Георгій Вернадський і українська геополітична думка його доби

Сергій Білокінь

На превеликий жаль, видатні політичні діячі, взагалі впливові публічні люди, не завжди мають сили утриматись від розголошення своїх партійних, ще не перевірених на практиці, ідей. Їм не страшно, що їхнє слово перетворюється на дію, на чин, який завдає великого лиха народові тієї країни, за який вони, здавалося б, несуть відповідальність. У другому параграфі так скромно названої праці «Критические заметки по национальному вопросу» (жовтень-грудень 1913) В.І.Ленін розгорнув таку тезу:

«В каждой национальной культуре есть, хотя бы не развитые, элементы демократической и социалистической культуры […]. Но в каждой нации есть также культура буржуазная (а в большинстве еще черносотенная и клерикальная […]» [1].

Авторові й на думку не спало питання, хто ті судді, що визначатимуть демаркаційну лінію між цими культурами, заганяючи чистих і нечистих на різні боки від цієї лінії. Відома ленінська теза, що розходилась десятками тисяч студентських конспектів, не витримала випробування часом. В історичній ретроспективі видно, що завзята боротьба всередині партії большевиків і взагалі партноменклатури перетворила державу на полігон, де різні партійні клани винищували одні інших, а при тому гинули люди. Свої соціальні позиції Ленін приховував не завжди і наведену вище цитату завершив так: «Поэтому «национальная культура» вообще есть культура помещиков, попов, буржуазии». Під ленінську дефініцію підходять поміщики Пушкін, Лев Толстой, Тургенєв, піп о. Павєл Флоренський, а представниками буржуазії була більшість російських меценатів.

Доведеться зізнатися, що одним із напрямків історії СРСР стала боротьба проти національних культур. Есерка Єкатерина Львовна Олицька (1900-1974) перебувала в ув’язненні у тюрмах, таборах та на засланні з 1924 року безперервно до 1959-го. Вона лишила коштовні спогади, що ілюструють дію ленінських вказівок. Тут читаємо:

«В библиотеках с полок изымали книги нежелательного направления по присылаемым спискам или по собственному разумению вновь назначенных библиотекарей. В штрафной список попала тогда вся история России… Ключевский, Платонов, конечно, Елпатьевский, Карамзин. Один Покровский в первые годы революции был в чести. Лев Толстой подвергся гонению за его религиозно-философские работы, но заодно с полок смахивались «Анна Каренина», «Война и мир», «Воскресение» [2].

На відміну від своєї близької родички Надії Віталіївни Суровцової, з якою разом вона доживала віку (Умань, вул. Коммолоді, 6) і яка була, на мою думку, націонал-комуністкою, Олицька відзначалась непримиренним неприйняттям большевизму і пронесла це почуття до самої смерті.

Історик Георгій Володимирович Вернадський (1887-1973), перебуваючи у Криму, займав посаду міністра народної освіти в уряді Пєтра Ніколаєвича Вранґеля (1878-1928). Виїхавши на еміграцію, Вернадський-молодший написав праці «Экспансия России», «Русская революция. 1917-1931», «Ленин – красный диктатор» [3]. До речі, ще 1914 року він виступив із статтею «Против солнца. Распространение русского государства к востоку» (М., 1914. Відбитка з журналу «Русская мысль»). Протягом десятиріч в СРСР його твори як політичного емігранта і без того були заборонені. Це означало, наприклад, що навіть у наукових виданнях на нього не дозволялось робити покликів. Його імені, як і ймення, наприклад, історика античності Міхаїла Івановича Ростовцева (1870-1952), якого залюбки рецензував Михайло Грушевський, немає в облікових виданнях, як-от у блискучій праці О.Шведової «Историки СССР» (М., 1941). Коли часи змінились, у Росії вийшло у світ кілька книжок Георгія Володимировича Вернадського. Потім часи змінилися ще раз, у протилежний бік, і названих праць у путінській Вікіпедії не називають.

1990 року, коли я перебував у Гарварді, США, Олександр Петрович Оглоблин (1899-1992) переказав мені через Ореста Субтельного запрошення відвідати його у Людлові. Я провів у нього незабутню добу. Йшов запис на магнітофон і відео, а відправивши мене на ніч, Оглоблин сказав Орестові про мене: «Він знає більше, ніж мав би (чи міг би, не скажу точно) знати». Це ставить для розв’язання цікаву проблему про поширення інформації в тоталітарних державах.

Життєві рамки представника тієї самої ґенерації Юрія Клена (Освальда Бургардта): 1891-1947. Над епопеєю «Попіл імперій» він почав працювати в Берліні після 1942 року. У серпні 1946 року у Зальцбурґу виникли нотатки «Про ґенезу поеми»: «Я на початку ставив собі скромне завдання – дати поему на кілька сот рядків, але вона, мимо моєї волі, росла, захоплюючи все ширші обрії, і мені довелось її розмір рахувати вже не сотнями, а тисячами рядків». Попри творчий запал, життя поета виявилось закоротке. Твір лишився незавершений.

