Чернігівсько-петербурзький
історичний гурток (1908–1917)

Сергій Білокінь

На початку століття два таких далеких між собою міста, як Чернігів і Петербург, єднала напрочуд енергійна й плідна діяльність гуртка молодих українських аристократів. Це були геніальний книжковий графік Георгій Іванович Нарбут (1886–1920) гербу Тромби [1], найбільший український генеалог Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) гербу Гербурт [2], архівіст Яків Миколайович Жданович (1886–1953) гербу Помян [3], геральдист, музейник і видавець Сергій Миколайович Трійницький (1882–1948). Герб останнього спеціальної назви не мав (срібна підкова з золотим хрестом нагорі) [4].

Походили вони з козацької старшини невисоких ранґів. Родоначальник Модзалевських Федір у 1700–04 та 1706 роках був сотником Топальським. Родоначальник Ждановичів, теж Яків, з 1717 року й до самої своєї смерті – сотником Городнянським (убитий у Гилянському поході). Родоначальника роду Трійницьких Павла у 1717 та 1730 роках обирали на сотника келебердянського. У приватному колі друзі звали Сергія Миколайовича «келебердянським сотником». Що ж до предків Нарбута, то вони не сягали й сотництва.

Друзів єднала перейнятість садибною культурою, з якої вони виросли. Маєток Нарбутівка розташувався неподалік від самої гетьманської столиці Глухова. Хрінівка Ждановичів трохи далі – у Городнянському повіті. Батьки Модзалевського й Трійницького служили далеко від Гетьманщини, а то й від України, тож Гарі Модзалевських розташувались у Гдовському повіті Петербурзької губернії (звідси псевдоніми, якими користувались члени родини – Б.Гарськпй, В.Гарський, Л.Гарський), а Надьожине Трійницькнх – найпівнічніше з усіх, у Новгородській губернії.

З ними разом працювали також брати Лукомські – графік, архітектор та мистецький критик Георгій Крескентійович (1884-1952) [5], у якого Нарбут оселився в листопаді 1911 року, після Мюнхена, і геральдист Владислав Крескентійович (1882–1946), один із співавторів українського «Гербівника». Тільки тут уже відчувалась дистанція. У «Родослівнику» козацький рід Лукомських розписано, але В.Лукомський твердив у «Хроніці мого життя», що його рід – іншого, литовсько-руського князівського походження [6]. Коли 1913 року Нарбут виконав для Владислава Лукомського книжковий знак, той вилучив із кліше барочний картуш із короною та ініціали й додав набірним шрифтом підпис російською: «Изъ книгъ В.К.Лукомскаго» [7]. Як вважав сам геральдист, рисунок цього картуша Нарбут запозичив із видання «Lа Sсіеnсе heroique» par Маrс dе Wіlsоn dе lа Соlоmbіèrе. 2 éd. (Раrіs, 1669), де його прототип було вміщено на заставці сторінки з присвятою аu Мarquis dе Lоurоіs еt de Соurtenау [8]. Але ж Нарбут, навіть наражаючись на нарікання вчених пуристів, зробив цей картуш типовим, серійним для ориґінальних українських гербів, і от цей, відтак український, мотив викликав протест вченого. – Нарбут сердився. У недатованому листі до Модзалевського (В.Л. відповів на нього 15 березня 1914 р.) написав: «Лукешка прохвост і сучий син» і додав збоку: «Обидва брати» [9].

Багато ближчі стосунки єднали членів цього чернігівсько-петербур-зького гуртка з нащадком гетьманів Петром Яковичем Дорошенком (1858–1919) [10], до якого Нарбут звертався, ще бувши гімназистом VII класу, з питаннями про свій рід і герб [11]. Вони й далі підтримували і дружні, й робочі стосунки, але, звісно, перейти вікову дистанцію не могли. Дорошенко був старший за Нарбута майже на тридцять років, тобто ледве не вдвічі.

Перейняті гордою становою самосвідомістю, ці менш-більш 30-річні молоді люди завзято і якось життєрадісно працювали на славу українського дворянства. Того дворянства, що дало світовій культурі Котляревського й Квітку, Гребінку й Гоголя, Старицького й Лисенка, Лесю Українку й Марію Заньковецьку [12].

Яків Жданович був архівіст із фаху. З архівними першоджерелами працював і Вадим Модзалевський.

«Та наймиліше було його душі, – згадував про нього Г.Лукомський, – порпатись у пилюці архівній, і багато-багато нерозгаданих, неясних документів, що потребують іще витолкування, сподівався він опублікувати» [13].

