Навчання в університеті

Сергій Білокінь

З ненаписаною, отож незахищеною дисертацією, нереалізованою за тих умов книжкою – вся держава, здавалось, була проти мене, й це розтяглось на багато років – я заходився розробляти середовище, Нарбутів контекст. Це були три головні теми: історик мистецтв Федір Ернст, генеалог Вадим Модзалевський і Українська державна Академія мистецтв. Ернстова дружина після табору лишалась у Сибіру і там, у Маріїнську, у серпні 1969 року померла. Вона надіслала мені чудові спогади, досі повністю не опубліковані. У першої дружини Модзалевського Олександри Лаврентієвни Гайової, крім невеличкого нарбутівського оригіналу (силуетний портрет кузена – Махновича), у шкатулці з нитками я виявив дві фотографії Вадима Львовича. Він був у військовій формі, за большевиків на імперській провінції це було небезпечно, тож Олександра Лаврентьївна вирізала собі на згадку тільки його голову. Моя збірка експонувалась на персональній Нарбутовій виставці наприкінці 1981 року в Музеї українського мистецтва, на відкриття якої я не зміг прийти (це були найчорніші дні мого життя), надіславши тільки телеграму.

У студентські роки я захоплювався японістом і синологом академіком Н.І.Конрадом. Від того часу маю два його листи. Я захоплювався його листуванням з Арнольдом Тойнбі в „Новом мире” та працею „Запад и Восток”, примірник якої кілька років лежав у львівській книгарні за пам’ятником Міцкевичеві, аж поки я його там не виявив.

Огляд життя й творчості Ернста (три аркуші) після редпідготовки (лишилась, мабуть, шоста частина – піваркуша) мав вийти в третій книжці “Київської старовини”, але Іван Курас перший том зарубав, і моя робота не вийшла досі, а тепер глибоко застаріла. Зараз прописую цю тему заново. Я написав огляд архіву Модзалевського, якого зарубали у збірнику рукописного відділу. Точніше сказати, були такі зауваження, що я волів статтю забрати з видавництва. Тут виявилась свобода по-совєцьки: „Та ж я можу забрати?” – „Можете”. Щоб не пропадало добро, надіслав свій начерк Сашкові Коваленку, коли Сарбей затвердив йому Модзалевського як дисертаційну тему. Він тактовно узяв інший – вужчий зріз – Модзалевський як археограф. Так ми заприятелювали – зараз ми з ним в одній вченій раді (не в Інституті історії, звичайно). Про Модзалевського я все-таки опублікував кілька робіт [36]. Коли Тамара Львівна Ернст померла, від її подруги я несподівано одержав пакет з фотографіями Федора Людвіговича і його друзів – архівіста Віктора Романовського, з яким я теж листувався [37], та історика Василя Базилевича.

У зв’язку з Нарбутом і Академією мистецтв, як я вже казав, я познайомився з Наталею Павлівною Кричевською й Марією Володимирівною Трубецькою. Ходив записувати їхні спогади буквально день у день. Треба сказати, що Кричевські й бойчукісти були страшні антагоністи, зараз тільки дивно й страшно, які тільки звинувачення між ними – особливо проти Бойчука – тоді не висувались! Мені було гірко чути, коли незадовго до смерті, у приміщенні Центральної Ради Данило Нарбут повторив (як син, отже дуже авторитетно) відому давню версію про отруєння його батька. У великому залі він голосно сказав тоді, що винний у його смерті Бойчук. А коли Георгій Іванович помер (23 травня 1920 року), Данило Георгійович мав лише чотири роки і фізично не міг нічого знати, а той лист його батька до його матері, що я привіз із Черкас, де все сказано, він теж уперше прочитав лише в мене на Паньківській. Отож я розпитував усіх можливих свідків, звіряв усі можливі джерела, тож тепер, коли в Україні зацікавлених осіб не стало, можу розповісти те, що знаю. Тоді магнітофони ще не були у вжитку, стенографувати я теж не вмів і не вмію досі, але я мав чудову пам’ять. Все лежало в мене у голові у відповідних шухлядах, причому всіма деталями я легко оперував, і так тривало багато років. Втім, я ще не набув цехових професійних навичок, не вмів до ладу записати, і тепер, натрапивши на записи розповідей дружини Федора Кричевського, бачу, що останні сторінки залишились нерозшифровані, і нині я не розумію навіть сенсу записаного, і це вже пропало, хіба що зустрінусь на цьому світі з Мар’яною Федорівною, і вона мені розтлумачить. На жаль, надто далеко вона заїхала, як писав Микола Зеров Аллі Аполлонівні Цівчинській.

