Лисенки

Сергій Білокінь

Не менш яскраво виявився оцей зв’язок часів у роду видатного композитора Миколи Лисенка, основоположника національного напрямку української музики.

Рідний прадід його рідного діда Іван Якович жив у бурхливу добу Руїни. Він був Чернігівським полковником (1669–71), наказним гетьманом, Переяславським полковником (1677–78, 1690–92). Узяв участь у Чигиринських, обох Кримських (1687 та 1689) походах, а також у поході під Азовом (1696) (ІІІ, 127–128).

Його син Федір Іванович (помер 1751), генеральний осавул, провів ще більш неспокійне, войовниче життя. Він узяв участь у Гилянському (1726), Кримських, Польських, Дербентському та ще одному Кримському (1735) походах. З 1741 р. й до своєї смерті посідав уряд генерального судді. У жовтні 1746 р. Федір Лисенко приєднався до делегації, «обраної від народу малоросійського», щоб поздоровити імператрицю Єлизавету Петрівну із шлюбом її племінника й великого князя, згодом імператора Петра ІІІ, з ангальт-цербстською принцесою, майбутньою імператрицею Катериною ІІ. До складу делегації входили генеральний обозний Яків Юхимович Лизогуб, бунчуковий товариш Василь Гудович і генеральний хорунжий, мемуарист Микола Ханенко. Їхні «вітання» розтяглись на кілька років. Цей час українські дипломати витратили на клопотання про відновлення в Україні гетьманства. Наслідком їхніх заходів 22 лютого 1750 року в Глухові відбулась церемонія обрання нового гетьмана – Кирила Розумовського [34].

Федорова сестра Агафія Іванівна вийшла за Данила Васильовича Забілу (бл. 1657 – не раніше 1748) – особу, на жаль, малоприємну, яка писала доноси – то на гетьмана Івана Мазепу, то на гетьмана Івана Скоропадського. Наслідком першого його засудили простісінько до страти, але помилували. Другий донос завів його до Архангельська (П, 80). Зрештою, виносити остаточний вердикт, перше ніж з’ясувався б зміст його писань, передчасно, адже оскаржував він не самостійника Мазепу, а ніби вірного на той час Петрового підніжка, і ми ще не знаємо, з яких позицій він його критикував і яких перемін сподівався осягти. Наприкінці 1720-х років, перебуваючи під той час у Москві, Данило Забіла подавав якусь записку про необхідність реформ у суспільному ладі України, але зміст цієї записки так само досі не відомий.

Наступне, четверте покоління Лисенків увійшло в смугу мирного, розміреного життя. Федір Лисенко мав шістнадцять душ дітей, які тяжіли більше до господарства. 1751 р. у родину увійшов такий визначний діяч, як генеральний писар, дійсний статський радник Василь Григорович Туманський (1723–1809), одружившися з Уляною Федорівною Лисенко (померла 1809). Їхній син Федір Васильович (+ 1805) став відомим письменником і перекладачем.

Онук Івана Лисенка і Федорів син, безпосередній прадід композитора Йосиф Федорович (№ 9) був бунчуковим товаришем і жив собі в куковицькому родинному гнізді. Одружився він з Марфою Іванівною Себастіанович, дочкою бунчукового товариша Івана Адріановича, учасника Гилянського походу і, відповідно, внучкою Прилуцького полкового писаря (1709–14) і судді (1714–18) Адріана (Андрія) Івановича Себастіановича (ІV, 584–585).

Сестра Йосифа Федоровича Катерина вийшла заміж за Данила Григоровича Стороженка, сина відомого Ічанського сотника, що перебував на цьому уряді понад чверть віку (1715–41), одержавши його від свого батька Андрія Івановича, що сотникував понад 15 років (1700–15), і передавши його, в свою чергу, своєму власному синові – Андрієві Григоровичу ще на 11 років (1741–53). Свекор, Григорій Андрійович у середині 1730-х років входив до комісії для перекладу й зводу книжок правних. У чернігівському музеї Тарновського зберігався, в копії, його портрет (ІV, 774–76).