У розпорядженні друзів була одна з кращих петербурзьких друкарень «Сіріус» у Соляному провулкові, 7, що належала одному з них, Трійницькому. В.Лукомський писав у «Хроніці», що в листопаді 1905 року – жовтні 1906 року разом з М.Бурнашовим, С.Трійницьким, Олександром Трубніковим та Альфредом Цінзерлінґом він заснував пайове товариство «Сіріус» (видавництво й друкарню) [14]. Дружина Трійницького Маріанна Вікторівна Борисова-Мусатова у листі до мене від 11 березня 1974 року розповіла докладніше:

«Заснував разом з двома колишніми товаришами з училища правознавства невелику друкарню «Сіріус» і перші три роки [Сергій Миколайович] був не тільки її керівником, але також і набірником, і друкарем. Друкарнею він керував і працював у редакційному комітеті до квітня 1917 р.»

У 1907 році в «Сіріусі» почало виходити таке еталонне, зразкове видання, як журнал «Старые годы», 1911 – журнал «Русский библиофил».

Колеги-вчені стояли осторонь академічних чи університетських корпорацій, вибравши собі статус незалежних дослідників і свободу. Взаємодія їхня була ефективна й щедра. Готуючи свої рукописи до друку, вони завжди могли розраховувати на дружню підтримку Нарбута, краще за якого не міг оздобити їхні праці ніхто в цілій імперії. Ще Данило Щербаківський звернув увагу на те, що серед напруженої праці на різні замовлення Нарбут користувався кожною нагодою, щоб попрацювати над рідними, українськими сюжетами [15]. На полі українознавства працювали вони всі.

1908 року Вадим Модзалевський, спершу в складі кількатомового видання родинного архіву Стороженків [16] (потім – окремо), почав випускати український «Родослівник» [17]. У його чотирьох капітальних томах зведено й оприлюднено понад 230 родослівних розписів. Тут роди гетьманів Апостола, Дорошенків (із цього роду, як відомо, вийшли чотири гетьмани – два, так би мовити, повні і два наказні), Мазепи, Многогрішного, Розумовського, Самойловича, Скоропадського, полковників і осавулів, підскарбіїв і бунчужних, сотників і суддів славної Гетьманщини – української козацької республіки, на чолі якої стояв виборний монарх.

Здавалося б, до гуртка можна було б долучити самих братів Стороженків – Андрія Володимировича й Миколу Володимировича. Але навіть попри яскравий факт реального співробітництва різниця ідеологічних засад, виявившися спершу в конфліктній ситуації довкола мазепинського родоводу, портрету й підпису під ним, згодом розвела їх дуже й дуже далеко. 1909 року Микола Стороженко став директором київської Першої Олександрівської гімназії [18], і наприкінці 1918 року його вихованці демонстративно співали царський гімн, а в гімназіальному приміщенні знайшли собі пристановище «добровольчі» дружини [19].

Світова війна припинила видання «Родослівника», і п’ятий його том лишивсь у рукопису.

Величезну роль у збагаченні мистецької ерудиції Нарбута виставка «Ломоносов та Єлизаветинська доба», влаштована 1912 року під проводом мистецтвознавця М.М. Врангеля в залах петербурзької Академії мистецтв. Трійницького запросили на неї для влаштування відділу побуту, Нарбута – для розпису зали, присвяченої Україні. Мистець запроектував орнаменти в дусі тогочасних українських візерунків, ввівши до проекту герби міста Батурина й роду Розумовських. Степан Яремич відзначав, що Нарбут виявив тут «великий смак і розуміння стилю» [20]. Покінчивши зі своїми обов’язками, він дуже багато працював над матеріалами відділу. Захопився ґравюрами Григорія Левицького й Оверкія Козачківського, витисненими золотом і сріблом оправами києво-печерських лаврських видань, орнаментами грамот, іконами, портретами й сріблом. Багато часу віддав він і численним архівним справам, привезеним з України. Сергій Трійницький розповідав потім, що останні тижні вони

«працювали в Академії Мистецтв із раннього ранку й до сутінків, перериваючи роботу лише для того, щоб під керівництвом покійного М.М. Врангеля […] піти пообідати в одному з розташованих поруч трактирів» [21].

Набуті в цій роботі знання придалися мистцеві, коли 1914 року Чернігівське дворянство видало в «Сіріусі» колективну працю Модзалевського й В.Лукомського – український «Гербівник», де на 68 таблицях вміщено 400 гербів [22]. Бо саме Нарбута можна по праву вважати третім співавтором цього капітального видання, адже, працюючи над його оздобленням, він провів, зі свого боку, теж чималу дослідницьку роботу, за що в грудні був одноголосно обраний членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії [23].

