Поліна Кульженко

Сергій Білокінь

Усім, хто потерпає на морі нескінченності, – милість.

Ренан

Покоління людей, що встигло здобути освіту й сформуватись до революції, – скінчилося. Воно відійшло назавжди. Якогось зовсім не прекрасного дня я нарахував у своєму старому блокноті 239 хрестиків. Це «капище мого серця», як писав той самий Долґоруков, люди, «з ким я був у різних стосунках» [1]. Музейники двадцятих років, автори Історично-фіологічного відділу ВУАН. Одні з них активно будували нашу культуру, інші просто знали когось із видатних діячів. Мистецтвознавець Стефан Таранушенко, книгознавець Юр Меженко, бібліограф Федір Максименко – усі вони потрапили до УРЕ, хоч формально не мали на це права (в АН УРСР не вважались ні за академіків, ані за член-корів, навіть за докторів!). Надто вагомий був їхній внесок до культури, і цього не могли заперечити навіть у тодішнім СРСР. Важкі долі, страшні обставини. Ці люди перебули добу репресій, всілякі нещастя й дожили до 1960-70-х років. Тепер їх уже немає на світі. Ось одна така доля.

Примітки

1. Див.: Долгоруков И.М. Капище моего сердца, или Словарь всех тех лиц, с коими я был в разных отношениях в течение моей жизни. Изд. 2. Москва, 1890.