Доля української національної аристократії
Сергій Білокінь
Світлій пам’яті Ольги Данилівни
й Анни Данилівни Карпеко
Тематичний та інформаційний вибух, що стався на наших очах в історичній науці, крім сотень позитивних рис, які характеризують нашу епоху як початок відродження, ренесансу, має принаймні одну рису неґативну. Це той інформаційний шум, що його створюють ледачі люди, які не вміють і не люблять працювати з джерелами, надолужуючи подивугідною активністю й нестримними фантазіями. Фантастичні візерунки рясно приоздобили й позаквітчували всі періоди нашої історії – від передісторичних часів, де зараз особливо гамірно, і аж до років т. зв. застою.
Розгрібатимуть те, що вже нагромаджено, довгими роками. Мені йдеться сьогодні не про яскраві приклади, а про «шляхи виходу з кризи». Рецепт на цю «хворобу росту» я виписав би дуже простий, причому гадаю, що, дотримуючись його, усе стало б на свої місця враз. Треба тільки, щоб автори – однаково, як наукових, так і науково-популярних студій, – докладно характеризували джерельну базу й виявляли ті методи, якими вони послугуються. Хто цього не робитиме – покаже тим самим, що має якісь секрети.
На превеликий жаль, в українській історіографії ХХ ст., не кажучи вже про підсовєтську, таке яскраве й самобутнє явище нашої минувшини, як Гетьманщина чи (термін «Енциклопедії українознавства») Козацько-гетьманська держава ХVІІ—ХVІІІ ст., як слід досі не висвітлене. Склалось на те багато причин. Але чи не в першу чергу треба назвати трагічну історичну долю самого провідного класу Гетьманщини – безбожно оббріханої й зрештою винищеної національної аристократії [1].
Майбутній історіограф простудіює в цьому ключі наївні писання дезорієнтованих народників, злобні памфлети соціалістів, нарешті людиноненависницькі українофобські пасквілі співробітників ВУАМЛІН'у та їм подібних. (З мого боку це не публіцистичні випади, а наукові дефініції). Немає бо злочину, в якому не звинуватили б ці люди кращих представників української нації, що жили за кодексом честі й служили ідеалам. З послідовністю маніяка вишукували всі темні моменти, які, природно, були і в дворянстві, як і в усіх інших соціальних групах – стратах чи класах, – щоб каригідні вчинки, зрештою, людські недоліки приписати всій українській еліті, щоб тим легше в добу масового терору й голодомору тероризувати розіп’яту націю.
Як писав видатний історик еміґрації Олександер Оглоблин про одного із своїх попередників, Ол. Лазаревський засудив «Людей старої Малоросії» (так звалася одна з його книжок),
«але він не помітив серед них «Людей старої України» (так назвав одну із своїх праць Оглоблин. – С.Б.), тих, що не пили крови свого народу, а навпаки, власну кров, власну працю, власну думку віддавали для його добробуту, його освіти та культури, його національної волі та державної незалежности» [2].
Найпідступніший із закидів, який робили дворянам, полягав у зросійщенні й зраді народних інтересів. Фундатор новітньої української історіографії Вячеслав Липинський у «польщенні» й «російщенні» національної еліти бачив цілковиту аналоґію. Розцінюючи втрату державності як національну руїну, він думав про не зловмисну, а саме викликану цією руїною участь українського дворянства в російському державному житті і про придбані ним, під час російського періоду його історичного існування, ознаки російської державної цивілізації у формі російської літературної «панської» мови тощо. Але, підкреслював Липинський, українською народною розмовною мовою володіли «зросійщені» українці «не сугірше від українців «свідомих»» [3].
