Перед революцією

Сергій Білокінь

Вона народилася в Києві 31 травня [5] 1891 року в родині педагога Аркадія Ґріґор’євича Ґолубкова (батько помер 1920 року). З його кузиною був одружений маляр А.Маневич. Навчалась у гімназії С.І.Львової на розі Прорізної й Хрещатика (де тепер Міністерство інформації), яку закінчила 1909 року. Гімназистки захоплювались театром і поділялись на «ґорєловок» і «чужбіновок» [6] – за прізвищами акторів. П.А. виявляла великі успіхи з гуманітарних наук і ледве тягнула з математики. 1913 року вона закінчила ще Вищу театральну школу Київського товариства мистецтва й літератури, яку заснував начальник Південно-західної залізниці А.А.Желябужський [7]. Ще навчаючись у театральній школі, прізвище героїні Островського з «Безприданниці» Лариси Оґудалової [8] узяла собі за основу сценічного псевдоніму – Ґудалова. Потім вживала його і в побуті: її пізніша стаття «Японська кольорова гравюра на дереві на виставці мистецтва Далекого Сходу» [9] та каталог «Японська гравюра на виставці мистецтва Далекого Сходу» (К., 1928) [10] підписані – «П.Гудалова-Кульженко». А Островський, до речі, теж походив із Костроми, – якби, виходячи на сцену, вона уявила на мить перспективу свого життя й побачила обломіхінський будинок-інтернат, де ми з нею сиділи й тихо розмовляли навесні 1977 року!..

З 1909 року Поліна Аркадіївна працювала білетером у міському музеї, директором якого був Микола Біляшівський, згодом академік ВУАН. З цікавими подробицями пам’ятала, як проходили виставки Маневича (відкрилася 5 грудня 1909 року в залі праворуч від входу), Альберта Бенуа (1910), польсько-чесько-моравських мистців, «Союзу російських художників». На останній вона вперше зустрілася з творами Александра Бенуа в ориґіналах. З приводу однієї його речі – «Ранок поміщика» [11] – вела переговори між якоюсь панею Янковською, що побажала її придбати, і самим маестро. Янковська запропонувала суму меншу, ніж була зазначена в каталозі, – 500 карбованців. П.А. написала запита Бенуа, – він відповів телеграмою: «Згодний». Мабуть, – міркувала П.А., – Янковська не мала досить коштів. Мешкала вона на розі Михайлівського провулка й Ірининської в будинку гінеколога Пісемського, на першому поверсі. Придбавши ориґінал Бенуа, сказала:

– Тепер я багато в чому повинна собі відмовити [12].

Служба в музеї білетеркою мала ті вигоди, що давала змогу повсякчас спілкуватися з мистецькими творами й бачити зблизька визначних людей. Кілька разів приїздила, наприклад, Варвара Николівна Ханенко. Про її приїзд було відомо загодя, і ця звістка приводила в рух усіх служителів. Варвара Николівна була нижча середнього зросту. Увійшовши й роздягаючись, непомітно тицяла служителям гроші, потім проходила до Миколи Федотовича, який зустрічав її ввічливо, але, звичайно, без жодної улесливості. Досить стримано ставився Біляшівський до Богдана Івановича: «Коли я одержую від нього листа, – казав він, – знаю, що буде неприємність». П.А. вважала, що, крім певної сухості, Ханенко міг викликати холодність з боку Біляшівського у зв’язку з утримуванням музею і його власним колекціонуванням. Натомість дуже заприязнений був директор з бароном Федором Рудольфовичем Штейнгелем [13], фундатором свого власного музею в Городку, згодом загиблого в евакуації, і часто обідав у нього в Липках [14].

Згодом П.А. познайомилася з Варварою Николівною Ханенко ближче [15]. Після смерті Богдана Івановича з удовою лишилась його кузина – сумирна й безініціативна істота, що служила при бібліотеці. Але найвірнішим другом В.Н. лишилась камеристка Євдокія Мартинівна Шерстюкова (Дуся), що 19 чи 20 разів супроводжувала її в подорожах за кордон. Якось, – розповідала П.А., – я навідала В.Н., коли та хворіла. Дуся раз по раз заходила до кімнати й давала їй то порошки, то якусь мікстуру. Ось, – підсумовувала урочисто П.А., – найкращий доказ мого висновку, якого я дійшла після багаторічних роздумів: я вірю в дух, а не в кров! У цих словах П.А. відчувалося щось дуже особисте. І запам’ятався такий діалог з Василем Стефановичем. Коли вона працювала над виставкою тканин, на відкриття прийшли і Щербаківський, і Микола Федотович.

