Епізод з діяльности похідних груп ОУН (б) з організації місцевого самоврядування на Житомирщині, 1941-43 рр.

Сергій Білокінь

25 січня 1944 року “Смерш” 38 армії 1 українського фронту заарештував мого діда Сергія Трохимовича Буряка. Разом з Миколою Радченком, Іваном Гнатенком, Степаном Осадчим та Яковом Чернишуком він входив до бандерівської п’ятірки ОУН на цукровому заводі в Андрушках Попельнянського району Житомирської області [1]. Організували п’ятірку Микола Микулин (“Зенон”), Микола Хименець та інспектор шкіл Семен Гандзієнко. Близький був до них єпископ Григорій Огійчук, на еміґрації митрополит.

Мій дід, мамин батько, Сергій Трохимович Буряк народився 1885 року в Ромнах. Був роменський козак. Його батько Трохим Дмитрович Буряк до революції і якийсь час після того працював шевцем, шив церковні ризи. Сільським господарством він не займався. 1932 року помер у Ромнах.

Дід закінчив три класи міського парафіального училища. У Києві він працював на заводі штучних мінеральних вод провізора Освальда Фрідріховича Генчке (крамниця на Хрещатику в будинку Біска ч. 14, а завод і контора – Львівська, 67). Жив дід у 2 помешканні (зараз цього будинка не існує). Як зазначено у його слідчій справі, у 1909-19 роках він працював у Києві в управлінні Південно-Західної залізниці конторником і рахівником. Оповідав, що за Центральної Ради заходив до Педагогічного музею, де вона діяла. Вхід на хори був вільний, і там товклося багато стороннього люду, який слухав і дивився. Бував серед них і дід (Арк. 54).

Коли в Києві затримались большевики, його в Києві не було. До Ромен Сергій Буряк не повернувся, але й не виїхав за кордон. Щось його, правдоподібно, дорогою зупинило. 1922 року народилась моя тітка, 1924 – мама. З 1925 року він працював на Житомирщині, в Андрушках. До революції тут діяв чималий цукровий завод, де працювало 790 душ (1915). Щороку завод випускав 400 тис пудів цукру. Його власницею вважалась О.Н.Баскакова, управителем В.І.Баскаков, директором – І.А.Фаборський, бухгалтером І.Я.Ягодзинський. Після революції андрушківському цукровому заводу надано ім’я Цюрупи. Дід працював тут бухгалтером сирового відділу, згодом старшим бухгалтером.

Улітку 1941 року почалась війна. У серпні Сергій Буряк вивісив на цукровому заводі оголошення, що забороняється розмовляти російською мовою й закликав розмовляти українською. Ініціатором такого оголошення був житомирський цукровий трест, писали про необхідність такого порядку й тодішні газети.

Частини “ОУН” за кордоном чекали на початок війни, готуючись вирушати на Україну. Було створено Похідні групи, до яких зараховували вишколених членів Організації. Вони мали виконати постанови 2-го Великого Збору (квітень 1941 року) [2]. Відповідно до зміненої ситуації головне для українських націоналістів було творення Української Держави шляхом опанування територій, з яких відступили большевики. Випереджаючи німців, тут належало організувати українські адміністрацію й міліцію, пропагуючи незалежницькі ідеї [3]. На допиті 15 січня 1944 року дідів посправник Микола Радченко докладно зхарактеризував вирішальну роль західноукраїнських членів ОУН-бандерівців в організації місцевого самоврядування. На жаль, його розповідь збереглась лише у викладі чекіста Новікова, який його допитував:

“[…] вслед за продвигавшимися […] немецкими войсками на временно оккупированной последними частями (sic) Украины, в данном случае в Попельнянском, Вчерайшенском р-нах, а, может быть, и еще где, организовывали и насаждали националистические ячейки и группы «ОУН»-бандеровцев, действуя сами лично и через насаждаемую ими сеть националистов – местных руководителей и организаторов, как, например, Гандзиенко, Дедовец, Огийчук и ряд других, ранее мною названных.

Всю свою националистическую деятельность и деятельность создаваемой ими сети «ОУН» на территории Украины они направляли для поднятия украинского народа на борьбу против коммунистов и коммунистической деятельности, против советских активистов, партизан, разжигали ненависть к русской национальности («Украина без украинцев») на борьбу против Советской власти, в надежде добиться отторжения Украины от СССР и создать «самостоятельное украинское национальное государство», первоначально сотрудничая с немецкими оккупантами, а после – повести борьбу и против [н]их.

