі). Закінчуючи університет, він мав за собою, крім медалі, кілька публікацій в академічних журналах, стаж головування в Науковому студентському товаристві історичного факультету. Але під час розподілу тодішній декан П.Овчаренко, запропонував йому викладати в сільській школі. С.Білокінь пішов працювати до Києво-Печерського історико-культурного заповідника, потім – до музею книги [4].

Тоді ще лишався пласт автентичної незрадянізованої української культури, недонищений у 1930-ті, 40-ві, 50-ті роки. Її «недостріляні» представники, не мігши дати плідної нової генерації літераторів, мистців і вчених, тихо згасали. Тим часом ці люди несли в своїй пам’яті неспотворену правду про національно-культурне відродження 20-х років. С.Білокінь збагнув виняткову вартість спогадів цих людей, і рік за роком протягом двох десятиліть записував унікальні відомості, яких не було навіть в архівах, від дружини й сестри Г.Нарбута, дружин Ф. і М.Ернста, Ф.Кричевського й В.Кульженка, акторки й перекладачки І.Стешенко [5], дочок професора Київської духовної академії П.Кудрявцева, від Євгенії Рудинської, колишньої голови Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) Ярослави Музики, яка виконала для нього екслібрис, Івана та Євгенії Спаських, від обох діячів, що йшли у справі «СВУ» й були ще живі – В.Ганцова і Б.Матушевського, та багатьох інших. Вони становили друге середовище, в якому С.Білокінь тоді пробував. Тут він здобув справжню гуманітарну освіту. Він збирав листування, родинні світлини й фотоальбоми, книжки й журнали, складаючи неповторний архів-бібліотеку модерної України, неофіційної, неконформістської, без совдепівського фальшу – України страдницької і величної.

Цього тоді не робив жоден з державних архівів. А що ж до офіційної історичної науки, то вона все це систематично викреслювала, потоптувала і фальшувала.

Треба було мати інтуїцію, щоб віднайти в тодішньому суспільстві ті два кола, у яких він зрештою і сформувався. Треба було любити Україну, щоб так наполегливо й цілеспрямовано призбирувати рідкісні зразки її писемної культури. А якщо згадати ті часи, коли цікавитися сторінками з репресованого українського минулого було річчю небезпечною, зрозуміло, що ця праця потребувала неабиякої особистої сміливості. За словами І.Дзюби, тому, що С.Білокінь реалізувався, «завдячувати маємо насамперед його інтелектуальній спразі, дослідницькій наполегливості, з якої скристалізувалася й дисципліна праці та думки, шляхетності духу. І не в останню чергу – твердості, волі, начебто й зовсім несподіваними у цій м’якій, сором’язливій, делікатній натурі» [6].

Великий вплив справили на С.Білоконя два першорядні вчені, дві надзвичайно колоритні особистості – мистецтвознавець С.Таранушенко (помер 1976 р.) й книгознавець Ф.Максименко (помер 1983 р.). Товаришування з ними стало прекрасною науковою школою історії мистецтвознавства та бібліографії – саме тих дисциплін, де талант Сергія Івановича як науковця розкрився, можливо, найповніше. Про те, як ставилися вчені до свого молодого колеги, можна судити з того, що С.Таранушенко призначив його своїм душеприказником, а Ф.Максименко заповів йому свою збірку [7].

Вивчення рукописних фондів визначних діячів української культури початку XX століття Ф.Ернста, В.Модзалевського та інших сприяло розширенню ерудиції і пізнаннєвого виднокруга тоді ще зовсім молодого, але неординарного кваліфікованого дослідника. Він автор найдокладнішого опису архіву нашого родознавця [8].

Проте до офіційної історичної науки його не пускали ще протягом 17 років. Дипломованому історикові, випускникові Київського університету ім. Т.Шевченка довелося їхати до Москви, щоб написати й захистити дисертацію з літературознавчого джерелознавства «Предмет и задачи литературоведческого источниковедения» (1978). Характерно, що в авторефераті дисертації жодного разу не згадуються імена Маркса, Леніна чи Брежнева – обов’язкові аксесуари тодішніх дисертацій. У цій роботі дослідник зробив серйозне методологічне відкриття. Як відомо, матеріалістична методологія історії встановлювала, що між суб’єктом історичного пізнання і його об’єктом неминуче повинно бути джерело. Пізнання, мовляв, дається тільки через джерело. С.Білокінь ствердив наявність позаджерельного знання. На його думку, крім джерел звичайного типу, історичний процес відбивається також у свідомості людей і за традицією рухається в майбутнє. Схвальні відгуки про працю Білоконя написали акад. АН СРСР М.Алексєєв, чл.- кор. АН СРСР М.Бельчиков та інші. За підтримки акад. Д.Лихачова стаття С.Білоконя «Літературознавче джерелознавство» увійшла до 11-го тому «Краткой литературной энциклопедии». Таким чином, ця його ідея дістала широке визнанння [9].

Показово, що коли С.Білокінь, захистившись, повернувся додому, протягом майже року його не брали на роботу. Серед методів придушення непідхожих осіб були й такі.