– А знаєш, хто дивився на тебе з ніжністю? – запитав Василь Стефанович.

– Ну хто, ти?

– Ні, Євдокія Мартинівна.

Ця непомітна жінка навіки склала собі ім’я в українській культурі [16], поставивши хреста на могилі своїх благодійників на Видубичах: «Ханенкам від Дусі» [17]. Чи це, справді, не тріумф духу над усім марксизмом-ленінізмом і його теорією боротьби класів?!

У музеї П.А. познайомилася з видавцем Василем Стефановичем Кульженком. Вони почали зустрічатися. Мистцеві Льву Ковальському Кульженко замовив її портрет, репродукований згодом у журналі «Искусство» [18], що його він видавав. 1 липня 1912 року П.А. й Кульженко обвінчалися [19]. Вона мала 22 роки, Василь Стефанович був багато старший, йому було 47 [20]. У 1913-14 роках вони провели по чотири місяці за кордоном, мандруючи Німеччиною, Італією, Францією, Данією та Швецією. У Ляйпціґу, під час світової виставки друкарської справи, їх захопила війна [21]. Разом вони прожили 22 роки і два місяці. «Це були найкращі роки мого життя», казала П.А. Вона розповіла про всіх членів цієї великої родини, але це окрема тема.

Подружжя Кульженків мешкало на Пушкінській, 4, де містилась і друкарня (будинок не зберігся). Спочатку займали п’ятикімнатне помешкання в подвір’ї ліворуч на двох поверхах [22], де одна кімната належала Костеві Широцькому. Коли 1917 року з будинку, що виходив на вулицю, виїхали сусіди, Василь Стефанович з дружиною зайняли п’ять кімнат на четвертому поверсі (шосту відвели знову Широцькому). Чоловік дуже любив Костя Віталійовича, – передбачалося, що він зовсім увійде в родину. У Широцького був роман з дочкою брата, невропатолога Олексія Стефановича Кульженка і співачки Єлизавети Іванівни Мусатової – Лелею (називний відмінок – Лђля, через «ять»). Розвиток подій перервала раптова смерть молодого вченого [23]. Пам’яткою їхньої дружби з родиною Кульженків лишився путівник по Києву Широцького, присвячений П.А. [24]. З Пушкінської большевики згодом Василя Стефановича з дружиною виселили, й наприкінці листопада 1923 року вони переїхали на Михайлівський провулок, 28, помешкання 16 [25].

З великим пієтизмом ставилось подружжя Кульженків до пам’яті Врубеля, твори якого Василь Стефанович репродукував у багатьох числах свого журналу. Важлива деталь, яку розповіла П.А. У 1910-12 роках, себто вже під час її знайомства з майбутнім чоловіком, до Києва приїхав Степан Петрович Яремич. Він водив Кульженка до Кирилівської церкви й звернув його увагу на те, що на врубелівських намісних іконах почала відшаровуватися фарба. У крамниці Ґорєлова [26] було замовлене найкраще скло, і Григорій Золотов власноручно заправив у нього всі чотири образи – Богоматері, Христа, Кирила Олександрійського й Афанасія.

Після народження дочки Людмили (24 серпня 1913 року) [27] у сценічній діяльності П.А. настала перерва, після чого вона вступила у Другий міський театр (режисер Савінов), що містився біля Публічної бібліотеки (у саду Шато-де-Флер, Олександрівська, 12). Збереглась угода, підписана 15 квітня 1914 року з керівником трупи Д.Фон-Мевеса, що витратив на це своє дитя усе майно. П.А. зобов’язувалася служити в цьому театрі з 1 вересня 1914 року до 31 січня 1915-го. У своєму життєписі вона зазначала, що з 1915 по 1919 рік включно працювала в київському драматичному театрі «Соловцов» як артистка [28]. Зберігся подарунок від глядачів – срібний кулон у вигляді кленового листка з написом на звороті «Театр «Соловцов». Сезон 1915/16 г. «Осенние скрипки» [29].

Примітки

5. Коли Поліну Аркадіївну випускали з табору, у паспорті її та іншої ув’язненої переплутали дати народження. У П.А. проставили – 31 жовтня. Вона не наважилась повернути документ для виправлення, – з того часу ця дата офіційно за нею закріпилась.

6. П.А. мала на увазі київських акторів Серґєя Івановіча Ґорєлова (1877-1916) та, можливо, Тимофія Александровіча Чужбінова (справжнє прізвище Ґрінштейн; 1852-1897).