В достижении этой националистической идеи они являются убежденными до фанатизма и активно пропагандировали это сами и через сеть «ОУН» среди масс украинского населения. В этих же целях они из своих членов «ОУН» организовывали все «местные власти» на окупированнной немцами части Украины, сразу же создавали украинскую полицию и вели подготовку к созданию Украинской повстанческой армии для вооруженной борьбы против Советской власти на Украине” (Арк. 74 – зв.).

У структурі ОУН, що проглядалась із с.Андрушок і відбилась у слідчій справі, найвищу позицію займав “Зенон” (Микола Микулин). Народився він близько 1924-25 років в околиці Дорогобужа. За розповіддю Радченка, був чорнявий, кругловидий. Ходив у сірому суконному костюмі, вишитій українській сорочці, широких брюках, чоботях. Навесні 1943 року з’явивсь у формі поліцейського, прикритий зверху плащем. Мав із собою револьвер. “Где он работал официально у немецких властей, – розповідав Радченко, – не знаю, но чувствовал себя свободно, уверенно, не боясь преледований со стороны немцев” (Арк. 74 зв.).

Його приятелем був Микола Хименець. У липні 1941 року у селі В.Чернявці вони вдвох провели вибори місцевої влади. Наприкінці серпня організували збори для виборів місцевої влади в Андрушках. Директорові школи Миколі Радченку вони дали летючки, обіцяли постачати школу “новою”, себто вже несовєцькою, літературою.

Інший приятель “Зенона” Костів (нар. бл. 1909 року) викладав історію в гімназії у Верхівні. Як казав Радченко, “он мне выразил большое свое недовольство населением данных районов, которое, по его словам, отстало от гордых национальных чувств, где чувствуется большевистское влияние”. Гестапівці його переслідували. Після закриття гімназії у Верхівні він працював у Вчорайшому (Арк. 75 зв.).

Районим провідником ОУН був Семен Костянтинович Гандзієнко. Він мав 46-48 років. Як описував його Микола Радченко, це була людина середнього зросту, нижчий за “Зенона”, товстий, з лисиною на голові, завжди голений, трохи косоокий, енергійний, ходив швидко. До війни й за німців Гандзієнко працював інструктором шкіл Попельнянського РОНО. Був давнім приятелем визначного оунівця Григорія Огійчука, що став єпископом Житомирським і Винницьким. Тож, лишаючись на посаді інструктора шкіл, улітку 1942 року Гандзієнко прийняв постриг. До якоїсь парафії він не пристав, а став архидияконом владики Григорія. Супроводив його у роз’їздах єпархією. Представники центру ОУН “Зенон” і Голян були Гандзієнком незадоволені. Вважали, що він діє халатно й не конспіративно, п’ятірки створював шаблонно, не розбираючись в людях. Так чи інакше Гандзієнка й єпископа Григорія німці разом і заарештували в березні 1943 року як активних оунівців. За два місяці єпископ Григорій, вийшовши з Бердичівської тюрми, оповідав Радченкові, що Гандзієнко на слідстві тримався стійко й сміливо. Більше його не бачили.

Григорій Митрофанович Огійчук народився у січні 1898 року. Одержав богословську освіту. Єпископ Василь Богдашевський висвятив його на священика 20 травня 1919 року у Києво-Братському монастирі. Сослужив йому у першому молебні українською мовою на Софійській площі (31 серпня 1919). Священствував по різних церквах. Вступив на світську службу, перед війною працював на Західній Україні як начальник будівництва військових стратегічних шляхів, був засуджений на заслання (Арк. 71 зв.). Обидва його брати-священики оо. Іван та Петро загинули в катівнях НКВД. Коли почалась війна, Григорій Огійчук мешкав у Паволочі. 17 травня 1942 року у нижній Андріївській церкві в Києві відбулась його хіротонія на єпископа Житомирського й Винницького. За відомостями, що публікувались у США, був ув’язнений ґестапо з вересня 1942 до березня 1943 року. Під час перепоховання жертв НКВД у Вінниці виголосив безстрашні антикомуністичні проповіді. Еміґрував до Німеччини, де на соборі в Еслінґені (березень 1946 року) його призначено на вікарія до митрополита Полікарпа на Вестфалію. Приєднався до прибічників Київських канонів 1921, що оформились на Ашаффенбурзькому соборі 25-26 серпня 1947 в УАПЦ (соборноправну). Виїхавши до США, служив у сані митрополита Київського і всієї України УАПЦ. Помер 13 лютого 1985 року в Чікаґо [4].