Склалось так, що я надто рано засвітився. Почалось із збирання марок. Центральною темою для мене з часом стала, природно, укріїніка, але окремий кляссер складали Мадагаскар, Сен-П’єр і Мікелон, Тімор, Бельґійське Конґо і таке інше – тодішня класика і те, що стало класикою з часом. Наприклад, у середовищі філателістів мого віку марки Іфні називали трохи інакше, що було доволі легковажно. Але на початку 1963 року на ґрунті філателії в Політехнікумі зв’язку я познайомився з Ерастом Біняшевським. Придбав у нього серію квартблоків Івасюкової серії УНР без першої марки з тризубом (1 гривня) і останньої – з вітряками (200 гривень). Доповнив цю серію щойно в дев’яностих роках в Америці, – ці два квартблоки з колосальним трудом, розбивши, мабуть, чийсь комплект, дістав для мене й подарував п.Борис Фесак. Невдовзі Біняшевський уже оповідав мені всілякі байки, наприклад, таке. Коли Ярослав Стецько переконався, що його дружина – аґент КҐБ, він її застрелив, і так далі. Мені було 15 років, і я слухав цей фольклор, розвісивши вуха. Читав йому свої тодішні екстремістські вірші, і він раптом зажадав, щоб я надрукував їх на машинці у чотирьох примірниках, на кожному примірнику розписався й дав йому. Міркую собі тепер про це – навіщо йому було стільки? Для якої такої колекції?

Щоб слухати його оповідань, я заходив до його гуртожитку на Бульварно-Кудрявській. Дату однієї такої зустрічі можу назвати: „Голос Америки” повідомив, що помер Володимир Дорошенко, отже це було зразу після 25 серпня 1963 року. Іншого разу по радіо я вперше в житті слухав Соломію Крушельницьку. Пересилали „Де ти йдеш, де ти поїдеш”. Ефір глухо хрипів, поруч когось глушили, а над горами й долинами України линув її неповторний голос. Ніколи більше такого потужного враження не виникало. Нехай мені вибачать Кочури, – навіть коли вийшли їхні чудові диски.

Прикрасою його кімнати був сеґмент метрової декоративної миски з головою козака Мамая, що призначався для оздоблення ресторану в готелі „Дніпро”. Чи можливо вмонтувати у стіні миску, коли в композиції не стало голови? Не розумію, навіщо Ераст (Алла казала: Беня) це зробив, не розумію, адже миска, яку він зіпсував, була б ідейно центральна?

А ще іншого разу ми розмовляли, як звичайно, записочками. Ераст розривав мою писанину, але ж не палив і не викидав, а міцно тримав у кулаці годину чи там скільки, поки я не пішов! А мені ж було лише 15 років, і він не соромився того, що робив! Невже потім викладав з подертих клаптиків цілість, щоб комусь пред’явити? Втім, мої арґументи небездоганні. Як казала одна старушка, „думайте у кращий бік”. Можливо, клаптики, як я пішов, загинули, і я проти безневинного чоловіка грішу. Так чи так, але тиражування моїх віршів і їхня авторизація лишається фактом. І фактом лишається „убивство” Слави Стецько, з якою я потім познайомився у Мюнхені. І як „у кращий бік” подумати про Мамая?

Уже в грудні 1963 року я читав вірші на вечорі в Клубі творчої молоді. Мене зворушливо підтримувала в ті роки й лобіювала Алла. Той вечір відбувся не в 13-й кімнаті, де виставка С.Отрощенка чи розповідь Коротича про його поїздку до Польщі, а у фойє. Вела його Михайлина Коцюбинська, Алла підвела мене до неї, і так я потрапив до програми. Виступали також Микола Холодний і вже наприкінці, підсумовуючи прослухане, – Сверстюк. За багато років один чоловік пригадав мені тему мого твору („трьохсотрічні дуби”), і це мене тоді зворушило.

У мене відклалось кілька Аллиних книжечок, наприклад:

Концевич Євген. Дві криниці. К.: Молодь, 1964.

„Наші[й] мужній Аллі Горській з захопленням і повагою Женько. 2.ІХ.1965”.

Уже за незалежності я надрукував спогади про Аллу Горську й Івана Світличного. Про голодомор і пожежі Публічної бібліотеки. Про масовий терор і терор індивідуальний. Про грабування українських музеїв… Але все це заклали в мене ті, хто виховав мене й формував, хто вірив у мене і чию підтримку я постійно відчуваю в найчорніші свої дні.