«Бо, повторюємо, – писав Липинський в іншій своїй праці, – хоч нащадки повстанської шляхти в своїй масі як кляса зденаціоналізувалися, переходячи до табору тогочасних переможців – росіян і поляків, проте цілковито зі своєї свідомости традицію боротьби за волю України, пам’ять про своїх батьків – Нечаїв, Височанів, Кропивницьких, на Сибір засиланих за Україну, про Виговських, Лесницьких, Богунів, за Україну помордованих Річчю Посполитою, не змогли викреслити й досі (!) цього вчинити не можуть. Бо поряд із переможеними «вірними слугами – холопами й підніжками» Москви й Речі Посполитої, був цілий загін жертвених борців, покоління непоборних – скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусіли розбитися й розвіятися! Бо ж був Іван Мазепа й його хоробрі, ідеї визволення України цілком віддані товариші, славні запорозькі кошові Константин Гординський (Гордієнко) і Петро Сорочинський. Був Данило Братковський, шляхтич-поет, страчений у Луцьку за боротьбу з Річчю Посполитою. Бо були, щоб згадати тільки головні етапи історії цих оборонців України – Василь Капніст і князь Микола Яблоновський; були врешті Котляревські, Забіли й інші – з одного боку, а Чайковські, Осташевські та інші – з другого, які вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій, клали нові підвалини» [4].
Оскільки особовий склад української національної аристократії ХVІІ–ХХ ст. досі систематично не проаналізовано, спробую зробити це в даній розвідці. Послуговуюсь передусім настільною книжкою кожного дослідника українського дворянства – чотиритомовим Родослівником, що вийшов у світ в Києві у 1908–14 роках (п’ятий том лишивсь у рукопису [5]). Уклав цей фундаментальний корпус вчений виняткового особистого благородства й порядності, кращий генеалог, якого знала українська історична наука – Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) [6].
На думку вченого, історія Гетьманщини (1648–1782) «є передусім історія утворення серед Дніпровського козацтва, на зміну польськоруській шляхті, нового автохтонного правлячого стану» [7]. Особливості внутрішнього укладу цього стану примушують вивчати його передусім з точки зору генеалогічної науки. Екстраполюючи свої матеріали на державно-політичні відносини, Модзалевський писав:
«Значення споріднення цілком ясне з прикладу історії роду Многогрішних: коли старший з братів, Дем’ян, став гетьманом, він надавав урядів своїм родичам, братам, зятям та іншим; а коли він був засланий до Сибіру і зійшов зі сцени, пішли за ним і його брати та родичі. Те ж саме явище ми бачимо й в інших випадках: коли став гетьманом Самойлович, його родичі, близькі й далекі, поотримували багацько впливових урядів. На ієрархічних ступенях більш низьких се явище теж повторюється: полковники тягнуть за собою полкову і сотенну старшину і т. д. Впливи родинних зв’язків особливо яскраво відбилися на порядку призначення й виборі козацької старшини» [8].
Вчений відзначив, що бували випадки, коли з переміною полковника змінювався й весь склад як полкової старшини, так і сотників, заміщених або родичами нового полковника, або його приятелями, друзями, земляками, довіреними [9].
Добре продуманою серією реформ російський царизм ліквідував усі рештки українського державного управління, всі його особливості, а час довершив справу. Протягом кількох поколінь змінилася психологія, і змінились стосунки. 15 серпня 1880 року Олександр Кістяківський записав у щоденнику: «Я уже давно заметил, что малороссийское дворянство не выработало семейственности. Это наглые и отчаянные эгоисты» [10]. Так не розумів він того, що спостерігав.
Особовий зміст головних своїх праць – Родослівника й Гербівника – Модзалевський характеризував по-державницьки:
1) роди, представники яких були старшиною;
2) старовинна шляхта, що злилася потім зі старшиною і взагалі з козацтвом;
3) роди, засновані зайшлими людьми («выходцами»), нащадки яких посідали старовинні старшинські уряди й чини (до 1782 р. ) [11].