Тактика бандерівців була проста й ефективна. З-поміж добре відомих їм місцевих жителів вони призначали директорів шкіл. Наприклад, Радченків тесть Петро Оврамович Руба навчався в Київській духовній семінарії разом із Гандзієнком, а 1937 року був ув’язнений. З цієї причини Радченка за німців прийняли на роботу й призначили на директора школи. Радченко народився 1912 року у с.Вільні Брусилівського повіту Житомирської губернії і мав вищу освіту.

Керівником групи був директор однієї із шкіл Дідовець (народився 1912 року в Черняхівському районі на Житомирщині). Він закінчив коростишевський педтехнікум. 1935 року його судили за націоналістичну агітацію і розповсюдження націоналістичної літератури на 5 років ИТЛ (Арк. 71).

Гандзієнко призначив на директора школи Василя Лобунця (нар. бл. 1914 року в с.Сокільчі Попельнянського району).

Ці директори шкіл були опорою організації на місцях. Вони очолювали оунівські п’ятірки по селах.

Як безпосередньо організовувалась мережа місцевого самоврядування, добре видно на прикладі п’ятірки, організованої на цукровому заводі в Андрушках.

На допиті, що його провадив капітан Новіков 10 березня 1944 року, дід розповів таке. У вересні 1941 року, по обіді, до контори цукрового заводу, де працював дід, прийшов Микола Радченко з інспектором шкіл Попельнянського района Гандзієнком, якого дід тоді ще не знав. Радченко попросив після вечері навідати до фельдшера Івана Петровича Гнатенка і разом з ним зайти до школи. Коли вони прийшли, у школі застали Гандзієнка, самого Радченка, старосту села Осадчого й касира Чернишука.

Як і Буряк, Гнатенко був на селі приїжджий. Він народився 1891 року у с.Засуллі на Сумщині. Мав середньо-медичну освіту і націоналістичне минуле. 1933 року перебував три місяці під слідством у Білоцерківському районному відділі ОГПУ. Працював на цукровому заводі фельдшером.

Коли всі посідали, Гандзієнко, що розташувався за столом, пояснив, що на селі для роботи в нових умовах необхідно скласти п’ятірку членів Організації українських націоналістів. Він розповів, що ця організація ставить собі за мету створення самостійної України без большевиків і німців і відокремлення її від СРСР. Зачитав уривки із книжечки “Статут ОУН”, що містила заклик до боротьби проти совєцької влади, і запитав, чи бажають присутні увійти до нової партії. Усі присутні увійшли до організації.

Гандзієнко познайомився з кожним із присутніх, запитував прізвище, ім’я й по-батькові, де й на якій посаді працює, й записував ці відомості собі до блокнота.

Після цього Гандзієнко сказав, що керівником п’ятірки буде Радченко, який одержуватиме вказівки й завдання. Він продемонстрував вітання ОУН “Слава Україні! – Героям слава!” Попередив, що робота має провадитись конспіративно, і про неї на селі ніхто не повинен знати (Арк. 53). Кожен член п’ятірки одержав псевдо. Радченко, наприклад, звався “Рудка”.

“Зенон” (Микола Микулин) дав Радченкові пароль “Річка”, відповідь “Качка”. – “Чи давно Ви служите в армії?” – “Уже два роки” (Арк. 74 зв.)

На ближчих засіданнях Радченко провів вивчення програми й статута ОУН, “Пам’ятки націоналіста”. Як оповів на допиті дід, Радченко наказував усім стежити, щоб на всілякі роботи й посади приймали тільки українців і в жодному разі не комуністів, щоб керівники установ і підприємств ніде українців не затискали.

Члени п’ятірки вивчали матеріали 2-го збору ОУН у Кракові. “Зенон” дав для ознайомлення склографічний збірник статистичних даних про поширення українців у різних місцевостях світу. Радченкові й Чернишукові Гандзієнко роздав значки із тризубом, які вони носили.

Було вирішено питання про організацію “Просвіти” для культурної роботи серед населення, яку очолив Гнатенко. Бурякові доручили провадити запис у хоровий і драматичний гуртки по цукровому заводі, а Чернишукові – зробити те саме на селі (Арк. 53 зв.).

Згадуючи минуле, мій дід оповідав своїм товаришам, що служив в армії УНР, роз’їжджав у якихось справах із Петлюрою в одному вагоні й добре його знав (Арк. 97 зв.). Старша дочка діда Сергія, моя тітка Рімма (нар. 1922) гарно малювала. На прохання Миколи Радченка – директора школи – вона намалювала для школи три тризуби й портрет Євгена Коновальця (Арк. 97 зв.). Портрет Петлюри намалював Рафаїл Єзерський, табельник, що працював на цукровому заводі.

