Українська еміграція у моїй колекції

Сергій Білокінь

Мені пощастило знатися з обома людьми, що пройшли через процес «Спілки визволення України» і добули до моїх часів. Це Борис Федорович Матушевський і Всеволод Михайлович Ґанцов. Борис Федорович заповів мені свій родинний архів і почав його передавати (перші чотири теки листування). Коли він помер, я подбав, щоб не розбити цілість. Цей комплекс почав щойно публікуватися – листи Ол.Лотоцького. Цього року я передав до друку монографію Федора Павловича М-го про Шевченка, що призначалась до першої української енциклопедії «Украинский народ в прошлом и настоящем».

Із арештованих у справі «СВУ» я знав іще Юрія Львовича Юркевича, якого на процес не випустили. Щось у ньому режисерам не підійшло, і він просто відбув визначений табірний строк. На жаль, навчений підсовєцьким життям, він – звільнившися – знищував ті листи, які одержував. Але передав мені свої спогади, які тепер з іншого примірника його дочка у Москві нещодавно розтиражувала, – на жаль, без коментарів. Але перша людина, причетна до «СВУ», з якою я був знайомий, була директорка Музею діячів Євгенія Яківна Рудинська. Її музей існував свого часу в Лаврі (на той час – «Всеукраїнський музейний городок»). Перебуваючи в епіцентрі українського культурного життя (досить сказати, що їй довелось організувати виставки пам»яті Миколи Лисенка й Нечуя-Левицького, на які стягнула безліч меморабілів), вона проходила через процес як свідок. На жаль, я був іще зовсім молодий і зелений, і розпитав її зовсім мало. Зі свого боку, і вона винесла з життя якийсь негативний досвід. Не знаю, чи зберігала вона листи, чи нищила їх, як це робив Юркевич (це побачить той, хто працюватиме з архівом Рудинських), але вона спогадів своїх не написала, хоч я її й безнастанно намовляв це зробити, як чіплявся зі спогадами до всіх підряд.

Мені хотілось познайомитись із київським педагогом Леонідом Петровичем Кругліковим-Гречаним. Він мешкав у Нестерівському провулку, 7, пом. 1, але я спізнився. Потім хтось сказав, що наскочив на його папери уже на смітнику. Принаймні якусь частину матеріалів хтось врятував.

1990 року я вперше виїхав на Захід. Тричі був у Німеччині, сім разів – у США, двічі – в Канаді. Тут я говорю про це дуже побіжно, оскільки режим моїх турне за кордоном бував завжди високо продуктивний. Він остільки відрізнявся від тутешнього (мінімум біганини, зате максимум ефективності), що я, наприклад, міг ретельно провадити щоденники. Кожна моя поїздка, особливо останні, дуже докладно документовані, – я прагнув занотувати кожну прикметну зустріч, кожну розмову, але це окреме завдання.

На початках незалежності митники ще не придумали якихось обмежень, тому із цих турне я щоразу привозив валізи й коробки книжок і зіраксів. Як правило, культурна спадщина рухалась у протилежному напрямку, з України вивозилось усе – від колекції старовинної меблі до найкоштовнішої збірки українських екслібрисів. За моїми підрахунками, я привіз близько 50 погонних метрів систематично дібраних книжок і журналів, десяток газетних підшивок. Ще кілька підшивок пропонував мені забрати під Мюнхеном Олекса Вінтоняк. Він попереджав, що триматиме їх ще з півроку, але тоді в мене не склалось із транспортом. Марія Гарасовська у Чікаґо хотіла передати до України свої великі картини. Для якогось провінційного музею я перевіз дві коробки матеріалів Юрія Шумовського. На прохання Катерини Кричевської-Росандич перевіз для трьох музеїв речі її батька Василя Васильовича. Олег Білорус, з яким ми були разом у делегації 1990 року, запропонував, щоб я попрацював у посольстві півроку як аташе. Точніше сказати, запропонував у розмові я і навіть заповнив йому листок для обліку кадрів, але в київському міністерстві, як тепер розумію, існувала своя черга. Там в екстазі пищали „До Америки!..” чиїсь синки й дочечки, – хто б міг із ними тягатися, коли там стільки молодечої енергії!

