Висновки

Сергій Білокінь

Результати цього зіставлення приголомшують. По-перше, впадає в око стійка тенденція літературознавців прибіднюватися. Поміщика охоче назвуть дрібним, небагатим, навіть якщо це (як-от у випадку з Гоголем) неправда. У кількох випадках біографічних відомостей не маємо взагалі (К. Пузина, К. Тополя). Але й так із духовного стану вийшло тільки десятеро письменників, а з дворян – 30, навіть якщо не рахувати пропущених у єфремовському каноні П. Білецького-Носенка, М. Максимовича, В. Забіли та О. Корсуна. Декілька гербових дворян: крім М. Максимовича й В. Забіли, це О. Стороженко, О. Кониський, Д. Маркович і Леся Українка.

З сердечним болем міркував про долю українського дворянства Василь Горленко. У листі від 11 листопада 1899 року до Миколи Стороженка він писав:

«Ви багато де в чому маєте рацію в погляді на «вимираючих», але лихо те, що, коли пишеш, не можеш звільнитися від спогадів про добрих, найкращих з них, про жертви, а я – о Боже мій! – знав таких добрих. Більшість, безперечно, … просто наволоч, але ті, ті! […] Ви не маєте рації лише в одному: гинуть майже завжди найкращі, а гірші лишаються…» [97].

На еміґрації, уже по війні в обороні покривдженого дворянства, крім Олександра Оглоблина, ставав і Омелян Пріцак. Зосередившись на меценатській діяльності дворянства, він дав загальнішу формулу, що знаходить тепер цілковите підтвердження: «Наше відродження у XIX ст. було б неможливе, якщо б наші вищі верстви, старі і нові, були в дійсності цілковито денаціоналізованими «відродками» [98].

Більше того. Не може не зворушити, що галичанин, народженець Самбірщини, професор Пріцак зронив блискуче спостереження: «Українське відродження почалося на території колишньої Гетьманщини» [99]. Це достеменно так. Бо якщо священик не завжди вільний вибирати місце свого служіння, особливо після училища, семінарії чи академії, – поміщик народжується звичайно в батьківськім маєтку і під батьківською стріхою – селянин. Отож, якщо, зважаючи на меншу значущість місця народження вихідців із духовного стану, переглянути той самий єфремовський список, ми побачимо, що літературні діячі ХІХ ст. походять великою мірою з Полтавщини, менше з Чернігівщини й Харківщини. Вони, отже, – прямі нащадки Гетьманщини. Коли війни пригасли, і дворяни перейшли до мирного життя, головною їхньою справою стало відродження національної культури. І в цьому теж полягає історична місія української державності ХVІІ–ХVІІІ ст., що була результатом спільних зусиль усіх станів суспільності, в першу чергу дворянства.

Бо хоча українська шляхта існувала ще на Правобережжі і в Галичині [100], лівобічне дворянство – особливе. Воно було аванґардним класом державності XVII–XVIII ст. і основою культурно-національного відродження XIX ст.

На жаль, згасання окремих родів являє собою, зрештою, природний процес, тим більше, що немайнова спадковість у нашому суспільстві визначається лише по чоловічій лінії. Але приступний нам аналіз сучасного становища дворянської традиції показує, що за роки большевицького панування кілька хвиль державного терору, а також еміґрація 1919–21 років, цей процес різко підстібнули. З життя вилучено десятки більш чи менш потужних родів, так що тепер немає навіть носіїв їхніх прізвищ, людей нехай би навіть іншого, не дворянського походження.

Зіставлення списків дворян з репертуаром прізвищ може здатись доволі екстраваґантним, але як прийом у генеалогічній літературі припускається. Міркуючи про прогалини в архівно-документальному матеріалі, Ол. Оглоблин відзначав:

«Отож, переглядаючи матеріяли деяких ревізій Слобожанщини першої половини ХVІІІ ст. й зіставляючи їх з аналоґічними матеріялами з Правобережної України того (й пізнішого) часу, на підставі, з одного боку, топоніміки, а з другого боку, деяких іменнів (прізвищ) людности, пов’язаних з однойменними поселенцями, можна було реконструювати, з більшою чи меншою певністю, відповідні колонізаційні рухи й навіть подекуди локалізувати або й датувати їх» [101].