Міркуючи про співвідношення цих трьох категорій, історик твердив, що
«старшина, яка складала правлячий клас у краї, вийшла, головним чином, з народної маси в найширшому розумінні цього слова. Лише дуже незначна кількість малоросійських дворянських родів належить до нащадків «шляхти», що жила на Чернігівщині й Сіверщині ще до Хмельницького; небагато й таких фамілій, що походять від достовірних вихідців у Малоросію в ХVІІ–ХVІІІ ст. з інших держав» [12].
Що ж до українського дворянства ХІХ–ХХ ст., то, як стверджував Модзалевський, – це прямі нащадки старшини часів Гетьманщини [13].
Як уже встановлено [14], В. Модзалевський належав до петербурзько-чернігівського гуртка українознавців початку ХХ ст. (С. Трійницький, Я. Жданович, Г. Нарбут та ін.). Тим-то цікаві й ті коментарі, які зробив до Родослівника й Гербівника Сергій Трійницький у своїй рецензії на останній:
«На нашу думку, єдино правильний принцип – це той, що його прийняв В. Л. Модзалевський, укладаючи «Малоросійський Родослівник», до якого увійшли тільки ті роди, що походять від малоросійської старшини, тобто роди, що були дворянські й стояли на чолі Малоросії, коли вона, нехай і зіллявшись із Росією, лишалась територіальною одиницею й мала свого гетьмана. Лише ці роди, безпосередньо пов’язані з історією та побутовим устроєм старої Малоросії, можна назвати Малоросійським дворянством і герби його зібрати до «Малоросійського Гербівника». Ми не можемо долучати до Малоросійського дворянства роди, родоначальник яких був хоч і малоросійського, та не дворянського походження, й [лише] виїхавши на службу до Росії (!), здобув тут дворянський титул Російської імперії. Ще менше належать до Малоросійського дворянства фамілії, що випадково набули нерухомости в губерніях колишньої Малоросії (!) й на цій підставі опинилися в їхніх родослівних книгах. Не можна також включати до «Малоросійського Гербівника» польської шляхти, що осіла в ХVІІ та ХVІІІ ст. у Малоросії, тим більше, що герби цієї шляхти суто польські» [15].
Треба спеціально підкреслити суто державницький спосіб мислення істориків петербурзько-чернігівського гуртка, які розрізняли службу в Україні зі службою у Росії і Малоросією (Гетьманщиною) називали територію Чернігівської та Полтавської губерній, інакше кажучи, Козацько-гетьманську державу ХVІІ–ХVІІІ ст. у термінології сучасної «Енциклопедії українознавства». Модзалевський писав, наприклад, що «козацькі полки, які існували в період Гетьманщини, своїх власних печаток не мали» [16]. Принагідно слід підкреслити, що в цьому контексті слово «Малоросія» не має жодного неґативного забарвлення.
У ході Визвольної війни 1648–54 років відбулось докорінне руйнування інформаційної інфраструктури старого українського дворянства (шляхти). У старшинських родинах Гетьманщини достовірної документації давнішого часу майже не існувало. Її заступали легенди про вихідців з інших країн – «з прусів», з Польщі, щонайменше – з Правобережжя, яке, зрештою, теж на той час було Польщею. 14 січня 1891 року Олександр Лазаревський писав Гр. Милорадовичу: «Только из Вашего списка узнал, что Шираи – «род выезжий» (из Погарского государства), но этим обижаться не следует» [17]. Внаслідок явної моди на такого роду леґенди, В. Модзалевський, слідом за Лазаревським, їх відкидав. Паралельні дослідження Вячеслава Липинського показали, однак, що в деяких випадках єдність походження давніших правобережних і пізніших лівобережних родів може бути правдоподібна. Липинський припускав, наприклад, що лівобережні Ждановичі являють собою єдиний рід із Ждановичами – землянами любецькими [18]. У випадку Жураковських він з Модзалевським спеціально полемізував. Арґументуючи свою думку спільністю герба (Сас), Липинський доводив, що Жураковські, які жили за Дніпром і на Русі Червоній, теж являють собою єдиний рід [19]. Навпаки, він підтримав відповідне припущення Модзалевського щодо Апостолів-Щуровських правобережних і Апостолів лівобережних [20].