Троє представників дальшого, п’ятого покоління Лисенків вирушили до Петербурга по науку. Ще п’ятирічного хлопчика, Йосифового сина Романа (діда Миколи Віталійовича) разом із його старшим братом Львом батько записав до імператорського сухопутного шляхетного кадетського корпусу. Щоправда, Роман Йосифович Лисенко великих чинів не осягнув, бо служив поручником (1794–1801). Услід за старшими братами наполегливий батько відправив перегодя до Петербурга ще одного свого сина – Захарія, щойно йому минуло шість років. Цей Захарій при відставці став капітаном.

Дідова сестра Надія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за городницького повітового суддю Якова Яковича Лизогуба (№ 32), правнука знатного військового товариша (1708), генерального бунчужного (1713–28), генерального обозного (з 1728 до смерті 1749), згаданого вище дипломата Якова Юхимовича Лизогуба (ІІІ, 101–102) і його дружини Феодори Іванівни Мирович, рідної сестри видатного мазепинця Федора Мировича (ІІІ, 548).

Друга сестра композиторового діда Агафія Йосипівна вийшла за прапорщика Романа Костянтиновича Лизогуба (№ 30), брата в других батька Якова Яковича Лизогуба, чоловіка Надії Йосипівни. Романів дід Семен Юхимович, молодший брат Якова Юхимовича, 1699 р. навчався в Києво-Могилянській академії, був значним (1707) і знатним (1709) військовим товаришем, згодом бунчуковим товаришем (1715–34; ІІІ, 102). Старший брат Якова та Семена Лизогубів Андрій Юхимович (1673–1737) був одружений з дочкою Стародубського полковника Прасковією Михайлівною Миклашевською.

Нарешті, композиторова сестра в третіх Ірина Іванівна Лисенко 1799 року вийшла заміж за колезького реєстратора Петра Михайловича Забілу (№ 52). Його прапрадід Михайло Тарасович (+ бл. 1740; № 12; П, 78–79) за наказного гетьмана Данила Апостола (1703) ходив у похід «під Печори». 1704 року з гетьманом Мазепою він був у поході в Польщі. Учасник Полтавського бою з боку Петра І. Ніжинський полковий суддя (1727–29), генеральний суддя (з 1729).

Накресливши мережу родиннних зв’язків композитора Миколи Лисенка, легко встановити його реальне родинне відношення з найвизначнішими діячами Гетьманщини. Якщо сестра його діда Агафія Йосипівна Лисенко вийшла заміж за Романа Костянтиновича Лизогуба, то, скажімо, прадід цього Лизогуба був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов’ю Петрівною. А дід Романа Костянтиновича був одружений з дочкою гетьмана Івана Скоропадського Іриною.

Якщо Агафія Іванівна Лисенко вийшла за Данила Васильовича Забілу, то син його кузена Іван Михайлович був одружений з онукою Павла Полуботка Уляною Андріївною. Сам Полуботок, у свою чергу, як відомо, був одружений з Євфимією Василівною Самойлович, племінницею гетьмана Івана Самойловича. Якщо сестра композиторового прадіда Катерина Федорівна Лисенко вийшла за Данила Григоровича Стороженка, то його рідний брат Степан був одружений з онукою гетьмана Апостола, рідною сестрою Св. Іоасафа Горленка Марфою Андріївною Горленко (ІV, 776). Нарешті, генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович, син Марії Степанівни Миклашевської, племінниці згаданої вище Прасковії Михайлівни Миклашевської, дружини Андрія Юхимовича, брата Семена Юхимовича, себто діда Романа Костянтиновича Лизогуба, який доводився чоловіком Агафії Йосипівні Лисенко, – одружився з дочкою гетьмана Кирила Розумовського Прасковією.