7. Його дружина Марія Федорівна вигадала собі сценічний псевдонім від його імені – Андрєєва. Школою керував фактично Николай Александрович Попов, що мав досвід роботи в Малому театрі та у Станіславського у Художньому. Очевидячки, цю школу можна ідентифікувати з театральним училищем Київського товариства мистецтва й літератури (вул. Фундуклеївська, 10), яким 1915 року завідував Н.І.Ніколаєв (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. К.: Правление Об-ва скорой мед. помощи, без года. С.198, 242).

8. Див.: Шалимова Н.А. Лариса Огудалова // Энциклопедия литературных героев. М.: Аграф, 1997. С. 223.

9. Бібліологічні вісті. 1927. № 4. С. 129-130.

10. Зразково надруковано цей каталог у майстернях поліграфічного факультету Київського Художнього Інституту (КХІ) тиражем 500 примірників. Я маю два примірники цього каталогу – один з набірною обкладинкою, на обкладинці другого – відтворення ґравюри Кор’юсаї. Обидві оформив та виконав студент КХІ В.Бубликів.

11. У каталозі позначена як «24. Помещик в деревне» (Каталог выставки картин Союза русских художников. К.: Городской музей, 1910. С. 6). Г.Нарбут експонував на цій виставці дві речі – «147. Сумерки (Кабинет ученого)» та «148. Вечер: Город будущего (Собств. И.Я.Билибина)» (с. 14). Перша акварель із цих двох зберігається тепер у мене.

12. Розповідь П.А., записана у квітні 1977 року, після перевірки виявилась точною до найменшої деталі – і щодо адреси, і навіть щодо належності будинку. Янковську звали Наталя Іванівна, адреса її була – Ірининська, 8 (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. К.: Правление Об-ва скорой мед. помощи, без года. Адресный указатель. С. 206).

13. На шостому з’їзді Центрального комітету партії кадетів обраний до складу ЦК (Политические партии России; Конец ХІХ – первая треть ХХ века: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996. С. 767). Визначний масон. Майстер-намісник ложі «Київська зоря» (заснована на поч. 1909 року), з 1912 року венерабль у Верховній Раді (Николаевский Б.И. Русские масоны и революция / Ред.-сост. Ю.Фельштинский. [М.:] Терра, 1990. С. 56, 67, 69, 138, 143; Платонов Олег. Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Изд. 2, испр. и доп. М.: Родник, 1996. С. 381). Див.: Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 8. С. 120, 132, 134, 142; № 9. С. 133; № 11. С. 129.

14. Адресу можна уточнити. У довідниках початку 1910-х років вказано, що Штейнгель мешкав на Виноградній (кол. Еспланадній), 18 (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1910 г. К.: С.М.Богуславский, 1910. Адресный указатель. Столб. 713; Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. Адресный указатель. К.: С.М.Богуславский, 1911. Столб. 767). Пізніші довідники подають іншу адресу – Інститутська, 34 (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. [К.:] О-во скорой мед.помощи, [без года]. Адресный указатель. С. 201).

15. Останнім часом з’явилось кілька присвячених їй публікацій: Крутенко Наталя. Варвара Ханенко // Жінка. 1993. № 5. С. 12-13; Її ж. Ханенки // Пам’ятки України. 1996. Ч. 3-4. С. 62-72; Рябикина Зоя. Жемчужина Музея Ханенко // Зеркало недели. 1997. 15 февраля. С. 11.

16. У двадцятих роках вона мала статус нештатної постійної співробітниці Музею – прибиральниці (Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1927 рік. К. 1928. С. 126).

17. Саме такий, а не інший підпис, крім свідчення Кульженко, цитував мені батько, автор замітки про сусідню могилу Беца, а тепер потверджують співробітниця Музею західного та східного мистецтва Олена Миколаївна Рославець і фахівець із графіті киянин Сергій Олександрович Висоцький.

18. Ковальский Л.М. Портрет г-жи Г.[олубковой] // Искусство: Живопись – графика – художественная печать. 1912. № 11-12. Табл. [VIII].

19. Того року Поліна Аркадіївна мешкала на Подолі, на Олександрівській, 67, у домі інженера Ів.Жуковського (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1912 г. К.: С.М.Богуславский, 1912. Адресный указатель. С. 167). У довіднику позначено її матір, модельєрку з фаху, Ревекку Йосипівну (дівоче прізвище Затуранська).