Неважко зрозуміти, чому під час розподілу завідуючий кафедрою історії України Павло Лавров (1903-1973) [38] не прийшов на вчену раду. Цей момент, коли мене до аспірантури не рекомендували, був у моєму житті поворотним. Починав я добре, навіть зовсім добре, отож прагнув і надалі займатися наукою і тільки нею. Але ГБ думало інакше. На розподілі декан (1957-73) Порфирій Макарович Овчаренко [39] визначив мені викладання в сільській школі. Хтось казав, як відповідально опинитись біля джерела: наступив ногою – і річки немає. Цікаво, на що вони розраховували, – виходить, я мав їхати туди сам, навіть без конвою?

Страшні часи. Зараз аж дивно, куди мене занесло. Гортаю історію історичного факультету, статті про професорів. Викривлена перспектива, фальшиві пріоритети. Ось 1960 року людина (під час війни – льотчик) захищає кандидатську «Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор патриотических трудовых подвигов комсомола Украины в угольной промышленности Донбасса в период между ХХ и ХХ съездами КПСС». Людина стає кандидатом, потім – доктором наук, професором, завідувачем кафедри. Який статус, яке жалування! Не порахувати пільг і всіляких благодіянь, які щедро на нього проллялися. Цей чоловік мав вісім медалей, починаючи, правда, з «За отвагу». Але де його совість? Невже й наодинці з собою він вважав себе за вченого? А в мої часи такі люди, умовно кажучи, ставали за ті самі – історичного факультету! – катедри, з яких читали лекції Володимир Антонович, Федір Міщенко, Володимир Іконников. І його писанину вважали актуальною, «великим внеском», на який треба орієнтуватись. Добре, я своєчасно збагнув (мені допомогли в цьому Петро Голобуцький і його друзі – історики й затяті бібліофіли), що, крім диплома, в університеті нічого не одержу, тож відразу почав надолужувати самоосвітою.

А в нас на кафедрі була толкова дівчина Галя Дощина. Скільки добра могла б вона зробити, якби її не зупинили! Вона спеціалізувалась з історії України. З її іменем у моїй уяві зв’язуються ненаписані статті, невидані монографії. Коли за безвалютним обміном ми поїхали на місяць до Польщі (а вони, теж на місяць, до нас), там занурились у бібліотеку. Після обіду вона кудись поспішає.

- Куди ти йдеш?

- Читати Донцова.

І це був 1969-й рік.

Ясна річ, що в нашій групі хтось стукав. Я навіть здогадуюсь, хто. Колега позичив у мене конспект лекцій з історії України, потім сказав, що у нього вкрали. Перейшовши у вільне плавання, почав робити швидку кар’єру. Симпатичний такий, україномовний.

Я особливо шкодую за лекціями Андрія Оврамовича Вовка. Він як ніхто розкривав перед нами зміст спецфондівських видань. Це вже тепер я маю перевидання „Заміток і матеріялів” Павла Христюка з бібліотеки Бориса Мартоса (від покійної Софії Темницької). Але ще студентом ми знали і ім’я Христюкове, і щo він написав. Сам Андрій Оврамович займався аграрним питанням за часів Центральної Ради. Джерела знав досконало. Казали, що в усіх справах з цієї теми є його підпис. Але він мав недоброзичливого конкурента – Рубача. Ясна річ, – ходу йому не було.

Ґрунтовні й чесні лекції читав Микола Порфирович Рудько. Він займався шістдесятими роками, помер зненацька після грипу. 1973 року з „Вісника Київського університету” (Серія історії. № 15) зняли дві статті – мою „До історії вищої художньої освіти на Україні” і Рудькову про Федора Вовка. Єдиний раз у житті коштом наруги над текстом я свою статтю відстояв. Все-таки вона вперше в СРСР трактувала про Українську державну Академію мистецтв, засновану за Центральної ради й ректором якої був Нарбут. А що Рудько помер, його статті не порятував ніхто.

Тим часом спливають нові й нові обличчя. Був у нас гарний викладач Т., мав за 60 років. Доктор-професор. У нього були голубі очі і така в очах туга!.. Скільки пригадую, я йому особисто симпатизував. У ті часи найодвертіше розмовляла зі мною Раїса Петрівна Іванова (Іванченко) і її чоловік Жорж (він згорів буквально за кілька місяців від розсіяного склерозу). Так от, саме Георгій Тихонович розповів мені, що цей наш викладач перед війною десятки людей посадив. А, здається, Косарик розповів про „заслуженого” журналіста Б-ого в товстелезних окулярах, який симпатизував мені. Він був син репресованого священика (із його справи я тепер довідався, що там аґентом був благочинний). Так цей майбутній (тоді) журналіст, зустрічаючись із приятелем, змагався з ним: „Ти скільки заклав? А я от стільки!” Історії університету це начебто й не стосується, хоча…

Все-таки жодного дня я не перебував у партії. У нас було все чітко. Захист дисертації, вступ до партії я розумів, і небезпідставно, як колаборацію. Принаймні і те, й друге директори наукових інституцій узгоджували зі своїми кураторами з контори. Крім іноземців, які до такого ставились більш ніж поблажливо, у нас це знали всі, а рішення кожен приймав сам за себе.

