Іван Світличний

Сергій Білокінь

Мовчання обертається ганьбою.

Той зрадив, хто сьогодні ще живий.

Бо кожен абсолютно неправий,

хто думає залишиться собою.

Живуть лише злочинці після бою

чи смерти друга. Хоч на місяць вий, –

не вернеться. Є те, що ти живий.

І те, що ти не з ним, – він не з тобою.

Цей сонет було написано безнадійно глухого 1981 року, – не особливо, а навіть фатально глухого, і стосувався він (сонет) не так тієї, кому був зопалу присвячений, а в першу чергу Алли.

Бо переможець ордена би дав,

якби ти встав і всім отак сказав.

Твій біль йому не випаде бідою.

Поводитись, як вчили нас діди?

Чи цілувати Пієві сліди? –

Ми інший вибір зробимо з тобою.

Саме Горська познайомила мене з Іваном Олексійовичем, і це було, виходить, уже понад тридцять років тому [1]. Термін, у який могло б цілком укластися – спеціально в Україні – не одне життя, від самого початку й до самісінького кінця. Наприклад, життя графіка Леся Лозовського.

Віктор Зарецький задокументував наше з ним знайомство, подарувавши етюд – голову дівчини у світлій хустці з дарчим написом. Отже, до нього з Аллою на Рєпіна, 6, я вперше потрапив 17 листопада 1963 року. Представлено мене як молодого поета, – справді молодого, бо ледве 15-річного, і саме з тодішніми віршами я опинивсь у Світличних.

Якщо Симоненко помер 13 грудня (тут для мене ще одна хронологічна прив’язка), то виходить, що Алла одвезла мене до Івана Олексійовича на диво оперативно – не пізніше, як через тиждень після нашого з нею знайомства. Насамперед, мабуть, на експертизу.

Просто скажено спресований час, ніби тюрма й смерть нависали над ними фізично, і вони це відчували.

Тільки ж чи не занадто безлюдним виглядав тоді – тридцять літ тому – Київ, якщо так охоче розчинялись у ньому будь-які двері? На виставках, на всіляких імпрезах досі присутнє те саме нешироке коло, що сформувалось у Клубі творчої молоді тому тридцять літ. Усі якось знають одне другого, вітаються на всі боки і на очах старіють, старіють. Яка все-таки порожнеча серед посполитої суспільности!

Іван Світличний для мене – абсолютний камертон громадської позиції. Він здобув лідерство не ліктями, а талантом. Таке могло статися, природно, лише на самісінькім початку руху, коли всі громадські вакансії лишались незайняті, але сама його доля свідчить, що він був справжній. Тут ідеться не тільки про фах, а ще більше про людські якості. Василь Стус загинув, А ОТЖЕ, був справжньою людиною. Аллу вбили, А ОТЖЕ, – вона була справжня.

Що я маю на увазі? Уявіть собі – ви ходите кругом акваріума. Одне коло, друге… Ви ж бачите геть усе! У ті часи державні аналітики теж без особливого труду могли вирізнити з-поміж громади саме Стуса, Горську, Світличного.

Які будуть питання?!

Отож головний підсумок їхнього життя, який тепер можна зробити, занурюючись у ті найкращі і попри все – найщасливіші роки, – їхня перейнятість свободою. Світ ловив і їх, але ніколи не міг спіймати. На що цей убогий світ міг здобутися, крім як убити? Але навіть тіні цих людей – вільні.

У перехідну епоху найкраще вростати замолоду. Не треба силувати себе жодною перебудовою. Наприклад, я не мусив переходити періоду шабліовських чи засенків, бо з самого початку знав, що найбільші, справжні літературознавці в нас – це Світличний і Дзюба (себто навіть у такому порядку, як у книжці Осипа Зінкевича 1967 року), а варіації зводились лише до перестановки цих імен місцями. Та все-таки Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко переказувала свою розмову з Надією Віталіївною [2]. На одних відповідальних посиденьках вирішено, що головний – все-таки Іван Світличний. Так, ніби йшлося про лідера національного відродження.