Мандруючи світами, я бачив по людях часом речі незвичайні. Розкішну мовознавчу збірку в Шевельова, продану за кілька років до Японії. Добру, хоч і невелику добірку німецьких видань в Олекси Ізарського. Систематично підібрані книгозбірні у Григорія Костюка, Петра Одарченка, Марка Антоновича. Чимало довоєнних раритетів мала від батька Оксана Соловей у Міннеаполісі. Цікаві книжки на марґінесі своєї фантастичної колекції грамофонних платівок зібрав Степан Максим’юк під Вашінґтоном. Я бачив переповнені книжками „пивниці” українських еміґрантів – подружжя Івана й Надії Холявок, Ігоря та Наталки Зубенків у Мюнхені, Юрія та Дарки Даревичів, пані Ярослави Зорич у Торонто, Богдана Рубчака, Дмитра та Євстахії Штогринів в Іллінойсі, Володимира й Тамари Гординських, Ігоря та Марії Гурин біля Нью-Йорка. Досі з захопленням згадую альбом фотографій петлюрівської еміґрації, старі паризькі видання та повний комплект добре оправлених „Нових днів” у Торонто.

Альбом ориґіналів роттердамських світлин убитого Коновальця й комплект паризької польської „Kultury” беріг друг Ол. Ольжича Олег Лащенко. Він сам приготував коротку чернетку свого некролога, і мені випало його написати [68]. Як і Марко Антонович, пан Олег листувався з ворогом Драгоманова культурологом Михайлом Мухином (1894-1972). Лащенко привіз мені пачку його листів до УВАН’у, але я просив їх прокоментувати, бо коло них лишалось іще багато роботи, і їхня доля мені не відома. Комплект „Kultury” опинився у київській бібліотеці Ольжича.

Чималу картотеку українських видань зібрав співробітник Бібліотеки Конґресу Надраґа, – я бачив її у модерній греко-католицькій церкві у Вашінґтоні в розпорядженні Юрка Добчанського. Великі збірки екслібрисів мали Микола та Ольга Кузьмовичі (передана до львівського Національного музею) і має Ігор Гриневич. Але я не бачив, щоб хтось так гарно оправив свої книжки, як пан Паславський у Чікаґо. Зрештою, я не передбачав, що мені доведеться сказати слово про еміґраційні бібліотеки, тому мої враження зовсім випадкові.

На жаль, українські еміґранти свого Рене Ґерра, що успадкував російську еміґраційну літературу першої хвилі, ніколи не мали, а Фекула колекціонував здебільшого россіку. Шкодую, що в перших своїх поїздках я не збирав рукописів. Зате книжки йшли мені до рук охоче. Співробітники Струкової «The Encyclopedia of Ucraine» (1984-93), передусім Роман Сенькусь, без скрупулів консультувались у Петра Кравчука. Я теж побував у нього двічі, й він легко подарував мені такий винятковий раритет, як „Українська іміграція в Сполучених Державах” М.Настасівського (Ню-Йорк, 1934). З первісного накладу 5 тисяч примірників лишились одиниці.

Кравчук мене десь зустрів і дорогою показав, у котрому будинку мешкав редактор журналу «Нові дні» Мар’ян Дальній, але несподівано підкинув службову довідку: «Справжнє прізвище Ґорґота». Потім я згадав цей епізод, коли був у гостях у пані Лялі Садовської, сказав їй, що бачився з Кравчуком, а вона прореаґувала, ніби її вдарено. Не диво: її батько помер по війні у Лук’янівській в’язниці.

Нас везли звідкись кудись, і Роман Федорів оповів, як приїхав до Америки давніше й потрапивши до кола т. зв. прогресивної еміґрації запитав, що таке українська еміґрація. «Прогресивні» діячі пояснили йому, що це вони і є. Звісно, існує десь іще й купка націоналістів, але то дрібниця. На згадку тодішніх зустрічей йому лишилась колода карт з голими дівчатами, яка дуже розчарувала дружину, мовляв, він стільки років змарнував.

Тепер були цікаві люди – Богдан Рубчак, Даревичі, Світлана Кузьменко. Еміґрація виявилась багато ширшою й цікавішою. З України на збори «Слова» приїхав ще й Вінграновський. Усі хотіли почути від нього пророче слово, але він не приготувався, знітився й зрештою заспокоїв присутніх, мовляв, «Завтра». Читав геніальні вірші людям, які багато десятиріч української вимови й не чули. Кравчук опинився за тим самим столом, що й я, й хотів зіграти роль аби не причетної до нашої групи особи. Уявляю, як було йому гірко бачити, що «гостям з України» він виявився попросту не цікавий. Поети й публіцисти раділи своїй першій зустрічі. Розумію тепер, як би охоче кадрова совєцька аґентура приїжджим допомагала.