Продемонструвати свій кругозір, свою дослідницьку спромогу, висловити себе як ученого в Україні не було в ті важкі 70-ті роки майже ніякої можливості. В атмосфері духовної задухи й суспільної затхлості постать молодого історика стала надто помітною. У грудні 1981 року з грубими порушеннями КЗОТу його було звільнено з роботи в рукописному відділі ЦНБ АН УРСР. Після певного періоду безробіття довелося підробляти «постійним позаштатним кореспондентом» у газеті «Молода гвардія» і друкуватися не лише в республіканських, а й у заводських багатотиражках (благо в газеті «Прапор змагання» заводу Антонова, наприклад, працював тоді І.Дзюба) та сільських районках. Писав статті й замітки про людей, які в ті роки зовсім не були суспільно шановані – про Г.Нарбута, В.Модзалевського, В.Базилевича, Ф.Ернста, В.Різниченка, С.Олійничука, М.Волошина, Л.Смоленського, В.Богородицького, К.Кушніра-Марченка, М.Суслопарова та інших. За кожною з цих більш ніж ефемерних публікацій стояли теки, наповнені першоджерелами. Нині ці статті починають з’являтися у широких наукових редакціях.

Врешті лише втручання академіка Д.Лихачова допомогло С.Білоконеві поновити свою наукову працю в Києві і влаштуватися в системі Академії наук (відділ наукової інформації).

Наприкінці 1970 – на початку 80-х років С.Білокінь намагався використати навіть невеличкі можливості для легальної пропаганди справжніх здобутків української культури. У клубі києвознавців він розповідав про М.Максимовича й В.Щербину, С.Шамрая й Н.Мірзу-Авак’янц, М.Берлинського й Ф.Ернста. Ці зібрання були маленькою громадською продуховиною для неформальної інтелігенції, й актову залу Музею історії Києва завжди вщерть заповнювали люди. «На Білоконя» збиралася публіка, а він не боявся говорити на чорне чорне, хоч до «перебудови» ще було далеко.

С.Білокінь завжди був «неформалом» у культурному житті, торував свій шлях, не зважаючи на офіційні перепони й інерцію суспільної байдужості. Він рік у рік організовував «Нарбутівські читання» – наукові конференції, які збирали найкращі наукові сили, й не лише з самої України. Читання замислювалися як можливість всебічно подивитися на добу, в якій яскравою зіркою був творець української «Абетки» й перших українських грошей. На ці конференції приїздив Я.Дашкевич зі Львова, приходили Я.Дзира, В.Скуратівський, О.Забужко, Д.Степовик [10]. А самі зібрання символічно відбувалися в приміщенні Центральної Ради.

Значний громадський резонанс мали його публічні доповіді про справу СВУ, Л.Старицьку-Черняхівську та інші.

Останні роки радянської імперії і перші роки незалежності – час найбільшої громадської активності С.Білоконя [11]. Він – один з чільних учасників київського культурологічного клубу «Спадщина» [12] при Будинку вчених; з кінця 1980-х років заініційовує створення й очолює Київське наукове товариство імені Петра Могили; голова Всеукраїнського православного братства Андрія Первозванного. 1 грудня 1994 року патріарх Київський і всієї Русі-України Володимир призначив його своїм радником [13].

Подією для Києва й усієї України стала полеміка навколо імені й спадщини Михайла Грушевського. С.Білокінь був автором першої позитивної публікації в підрадянській Україні про великого українця XX століття. Невдовзі її скритикував на партійному пленумі В.Щербицький. 5 грудня 1988 року «Спадщина» організувала пам’ятний диспут з офіційними істориками. Конференц-зала секції суспільних наук на теперішній вул. Грушевського, 4, була переповнена, коли вперше прилюдно захищалася честь великого історика й визначного політика. Вчений двобій між С.Білоконем і Я.Дашкевичем, з одного боку, і В.Сарбеєм та Р.Симоненком – з другого, пройшов за явної переваги «неформалів». А перед цим була публічна доповідь С.Білоконя про М.Грушевського в актовій залі Музею історії Києва, і так само люди тислися в проходах, не було чим дихати, і тихий розмірений голос Сергія Івановича з трибуни повертав народові його найбільшого після Т.Шевченка генія. Боротьба довкола спадщини Грушевського викликала реакцію номенклатурних істориків. Вони пригадали, що С.Білокінь кандидат «не тих» наук (філологічних) і на шпальтах «Радянської України» (1988. 27 серп. № 197) та «Комуніста України» (1988. № 9) радили йому не торкатися як «нефахівцеві» проблем української історії.

С.Білокінь зробив вагомий внесок до сучасного грушевськознавства, опублікувавши в 1988-1989 і 1992 роках невідомі спомини Михайла Грушевського [14] з широкими коментарями, з розкриттям біографій численних діячів української революції, яких згадувати тоді ще заборонялось. С.Білоконеві належить і перша в підрадянській Україні публікація в примітках до цих споминів текстів перших двох універсалів Центральної Ради (подати тексти третього й четвертого універсалів редактор тоді не зважився).

А ще дослідник написав перші довідкові статті для Української Літературної Енциклопедії про Катерину й Ольгу Грушевських, видрукував листи Миколи Лисенка до М.Грушевського, спогади скульптора І.Макогона про пам’ятник на могилі великого історика, рецензію О.Білецького на рукопис шостого тому «Історії української літератури» М.Грушевського [15].