Топографія Світличних викреслювалась дуже виразно. Якщо стати обличчям до кінотеатру “Супутник”, – ліворуч у кутку буде парадне хрущовки і там – знову крайність – горішній п’ятий поверх, далі вже тільки горище, – і останнє помешкання. Уманська, 35-20. Екзальтованість у 15 років – річ, може, нормальна? М’який тьоті Льолин терор щодо цих спогадів передбачав виявити погляд наймолодшого, от я й виявляю. Бо ж хто був молодший за мене?!

Коротше кажучи, якби помешкання пересунулося на третій чи на четвертий поверх, не знаю, як для пожильців, а для мене воно багато втратило б. Адже за цими крайнощами починалось те, що вже по той бік. Як на старій ґравюрі – небо із зірками торкається землі. А чоловік вистромив собі голову назовні й роззирається.

Свою велику кімнату – єдину в нього (28 метрів) – Світличний розгородив саморобними шафами, і ліворуч вийшов кабінет, а праворуч за шторою – закапелок із ліжком.

Атракцією вітальні, що утворилась таким чином, виглядала в ті часи копія однієї з Архипенкових “Жінок”. Та конкретно, що зачісує собі волосся. Ця річ призначалася Галині Севрук і до неї зрештою перейшла. На відміну від масивних колгоспниць тодішніх виставок різьба мала ювелірно малі розміри, а матеріал був звичний ще менше. Ці формальні особливості берегли тутешнім людям психічне здоров”я. Якби в Світличного стояв Архипенко побільшений метрів до двох, він би вбивав.

У цій самій кімнаті, “на покуті”, я застав невдовзі нетипову гостю – Тетяну Яблонську. Дуже зібрана й серйозна, вона прийшла з питаннями із сфери неофіційної культури, доти для неї закритої. Тепер у неї самої починавсь період, пов’язаний із творчістю народних майстрів, і розмовлялося в цій, “центральній” кімнаті. Характерно, що вона прийшла порозмовляти не до художниці Горської, а до літературознавця Світличного.

Скільки метрів могло припасти за тих обставин на кабінет Івана Олексійовича, і говорити незручно. Він тулився до єдиного вікна (як зайти – праворуч), зате по всіх інших стінах попід невисоку стелю йшли нівроку наповнені саморобні полиці. Особливого теслярського таланту Світличний тоді не виявив, дверцята в нього навіть не домислювались, але все добротно функціонувало. Белетристика дуже по-діловому (і це чомусь вражало в хатніх умовах) стояла за валовою абеткою. Уперше в житті я побачив монографію Івана Кошелівця, антологію Богдана Кравцева “Шістдесят поетів шістдесятих років”, що кінчалася Світланою Хміль.

Якщо не маєш періоду шабліовських і засенків, Кошелівець із Кравцевим увіходять у свідомість дуже органічно. Одним махом поширюють уявлення про довколишню літературу, встановлюючи нормальні, себто справдешні критерії, де ролю Світличного було визначено назавжди.

Чомусь мало хто звертає увагу, що книжки відрізняються й запахом. Наприклад, петербурзькі видання вісімсот сорокових – шістдесятих років мають пах дуже міцний і трохи ядучий, а папір у них ніби випалений від шрифту. Еміґраційні видання (спеціально „Прологу”) принесли з собою зовсім нові виразні пахощі, які неможливо не впізнати одразу. Вони такі солодкаві. Як же солодко було гортати того самого Кошелівця, коли сидиш у кабінеті Світличного!

У бібліотеці Івана Олексійовича, яку я оглядав як зразкову, мене здивували підкреслено неестетичні томища “Матеріалів до вивчення історії української літератури” на долішній полиці, очевидно, теж надійно паспортизовані власницькими підписами на титулах. Доти не бачив їх і не траплялось чути. Але “Матеріали” теж мусили бути присутні, щоб із усією рештою скласти цільну перспективу літературного процесу, причому перспективу в добірних зразках. Бо Тичину представляли не лише збірки, а й видання “Друкаря” двадцятого року з обкладинками вищезгаданого Лозовського, убитого у віці 22 роки. Тієї збірки, яку власті приховували особливо ревно, – “Замісць сонетів і октав” – Іван Олексійович не мав, тож зробив собі точну, – сторінка в сторінку, рядок у рядок, – машинописну копію, а зверху наклеїв фотознімок обкладинки. За якийсь тиждень я мав собі таку саму копію (наука до лісу не йде), видання прийшло не скоро.