Документальних відомостей про тяглість дворянських родів ХVІІ – ХVІІІ ст. униз, поза війну 1648 року, обмаль. За Родослівником, обґрунтувати своє походження з ХVІ ст. змогли тільки представники десятка – не більше – фамілій.
1. Болдаковські. Семен Болдаковський 1587 року від «Миколая Лосятинського, державці Любецького» одержав «право польське» на «ґрунти Рогоські» (Чернігівщина; 1, 63). У війну 1648 р. представників роду Болдаковських не було помітно.
2. Забіли. 109 років прожив Петро Михайлович Забіла, що народився 1580 р. На польській службі від Почепівського й Борзенського (потім – Чернігівського) полковника Мартина Небаби 1649 р. він був борзенським наказним полковником, з 1654 р., за Хмельницького – борзенським сотником і полковником (П, 74).
3. Іваненки. Походження Івана Богатого Іоненка (Іваненка), «у землі Волоській гетьмана Дубосарського на всю тамтешню Україну» (друга пол. ХVІІ ст.), від Волоського господаря Івоні (1574) базувалось лише на родинному переказі, але В. Модзалевський був схильний вважати це твердження правдоподібним. В історичне життя України Іваненки входять з початком ХVІІІ ст., коли Григорій Іванович Іваненко, «волоської нації», вийшовши з Молдавії, 1708 року став Брацлавським полковником (П, 179).
4. Мазапети. Львівський купець, грек з походження Мануїл Мадзапета, відомий з 1590 р. як член львівського Ставропігійського братства. У війську Хмельницького служив онук його, Костянтин Мазапета (ІІІ, 263).
5. Мазаракії. Так само купцем був Христофор Мазаракій, який від турків утік з родиною до Львова наприкінці ХVІ ст. За послуги, надані Війську Запорізькому, його син Іван нобілітований на сеймі 1659 р. за поданням гетьмана Івана Виговського. На Наддніпрянщину переїхали щойно Іванові онук Дем’ян та онука Ганна. Онук навчався в Київській академії й одружився з дочкою прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Помер під час низового Дербентського походу. Ганна вийшла за бунчукового товариша Василя Свічку (ІІІ, 268–269).
6. Мазепи. Генеалогія Мазеп, незважаючи на всі зусилля В. Модзалевського та Ол. Оглоблина, вивчена дуже слабо, оскільки погано документована. Самовидець і Самійло Величко називають гетьмана Івана Мазепу значним шляхтичем козако-руським повіту Білоцерківського. Звідки походили Мазепи-Колединські, невідомо, є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське їхнє походження. На Білоцерківщині Мазепи з’явились у половині ХVІ ст. (ІІІ, 287) [21].
7. Посудевські. Родоначальник Посудевських Конон жив на межі ХVІ й ХVІІ ст. Один із шести його синів Сава Посудевський-Внучко 1653 р. служив у Війську Запорізькому, був сотником Любецьким (1656, 1657, 1660, 1669), у 1667 р. – чернігівським полковим обозним (ІV, 190).
8. Рубці. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. жив Семен (Созон?) Рубець. Його онук Михайло висунувся вже після нещасливої Переяславської ради, – він фіксується у джерелах як знатний товариш військовий 1668 року та сотник Топальський у 1669, 1672–73 роках (ІV, 368–369) [22].
9. Сулими. Нарешті, у ХVІ ст. жив родоначальник роду Сулим Михайло. Його син у серпні 1635 року зруйнував Кодацьку фортецю, за що поляки в грудні того самого року стратили його у Варшаві (ІV, 803).