Нові можливості для С.Білоконя як збирача рукописної й книжкової спадщини відкрилися з падінням залізної заслони. У 90-ті роки його бібліотеку-архів доповнили нові високовартісні матеріали української еміграції. Ця колекція вже давно перестала бути його приватною справою [16]. Скажімо, відтворення перших томів «Історії України-Руси» М.Грушевського зроблено з примірників С.Білоконя. З великим смаком і любов’ю зібрана ним книжкова й документальна україніка – це без перебільшення національне надбання, гідне уважного й зацікавленого ставлення до неї держави. Віриться, що не за горами час, коли архів-бібліотека С.Білоконя набуде офіційного статусу. Сам він 19 серпня 1997 року склав відповідний заповіт («для порядку», як каже).

Про наукову діяльність С.Білоконя-історика слід сказати окремо. Його вишукані й глибокі статті залюбки друкують історичні й культурологічні часописи «пам’ятки України», «Генеза», щорічник «Наука і культура». Його статтям притаманний особливий почерк, їх не сплутати зі статтями інших авторів. Творчий стиль його публікацій за мовою, структурою й композицією близький до праць класиків української культурологічної історіографії. Білоконеві студії завжди супроводяться розлогими примітками джерелознавчого характеру, що мають самостійне значення. У цих примітках дослідник, поперше, вводить читача в курс наявної літератури з питання, а по-друге, – використовує відому йому джерельну базу, і то не лише офіційних, державних архівосховищ, а й приватно-колекційну, надаючи перевагу наративним джерелам суб’єктивістського характеру: мемуарам, спогадам, листам, матеріалам газетної хроніки.

Важко підрахувати все, що написав С.Білокінь. У виданому в 1989 році бібліографічному покажчику його праць налічується 341 запис. Відтоді бібліографія публікацій дослідника збільшилася майже вдвоє, до понад 600 позицій.

Непросто схарактеризувати всі напрями наукових зацікавлень дослідника, настільки вони різнобічні, пов’язані з багатьма гуманітарними дисциплінами. І все-таки численні його праці можна звести в такі групи: історична й персональна бібліографія; києвознавство; персоналії (вчених, мистецтвознавців, бібліографів, мистців, літераторів, діячів Церкви – передусім тут можна виділити нарбутіану й грушевськіану); теоретична культурологія; джерелознавство української культури новітньої доби; історико-церковна проблематика. Окремо слід відзначити, що більшості праць ученого притаманний пам’яткоохоронний підхід у широкому розумінні цього слова. До 1981 року він писав вірші, а також перекладав [17].

Тривале спілкування з Ф.Максименком не лише сформувало у Сергія Івановича смак до, здавалося б, такої сухої допоміжної галузі історичної науки, як бібліографія. Вона постає в його працях захопливою самодостатньою дисципліною. Іноді складається враження, що самі ці майстерно дібрані й досконало вибудувані переліки книжок та різнорідних інших публікацій (особливо за рахунок анотацій) промовляють переконливіше за деякі наукові праці. На сьогодні С.Білокінь, мабуть, один із провідних українських бібліографів. До найвідоміших його бібліографічних робіт належать покажчики праць Ф.Ернста, Г.Нарбута, Бориса Тена, Данте, статті про становище української бібліографії, про один з найкращих українських книгознавчих часописів журнал «Бібліогічні вісті» [18].

У роки «застою» С.Білокінь започаткував, сказати б, малу бібліографічну форму, такі собі бібліографічні метелики у формі програмок-запрошень, головно на вечори до клубу києвознавців. Пояснювалося це тим, що запрошення не «літувалися», себто їх не треба було проводити через цензуру. Тепер ці бібліографічні метелики – справжня рідкість. Серед них є дуже цікаві й цінні покажчики праць історика Києва Ф.Сенгалевича (1984, 42 поз.), бібліографа києвознавчої літератури Н.Шеліхової (1984, 31 поз.), Г.Алферової (1984, 39 поз.), історика С.Шамрая (1985, 65 поз.), бібліофілів XVIII століття. Серед покажчиків, що їх уклав і видав таким способом С.Білокінь, варто назвати: «А.Ахматова в Києві», «Життя і мистецтво М.Бойчука», «Михайло Бойчук», «Славетний український графік Г.Нарбут» (1984-1985), «Ювілей малювальної школи Миколи Мурашка», «Г.Коляда – дослідник стародруків». Як відзначав Я.Ісаєвич, «робилося це тоді, коли іншим способом було неможливо обійти цензурні обмеження. Варто було б, щоб упорядник написав спогади про те, скільки зусиль і навіть хитрощів доводилося йому витратити, щоб провести текст через усі підводні камені» [19].

З історичною бібліографією і власним збирацтвом тісно пов’язане інше захоплення С.Білоконя – книгознавство. Любов до книжки, до людей, які цю книжку творять, збирають, вивчають, спонукала його до написання численних статей, розвідок, студій з національного книгознавства – про український екслібрис [20], окремі видання [21], книгозбірні й славетних українських бібліофілів А.Кримського, П.Кудрявцева, Г.Коляду, Ф.Штейнгеля, Ф.Максименка, М.Зерова [22], поліграфістів і видавців [23], видатних українських бібліографів Ф.Максименка, Я.Стешенка, Н.Шеліхову та інших.