«Попіл імперій» – явище високого мистецтва. Але воно являє собою також і історичне джерело, характер і зміст якого вивчатимуть історіографи. Юрій Клен вплітає у свій текст цитати з поетичних творів Миколи Зерова і листи з Колими, які надсилав родині на батьківщину Михайло Драй-Хмара (1889-1939). Крім того, знаходимо також відомості, що походять особисто від автора.

Поетку, ніжну як вербена,

що край дороги розцвіла,

що їй дзвінке ім'я Олена [4].

Автор відтворює версію, що дійшла до нього в окупованому Києві, за яких обставин Олена Теліга (1907-1942) вкоротила собі життя у київській в'язниці. Нарешті, в тому самому розділі, розповідаючи про німецький концтабір Заксенгавзен, Юрій Клен переходить до іншого героя – Олега Ольжича (1907, Житомир – 1944) [5], особа якого привертала до себе великий інтерес, а його трагічна доля була Кленові, виходить, також добре відома. Що знали тоді про репресованих діячів у рамках тоталітарних держав поза стінами пенітенціарних установ, – таке питання досі ще не ставилося.

Неважко назвати бар'єри, що перешкоджали сприйняттю історико-політичних процесів у 1930-40-і роки. Серед них, у першу чергу, поліційні норми, які встановив нацистський режим на тій території, яку він контролював, залізні завіси між довоєнним СРСР і країнами Заходу, етнічні перепони в межах союзницьких країн.

У третій частині епопеї (розділ «Вже минаємо Поділля») до київських мотивів вплітаються раціональні міркування, що стосуються безпосередньо істориків:

Невже ті самі тут і там

методи й спосіб катування,

якими вичавить зізнання

так конче хочеться катам? [6]

Науково-публіцистична праця також забороненого в СРСР Юрія Липи (1900-1944) «Призначення України» (Львів, 1938) документує коло його читання і його студій, куди входять три книжки Г.В.Вернадського. Серед них важливі для обох «Начертание русской истории» (Берлін, 1927), принципова для Вернадського як євразійця «Опыт истории Евразии» (Берлін, 1937), нарешті, найсвіжіша тоді – його «Звенья русской культуры» (Берлін, 1938).

Нам цікавий дослідницький метод Юрія Липи, що мислив про свої геополітичні конструкції, відштовхуючись від творів та діяльності окремих осіб, яких, здавалося, він знав, що називається, в обличчя. Це не такі біографічні чи там портретні деталі, якими, мовляв, він розкидався. Поет мислив специфічними категоріями, зокрема долями історичних діячів. Кубанського статистика, економіста й соціолога Федора Щербину (1849-1936), члена-кореспондента Петербурзької АН (1904) Липа вважав «одним з найпотужніших українських умів» (С. 106), «геніальним дослідником форм українських асоціяцій» (С. 216). Це не списочний елемент, не проста згадка, а, я б сказав, план-конспект спеціальної розвідки про Щербину. Оціночні моменти знаходим і в інших випадках: «Маємо в практиці «козацьку гордість» авантюриста Полтавця-Остряниці і інших віденських і брюссельських козаків» (С. 212). Генерала Юрія Тютюнника він називає просто «здібним», «використаним большевиками до їх пропаґанди і застріленим» (С. 212). Тепер так не працюють.

Липа визначає три культурні масиви, що, на його думку, лягли в основу історичного українства. Ці масиви він називає первнями – трипільський, еллінський і ґотський, які в Київській державі потужно зливаються в одну цілість. До них додаються, за його термінологією, домішки – домішка кочовиків, кельтійська, римська й фракійська разом, іранська тощо. Матеріали, які подав Георгій Вернадський щодо античного мореплавства, дали підстави українському геополітику говорити про міжнародні зв’язки за археологічними дослідами, термінологічним матеріалом, навіть за формами будівництва суден, що в сукупності своїй свідчать про «прапечать геллєнського духа» [7]. У теперішні часи термінологічний матеріал із мореплавства ретельно студіював Костянтин Тищенко.

Те, що нині вже увійшло у свідомість вчених, у роки, коли діяли Вернадський і Липа, було ще новиною. Покликаючись на Вернадського, що у свою чергу, базувався на давньогрецьких джерелах, Липа зауважив, що річки Київської Руси «були повноводніші, ніж тепер, через велике заліснення краю» [8].

Досліджуючи риси староукраїнської державності, Юрій Липа не міг обминути центральної ролі «Вічного Міста». Абсолютно незалежно від Булґакова він назвав так тодішню столицю, говорячи про апостольство Києва. У нашу добу геополітичні ідеї Юрія Липи розвинув Святіший Патріарх Володимир (Романюк; 1925-1995), сформулювавши засади києвоцентризму, що вже відбилось в енциклопедичних виданнях [9]. З його творами Патріарх познайомився, як сам він розповідав, коли був звільнений із заслання до Якутії і 1984 року на запрошення предстоятеля УПЦ в Канаді митрополита Василія виїхав за кордон.