Як бачимо, головний континґент державного управління Гетьманщини склався не у ХVІ ст., а дещо пізніше, хоч свою роль у такому висновку могла відіграти і слабка репрезентативність джерельної бази. Вячеслав Липинський зовсім слушно спостеріг, що саме шляхта увійшла у вир Хмельниччини з ідеєю державності [23]. Але реальних форм надали їй люди іншої ґенерації й іншого походження. Особовий склад державних структур Гетьманщини дала козацька старшина, люди, що висунулись у звільненій від поляків Україні.
У передреволюційну добу, коли Вадим Модзалевський підбив підсумок історичному існуванню дворянства, увійшло менш-більш його десяте покоління дворянства. У двох родинах революцію зустріло дванадцяте покоління. Це Мазаракії та Рубці. Одинадцять поколінь дало п’ять родин – Домонтовичі, Забіли, Лизогуби, Полетики й Старицькі. Десять поколінь простудіював Модзалевський у 27 родинах – Борозни, Бутовичі, Волевачі, Гамалії, Гнідичі, Дмитрашки-Райчі, Добронизькі, Дорошенки, Єсимонтовські, Ісаєвичі, Іскри, Кочубеї, Лишини, Марковичі, Милорадовичі, Мокрієвичі, Покорські, Полетики, Посудевські, Родзянки, Савичі, Самойловичі, Сахновські, Свічки, Скоропадські, Солонини, Стороженки. Генеалогічні розписи 51 родини обмежуються дев’ятьма поколіннями.
Ясна річ, у Родослівнику не всі родини розроблено з однаковою докладністю. Раз-по-раз бракує відомостей про нащадків того чи іншого подружжя [24]. Але треба взяти до уваги, що на своєму історичному шляху різні родини виявили дуже не однакову біологічну потужність. Подаю перелік найчисленніших родин Гетьманщини. Числа означають кількість осіб чоловічої статі за Родослівником. Числа в дужках відтворюють кількість сумарну – за різними гілками чи родами того самого прізвища.
Примітки
1. Савелов Леонид Михайлович (30 квітня 1868, Варшава – 19 жовтня 1947, Белвілл біля Детройта, США). Библиографический указатель по истории, геральдике и родословию российского дворянства. Изд. 2. Острогожск, 1897. 268 с.;
Wykazy polskich rodzin szlacheckich / W opracowaniu Dг. Fіl. S. J. Starykon-Kasprzyckiego i ksiedza Michala Dmowskiego. Tom І–ІХ // Polska Encyklopedja szlachecka. Tom ІV-ХІІ. – Warszawa, МСМХХХVІ–МСМХХХVІІІ;
Tarnawski Aleksander Dr. Szlachta zagrodowa w Polsce poludniowo-wschodniej: Materialy do bibliografii. – Lwow. – 1938. – 91 s. (104 поз.);
Голубец Микола (1891-1942). Золота книга українського лицарства. [Зошит] 1. Львів: К.Голубцева, 1939. – 32 с. (А-Бірбаші);
Жарких Микола Іванович (нар. 13 червня 1956, Кіровоград). Генеалогія // Жарких М. Бібліографія старої України, 1240–1900 роки. Зошит 1. – К., 1995. – С. 116–117 (25 поз.);
Томазов Валерій В’ячеславович (27 лютого 1968, м. Магдебурґ, Німеччина). Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела (друга пол. XVII – поч. ХХІ ст.). К.: Стилос, 2006. 284 с.
Про Мик.Голубця: Костюк Степан, Стефанишин Тарас. Микола Голубець: Бібліогр. пок. Львів: Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника, 2005. 150 с.
Про Л.М.Савьолова: Савелов Л.М. // Русские писатели 1800-1917: Биогр. словарь. [Том] 5: П-С. М.: Большая росс. энциклопедия, 2007. С. 429-430 (С.Ю.Шокарев).
Про В.В.Томазова: Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 662.