Сергій Білокінь – історик Києва. Він один з актнвних авторів і наукових консультантів енциклопедичного довідника «Київ» (кілька видань у 1981-1985 рр.). Тут вміщено понад триста його заміток, зокрема про Паньківщину [24] – київський латинський квартал – мікробатьківщину самого Сергія Івановича (будинок, де його батько одержав помешкання 1955 року, збудований німцями-військовополоненими на місці дому М.Грушевського – того, який 1918 року спалили більшовики). Серед києвознавчих статей дослідника вирізняється перша серйозна публікація про Колегію Павла Ґалаґана, в якій ішлося про значення цього навчального закладу для української освіти та культури [25].

Статті цього автора мали значне суспільне відлуння. Передусім це публікації з проблем збереження й відновлення міських пам’яток. Одна з них – про будинок співака М.Донця – з’явилася з передмовою Євг.Мірошниченко. Жваву дискусію в пресі викликала публікація його давньої доповідної заступникові голови Ради Міністрів П.Тронькові про становище пам’яток Києво-Печерської лаври [26].

Найпомітнішою постаттю серед дослідників київської мистецької історії 20-30-х років нашого століття був Федір Ернст. Його провідник по Києву (1930) дотепер лишається настільною книгою кожного києвознавця. С.Білокінь повернув репресоване ім’я Ф.Ернста з небуття. Його стаття, опублікована 1985 року в нашому журналі [27], стала першою науковою публікацією про цього видатного мистецтвознавця, історика архітектури. Досліджуючи його життя й діяльність, С.Білокінь не обмежився матеріалами особистого архіву Ф.Ернста з тодішнього рукописного відділу ІМФЕ. Тридцять років тому він розшукав у Сибіру дружину Федора Людвіговича, переконав її написати спогади про чоловіка та надрукував у «пам’ятках» уривок з них [28]. Тривале вивчення ним життя й діяльності Ф.Ернста дістало відображення в кількох публікаціях [29]. Низку статей він присвятив своїм наставникам – С.Таранушенкові та Ф.Максименку. Написані людиною, яка особисто знала й тривалий час з ними спілкувалася, вони становлять цінне джерело для української культурології [30].

С.Білокінь – найкращий знавець життя й творчості Георгія Нарбута. До постаті цього, може, найвидатнішого українського мистця початку XX століття він повертається раз у раз ось уже протягом тридцяти років. Дослідник дуже поширив коло нарбутознавчих джерел, уточнив дату народження художника [31], оприлюднив його автобіографічні матеріали, дослідив родинні корені, його книгозбірню й творчу майстерню, розкрив різні сторони мистецького обдаровання [32]. Та головним для С.Білоконя було з’ясувати місце Г.Нарбута не лише в українському мистецтві, а й у цілому в національній культурі, його ролю у формуванні національної мистецької освіти й у вихованні цілої плеяди видатних мистців-графіків. Тому невипадково звучить тема однієї з найцінніших концептуальних його статей – «Нарбут і Шевченко», бо ці дві величні постаті цілком співмірні за значенням для нашої культури [33]. Великим був вплив на Г.Нарбута народного мистецтва, водночас і сама Нарбутова творчість, як показав дослідник, – народна за своєю суттю [34].

С.Білокінь повернув з небуття й іншу репресовану постать видатного маляра-монументаліста Михайла Бойчука [35]. Він зробив основну доповідь на «реабілітаційному» вечорі у Спілці художників України 12 грудня 1987 року [36], у багатьох статтях подав нові матеріали про учнів школи М.Бойчука – І.Падалку, С.Налепінську-Бойчук, Т.Бойчука та інших. Крім мистців, що входили до кола Г.Нарбута й М.Бойчука, Л.Лозовського та П.Ковжуна писав ще й про медальєра Я.Струпуліса, Г.Собачко-Шостак, про видатних шістдесятників Аллу Горську, Галину Севрук та інших [37].

Не обійшов увагою й першу вищу мистецьку школу України – Українську Державну Академію мистецтв, довго замовчувану, бо ж створена вона була за Центральної Ради. Сергій Іванович на матеріалі своєї дипломної роботи надрукував перший у СРСР нарис історії цього мистецького закладу [38].

Як літературознавець С.Білокінь створив низку нарисів про українських письменників доби «розстріляного відродження», опублікував нові джерела для вивчення їхньої творчої діяльності. Це спогади І.Сенченка [39], твори Вероніки Черняхівської, літературні нариси про Л.Старицьку-Черняхівську [40], Миколу Зерова [41], Михайла Семенка [42], Василя Горленка.

З початком 1990-х років С.Білокінь збагатив історію нашої літератури й мистецтва публікаціями невідомих спогадів, щоденників, листування та інших документів визначних письменників, літературознавців, мистців і мистецтвознавців [43]. Крім того, дослідник публікує раніше незнані або маловідомі твори красного письменства, наукові праці І.Борщака, М.Зерова, Ю.Бойка-Блохина, О.Воропая («Звичаї українського народу»), Є.Маланюка, П.Одарченка, М.Грушевського, Л.Винара, В.Міяковського, А.Синявського, В.Петрова, М.Шлемкевича, О.Оглоблина (з яким – єдиний у сучасній Україні – був знайомий особисто). Невипадково за С.Білоконем закріпилася слава першовідкривача національної культурної спадщини.