Навпаки, мене відразу вразило, як недоброзичливо виглядали деякі інші. Дочка Михалевича явно України не любила. Ірина Железняк пояснила мені потім її нелюбов: ми повернемось додому, а вона ні, тож вона заздрила нам і тому нас не любила. Весело відгукувався про Чорнобиль священик із Боффало, якого потім брав із собою до України Мстислав. А ще, коли я намагався провадити «research», хтось активно перешкоджав. Я закликав створити дослідницький інститут з історії Церкви, а тамтешні ентузіасти, що завжди вискакували наперед і тільки про Українську церкву й говорили, раптом виступили з активним і однозначним запереченням. Бувало, дехто навіть тероризував, вважаючи, що їх ще не розшифровано. Розуміється, це був секрет Полішинеля.

У нью-йоркському УВАН я підібрав увесь іхній репертуар, причому монографію Ол.Повстенка про Софію Київську – з обома суперами. В НТШ, крім аналогічної збірки, я зібрав також коробку їхніх видань для Дзюби (ми їхали тоді в одній делегації – Гунчаковій, що вирушила до Ратгерського університету, а опинилась і в Ілінойському, і в Бавнд-Бруку у владики Мстислава).

Я завжди возив із собою окремі списки періодики: що саме маю, роки й числа – і підбирав те, чого бракувало. Мене особливо цікавили циклостилеві діпівські журнали, – там друкувалися першорядні вчені, і я б хотів бодай дещо перевидати. У Мюнхені маґістр Володимир Леник дозволив мені підібрати потрібні книжки у підвалах УВУ, де я виявив два зошити недодрукованих спогадів Павла Зайцева. У бібліотеці серед дублетів я одержав комплект „Українського збірника” і три томи першого видання „Архипелага ГУЛАГ’а” Солженіцина. Крім того, мені дали також добірку “Українського історика”. Д.Табачник приїхав раніше за мене і одержав тоді повнішу, але за кілька поїздок я підібрав те, чого мені бракувало, навіть ті найперші числа, які мені дав Марко Антонович у Монреалі.

У Івана Кошелівця підібрав повний комплект „Української літературної газети”. Переглянув тоді, пригадую, шість перших річників, усі підшивки були дефектні, без першого числа, насилу в котрійсь я його виявив. Іван Максимович передав мені також, причому в ідеальному стані, повний комплект „Арки”, а також „Требник” Петра Могили у виданні Володимира Дідовича. На жаль, сам Кошелівець свого листування не зберігавВід меценатки Наталки Зубенко та Ігоря Качуровського я маю комплект видань Михайла Ореста, включаючи увесь “Орден”. Нині його архів і бібліотеку стараннями Марини Дмитрівни Зерової і звісно, Ігоря Васильовича, переїхав до київського Інституту літератури. Кілька коробок книжок, включаючи буенос-айреський „Плуг та меч” (1936-40) та річники „Визвольного шляху”, маю від Сидора Кравця. Мені надсилали коробки книжок Юрій Розгін, Борис Фессак, Петро Матула. Щоразу щось привезе Олег Єржківський. У своїй хаті біля „Золотої осені”, де в панства Витвицьких я провів 1991 року місяць після операції, Сидір Кравець мав купи газет. „Раду” й „Нашу Батьківщину” він мені ще власноручно привіз до Києва. Оксана Хомчук тішиться, що він передав їй „повністю свої архіви”, але він мав кубометри всілякого іншого добра. Як видавець бестселерів Григорія Клімова був зв’язаний з росіянами, тож у нього відклалися також газети російські еміґраційні. Мені прикро, що я не подумав тоді, який це сутий раритет, адже в усій Україні нині, я думаю, жодної такої підшивки немає. А могло б бути бодай трохи!

Бували й курйози. Мюнхенська мовознавець Ганна Наконечна прийшла до Українського вільного університету на мою доповідь. Я пишався з того, що дочка Михайла Бойчука пані Ганя Щепко привела мене до неї в гості, але пані Наконечна недочувала, й наприкінці розмови зізналася, що моєї лекції вона майже не чула. Вона подарувала мені однак “Каравели” Юрія Клена з віршованим автографом і багато інших речей, зокрема рукопис свого словника, виданого у Гарасовіца. У неї склався великий і дуже цінний архів, вона хвалилася своїм листуванням із Михайлом Антоновичем, митрополитом Іларіоном, але казала, що жде когось із Швеції, щоб передати папери туди.