2. Оглоблин (прізв. батька — Мезько; Оглоблін; Ohloblyn) Олександер (Oleksander) Петрович (24 лист. 1899, Київ — 16 лютого 1992, м. Лудлов, США). Люди старої України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959. – С. 6.
Див. також: Винар Любомир (нар. 2 січня 1932). Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина, 1920–1975 // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. – Нью-Йорк: УВАН, 1977. – С. 93–123;
Його ж: Олександр Петрович Оглоблин // Укр. історик. Кн. 1–4 (116–119). – Нью-Йорк, etc, 1993. – С. 6–57.
3. Липинський В’ячеслав Казимирович (5 квітня 1882, с. Затурці Володимирського пов. на Волині – 14 червня 1931, санаторій Вінервільд біля Відня). Історичні студії та монографії. Том 3: Україна на переломі. 1657– 1659. – Відень: Дніпросоюз, 1920. – С. [5].
4. Липинський В. Твори. Том 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. – Філядельфія, 1980. – С. 240–241.
5. Див.: Белоконь С. И. Генеалогические материалы в архиве В. Л. Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. – М.: Наука, 1981. – С. 267.
6. Про нього див.: Оглоблин Ол. Вадим Модзалевський // Наші дні. – Львів, 1943. – Ч. 10. – С. 3–4;
Міяковський Володимир Варлаамович (6 липня 1888, Ковель — 22 березня 1972, Нью-Йорк). Вадим Модзалевський – український родознавець // Рід та знамено. – [Франкфурт-на-Майні; Хехст], 1947. – Зшиток 2. – С. 22–27. Підп.: Б. Ясенчик.;
Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Укр. історик. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1966. – Том 3–4. – Ч. 11–12. – С. 5–25;
Коваленко Александр Борисович (нар. 5 лютого 1951, Чернігів). В. Л. Модзалевский как историк и источниковед. Автореферат… канд. ист. наук. – К., 1980. – 24 с.;
Білокінь С. Історик, якого я люблю // Наука і культура: Україна. Вип. 29. – К., 1996. – С. 240–249.
Мій реферат «Життя та наукова спадщина Вадима Модзалевського» (1971. – 55 стор.), огляд матеріалів з історії літератури в його архіві (1979) та повний бібліографічний покажчик робіт Модзалевського досі не опубліковані.
7. Модзалевский Вадим Львович (28 березня / 9 квітня 1882, Тифліс – 3 серпня 1920, Київ). Малороссийский Родословник. Том 1. – К., 1908. – С. 1 другої паґ. Далі поклики даються в тексті: римська цифра означає том, арабська – сторінку.
Пор.: Панашенко Віра Василівна (5 лютого 1936, м. Васильків Київ. обл.). Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.). – К.,1995. – 211 с.
Перевидання двох праць Модзалевського я ввів до вид.: Перспективний план підготовки до друку та видання джерел з історії України (на період до 2000 р.). – К.: Археогр. комісія АН УССР, 1989. – С. 29. На жаль, в організації роботи мене підтримано не було.
8. Модзалевський В. Нові відомості про родину Многогрішних // Україна. 1917. Кн. 3–4. – С. 78.
9. Модзалевский В. Очерки по истории лохвицкой, сенчанской, чорнуской, куренской и варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда // Лохвицкий исторический сборник. – К., 1906. – С. 227.
Пор.: Білокінь С. Лохвицький історичний збірник // Зоря. Лохвиця, 1982. 9 січня. № 4 (7182). С. 4.
10. Кістяківський Олександр Федорович (14/26 березня 1833, с. Городище Чернігів. губ. – 13/25 січня 1885, Київ). Щоденник (1874–1885) у 2-х т., том 2. К.: Наук. думка, 1995. С. 243.
11. Лукомский Владислав Крескентьевич (5 липня 1882, Калуга – 11 липня 1946, Москва) и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник. – СПб., 1914. – С. XVI.