На допиті Микола Радченко пригадав розмову з “Зеноном” у квітні 1943 року:

“При этих встречах и посещениях Зенон мне рассказывал о жизни западных украинцев, особенно молодежи, их нравах, одежде, о национальной борьбе с поляками, стычках с польской жандармерией, о работе культурно-просветительных обществ «Просвита» в Западной Украине, о массовости военно-спортивных обществ, о борьбе с евреями путем торговой конкуренции. Рассказывал о шпионаже «ОУН» в СССР и других странах».

На Наддніпрянщині «ОУН» обрала тактику пасивного спротиву. На території, яка донедавна належала до СРСР, мережа організації щойно налагоджувалася. Перехід до бойових дій був небезпечний тим, що німці відразу б викрили й ліквідували свідомий елемент, якого організація якраз гостро потребувала. Радченко переповідав аргументацію «Зенона». За його словами, він

«информировал меня о военных действиях, заявляя, что в войне силы воюющих сторон – Германии и СССР – обоюдно уничтожаются, и «ОУН» впоследствии выступит и осуществит свою идею по захвату власти на Украине и созданию «самостоятельного национального государства Украины». В подтверждение этому и стараясь доказать реальность осуществления идей «ОУН», Зенон мне рассказывал, что в Западной Украине они имеют свою вооруженную националистическую армию около двух тысяч человек, уже действующую, что растут большие отряды такой армии в районах Полесья (Коростень, Овруч, Малин) и что эта война кончится мировой национальной революцией, т.к. националистические армии выращивают все страны Европы” (Арк. 75).

У цьому полягала і сила, й слабкість “ОУН” на Наддніпрянщині. Рішуче настроєні люди, ненавидячи нацистів, ішли до червоної партизанки, бо іншої не було [5]. Узимку 1942 року “Зенон” дав розпорядження скласти по селу списки чоловіків, придатних до військової служби. Організацію цікавило, хто служив в армії, передусім у Петлюри, у яких чинах, а також імена всіх військових спеціалістів. Ці списки він наказав передати Костеву.

Конкретні завдання, які ставив перед членами п’ятірки Гандзієнко, зводились до рішучої боротьби проти комуністів і будь-якими виявами їхньої діяльности. Він закликав виявляти їх і навіть використовувати поліцію для їхнього знешкодження, не дозволяти комуністам організовуватися, тим більше впливати на людність. Гандзієнко аргументував це тим, що якби комуністів виявили на селі самі німці, то сільський актив, керівників місцевої влади вони могли повісити, а село спалити. Він вважав за можливе поставити на селі роботу так, щоб усі заходи німецької окупаційної влади зовні начебто й виконувались, – щоб прикрити перед німцями діяльність ОУН. Разом з тим, покликаючись на Гандзієнко давав прямі вказівки, на допиті 5 січня 1944 року М.Радченко казав:

“Позднее мне лично Гандзиенко говорил, что с большевиками у нас покончено и надо, конспиративно работая, бороться с немцами, не давая им точных сведений о хлебе, о скоте, о населении села, а все сберегать, ибо позднее нам еще придется воевать с немцами. – Згодом мені особисто Гандзієнко казав, що з большевиками у нас покінчено, отож треба, працюючи конспіративно, боротися з німцями, не даючи їм точних відомостей про хліб, худобу, про людність на селі, а все берегти, бо з часом нам ще доведеться воювати проти німців” (Арк. 57).

Здається, з-поміж усіх андрушківських активістів накраще був поінформований про діяльність Організації Микола Радченко, принаймні він докладно оповідав про це на допитах. За його словами, коли фронт ще тільки наближався до Києва, ОУН орієнтувалась на те, що тут буде проведено вибори центральної влади. Із Західної України сюди прибуло для цього 62 душі на чолі з професором Величковським і полковником Пінкевичем (?), які мали очолити український уряд. Німецький комендант Києва цю Раду розігнав.

20-25 листопада 1941 року Радченко зустрівся з Гандзієнком у його кабінеті в попельнянській районній управі. Гандзієнко сказав, що ОУН бандерівців переходить для роботи в підпілля. Він наказав у школі познімати тризуби й портрети Петлюри та Коновальця, намагатись не носити публічно значки з тризубом. Так у школі лишились тільки портрети Гітлера, а з українців лише безсумнівних – Шевченка, Франка та ще когось із письменників. Перед членами п’ятірки постали нові завдання – вести боротьбу проти німців шляхом саботажа усіх їхніх заходів. Разом з тим провадити боротьбу проти комуністів і партизан. Вести агітаційну роботу серед населення, розвиваючи в ньому націоналістичні почуття й закликаючи до підтримки ОУН-бандерівців, щоб у слушний час притягти його до практичних дій. Важливе вважалось поширенння партійної літератури.