Уприступнення архіву колишнього КҐБ зробило можливою працю над іншою темою, що завжди його цікавила, – історією Церкви. Він збирає документальний матеріал про репресованих єпископів і священиків УАПЦ. З’являються десятки нарисів про В.Липківського, К.Стеценка, патріарха Володимира (Романюка) та багатьох інших церковних діячів, покажчик єпархіального управління в 1917-1941 роках [44].

С.Білокінь один з перших почав публікувати матеріали позасудових розправ ҐПУ-НКВД. У відродженому ним журналі «Наше минуле» (видавець – Мар’ян Коць) оприлюднено добірку з 45 документів з архіву КҐБ (за роки, що відтоді минули, подібних документів – про самих чекістів – здається, ніхто більше не публікував). Дослідник намагається розібратися в механізмі радянського терору, знайти логіку, якою керувалися більшовицькі органи, виявити етапи репресивних заходів. Прикметне, що цей цикл розвідок учений розпочав з праці джерелознавчої, у якій поставив питання про джерельну вартість слідчих справ ЧК-ҐПУ-НКВД [45]. Для нього важливий джерелознавчий аналіз чекістського документа, визначення міри його об’єктивності. Ці студії неабияк прислужились у з’ясуванні цієї проблеми.

Схильність С.Білоконя до персоналістських досліджень втілилась у десятках статей до енциклопедій, що виходили в Україні, Росії, Канаді. Йому належать більш як п’ятдесят гасел у другому виданні УРЕ, а крім того, численні гасла в таких енциклопедичних працях, як московські «Книговедение», «Русские писатели XIX в», київські УЛЕ, «Митці України», «Мистецтво України», «Малий словник історії України», торонтська «Encyclopedia of Ukraine». Переважно це вперше, на основі джерельних матеріалів написані довідки про людей, що здебільшого потерпіли від радянської влади, – П.Ковжуна, К.Копержинського, Є.Кузьміна, батька й сина Кульженків, Л.Лозовського, І.Сікорського, К.Харламповича, К.Широцького та інших. З кінця 70-х років С.Білокінь працює над словником «Люди української книги», двома словниками з історії української Церкви. За підтримки ентузіастів з Канади укладає біографічний словник Визвольних Змагань. Успішно здійснюється видання започаткованої ним серії довідників типу «Хто є хто» (уже побачило світ кілька випусків «Хто є хто в українській політиці» і «Хто є хто в Україні»).

Особливістю останніх праць ученого слід вважати активне використання «позаджерельного знання». Він намагається звертатись до таких тем, до таких осіб, де може особливо ефективно використати ті знання, що дійшли до нього за традицією. Рясно цитуючи архівні матеріали, він сполучає їх з відомостями, яких немає навіть в архівах. З другого боку, інтенсивна робота з численними персоналіями, що представляють різні напрями й галузі культури, вивели дослідника на широкі узагальнення. Чималий інтерес викликала вже давніша його праця «Українство – незужитий резерв світової культури» [46]. У роки «перестройки» він надрукував статтю «Чи маємо ми історичну науку?» [47], в якій описав тодішній її стан, намітив тенденції її розвитку. Вивчення культурної спадщини Г.Нарбута, В.Модзалевського привело С.Білоконя до несподіваних висновків про роль та історичну долю української національної аристократії ХVІІ-ХХ сторіч [48]. «Проблемою, важливішої за яку в нас немає» [49], назвав учений свої міркування з євгеніки, «науки про поліпшення людської породи», адже протягом десятиріч, ба й століть життєвий шлях українського народу вів, навпаки, до прямого погіршення його людської якості. Нарешті, одна з останніх праць реконструює механіку державного більшовицького терору, сам механізм винищення населення [50]. Усі ці праці створено на широкій джерельній базі, зокрема для останньої розвідки протягом кількох років учений простудіював півтори тисячі слідчих справ НКВД, діловодство політбюро ЦК КП(б)У. Нині важко вгадати, яких форм набуде зведення цих робіт. Розуміємо тільки, що вони являють собою чималий внесок в українську історіографію.

Як відомо, Олександр Білецький за життя не мав майже жодної окремо випущеної книжки, його студії друкувались зазвичай як статті, передмови й післямови до видань інших авторів. Більшість публікацій С.Білоконя так само розкидані по різних часописах і збірниках. Проте доробок цього дослідника давно заслуговує на публікацію в книжковій формі. Видання збірника статей одного з найвизначніших сучасних українських культурологів і джерелознавців стало б визнанням тієї ролі, яку відіграла його творчість у процесі ідеологічного перелому в сучасному українському суспільстві.

1. Бюлетень Канадського інституту українських студій. Едмонтон, 1990. Весна – літо. С. 20.

2. Див.: Жиленко Ірина. Homo feriens // Сучасність. 1997. Ч. 9 (436). С. 29; Ч.10. С. 41; 1998. Ч. 9 (449). С. 20.