20. Це був другий його шлюб, він розлучився, дітей у першому подружжі він не мав, але нічого більше П.А. про цей епізод мені не розповіла: «Вторгнення в інтимне життя – річ зайва», – писала вона з цього приводу.

21. Див.: Международная выставка печатного дела и графики в Лейпциге 1914: Каталог русского отдела. [СПб.: Тип. «Сириус», 1914]. С. 247. Там пропали деякі речі Василя Стефановича, зокрема найкращі з його килимів, які він дав на цю виставку.

22. Див.: [Їдальня-кухня у домі В.С.Кульженка в Києві ] // Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины, [Кн.] І. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем. К., 1914. С. 98. 4 червня 1977 року П.А. відповіла мені на питання про авторство зображених на фото речей: «Панно в нашій їдальні (старий бандурист і дві дівчини) написав Григорій Олександрович Золотов, а панно-фриз «Весільний бенкет» – Федір Шаврін». (Де тепер ці речі?)

23. Папери Широцького, що зберігались у Кульженків, забрав Юрій (Г.Ф.) Красицький (1890, Липовець – ?), урядовець для доручень відділу охорони пам’яток (з квітня 1918 року), консерватор відділу мистецтв Музею Українського наукового товариства (1920; КОДА. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 165), згодом протоієрей Cофійського собору, який спеціально займався архіваліями. Дуже теплі спогади зберіг про нього митрополит Василь Липківський (Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Вінніпеґ, 1961. С. 93-94, 102, 169). Його проповіді, що відображали події релігійно-національного відродження, у харківському журналі «Церква й життя» були вилучені (Явдась М. В чому неправда проф. Івана Власовського ? // Церква й життя. Чікаґо, 1962. Вересень-жовтень. Ч. 5 (32). С. 10). Був ув’язнений 7 серпня 1929 року, засуджений до концтабору строком на 3 роки, загинув на Сибіру. Див. про нього: Нестуля Олексій. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні. К.; Полтава, 1994. С. 155. Стаття Ол.Оглоблина 1934 року документує перебування паперів Широцького в Музеї діячів ВУАН (Оглоблін О.П. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського // Записки Історично-археографічного інституту, № 1. К., 1934. С. 204-205). Тепер вони в двох сховищах – рукописному відділі ЦНБ і Державному музеї українського образотворчого мистецтва.

24. Шероцкий К.В. Киев: Путеводитель. К.: Изд. В.С.Кульженко, 1917. Після титулу, на окремому присвятному листку – напис: «Посвящают / Полине Аркадьевне / Гудаловой / Автор. / Издатель».

25. Наука и научные работники СССР. Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С. 205. Двокімнатне помешкання містилось на третьому поверсі, у подвір’ї. У 1925-30 роках разом з ними, у кабінеті Василя Стефановича, жила Євгенія Спаська (Там само. С. 400). Вона читала увесь час, навіть коли взувалася, – і то буквально й не раз. Поруч, у 30-му номері, пом. 7, теж у подвір’ї, жили Кореневичі – фотограф («мистець фото») Олександр Андрійович, що виконав фотопортрет П.А., та його брат Іван Андрійович (пом. 7), окуліст (Там само. С. 185). Батько їхній був священик. Олександр Кореневич (1887, Західна Волинь – ?) мешкав у Києві з 1915 року. За завданням «Пресфото» фотографував Любченка й Хвилю, у зв’язку з чим бував у них удома. Ув’язнений 5 лютого 1938 року, засуджений до 5 років ИТЛ (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 58494 ФП / кор. 1477). Вони мали ще одного брата, Олексія.

26. Це дивовижно, але пам’ять не підвела П.А. і цього разу. Довідники по Києву знають торговельно-промислову фірму П.Т.Ґорєлова, що спеціалізувалась на склі – Хрещатик, 22 (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. К.: С.М.Богуславский, 1911. Столб. 1134). А втім, асоціативний зв’язок тут очевидний. Як уже відзначалося, актор Ґорєлов був кумиром тодішніх ґімназисток!

27. Доля дочки склалася сумно. Вона перехворіла на скарлатину, що відбилось на її здоров’ї, й померла 20 травня 1932 року. Похована на Байковому кладовищі, у родинній огорожі.

28. Большевики націоналізували театр «Соловцов» 15 березня 1919 року, відтак він існував як Другий державний драматичний театр УСРР ім. Леніна (Городиський М.П. Київський театр «Соловцов»: Нарис. К., 1961. С. 117-118, 121). «З приходом денікінців театр припинив свою діяльність».