24 лютого 1958 року, коли мені було десять років, а Танюкові двадцять, він записав у щоденнику: „[…] сьогодні я вперше в такій мірі відчув, що «мічений»” [40]. Його луцький начальник Віктор Мусієнко, що клопотався за нього, запитав:

– Чому ж ви не сказали, що були на окупованій території?

– Та половина ж театру була – і ніхто, зрештою, не питав!

– Так, але ви були в Німеччині!

„Це прозвучало так, – розповідав Танюк, – ніби я приховав, що знайомий із самим Гітлером… З подальшого стало зрозуміло, що друга причина – „родичка за кордоном” (Марі)” [41].

Тепер у своєму „Масовому терорі” я читаю: „У черговий раз один з народних депутатів [Степан Хмара] – уже четвертий – звертається до начальника СБУ (з 3 липня 1995 року) В.І.Радченка з проханням полегшити доступ до Державного архіву СБУ провідному науковому співробітновикові Інституту історії України НАН України ім’ярек. Радченко реаґує, хоч його про це не питають, що він ім’ярека не любить (sic) […]” (С. 84). І ще не читавши Танюка, я міркував достеменно те саме. Багато років я не міг здати собі справу, ну, чому ж мені ніколи в житті не було дороги, що я їм завинив? А потім, перечитуючи на Різдво славетного Гоголя, побачив, що й коваль Вакула „черту был противнее проповедей отца Кондрата». Тоді нове питанння виникло, – а це ж чому?! Що мій дід помер у їхній тюрмі, що мені була осоружна їхня партія? Адже в загальних рисах я все чудово розумів.

Коли Івана Дзюбу після його страшного покаяння випустили з тюрми, і я вперше – як завжди перед тим – зустрівся з ним у бібліотеці, я сказав йому, що начальство до нього несправедливе, бо його „Інтернаціоналізм” дає ще адаптовану й зовсім полегшену оцінку совєцького періоду. Адже насправді було набагато страшніше, і дехто дозволяв собі формулювання радикальніші.

Можливо, й вони розуміли, що я це знаю, і тільки не мали путящої зачіпки і мною злегковажили?

А я мав завжди єдину мрію – стати українським вченим. А такого, звичайно, не вибачали.

Примітки

36. Белоконь С. Генеалогические материалы в архиве В.Л.Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 266-273; Його ж. Матеріали в історії мистецтва в архіві В.Л.Модзалевського: (Етюди з мистецтвознавчого джерелознавства) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К.: Наукова думка, 1992. С. 186-210 (= Укр. археогр. збірник. Том. 4); Його ж. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249.

37. Білокінь С. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський, 1890-1971 // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали третьої науково-практичної конференції (16 квітня 2004 р.). Глухів, 2004. С. 129-145.

38. З жовтня 1939 року до липня 1941-го був деканом історичного факультету. Перед війною Микола Лукаш, тоді ще студент, написав еміграму:

На Лаврова

Що є з історією спільне

В цього кургузого типка?

Хіба лиш око божевільне,

Як у Івана, у царка,

Що заколов свого синка.

(Лукаш Мик. Шпигачки. К.: Ярославів Вал, 2003. Післямова: Череватенко Л. С. 14).

З 1947-го року Лавров завідував кафедрою історії УРСР. 1957 року захистив докторську дисертацію „Робітничий рух на Україні в роки нового революційного піднесення (1910-14)”.

39. Овчаренко Порфирій Макарович (21 листопада 1902 – 1 лютого 1982). Брав участь в обороні Києва 1941 року, перебував у винищувальному батальйоні. Декан історичного факультету КДУ з 1952. Року 1955 захистив кандидатську дисертацію „Більшовицьке підпілля в Києві в 1941-1944 рр.” На пенсію вийшов року 1973. Покінчив життя самогубством – застрелився з мисливської рушниці. Див. про нього: Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 264.

40. Танюк Лесь. Слово, театр, життя: Вибране. Том ІІІ: Життя. К., 2003. С. 395.

41. Там само.