Білокінь С. Із часу, що закривавився // Доброокий: Спогади про Івана Світличного. К.: Час, 1998. С.305-313;

Він же. пам’яті Івана Світличного // Самостійна Україна. 1995. 4-10 серп. Ч. 28. С. 2.

Пор. Світлична Л. Поруч з Іваном // Сучасність. 1997. Ч. 5. С. 145.

3. Дзюба І. Передмова // Сергій Білокінь: Бібліографічний покажчик. К., 1989. С. 3. Пор.: Бібліографія українознавства. [Вип.] 1. [Львів:] МАУ, 1992. С. 43-44.

4. Боссарт А. Черновик музея // В мире книг. 1974. № 2. С. 83.

5. Вовк Віра. Україно, моя любове // Сучасність. Мюнхен, 1970. Ч. 3 (111). С. 104.

6. Сергій Білокінь: Бібліографічний покажчик. С. 3.

7. Див.: Королевич Н. Патріарх української бібліографії // Вісник Книжкової палати. 1997. № 2. С. 39.

8. Матеріали з історії мистецтва в архіві В.Л.Модзалевського // Український археографічний щорічник. Вип. І. К., 1992. С.186-210.

9. Див.: Шляхи розвитку літературознавчого джерелознавства // Рад. літературознавство. 1997. № 10 (202). С. 75-81.

10. Див.: Степовик Д. Другі Нарбутівські читання // Образотворче мистецтво. 1987. Липень-серпень. № 4. С.31-32.

11. Хорунжий Ю. Як ми «зносили» у столиці пам’ятки тоталітаризму… // Зона. Вип. 10. К., 1995. С. 191;

Камінський А. На перехідному етапі. Мюнхен: УВУ, 1990. С. 404-405; Йдучи шляхом до незалежности // Свобода. 1991. 2 черв. Ч.124. С. 1.

12. Ціборовський О. Перший ювілей // Київ Шевченківський. 1996. № 8 (92). С. 4;

Іваненко Л. Пишемо історію // Українське слово. 1996. 13 черв. Ч. 23 (2823). С. 15.

13. Жданюк Р. Розширений архієрейський собор // Українське слово. 1993. 17 січ. Ч.1;

Блажейовський Дмитро. Ієрархи Київської Церкви, 861-1996. Львів: Каменяр, 1996. С. 562;

Сверстюк Є. Церква авторитет найвищий // Наша віра. 1996. № 7 (99). С. 1.

14. Київ. 1988. № 9-12; 1989. № 8-11; 1992. № 2-3.

15. Михайло Грушевський // Що залишимо у спадок? Про наболіле: Нариси, статті, інтерв’ю. К., 1990. С.131-150;

Рецензія О.Білецького на шостий том «Історії української літератури» [М.Грушевського] // Український історик. Т. 28-29. Ч. 110-115. 1991-1992. С. 256-264;

Спогади М.Грушевського про Центральну Раду // Розбудова держави. 1993. Ч. 1. С. 8-19;

Лист Г.Ломова до кузини Г.Грушевської-Шамрай // Український історик. 1995. Ч.1-4. С. 180-189;

М.Грушевський: сценарій фільму // Український альманах. Варшава, 1996. С. 217-219;

[Публ. і передмова]: Кричевська Є. Пожежа будинку Михайла Грушевського // Вечірній Київ. 1996. 1 жовт. № 204 (15585). С. 6; 2 жовт. № 205. С. 5; 3 жовт. № 206. С. 13 та ін.

Пор.: Дашкевич Ярослав. Хто такий Михайло Грушевський? // Наука і культура: Україна. Вип. 23. К., 1989. С. 197;

Клід Богдан. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Український історик. Т.110-115. Нью-Йорк, еtс., 1991-1992. С.187-190, 192-194;

Клименко Борис. Чого зволите? // Час-Time. 1991. 2-15 трав. № 10 (43). С. 4.

16. Один з раритетів його збірки описано у вид.: Тарахан-Береза Зинаїда. Олекса Новицький — дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. 1987. Вересень-жовтень. № 5. С. 23.

Див. також: Шевчук Валерій. Михайло Івченко та його твори // Укр. мова і література в школі. 1988. № 7 (377). С. З-6;

Казка Аркадій. Васильки: Поезії. К., 1989. С. 6, 24, 25, 33;

Чудакова М. Жизнеописание Михаила Булгакова. Москва: Книга, 1988. С. 494;

Кончаковский А., Малаков Д. Киев Михаила Булгакова. К., 1990. С. 94; Анисимов Александр. Скорбное бесчувствие. К., 1992. С. 154;

Кржижановский Сигизмунд. Якоби и «Якобы» // Новый круг. К., 1992. [Т.] 2. С. 43;

Бондар О. Невідомі колекції // Вісті з України. 1988. Серп. № 34 (1532). С. 8;

Короткий В., Ульяновский В. Повернення образу // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. [Т.] 1. [К.: Заповіт, 1997]. С. 10.

17. Див.: Чорновіл В’ячеслав. Слово поетичній юні // Молода гвардія. 1965. 28 берез. № 37 (306). С. 2; Хроніка ЛУ // Літературна Україна. 1967. 21 квіт. № 32 (2418). С. 2.