Варто назвати ще кілька імен активістів “ОУН”. Микола Калацюк (народився близько 1924 року у с.Макарівці Вчорайшівського району). За Олени Теліги й Івана Рогача кілька місяців працював у київській газеті “Українське слово”. Арешти, що змели увесь гурт українських мельниківських провідників, його оминули, – він повернувся до Вчорайшого, де працював у районній поліції. Німці двічі його заарештовували як націоналіста. Його подругою була Паша Будник, яка з-під арешту втекла з госпіталя.

Валентина Шиманська народилась бл. 1927 року в Андрушках. На горищі однієї з хат у Макарівці друкувала антинімецькі летючки. У березні 1943 року разом з Пашею Будник її заарештували. Шиманська сиділа в бердичівській тюрмі гестапо.

Большевики зайняли Попельнянський район 26 грудня 1943 року. Відразу почались арешти. В Андрушках працювало слідче відділення ОКР “Смерш” 38 армії (начальник підполковник Сивов, старші слідчі капітани Новіков і Набока). Радченко опинивсь у смершівських катівнях 30-го грудня.

Добре характеризує їхню діяльність акт, датований 18 березня 1944 року:

“Изъятая при обыске 31.12.43 г. у обвиняемого Радченко Н.П. контрреволюционная националистическая книга «История Украины» (автор Иван Крипякевич, Львов 1941 г. август м-ц), которой Радченко пользовался в проведении националистической агитации в преподавании среди учащихся, – изобличает Радченко в предъявленном ему обвинении и по существу должна была быть приобщена к делу в качестве вещественного доказательства, но учитывая пошлое контрреволюционное содержание данной книги, – сего числа подвергли ее также уничтожению путем сожжения”.

Дід чудово розумів, що його арештують. Він чекав на чекістів з дня на день. 22 січня відправив до Києва на навчання дочок – старшу Рімму в архітектурно-будівельний інститут, молодшу Галину – на біологічний факультет університету, де перед війною вона пройшла один курс, познайомившися з батьком, який вів у них практичні заняття.

Діда арештували за три дні, 25-го січня. Якби він протягнув із від’їздом дітей ще кілька днів, – я міг би не народитися.

Постанову про пред’явлення звинувачення дідові підписав 9 лютого старший слідчий капітан Набока.

Буряк, Гнатенко й Чернишук одержали по вісім плюс три з конфіскацією. Осадчий – 10 років плюс п’ять, теж з конфіскацією майна. “Приговор кассационному обжалованию не подлежит” (Арк. 147-148). У родині були зібрання творів Кнута Гамсуна, Леоніда Андреєва, додатки до журнала “Нива”. Бабусю переселили у хлів, а книжки викинули у грязюку й по них ступали чобітьми.

Дід помер у харківській тюрмі восени 1944 року. Про це розповів бабусі Іван Петрович Гнатенко, коли його звільнили. З його дочкою, Трудою Гнатенко, мої батьки приятелювали до її смерти.

Примітки

1. Групова архівно-слідча справа зберігається у Житомирському управлінні СБУ. № 29870 ОФ.

2. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Б.м., 1955. С. 24-47.

3. Куделя Дмитро, Хобот Павло. Діяльність підпілля ОУН (б) на терені Дніпропетровської области в роки німецької окупації, 1941-1944 // Шлях перемоги. 1993. 16 жовтня. Ч. 42 (2062). С. 7.

4. Ювілей Архипастиря // Православний українець. Чікаґо, 1952. 1 серпня. Ч. 1. С. 5-6; Там само. 1954. Квітень-травень. Ч. 21-22. С. 9-10; Архипастир-благовісник // Там само. 1957. Травень-червень. Ч. 53-54. С. 2-3; 20-ліття єпископства Владики Григорія // Там само. 1962. Травень-липень. Ч. 86. С. 1, 3;

45 років на службі Богові й Україні // Там само. 1964. Квітень-червень. Ч. 94. С. 1-2; Власовський Ів. Нарис історії Української Православної Церкви, Том ІV, ч. 2. Ню-Йорк; Бавнд-Брук, 1975. Пок.; Помер Митрополит Григорій // Нові дні. Торонто, 1985. Квітень. С. 13.

5. Куделя Дм., Хобот П. Діяльність підпілля ОУН (б) на терені Дніпропетровської области. С. 7.