1915 року накладом 50 примірників у «Сіріусі» було надруковано нове видання – ошатний альбом гетьманських гербів авторства Нарбута й Трійницького [24].

Тільки часу в них фактично вже й не лишалось. Бо останнє, що вони встигли видати за лічені місяці перед большевицьким переворотом, – це була праця Георгія Лукомського «Старовинні садиби Харківської губернії» (1917) [25] – альбом фотографій, що вийшов теж у вишуканому нарбутівському оздобленні. Силуетні заставки, – тіні садибного життя, що промайнуло в небуття й не повернеться ніколи, – чи не найпоетичніші твори в усій його спадщині. Війна перервала роботу над альбомом посередині: разом з графом М.В. Клейнміхелем у червні 1914 року Лукомський об’їхав на автомобілі з двома фотоапаратами шість повітів Слобожанщини – Харківський, Богодухівський, Валківський, Охтирський, Вовчанський та Сумський. Охопити решту п’ять повітів вони вже не встигли.

Працювали вони цілком свідомо. Відкриття старої маєткової культури в Україні та в Росії справило величезне враження на сучасників. В.В. Розанов писав, як помилялися ті, хто думав, нібито у минулому існувала тільки дичина і нічого більше.

«Із старої садиби, як із зерна, – твердив він, – виросла вся культура, яка БУЛА. Після того, як відкопали Асірію й Вавілон, Мемфіс і Фіви, такі ґрунтовні копуни, як Трійницький, показали в малюнках, у зображеннях, що ми мали чудову культуру» [26].

Молоді українські аристократи давно мислили по-державницьки, тоді як українофіли-різночинці, перейняті соціалістичними ідеалами, сперечались про автономію й федерацію. Реферуючи на сторінках власного журналу «Гербовед» принципи укладання «Родослівника», С.Трійницький підкреслював, що йдеться лише про українські старшинські роди, представники яких брали участь в українському державотворенні XVII–XVIII ст. Вчений розмежовував старшинсько-дворянські роди, нобілітовані за свою службу в Україні, і ті роди, представники яких служили в Росії й стали дворянськими там [27]. Але в Модзалевського присутні, наприклад, Многогрішні. Батько гетьмана Дем’яна був простим селянином, а сам він «написаний у діти боярські по Іркутську» 1682 року, коли звільнився з тюрми. Його брат Василь подавав «чолобитну» про «поверстання» своїх синів у діти боярські 1694 року, теж перебуваючи в Сибіру. Отже, Дем’ян Многогрішний зі своїм родом увійшов до Родослівника як український монарх попри брак імперської нобілітації.

У дослідженні особового складу української гетьмансько-старшинської державности XVII–XVIII ст. видання чернігівсько-петербурзького гуртка являли собою колосальний прорив. Ці видання стали підставовими, засадничими, головним дороговказом по 300-річному історичному шляху українського дворянства.

Вони знали, що робили. У суто приватному виданні, «Реєстр шости знатним особам» [28], надрукованому в лютому 1913 року накладом 7 примірників (!), під гербом свого роду Нарбут написав про себе: «Мазепинець, полку Чернігівського, Глухівської сотні старшинський син і гербів і емблемат живописець».

Вони закладали підмурівок під нову українську державність. Незадовго перед своїм ув’язненням, у розвідці «Мотиви старого українського мистецтва в творах Нарбута» (1927) великий мистецтвознавець Стефан Таранушенко дав таке узагальнення:

«В особі Нарбута […] українське мистецтво здобуло першорядного майстра європейської виучки й діапазону творчості, одночасно з тим Україна дала світовій культурі блискучого яскраво національного графіка» [29].

А в приватній розмові, десь на межі совєцьких 60–70-х років, міркуючи про Нарбутову долю і його «реабілітаційні» справи, Таранушенко висловив якось ще одне цікаве міркування. «Є, – сказав він, – обставина, якої Нарбутові не пробачать ніколи. Це те, що він, зрештою, повернувся з Петрограда до України».

Георгій Нарбут зробив для української державности все, що міг зробити як неперевершений графік: проекти державного герба, грошей, поштових марок [30]. Став одним з професорів-фундаторів, а згодом і ректором Української державної Академії мистецтв – першої вищої мистецької школи в Україні [31], на відкритті якої професура сфотографувалася з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським і генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком.

10 квітня 1918 року, переїхавши з Чернігова, Вадим Модзалевський оселився в нарбутівському київському помешканні – Георгіївський провулок, 11, пом. 2 [32]. У ці короткі місяці Модзалевський заклав підвалини Центрального історичного архіву України і державної архівної системи. Разом із старими й новими друзями вони видавали журнал «Наше минуле».