Як різко впала за большевиків роль дворянства в інтелектуальному житті України, видно з простих зіставлень. Друге видання довідника «Хто є хто в українській політиці» (1995) фіксує разом понад 1300 осіб. З них дворянські прізвища мають лише 32 душі – М. Борсук, В. Брюховецький, О. Вербицький, О. Голуб, В. Гусаковський, І. Деркач, І. та М. Дорошенки, А. Зарудний, Б. Іваненко, І. Кандиба, М. Коробко, Ю. Кочубей, Б., В., В. та Ю. Кравченки, А. Левченко, А., В. та О. Лисенки, П. Мовчан, Є. Новицький, С. Рашевський, Ю. Сахно, П. Тарновський, В. та О. Тризни, М. та Ю. Уманці, В. Черняк та М. Яворський [102]. Вони складають тільки 2,46 % від загальної кількості політиків.

Ще гірша справа з письменниками. В останньому, найповнішому довіднику пореволюційних письменників вміщено 1743 біобібліографічні статті. Носіїв дворянських прізвищ серед них 40. Це М. та О. Білецькі, Д. Бобир, В. Брюховецький, В. Виговський, В. Войцехович, Гр. Донець, І. та Я. Дорошенки, Н. Забіла, М. Зарудний, В. та І. Іваненки, Л. Кир’яков, Ю. Корецький, Ю. Кочубей, А., Є., І. та У. Кравченки, А. Красовський, В. Кулаковський, В. Лагода, М. Левченко, А., В., В. та Ю. Лисенки, Ж. Максимович, П. Мовчан, Б. Мозолевський, І. Немирович, Ол. Новицький, В. Петровський, Н. Романович, Л. Рубан, І. Савич, М. та М. Тарновські, М. Турківський [103]. Вони складають, отже, ще менше, – 2,29 % від загальної кількості письменників.

Якою мірою втрачено уявлення про колишню повноту соціальної структури українства, свідчить хоча б «Щедрівка для бабусі Ганнусі» Миколи Сома:

Прохукаю шибку: побачу замети

І тінь од вікна до сусідських воріт…

Хіба ж не усі українські поети

У хаті злиденній з’явились на світ? [104]

Люди, що народились за большевиків і за них дістали освіту, вже не знають про саме існування цілих класів, і то класів провідних.

Та найменший відсоток дворянських прізвищ (1,89) серед вчених. Словник викладачів вузів УРСР (1968) містить 1644 довідки. Дворянські прізвища має лише 31 особа – Б. Безбородько, А., В. та П. Білецькі, А. та С. Голуби, В. Деркач, А. та М. Зеленські, І. Іваненко, О. Кованько, Г. Кодинець, М. Кравченко, І. Красовський, П. Лазаревич, М. Левченко, В. Леонтович, В. та М. Лисенки, І. та М. Лисиці, Є. Маковська, М. та Я. Максимовичі, В. Огієвський, В. Палій, А. Самойлович, А. Селецький, М. Черняк, М. Яворський, Т. Якимович [105]. Тим часом треба взяти до уваги, що дехто з названих осіб не лише не дворянин, але навіть і не українець. Це передусім Веніамін Якович Білецький та Самуїл Йосипович Голуб (в цьому слабке місце самого методу).

Характерно, що в реєстрі членів Київського дворянського зібрання (1993, 86 імен) нащадків української козацької старшини тільки двоє. Це Леонід Кузьминський та Інна Федущак (Юркевич) [106]. І це прямий результат того сатанинського експерименту, який поставили над Україною большевики.

Примітки

97. Україна. – Париж, 1952. – 3б. 8. – С. 660–661. Перша купюра – пропуск в ориґіналі.

98. Пріцак Омелян. У століття народин М. Грушевського // Листи до приятелів. – Ч. 157–158–159. – Нью-Йорк, 1966. – Кн. 5–6–7. – С. 11

99. Там само.

100. Чернецький Євген Анатолійович. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII – початок ХХ ст.): Джерела, структура стану, роди. Біла Церква: Видавець Ол.Пшонківський, 2007. 176 с.

101. Оглоблин Ол. Українська генеалогія. – С. 340.

102. Хто є хто в українській політиці. Вип. 2. – К., 1995.

103. Письменники Радянської України, 1917–1987: Біобібліогр. довідник. – К.: Рад. письменник, 1988.

104. Дніпро. 1991. № 1. С. 3.

105. Учені вузів Української РСР. – [К.:] Вид-во Київськ. ун-ту,1968.

106. Киевское дворянское собрание. Научно-общественный бюллетень. – 1993. – Апрель. – № 1. – С. 6, 4.

Опубліковано: Генеза. 1996. Кн. 1 (4). С. 132 – 148.