Пор.: Білокінь С. І. Матеріали з історії мистецтва в архіві В. Л. Модзалевського // Український археографічний щорічник. Вип. 1. – К., 1992. – С. 196–200.
12. Лукомский В. К. и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник. – С. XVI.
13. Там само.
14. Белоконь С. Георгий Нарбут // Искусство. – 1977. – № 2. – С. 63;
Його ж. Мазепинець, старшинський син: До 110-річчя з дня народження Юрія Нарбута // Альманах Українського Народного Союзу 1997. Джерзі Ситі; Ню Йорк: Вид-во «Свобода», без року. С. 122-127.
15. Тройницкий Сергей Николаевич (1 вересня 1882, с. Галайки Таращ. пов. Київ. губ. — 2 лютого 1948, Москва). Рец.: Лукомский В. К. и Модзалевский В. Л. Малороссийский Гербовник // Гербовед. – Пб., 1914. – Октябрь. – С. 156.
16. Модзалевский В. Рец.: Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. II // Киевская старина. Том XCII. – 1906. – Март–Апрель. – С. 54 другої паґ. Підп.: В. Сотниченко.
17. Український археографічний збірник. Том 2. К., 1927. С. 330.
18. Липинський В. Твори. Т. 2: Участь… – С. 480.
19. Там само. – С. 495.
20. Там само.
21. Оглоблин Ол. Гетьман Іван Мазепа та його доба. (= ЗНТШ. Т. 170). – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. – С. 9.
Як ствердив вчений в іншій своїй праці, «генеалогія Мазеп у ІІІ томі [Родослівника] складена власне не Модзалевським, а Андрієм Стороженком» (Оглоблин Ол. Українська генеалогія та її значення для історичної науки // Записки ЧСВВ. Т. ІІІ (ІХ). – Рим, 1960. – Вип. 3–4. – С. 345).
22. Як відзначено, наприклад, в Румянцевському Опису, коли 1620 року польські чиновники прибули для опису Сіверської землі, «сини боярські» Осип та Іван Рубці показали їм грамоти великих князів руських (так) на великі землеволодіння, які поляки за ними й затвердили. Родинний архів був знищений у січні 1633 року під час наступу московитів на Стародуб. Див.: Лазаревський Александр Матвеевич (8 червня 1834, с. Гирявка Конотоп. пов. Чернігів. губ. – 31 березня 1902, Київ). Обозрение Румянцевской Описи Малороссии. – Чернигов, 1866. – С. 395; Його ж: Описание старой Малороссии. Том І. К., 1888. С. 395.
23. Общий гербовник дворянских родов Всероссийской империи, начатый в 1797 году. СПб., Ч. 1, 2 (обидві 1798), 3, 4 (обидві 1799), 5 (1800), 6 (1801), 7 (1803), 8 (1807), 9 (1816), 10 (1836). [Ульянинский, № 3724]. Разом описано 1562 герби.
Див.: [Нарбут Георгий Иванович (1886-1920).] Гербы гетманов Малороссии. – [Пг.:] изд. С. Н. Тройницкаго, тип. «Сириус», 1915. – 50 прим.
Апостоли: Модзалевский В. К родословной гетмана Даниила Апостола // Киевская старина. – 1904. – Декабрь – Док. – С. 140-142;
Крупницький Борис Дмитрович (24 липня 1894, сел. Медведівка Чигиринского пов. Київ. губ. – 5 червня 1956, Мюнхен). Гетьман Данило Апостол і його доба. – Авґсбурґ: УВАН, 1948. – С. 3-6.