Але найцікавіше, заради чого я унадивсь приїздити на Уманську раз за разом, стояло спорим рядком на окремій полиці. А під нею в двох примірниках (другий мав якийсь ґандж) зберігались такі модерні, надсучасні тоді машини, якими Світличний творив у літературі технологічну революцію. Це були журналістські магнітофони “Весна” у світло-брунатних пластикових чохлах і рядок касет – з усім найкоштовнішим, що мала на той час молода українська поезія. Такого було не вичитати ні зі шпальт “Літературної України”, яка тоді ще й називалась не так, ні взагалі ніде. Записи з живими голосами В.Симоненка, Б.Мамайсура, М.Холодного, молодого і не займаного ще І.Драча, М.Вінграновського. Хвалив Рачука, але його записів я не чув. Суто містичною інтуїцією Світличний надумався фіксувати їх так, ніби прозрівав, що Симоненко зовсім скоро має померти. Та й Мамайсура життя теж лаштувалось уже відтрутити з першої п’ятірки молодих українських поетів, де він міцно на той час перебував. Фізично він лишився живий, але потрапив у таку біду, що й подвір’я його в селі коло Борисполя заросло за якийсь час потужним бур’яном.

Ревно стежачи нині за процесом роздачі літературних премій, історики літератури, здається, забули й думати, до речі, що от був такий поет Гриць Тименко [3]. Вродливий як бог Аполлон (так говорила одна з учасниць весілля Холодного), він писав короткі вірші з індійськими мотивами. „Був, та й нема, десь поїхав до млина”. (І невже нікому немає діла, де ж він подівся?)

Та Світличний створив не просто духову коштовність. Він явно затіяв альтернативний до чотиритомової совєтської “Антології” канон справжньої української поезії. Не більше, але й не менше. Реалізувався він хіба дуже частково і руками інших – у третьому томі щорічника „Наука і культура”, присвяченого п’ятдесятим роковинам комсомолу (1968). Як згадує один із його фундаторів літературний критик (тепер головний редактор "Народної газети") Анатолій Шевченко, у його складанні брав безпосередню участь саме Іван Світличний, добре поінформований, хто був талановитіший з тодішньої молоді [4].

Іван Олексійович мав довершений смак. Уже в перестройку 90-го чи 91-го року тьотя Льоля витягла на світ у “Літературній Україні” його давнє, з 1968 року, інтерв’ю для “Дуклі” [5], і стало очевидним, що в усіх до однісінької оцінках і нюансах він лишився бездоганно й гостро сучасним. А минуло ж чверть століття, ще й якого століття! Отже, якби його проект здійснився, і якимось дивом ота його антологія вийшла в світ, вона попросту перевернула б українську літературу повоєнної доби.

Перейшовши на той час довгу дорогу, Світличний встиг виробити систему духових і життєвих вартостей, а слово, що він його добирав, належало до тієї категорії слів, від яких валяться стіни.

Чи тільки випадок, що помер на серцевий удар упорядник ще однієї такої антології – Орест Зілинський, і то ніби в іншій країні? Мікулаш Неврлі переказав фразу лікаря, що вивчав обставини смерти:

– На удар так не падають. –

Отож, не можу не протестувати проти узагальнень Миколи Холодного, який розповідає про ті часи не все те й не все так. Миколі завжди зарахується, що в ті часи він по суті єдиний промовляв відкритими текстами:

Трупи клав на вози

33-й рочок.

Хоч бери та й гризи

свій черговий значок.

Жінка кинула чоловіка

і торби – на горба.

Подаруй їй, владико,

колосочка з герба.

(Цитую з тодішнього машинопису).

Сам він не потребував перебиратися в останнього гурона чи Іму Сумак, а говорив пронизливо й одверто. І це назавжди залишиться йому плюсом. Але гріх говорити, ніби Світличний сів лише за читання й розповсюдження. Мені навіть не цікаво зараз, що саме вони записали йому у винувальний висновок, але ж Іван Світличний валив ідеологічну систему. Його стаття про революційні займенники [6], називаючи конкретне ім’я Білодіда, поціляла у яблучко. Ліна Костенко пойменувала Скабу (бо він її, до речі, зачепив перший!). Ще б назвати кілька імен, – вийшов би їхній генштаб. У народних казках особливо фантасмагоричний, незрозумілий звір боїться саме того, щоб його часом не назвали! Система воліла судити жорстокіше, ніж сама формулювала звинувачення, але боялася заволати від раптового болю, що в неї влучено.