Отже, на аркуші з мотто до своєї книжки, узятим в Ередіа, Клен написав:

Слова, і кволі, і кремезні,

Шикуючи у словники,

Подумайте: колись одне з них,

В мої потрапивши рядки,

Новою барвою крізь вії

Назустріч Вам запроменіє.

Прага. 2.Х.44.

Ю.Клен”

Мстиславівське перевидання Номиса маю з усіма автографами – покійних самого владики, Богдана Струмінського та Юрія Шевельова, а також – Петра Одарченка, якому нещодавно щасливо перейшло за 100, і Наталки Кононенко-Мойл. З приємністю беру в руки книжки з інскриптами Василя Барки, Олександра Оглоблина, Ігоря Качуровського, дочки Володимира Міяковського – Оксани Володимирівни Радиш. Надрукував кілька статей про останнього, але книжка, на жаль, загальмувалася, причому не з моєї вини. Із Вашинґтона привіз пересіяний ради збірки Рене Ґерра архів подружжя Фесенків. У київській „Українській газеті” в розповіді про Василя Барку оповідалось, що він призначив свій архів мені, але я привіз і передав до колишньої ЦНБ лише один його рукопис. Щоправда, це півполиці. Сам Барка казав мені, що його архів вивіз до Франції Леонід Плющ – не знаю вже, навіщо.

Чудову збірку картин я бачив у Нью-Йорку в Миколи Лебідя. Він запропонував мені вибрати в себе будь-які книжки, але оскільки в мене завжди виходить забагато (в даному випадку хотілося дістати автентичне перше видання Винниченкового „Відродження нації”), він передумав, і я вивіз зовсім мало, зокрема зразкову бібліографічну працю Юрія Лавріненка (1905-1987): Lawrynenko Jurij. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An annotated Bibliography, 1917-1953. Ed. by David I.Goldstein; Foreword by John S.Reshetar. New York: Research Program on the U.S.S.R., 1953. xxviii, 454 (+ 2) p. Але тут дуже важливий інскрипт:

„Вельмишановному Миколі Михайловичу з подякою за те, що він і його організація уможливили закінчення цієї праці. Юрій Лавриненко (sic) (Дивнич). На Миколая. 19.ХІІ.1953. New York”.

У Вашингтоні Вадим Смогитель познайомив мене коло церкви зі старим киянином Юрієм Андрійовичем Ольховським. Я пишаюсь тим, що прислужився перевезенню спадщини його батька, видатного українського композитора, до київської консерваторії. Нині меморіальну дошку Ольховського-батька роботи Володимира Павловича Луцака встановлено у Києві на Софійській вулиці. Юрій Андрійович передав мені коштовну колекцію совєтологічних видань, яку згодом поважно поповнила п.Оксана Міяковська-Радиш). Серед цих книжок виявився винятково раритетний двотомник „Воспоминаний” князя Н.Д.Жевахова (Мюнхен; Новый Сад, 1923-28) з написами:

1. «Владимиру Петровичу Шмиту с любовью Ник. Жеваховъ. Римъ, 30 марта 1940 г.»; «Получено в Нью-Іорк(е) 27 Апр(е)ля 1940 г. Адресъ отправителя: N.Gewakhov. Via Lucullo 3, int. 3. Roma. Italia».

2. «Дорогому Владимиру Петровичу Шмитту (sic) от признательного автора. Ник. Жевахов. Рим. 15/28-VII-1936».

Свою збірку я завжди мислив як осередок і базу україністичних досліджень. Наприклад, за підтримки “Товариства друзів із Канади” (пані Марія Охрімович, Ірина Садовська та інші) я організував розписування київських україномовних газет 1917-20 років – усі імена, що там згадуються. Тоді долари були надзвичайно дорогі, і разом вийшло півтори каталожні шафи. Ці матеріали я широко використав у “Масовому терорі”, а зараз активно компоную на комп’ютері.

Примітки

68. Білокінь С. Пам”яті Олега Лащенка // Свобода. 1998. 14 серпня. Ч. 7. С. 21.