Виговські: Czolowski Aleks. Udostojenie herbu (Abdank) Jаnа Wyhowskiego, hetmana wojsk zaporoskih z r. 1659 // Miesiecznik Heraldyczny. – 1909. – № 12;
Його ж. O pierwotnym herbie Wyhowskich // Ibidem. – 1910. – Czerwiec-Lipiec;
Сенютович-Бережний Вячеслав Георгійович (15 червня 1902, с. Токарі Лохвицького пов. Полтав. губ. – 3 лютого 1992, Санта-Барбара, Каліфорнія, США). Гетьманська родина Виговських // Україна. – Париж, 1953. – 3б. 9. – С. 720-721;
Його ж. Рід і родина Виговських // Укр. історик. – 1970. – Ч. 1–3 (25-27). – С. 149–167.
Конашевичі: Барвінський Богдан Олександрович (15 липня 1880, Тернопіль – 1962, Львів). Конашевичі в Перемиській землі в ХV і XVI ст.: Генеалогічно-історична монографія // ЗНТШ. Т. 100. – 1930. – С. 19–175: іл.,вкл. (схема).
Кривоноси: Винар Л. Питання походження полковника Максима Кривоноса // Укр. історик. – 1971. – Ч. 3–4 (31–32). – С. 23–35.
Мазепи: Дабижа Александр Васильевич (+ 16 червня 1899, м-ко Царське Село біля СПб.). Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская старина. Т. XIII. – 1885. – Декабрь. Изв. – С. 715–718, табл.;
[Барвінський Б]. Князь Мазепа і єго шляхетский та князівский герб // Руслан. – 1909. – 24 червця (7 липця). – Ч. 140. – С. 4 (переклад з попередньої статті);
Мацьків Теодор. Гетьман Іван Мазепа – князь Священної Римської імперії // Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті. Нью-Йорк; Львів; К.; Мюнхен: М. П. Коць, 1993. – С. 29–42.
Орлики: Крупницький Борис. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742), його життя і доля. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1956. – С. 9.
Розумовські: Плохинский Михаил Мелетиевич (1864-1897). Описание графского диплома гетмана Разумовского // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Т. 3. X, 1891. – С. 326–328;
Тройницкий С. Гербы графов Разумовских // Гербовед. – СПб.,1913. – Сентябрь. – С. 141–156: 3 іл. (Окремо: СПб.: Сириус, 1913. – 18 с.; Ульянинский, № 3773).
Ханенки: Оглоблин Ол. Ханенки: Сторінка з історії укр. автономізму 18-го століття. – Кіль: Т. Омельченко – Ю. Тищенко, [1949]. – 12 с.;
Його ж. Люди старої України. – С. 270-287.
Хмельницькі: Каманин Иван Михайлович (11 вересня 1850, с. Димер Київ. губ. – 11 січня 1921, Київ). Догадка о происхождении Богдана Хмельницкого из среды киевских мещан // ЧИОНЛ, кн. XII. – 1898. – Отд. 1. – С. 15–19;
Іларіон (Огiєнко Iван Iванович; 1882—1972), Митр. Богдан Хмельницький був шляхетського роду // Віра й культура. Вінніпеґ, 1955. – Лютий. – Ч. 4 (16). – С. 23;
Сенютович-Бережний В. Походження Богдана Хмельницького // Там само. – Ч. 6 (18). – С. 22–24;
Дашкевич Ярослав Романович (нар. 13 грудня 1926, Львів). Родинний клан Хмельницьких // Київська старовина. – 1995. – Липень–серпень. – Ч. 4 (313). – С. 95–101.
Матеріали до родоводу див. у листі А. В. Стороженка до В. Л. Модзалевського від 28 грудня 1915 р. (Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 345).
24. Ол. Лазаревський чомусь незрозуміло енергійно виступав проти введення до Родослівника Г. Милорадовича «Саш, Маш, еtс», себто їхніх сучасників (Український археографічний збірник. Т. II. К., 1927. – С. 329. Пор.: Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 334). Пор.; Олександр Матвійович Лазаревський, 1834–1902: Матеріали до біобібліографії. – К., 1994. – 78 с.