Пор.: Шевчук Валерій. Ліпше бути ніким, ніж рабом // Дніпро. 1991. № 10. С. 76.

18. Федір Ернст: Бібліографічний покажчик. Суми, 1987. 34 с.;

Георгій Нарбут: Бібліогр. покажчик Вип. І: Г.Нарбут в екслібрисі. 41 с.;

УССР в изданиях братских республик: Библиогр. ук. К., 1998. 151 с.;

Матеріали до бібліографії Бориса Тена // Жадань і задумів неспокій: з творчої спадщини Бориса Тена. К., 1988. С. 488-538;

Данте й Україна: Матеріали до бібліографічного покажчика // Данте. К., МСМХСІV. С. 45-58;

«Українські збірники» Ол.Лазаревського // Сіверянський літопис. 1995. № 6. С. 57-61; Кур’єр Кривбасу. 1995. № 37-38. С. 48-51;

«Бібліологічні вісті»: Місце в культурі // [Ковальчук Г.І.] «Бібліологічні вісті», 1923-1930: Систематичний анотований покажчик. К.: Абрис, 1996. С. 5-11;

Див.: Немировский Евгений. «Библиологические известия» // Книжное обозрение. Москва, 1997. 22 июля. № 29. С. 19.

19. Бібліографія українознавства. [Вип.] 1. [Львів], 1992. С. 22.

20. Художники книголюбам // Вітчизна. 1986. № 5. С. 207-208.

21. Є. Гребінка і «Кобзар» 1840 р. // Прапор. 1984. № 3. С.121-123.

22. А.Кримський і книга // Наука і культура: Україна. 1981. К., 1982. С. 317-323;

Киевский профессор П.П.Кудрявцев как библиофил и читатель // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства. Ленинград, 1985. С. 73-75;

Библиотека Ф.Максименко (1897-1983) // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства. Ленинград, 1989. С. 108-111;

Микола Зеров і книга // Книжник. 1990. № 1. С. 10-19;

Жак Шеремецінський // Вісник Книжкової палати. 1997. № 6. С. 28-30;

Володимир Міяковський діяч української книги // Вісник Книжкової палати. 1998. № 2. (20). С.39-43.

23. Поліграфісти [про С. і В.Кульженків] // Вітчизна. 1986. № 12. С. 174-175.

24. Про цей київський район написано кілька статей: Сторінка з історії формування території міста Києва (Паньківщина) // Історичні дослідження: Вітчизняна історія. Вип. 8. К., 1982. С. 114-117 та ін.

25. Колегія Павла Ґалаґана // Київ. 1988. № 8. С. 144-149. Пор.: Петровский Мирон. Городу и миру: Киевские очерки. К., 1990. С.8.

26. Проблеми Києво-Печерського заповідника // Київ. 1988. № 3. С. З-8; № 10. С. 125-130.

27. Федір Ернст // Пам’ятники України. 1985. № 2 (64). С. 32-33.

28. Ернст Т. Із спогадів // Памятки України. 1989. Ч. 2. С. 60-61.

29. «Київ мене породив» // Молода гвардія. 1971. 21 груд. № 249 (2901). С. 3;

Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 506-511;

Федір Ернст // пам’ятки України. 1989. № 2. С. 54;

Федір Ернст // Сучасність. 1990. Ч. 7-8. С. 86-98;

Федір Ернст // Репресоване «відродження». К., 1993. С. 308-321.

Пор.: Карамаш С., Вировий С., Подобєд А. Теодор Ернст у Києві / / Арсеналець. 1992. 26 листоп. № 40 (5328). С. 3; Київський будівельник. 1992. 26 листоп. № 22 (2037). С. 4.

30. Мистецтвознавець, етнограф (до 80-річчя від дня народження С.А.Таранушенка) // Народна творчість та етнографія. 1969. № 6. С. 67-69;

Стефан Таранушенко // Український календар: 1980. Варшава, 1979. С. 88-90;

Велетень мистецтвознавства // пам’ятки України. 1989. № 3. С. 12-18;

Федір Максименко і книгознавці його доби // Кур’єр Кривбасу. 1998. № 93-94. С. 122-132.

31. Про дату народження видатного українського графіка Г.І.Нарбута // Архіви України. 1974. № 6. С. 71-72.

32. Кузьменко О., Побожій С. Праці С.Білоконя про Георгія Нарбута // Народний митець. Суми, 1986. С. 27-28.

33. Нарбут і Шевченко // Сучасність. 1989. Ч. 9. С. 59-68.

34. Георгій Нарбут і українське народне мистецтво // Наука і культура. Вип. 21. К., 1987. С. 432-439.

Найновіші публікації з Білоконевої Нарбутіани: Георгій Нарбут за часів «перестройки» та незалежності // Слово і час. 1996. № 2 (422). С. 21-23;

Георгій Нарбут і українська поштова марка // Пошта і філателія України. 1996. № 1. С. 17-19;

Мазепинець, старшинський син // Альманах Українського Народного Союзу [на] 1997. Джерзі Ситі; Н[ь]ю Йорк, [б. р.]. С. 122-127; Шлях перемоги. 1996. 30 берез. Ч. 13 (2189). С. 6.