З цікавості наблизимося до часів самого Миколи Віталійовича і пізніших. Чоловік його сестри Софії Віталіївни Михайло Петрович Старицький був сином Петра Івановича Старицького, що доводився кузеном Кузьмі Миколайовичу Старицькому, одруженому з Вірою Павлівною Леонтович. Брат останньої Микола Павлович і меценат Василь Федорович Симиренко одружились із сестрами – Ольгою та Софією Альбранд. Син Миколи Павловича Леонтовича Костянтин Миколайович і ще один старогромадівець Яків Миколайович Шульгин, у свою чергу, одружились теж із сестрами Устимович – Марією та Любов’ю. Один із синів Любові Миколаївни Устимович, Олександр Шульгин, став міністром закордонних справ Української Держави [35], а другий, Володимир, загинув під Крутами. Яків Михайлович Шульгин, онук поета Остапа Рудиковського, мав сестру Віру, що вийшла заміж за Володимира Павловича Науменка.

Характерною особливістю державного апарату Гетьманщини було тісне родинне споріднення його членів, якого не знаходимо, скажімо, в Росії. Пояснювалося це в першу чергу меншим масштабом, меншою кількістю українського дворянства. Отож, аналіз родинних зв’язків Миколи Лисенка можна провадити як завгодно довго. У принципі можна довести його спорідненість із будь-яким урядовцем Гетьманщини – будь-яким полковником, будь-яким сотником, хорунжим, обозним, суддею чи бунчужним. Автор «Тараса Бульби» (1890) композитор Микола Лисенко – плоть від плоті і кров від крові цих людей. Він продовжує ту саму культурну традицію, органічно, ізсередини відтворюючи в музичному матеріалі особливості козацької, української ментальності. Культурна традиція через конкретних осіб з`єднувала українських гетьманів з героями Крут.

Жодної натяжки в цих висновках, думається, немає, адже реальним, свідомим носієм цієї традиції був рідний батько Миколи Віталійовича – полковник лейб-гвардії кірасирського полку Віталій Романович Лисенко. Племінниця композитора Людмила Старицька-Черняхівська в передмові до повісті «Діамантовий перстень» із замилуванням згадувала його довгі розповіді про минуле. Одне з його оповідань із життя полтавського поміщицтва лягло в основу самої повісті. Часами ж Віталій Лисенко переповідав історію свої безпосередніх предків:

«Людя, – казав він мені, – слухай і запам’ятай історію свого роду». Тоді починалось оповідання на тему: Авраам роди Ісаака, Ісаак роди Іакова і т. д. – історія Лисенків, Булюбашів, Луценків. З історії Булюбашів мені подобався тільки один епізод […]. Ще оповідання про Лисенка-Вовгурю, поплічника Богданового, мені надзвичайно подобались; решту – хто, коли, де і як з ким побрався – забула» [36].

Ясна річ, усі ці оповідання батько передав свого часу синові, Миколі Віталійовичу Лисенку.

Звертає на себе увагу, що згадані вище Симиренки – Шульгини – Науменки, не належачи, як Лисенко, до родовитого українського дворянства старшинського походження, все ж таки, завдяки сприятливим для них обставинам, значно поширили коло української еліти, продовжуючи ту саму культурну традицію. Подібна тенденція простежується і в письменстві.

Примітки

34. Докладніше див.: Білокінь С. Григорій Любисток // Родовід. – Ч. 6. – К., 1993. – С. 12–15.

35. Оглоблин Ол. Предки Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина. – Париж; Мюнхен, 1969. – С. 67–73 (= ЗНТШ, том 186);

Шульгин Олександр Якович (1889—1960). Уривки із спогадів: Родина Леонтовичів на Полтавщині. Останній козак на Полтавщині – Микола Устимович // Там само. – С. 211-218.

36. Старицька–Черняхівська Л. Спогади про М. В. Лисенка // М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К.: Муз. Україна, 1968. – С. 297–298.