…Отже, приїжджаю в призначений день слухати магнітофонні записи далі, а Світличний стоїть при дверях сам не свій:

– Сьогодні слухати не будемо. Помер Симоненко.

За життя Івана Олексійовича малювала чи не одна тільки Алла. Великі долоні з великими неушкодженими пальцями обгортають, захищають кетяг калини – і червоне, червоне тло. А вже під час хвороби страшний своєю лагідністю портрет зробив Панас Заливаха. Портрет з того часу, коли Світличний опинивсь уже в своєму останньому закапелкові на Уманській, і м’язи перестали діяти. Він складав руки на грудях, одна рука потиху сповзала набік, і другою, здоровішою, Іван підтягав її назад, а тоді знову підтягав, і ще…

Спогади в спогадах. Коли я готував до друку листи Франкової дочки Анни до Святослава Гординського, де йшлося про руки Івана Олексійовича [7], я зателефонував Леоніді Павлівні, і вона оповіла таке. Іван Світличний мав пошкоджені руки ще з юнацьких літ. Восени 1943 року, коли німці відступали, хлопчаки під Старобільськом вирішили підірвати міст. Світличний мав тоді 14 років. Коли розбирали міну, вона вибухнула. Один з них лишився на місці – двох покалічило. У Світличного на обох руках лишилося по мізинцю й рештки фаланґ. Він вивчився все ними робити. Коли в лагері його примусили раз збирати якісь дрібні деталі, він пішов до лікаря: "Як Ви гадаєте, чи можу я це робити такими руками?" Лікар одвернувся, кинувши: "Можете". Не маючи права написати групову заяву, в"язні склали 20 індивідуальних заяв до прокурора. Обвели його руки, і ці рисунки поїхали тоді і до Москви, і поза Москву.

Але був ще один портрет, і створив його сам Іван.

Один час в Алли було заведено, щоб кожен відвідувач 52-ї майстерні намалював автопортрет – для цього давали аркуш паперу А-4 й олівець. Оглянувши мій орнаментний шкіц – половина трагічна, а симетрична їй друга все-таки весела, – Алла зауважила, що сама вона продемонструвала сутий брак фантазії: дві хвилясті лінії – могутні такі стегна, і нічого більше. А Іван Олексійович лишився маломовний і в своєму автопортреті. Два пуголовки, дві велетенські коми – його вуса, що увійшли в літературу. (Не знаю, чи збереглися ці речі.)

Котрусь добірку віршів (другу? бо щось же приносилось і на перше знайомство) Світличний мав повернути мені не вдома, а в Інституті літератури. На третьому поверсі я увірвавсь до певної кімнати. Крім Івана Олексійовича, побачив поруч із ним живого Кирилюка і ще когось. Вони, виходить, разом працювали. Ніби й несподіваний людський контекст і антураж, від якого так швидко довелося йому одвикнути (як і Михайлині Коцюбинській, до речі). Цікаво, хто сів потім за їхні столи?

Світличний вийшов у коридор, виніс мої шпаргали й розхвалив їх понад усяку міру, у якийсь химерний спосіб згадавши в зв”язку з моїми текстами не більш і не менш як Івана Франка. Оскільки я виразно отетерів, він заспокоїв мене тим, що високої Поезії в Івана Яковича, правду кажучи, було не так уже й багато, і що найвагоміше в нього – це напрямок і думки. Мої думки були виразно антирежимні і трималися здебільшого на непристойно прозорих алегоріях. Поезії там і правда було негусто, але тепер мені тяжко й зацитувати, бо в своїх поетичних можливостях розчарувався, на щастя, своєчасно. І не останню роль відіграло тут те, що, незважаючи на літературні асоціації, – мене Світличний – не записав! Втім, узяв у мене два переклади до антології білорусів.