Навесні 1918 року Яків Жданович одружився з племінницею та хрещеницею Софії Русової, Ганною Олександрівною Ліндфорс (1885–1937). Разом з дружиною він жив у помешканні Русової – Володимирська, 99, пом. 2 [33]. Служив архіваріусом військово-історичного відділу Головного управління Генштабу Військового міністерства Української Держави (вул. Банкова, 11) [34]. Попрацювавши ще трохи на Чернігівщині, виїхав з дружиною до Москви [35].

Перебуваючи на еміґрації, історик Олександер Оглоблин писав про Нарбута:

«Він, цей геніяльний мазепинець XX століття, пережив красу відродження своєї країни, він віддав їй усі сили свого мистецького генія – і він, як колись Великий Гетьман після Полтавської поразки, не міг пережити катастрофу нової Української держави. Його передчасна смерть (23.V.1920 року) була так само глибоко символічна, як і все його життя» [36].

Символічність цієї смерті 34-річного мистця переходить у сферу сутої містики, якщо нагадати, що за кілька місяців, восени 1920 року, у віці 38 років помер і Вадим Модзалевський.

У листі до історика мистецтв Федора Ернста від 2 квітня 1926 року Жданович писав:

«А потім… Ви вже знаєте, що потім було аж дві труни … Так би й сказав зараз, вставши на ноги:

– От і зіграли обидва в ящик, ну, і яке свинство, Ждане, давай вип’ємо, нехай живе… Нехай собі тихесенько лежать Модзаль та Нарбутяка, – правда, Ждане, – а Лукешка сучий син… вип’ємо по другій…» [37].

Сергій Трійницький лишивсь у Пітері. Дід його, І.Якушкін, був декабристом, а дідова дружина доводилась кузиною поетові Ф.І. Тютчеву. У спогадах про Нарбута С.Трійницький із сентиментом говорив про один з нарбутівських «творів українського періоду, в якому він про мене згадав». Він не назвав цей твір. Це був трефовий валет у сюїті гральних карт, де відтворено образ мамая-гайдамаки Чернігівського музею, а замість герба узято герб… Трійницьких.

Удова Сергія Миколайовича писала мені: «1935 року його було вислано до Уфи на три роки, але пробув він там понад чотири».

Петра Яковича Дорошенка одеська чрезвичайка розстріляла 1919 року.

Доля Стороженків невідома. Ол.Оглоблин подав рік смерті одного з них. Лукомські померли своєю смертю: Владислав Крескентійович – в СРСР, Георгій Крескентійович – на еміґрації.

1996.

1. Див.: Нарбут А.Н. Нарбуты Черниговской и Витебской губерний: Родословные росписи, вып. 3. М., 1995. 56 с. Справа про дворянство – Центральный государственный исторический архив России в Санкт-Петербурге (далі: ЦГИАР). Ф. 1343. Оп. 26. № 406.

2. Модзалевський В.Л. Малороссийский Родословник. Том 3. К., 1912. С. 777–824;

Білокінь С. Історик, якого я люблю // Наука і культура: Україна. Вип.29. К., 1996. С. 240–249.

3. Модзалевський В.Л. Малороссийский Родословник. Том 2. К., 1910. С. 21–32.

Пор.: Курникова И.А. Архивист Я.Н. Жданович // Советские архивы. 1990. № 3.

4. Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. 1. Національна наукова бібліотека ім.В.І.Вернадського НАН України. Інститут рукописів (далі: ННБ. ІР). ІІ, 16888, 16618–24, 18988–94.

5. Северюхин Д.Я., Лейкинд О.Л., Художники русской эмиграции (1917–1941): Биографич. словарь. Пб.: Изд-во Чернышева, 1994. С. 299–302.

6. ЦГИАР. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 3.

7. Охочинский В.К. Книжные знаки Георгия Нарбута. Ленинград, 1924. С. 10.

8. ЦГИАР. Ф. 986. Оп. 1. № 26.

9. Оглоблин Ол. Листи Юрія Нарбута до Вадима Модзалевського. Р.р. 1912–1918. Відбитка з Записок Українського Науково-Дослідного Інституту Родознавства та Знаменознавства. Том 1. На ізгойщині, 1949. С. 24. Циклостиль.

10. Дорошенко Дм. Памяти П.Я. Дорошенка // Стара Україна. Львів, 1924. Ч. VII–VIII. С. 110–113. Про цей гурток вперше написав історик мистецтв Федір Ернст (Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] ДВУ, 1926. С. 35–39).