35. 3-під неправди повертається до нас видатний український художник М.Бойчук // Україна. 1988. № 9. С. 11-12;

Колективізм пафос творчості Михайла Бойчука // Образотворче мистецтво. 1988. № 2. С. 10-13;

Бойчук у листуванні // Соціалістична культура. 1989. № 7. С. 45.

Виклад однієї з доповідей див.: Скалій Раїса. Започаткував цілий напрямок // Літ. Україна. 1987. 15 січ. № 3 (4204). С. 7. Пор.: Белоусов Андрей. Скорбящая Муза // Независимость. 1997. 2 декаб. № 245 (14406). С. 4-5.

36. Див.: Соціалістична культура. 1989. № 7 (799). С.4.

37. Життя і смерть Алли Горської // Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К., 1996. С. 197-217;

Нотатки про мистця [Мик.Мухина] // Сучасність. 1997. Ч. 5. С.128-129. Пор.: Гординський Святослав. Поїздка в Україну // Свобода. 1991. 16 листоп. Ч. 219. С. 3.

38. До історії вищої художньої освіти України // Вісник Київського університету. 1973. №15. С. 52-60. Див. також: Українська Державна Академія Мистецтва // Образ епохи: Культурне середовище Києва. К., 1995. С. 48-49.

39. Дніпро. 1981. № 1. С.118-123; Україна. 1989. № 14. С. 19-20; № 15. С.12-13.

40. Українська мова і література в школі. 1989. № 1. С. 20-23;

Із родини велетнів // Українка в світі. Торонто, 1991. Ч. 1-3 (109). С. 17-22; Ч. 4-6 (110). С. 22-24; Ч. 7-9 (111). С. 5-9.

41. Письменники радянської України: 20-30 роки. К., 1989. С. 35-64.

42. Чи був М.Семенко футуристом? // Сучасність. 1990. Ч. 10. С. 25-29.

43. Спогади С.Єфремова про М.Лисенка // Український музичний архів. Вип. І. К., 1995. С.177-188;

Вірний сталінець Ленін: Невідомі документи // Літ. Україна. 1995. 28 верес. № 33-34 (4650-4651). С.7;

[Публ.]: Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Д.Щербаківського // Наука і культура: Україна. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286;

Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Київ. 1990. № 9. С.139-146;

Листи А.Франко-Ключко до С.Гординського // Сучасність. 1996. Ч.12. С. 116-126;

Роздуми монархіста: з листування Є.Чикаленка // Індо-Європа. 1991. № 1. С. 87-98;

Заборонена тема? [Публікація протоколів допитів ҐПУ С.Єфремова «Про масонство в Україні»] // Народна газета. 1995. № 16 (197). С. 4.

44. Автокефальний протоієрей К.Стеценко // Наука і культура: Україна. Вип. 25. К., 1991. С. 318-326;

Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: 36. наукових праць. К.: Наукова думка, 1992. С. 100-120;

Смерть митрополита Липківського // Людина і світ. 1992. № 4. С. 27-34;

Розстрільна справа архієпископів УАПЦ В.Самборського та Ю.Міхновського // Розбудова держави. 1993. Ч. 3. С. 37-51;

Хресний шлях архієпископа Олександра Ярещенка // Розбудова держави. 1993. Ч. 10. С. 55-63;

Світлій пам’яті Патріарха // Визвольний шлях. 1995. Кн. 8. С.900;

Заповіт Патріарха // Народна газета. 1995. Вересень. № 35 (216). С. 4-5; Жовтень. № 37. С. 6; № 38. С. 6;

Пам’яті Великого Патріарха // Біла книга «чорного вівторка». К., 1995. С. 248, 252-255.

The Kiev Patriarchate and the State // The International politics of Eurasia Vol. 3: The Politics of Religion in Russia and the new States of Eurasia / Ed. Michael Bourdeaux. Armonk; London, England, 1995. P. 182-201.

45. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД // Розбудова держави. 1992. Ч. 6. С. 29-37;

Слідчі справи ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ як історичне джерело // Шлях перемоги. 1995. 18 берез. Ч.10 (2134). С. 6;

Проблема Михайла Кураха // Кур’єр Кривбасу. 1995. № 24. С. 32; № 25. С. 24-26.

46. Наука і культура: Україна. Вип. 23. К., 1989. С. 446-454.

47. Літ. Україна. 1991. 3 січ. № 1 (4410). С. 7; 10 січ. № 2. С. 7-8. Пор.: Куценко Денис. За військовим зацним звичаєм // Наш час.1993. 1 жовт. № 38 (75). С. 4.

48. Доля української національної аристократії // Генеза. 1996. Кн. 1 (4). С.132-148.

49. Кур’єр Кривбасу. 1996. Липень. Ч. 57-58. С. 19-25.

50. Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4 (443) С. 58-89; Ч. 5 (444). С. 71-95.

Короткий виклад див.: Механізм масового винищення людей за більшовиків // Генеза. 1992. [Т.] 1-2 (6-7). С. 126-133.

Опубліковано: Пам’ятки України. 1998. № 3-4. С. 139 – 144.

Більше про автора статті – на персональному сайті Ігоря Гирича.