Брехня про її посібницто гітлерівцям
Сергій Білокінь
Аж ось раптом у московському журналі «Молодая гвардия» з’являється повість Веніаміна Кролевського «Таємниця Янтарної кімнати» (1960. № 5) і в ній розділ «Хто вона така?» Розгнузданим тоном відомчого фейлетоніста (братів Тур називали колись «перьями ОГПУ») тут було докладно розказано, що от, мовляв, у місті Костромі живе Поліна Кульженко. Під час війни вона співробітничала з німцями. І так далі.
Люди, що шукали Янтарну кімнату, змарнували час і нічого не знайшли. Результат вийшов у них нульовий, але їм хотілося що-небудь з того все-таки витягти. Вони й придумали драматизувати ситуацію, перехрестили шлях Янтарної кімнати зі шляхом київських музейних експонатів, які охороняла й не вберегла Поліна Аркадіївна. Одне слово, прив’язали її ім’я до історії зі злощасною Янтарною кімнатою. Ворог живе серед нас, писалось у журналі. Кульженко їздила під час війни до Берліна, – очевидно ж, по вказівки. Десь там її начебто зловили партизани, а вона вкусила когось за руку і втекла!
Типова «совєтська» інфернальна ситуація. Доходячи до цього місця, бідолашна старенька з жаху починала тремтіти.
Тим часом, здавалося, все покотилось у якусь чорну діру. То в одному, то в іншому виданні під різними прізвищами час від часу почали з’являтися на цю тему варіації [79]. Янтарна кімната увійшла в «моду». А з нею… і Поліна Кульженко.
– А я, вірите, – бачила її в житті лише один раз, перед війною, – сказала вона мені, спинилась, а тоді додала: – І уявіть собі, ця кімната не справила на мене жодного вражіння!
У Костромі реакція на ці публікації була, ясна річ, жахлива. Почалася обструкція. Ті, хто їй начебто співчував, тепер, забачивши її, переходили на інший бік вулиці. Усі людські стосунки перервалися. Вона була як затюрмлена.
Ісаакові Мойсейовичу Мар’янчику, який до неї реально приїздив, Поліна Аркадіївна написала листа:
«Мене вразив цей розділ. Він остаточно підірвав мої останні сили, адже мені 69 років (тоді ще «тільки» 69. – С.Б.), які я від усього свого змученого серця віддаю педагогічній роботі в галузі історії й мистецтва. Невже правильно й гуманно всенародно цькувати людину, що вже зазнала покарання за роблені помилки? Адже я пробула в ув’язненні вісім з половиною років [80] і була звільнена для того, щоб усім своїм подальшим життям, себто роботою довести, що маю право бути членом великої радянської сім’ї. Про мою роботу легко довідатися. Навіщо ж мене так жорстоко травмувати, нищити й заважати працювати? До того ж, у розділі про мене є ціла низка, мабуть, нарочитих помилок. На с. 173 сказано, що 1941 року вона (Кульженко) виїхала до Берліна, за призначенням вищої влади її скерували на роботу до Кеніґсберґа, куди вона прибула разом з коштовностями київських музеїв. Ніколи я в кеніґсберзькому музеї не працювала, до Берліна не їздила. До 22 вересня 1943 року безвиїзно мешкала в Києві. На с. 172 (унизу) надруковано таке: «Знайомство відбулось на квартирі Кульженко. Добре вбрана літня жінка зустріла нашого посланця трохи насторожено». Невже можна так викривлювати правду?! На помешканні в себе я Вас не приймала, оскільки мешкала на приватній квартирі, винаймаючи куток (буквально). Ви можете сказати, що така неточність у статті – дрібниця. А все ж таки! Та й сама назва розділу – «Хто вона така?» – хіба я ховаюсь від кого? Хіба мене не знають люди, з ким мені доводилось і доводиться зустрічатись і працювати? Навіщо ж так принижувати й оточувати мене якоюсь низькою таємничістю, як у бульварних романах? Хіба всі установи, де я працювала й працюю, не знають, що я перебувала в ув’язненні й за яку провину, але невже це конче потрібно виносити на загальний розгляд? Хіба за одну й ту саму помилку карають двічі? Хіба тактовно, педагогічно, чуйно – ятрити рану? Адже розділ «Хто вона така?» доконав мене. Та він і зайвий у статті. Користі від нього жодної, а завданий біль такий, що працювати після цього неможливо. Чи думав автор розділу «Хто вона така?», що пише він не про мертву, а про живу людину, якій радянська влада дала змогу працювати, приносити користь, заслужити повагу своєю працею? Чи думав автор, що він руйнує робоче життя людини? Думаю, що ніхто не давав йому такого доручення».
Перед ким вона сповідалася? Кому, кому вона все це писала?! Зрештою, психологічно навіть цікаво, до якої міри КҐБ приватизувало в СРСР і монополізувало почуття патріотизму. Виходило так, ніби не для музейника втрата всього майна – найбільша трагедія, а це ВОНИ «переживали цю втрату», а вона ПЕРЕД НИМИ повинна була виправдовуватися! Причому ніколи, ніколи не буде їй виправдання!
У якому ж психологічному стані жила дальші роки Поліна Аркадіївна в далекій Костромі? Минули роки, поки стали гоїтися нові рани. З’явились люди, що просто із людського, християнського почуття почали якось її підтримувати, допомагати, серед них дуже зворушлива родина Ільїних – дружина й дві дочки видатного місцевого графіка. А що вона жила сама і була вже старенька, – зрештою, її участь у діяльності різних культурних установ повинна була вичерпатися. Вона роздала свої книжки, картини, що висіли в неї, всілякі фіґурки, й перейшла спочатку до Обломіхінського будинку перестарілих, а тоді до будинку перестарілих у селі Рассказово, теж під Костромою. Там вона й провела останні роки свого життя.