Пор.: Белоконь С. Георгий Нарбут // Искусство. 1977. № 2. С. 63; Шлях перемоги. 1996. 30 березня. Ч. 13 (2189). С. 6.

11. Національний музей українського мистецтва (Київ). Гру 783.

12. Білокінь С. Доля української національної аристократії // Генеза. К., 1996. Кн. 1 (4). С. 132–148.

13. Лукомский Г. Венок на могилу пяти деятелей искусства. Берлин: Грани, [1922]. С. 17.

14. ЦГИАР. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 29 зв. Дружиною В.Лукомського була Маргарита Цінзерлінґ.

15. Інститут археології НАН України. Науковий архів. Ф. 9. № 218. Арк. 2.

16. Стороженки: Фамильный архив. Тт. 1 (К., 1902), 2 (К., 1906), 3 (К., 1907), 4 (К., 1910), 6 (К., 1908), 7 (К., 1908), 8 (К., 1910). Див.: Ульянинский, III (1915), № 3653.

17. Модзалевский В.Л. Малороссийский Родословник. Тт. 1 (К., 1908), 2 (К., 1910), 3 (К., 1912), 4 (К., 1914).

Шифри рукопису п’ятого тома див.: Белоконь С.И. Генеалогические материалы в архиве В.Л. Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 267.

18. Столетие Киевской Первой гимназии. Том 1. К., 1911. С. 182–184.

19. Відродження. 1918. 25 жовтня. № 168. С. 6. Шп. 3; 27 грудня. № 220. С. 4. Шп. 1.

20. Яремич Степан. Украинское искусство на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Искусство: Живопись. Графика. Художественная печать. 1912. № 7–8. С. 278.

Пор.: Жданович Я.Н. Отдел «Малороссия» на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. Вып. 11. 1915. С. 115.

21. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Рукописний відділ. Ф. 13–4. Од. зб. 262.

22. Лукомский В.К. и Модзалевский В.Л. Малороссийский Гербовник. СПб., 1914.

Пор.: Білокінь С.І. Матеріали з історії мистецтва в архіві В.Л. Модзалевського // Український археографічний щорічник. Вип. 1. К., 1992. С. 193–200.

23. Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. Вып. 11. 1915. С. 213.

24. Гербы гетманов Малороссии. [Пг., 1915].

25. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. Часть 1. Пг., 1917.

26. Розанов В. Маленький фельетон // Новое время. 1914. 21 декабря (1915. 3 января). № 13930. С. 8.

27. Гербовед. Пб., 1914. Октябрь. С. 156.

28. Лист С.Трійницького до І.Лазаревського від 20 березня 1936 року з Уфи – Центральний державний архів літератури та мистецтва Росії. Ф. 1932. Оп. 1. № 218. Арк. 2 зв.–3. Примірник С.Трійницького зберігається у Державній публічній бібліотеці (Санкт-Петербурґ).

29. Стаття С.Таранушенка «Мотиви старого українського мистецтва в творах Нарбута» датується 15 січня 1928 року (ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 247). Остаточний передрук українською мовою з правкою Ф.Ернста. На звороті останнього аркуша: 67 500 др.зн.

30. Гнатишак Микола. Державні гроші України 1917–1920 років. Клівленд, Огайо, 1973. С. 19–89;

Білокінь С. Георгій Нарбут і українська поштова марка // Пошта і філателія України. 1996. № 1. С. 17–19.

31. Про майстерню Г.Нарбута див.: Білокінь С. Нарбутівські сюжети // Жовтень. 1983. № 7. С. 95–97. Пор.: Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 52–60; Образ епохи, культурне середовище Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст. Міжнародна наукова конференція. Тези доповідей. К., 1995. С. 48–49.

32. Белоконь С.И. Генеалогические материалы. С. 270.

33. ННБ.ІР. ІІІ. 32640; ІІ. 18821.

34. Справочна книга Армії й Фльоти України. К., 1918. С. 8.

35. Відомості дочки, Наталі Яківни Жданович (Москва).

36. Оглоблин Ол. Нарбут-мазепинець // Арка. Мюнхен, 1948. Ч. 2 (8). С. 10. Ще перед 1991 роком зіраксову копію цієї статті на моє прохання привезла з закордону Ніна Матвієнко.

37. ІМФЕ. Ф. 13–3. Од. зб. 69. Арк. 10 а.

Опубл.: Білокінь С. Чернігівсько-петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Збірка наукових праць. Число 10. Частина 2. пам’яті Михайла Брайчевського. К., 2003. С. 288-298.