Раз за разом Липа вибирає у Георгія Вернадського найважливіші риси старої державності – традиції вільної торговельної експансії Києва, оборону свободи міжнародних шляхів, особливо рік і морів. Аналізуючи традиції київського права, говорить про тодішнє поняття функціональної власності, якого не розуміли соціологи ХІХ ст. Також дуже цікавим явищем, спільним з явищами старо-ґерманського права є, на його думку, значна роль символів та емблем у київській правосвідомості. Знаємо також, що між Києвом і «ґерманами», на думку Вернадського, можна виявити багато подібних норм і звичаїв, як, наприклад ордалії під час процесів (С. 226). І далі в цьому ряду Липа подає відомості про мистецькі традиції Києва, які викладає за Федором Ернстом.

Степовики – і печеніги, й половці – грали визначну роль як посередники в торговельних зносинах між Руссю і Сходом. До половців ішли товари з-за Каспія, Хорезма і аж з Закавказзя через аланів. Липа знаходить у Вернадського свідчення, що торгові каравани войовники пропускали іноді навіть крізь свої бойові лінії (С. 250). Це характеризує ситуацію у контексті українського лісостепу. Липа запозичає також у Вадима Щербаківського й Георгія Вернадського відомості, що перший київський єпископ Либутій, на прохання великої княгині Ольги був висвячений у Майнці (960 року), так само, як і другий, Адальберт (961 року), були німцями, а хрещення своє великий князь Володимир прийняв у Києві 987 року з рук англійського священика (С. 290). Тут відчувається вплив не лише німецької культури.

Юрій Липа добре знав і цінував російських вчених-мислителів, людей з-поза залізної заслони. Говорячи про вченого-генетика, ботаніка й селекціонера, ув’язненого 1940 року (він помер у в'язниці 1943-го) Ніколая Івановича Вавілова (1887-1943), Юрій Липа дав щонайвищу оцінку його діяльності: «Може, єдиними працями в Совітах, – писав він, – що мають значіння для всього людства, були праці проф. М.Вавілова, що стояв донедавна на чолі відділу ужиткової ботаніки і збіжжевих ростин» [10]. Тут видно не просто добрі й точні знання, а якусь ніби симпатію українського націоналіста, який інколи знав високоталановитих людей у Росії навіть краще за найбільшого кадровика Сталіна, якого називали «Картотєков».

Військовий теоретик, що став воєнспецом, проходив 1931 року у справі «Весна» і був розстріляний 1938-го, генерал Александр Андреєвич Свєчин (1878, Катеринослав – 1938, Москва), на початках своєї кар'єри у большевиків (1918) був начальником Всеросійського Головного штабу, і ось із яким захопленням пише про нього Липа: «Найвидатніший спец совітського штабу, ґенерал Свєчін, у своїм капітальнім творі «Еволюція воєнного мистецтва», в розділі «Стратеґія монголів» узнає з гордістю сучасні Совіти за наслідників монґолів в історії» (С. 29).

Думається, наведеного досить, щоб зробити висновок про незалежність назвавних авторів від комуністичної ідеології. Понад політичними й воєнними бар'єрами вони виявляли взаємні симпатії й широко обмінювались думками й міркуваннями. Як писав достатньо поінформований Ю.Липа, «Маємо приклад на експерименті сталінівських доктрин. Всі совітські доктрини в практиці спроваджувано до одної: «Людина є ніщо, мета є всім», і вони спинили не тільки духовий, але й фізичний зріст кількадесяти народів під серпом і молотом. Не говоримо вже про знищення старшого покоління» (С. 213). І зовсім поруч: «Забава в марнотравство крови – це один із найбільших злочинів щодо своєї раси» (С. 214).

Щоб пояснити вартість наведених вище думок та оцінок, нагадаю: як людина високого державницького мислення, Юрій Липа декларував: «Головним завданням міцної державности є дбання про те, щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може виказати якнайбільшу продуктивність» (С. 215). Це треба нагадувати і в нашій країні, і в наші часи особливо.

Примітки

1. Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу // Ленин В.И. ПСС. Т. 24. С. 113-150.

2. Олицкая Е. Мои воспоминания. [Кн.] І. [Frankfurt/Main:] Посев, [с 1971.] С.108.

3. Серков Андрей Иванович. О Георгии Владимировиче Вернадском // Вернадский Г.В. Русское масонство в царствование Екатерины ІІ. СПб., 2001. С. 508.

4. Клен Юрій. Твори, Том 2. Торонто, 1957. С. 214.

5. Там само. С. 216-220.

6. Там само. С. 213.

7. Липа Юрій. Призначення України. Львів, 1938. С. 134.

8. Там само. С. 142.

9. Історія України: А–Я: Енцикл. довід. / Упорядкув. та наук. ред.: І. Підкова, Р. Шуст, І. Гирич; НАН України. Ін-т історії України. – 3-тє вид., доопрац. і доповн. – К.: Генеза, 2008. – С. 498-500.

10. Липа Юрій. Призначення України. Львів, 1938. С. 59-60.

Опубліковано: Георгій Вернадський і українська геополітична думка його доби // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 18. К., 2013. С. 82 – 88.