1981 року з Києва надійшло кілька приємних звісток. У шостому томі УРЕ з’явились короткі енциклопедичні статті про Стефана Васильовича, свекра, і Василя Стефановича, її чоловіка [81]. 14 січня у приміщенні колишнього німецького консульства, де на той час містилось товариство книголюбів, відбувся вечір, присвячений видавцям. Збори надіслали їй вітання [82]. Притлумилось, отже, відчуття, що вона зганьбила прізвище свого чоловіка.
Свою смерть Поліна Аркадіївна передчула. 2 лютого 1982 року датується її останній власноручний лист: «Пишу й не бачу. Пишу востаннє. Зовсім нікудишня. Якщо не приїдете, знищу всю решту. […] Кінець може настати будь-коли. Серце не працює». Після нашої зустрічі було ще кілька надиктованих листів, останній – від 16 червня: «Прощаюся з Вами, бо скінчилися сили в мені […]. Не згадуйте лихом». 24 липня 1982 року вона померла – у тій-таки Костромі. Там її й поховано.
Вже 1990 року (!) у Москві вийшла книжка Євґрафа Кончіна «Эти неисповедимые судьбы», де про П.А. говориться, що вона, дослівно, «во время оккупации Киева помогала фашистам грабить музейные ценности (!), она сопровождала их в Восточную Пруссию и была свидетельницей гибели картин. Кульженко была поймана (!), предстала перед судом, который воздал ей должное» [83]. Цей автор теж навідав її: «Бодрая, даже веселая старушка. […] Кульженко, доселе весьма словоохотливая, вдруг замыкается и только пожимает плечами. Но явно (!) она что-то знает» [84]. Правду казав Зеров, що літературні репутації живуть своїм окремим і не залежним від людини життям… А згодом у популярній російській серії «Досье» вийшло дві книжки Віталія Аксьонова. В обох ідеться про Кульженко:
«Встреча состоялась в доме подруги юности Кульженко – Полины Ефимовны Ильиной. Вид Кульженко поразил Авенира Петровича – не старуха из провинциального интерната, а модная дама из Европы. […] Кульженко обращается к своей подруге:
– Поленька, пускай все останется там, где есть.
– А твои архивы, документы? – спрашивает Полина Ефимовна.
– Все уже передано куда надо и кому надо.
А потом Полина Ефимовна выяснила, что примерно за год до этой встречи многие документы Кульженко отправила в Киев некоему Белоконю, следы которого отыскать не удалось» [85].
Вона казала, що зроблена, мабуть, із булижника, коли витримала усі злигодні, всі удари долі. «Намагаюсь тримати себе у формі, – писала вона наприкінці 1977 року, – зовнішньо, а в душі й на серці пекло». Можна тільки уявити, з яким почуттям згадувала вона в Костромі старий Київ, тих чудових людей, що її оточували, серед них Хвойку, Біляшівського й навіть Карла Болсуновського! Адже цілковито ясна пам’ять не лишала її до останніх днів її страшного життя [86].
Примітки
79. 22 лютого 1967 року варшавський комуністичний «Dziennik ludowy» надрукував присвячене Янтарній кімнаті інтерв’ю з самим Еріхом Кохом, у якому дано докладні топографічні вказівки і названо реальну людину, яку ще можна було опитати – колишнього обер-бургомістра Кеніґсберґа Гельмута Вілла (передрук: Наша страна. 1967. 19 сентября). Розповідь ішла в такому тоні, начебто лишалось тільки піти і «кімнату» із вказаного підземелля винести. На жаль, Кох виклав журналістові версію… московського КҐБ: «Українські мистецькі твори привезла до Кеніґсберґа (!) директорка міського музею й совєтська громадянка Кульженко, мистецтвознавець, що співробітничала з німецькою владою». Характерно, що «Кохові» вказівки в розшуках не допомогли.
80. Якщо точно – вісім з половиною років і один тиждень.
81. Білокінь С. Кульженки // УРЕ-2. VI (1981). 8.
82. Уже після її смерті опубліковано: Білокінь С. Поліграфісти // Вітчизна. 1986. № 12. С. 174-175; Його ж. Просвітителі // Рудзицкий А. Журналы «Искусство и печатное дело», «Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать», «Искусство в Южной России»: Указатель содержания. К., 1991. С. I-VIII; Його ж. Кульженко В.С., Кульженко С.В. // Українська літературна енциклопедія, Том 3. К., 1995. С. 98-99; Його ж. Кульженки // Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 344-345.
83. Кончин Евґраф. Эти неисповедимые судьбы. Москва, 1990. С. 231.
84. Там само. С. 233.
85. Аксенов Виталий. Дело о янтарной комнате. СПб. (Нева); М. (ОЛМА-ПРЕСС), 2000. С. 206; Його ж. Любимый музей фюрера: Украденные сокровища. СПБ.; Москва, 2003. С. 271.
86. Див. про неї: Білокінь С. На перехресті війни // Хрещатик. 1992. 12 березня. № 48 (155). С. 6; Синявський Антін. Вибрані праці. К.: Наукова думка, 1993. С. 378; Мистецтво України: Біогр. довідник. К.: Укр. енциклопедія, 1997. С. 345.