Скільки траплялося читати, теперішні мемуаристи в один голос говорять про його й тьоті Льолину доброзичливу гостинність. Це справді кожен відчував на собі, тож, мабуть, не одного приголомшив у пору гласности його табірний вірш про Максима Рильського – такий він був Світличному ніби й невластивий, такий несподіваний своєю безжальною жортокістю:

Він, бард, сидівши у лайні по вуха,

Всіх інших, смертних, закликав у рай.

І хто там його слухав чи не слухав,

Кричав він “слава” і кричав “ура” [8].

Як тлумачити цей текст тепер, як вписати його у лагідну вдачу Світличного? Довгою дорогою в літаку, коли вже багато переговорили із Сверстюком про справи давні й сьогочасні, зайшла мова і про цей вірш, і він запропонував, здається, слушне тлумачення. “Вірш про Рильського, – проказав він звичайним для нього з якогось часу безапеляційним тоном, – можна розглядати із двох точок зору – з табору і з т.зв. волі”. Ідея зводилась до того, що з табірної точки зору він сприймався нормально, бо ставив останні крапки в оцінках, і варіантів ніби не виникало. Що ж до ширшої точки зору, то цей твір теж лишався правдивий, тільки він містить усе-таки не всю правду, а лише її частину. Табірні інвективи, таким чином, тільки відтінили враження про його доброзичливість.

Хоча випадок із гідом на трагічне ім”я Оксана з американської виставки муляє й досі. Тоді Ів.Ол. із Чорноволом так до неї допалися із своїми питаннями, що абсолютно не помітили, як минула добряча година і що, може, ще хтось хотів би запричаститися живої еміґрантки.

Важко не пригадати проведеної наосліп бібліофільської дуелі 1968 року в Ленінграді. Поїхавши в чергове турне до тамтешніх архівів і книгозбірень по україніку, вужче кажучи, – нарбутіану, я нагледів у букіністичній книгарні на Герцена, біля арки Генерального штабу, розкішну річ. Виставлено було її у вітрині, а сама книгарня стояла на переобліку. Це був “Южнорусский сборник” Амвросія Метлинського 1847 року, в ідеальному стані. Тільки що дуже дорого – 20 крб., усі мої гроші. Воно ніби й боязко, але чому б, зрештою, не зробити мужній самостійний крок?!

Підійшов розвідатися, коли вони відчиняють. З’явився до відкриття, перший зайшов – заплатив – забрав. Чинно, благородно й таки мужньо, бо лишилось тільки на квиток і на ніщо більше.

За якийсь час у Києві чую вже оповідь Івана Олексійовича (чи тьоті Льолі, – не пригадую) про велику їхню невдачу в Ленінграді. Блукаючи собі містом, надибали вони, бачте, на дуже рідкісне видання, дивовижної збережености примірник – “Южнорусский сборник” Метлинського! Світличний і каже: “Треба прийти, щойно вони відчиняться після переобліку, аби ще хто-небудь не перехопив!..”. Приходять собі зранку, десь об одинадцятій, і що б ви думали, – нема, забрали!..

Отут уже я мав сатисфакцію за свої недоїдені обіди!.. (Тільки хто тепер це зрозуміє, коли в книжках зник елемент пошуку. Аби гроші: можна в казіно програти, можна книжок покупити – свобода!). Метлинського, до речі, Іван Олексійович хотів придбати не собі, а комусь до Чехословаччини, так що я тішився, що забрав книжку до Києва і не пустив її з України.

Звісно, не мені писати про Світличного, але так уже ведеться в нашій мемуаристиці, що часом саме ті, хто повинен був би писати, – якраз цього не роблять. Можу навіть назвати кілька імен, я експериментував.

Лишились у пам’яті деталі, яких, можливо, Іван Олексійович не встиг занотувати навіть у листах. Коли, захопившись текстологією і взагалі джерелознавством, я замріявся, як було б гарно пройтися через усі черкаські газети й до рисочки вибрати все, що тільки підписано ім’ям Василя Симоненка, Світличний виразно відказав:

– І не було б йому гіршої послуги.

Він перший висунув думку, що збирання всього разом – пізніх Симоненкових віршів (зрілих, талановитих і протестантських) разом із ранніми його творами (виразно слабшими й прорежимними) – по суті нікому не потрібне. Перемішано ці вірші щойно 1981 року для видавництва “Молодь”, і – треба ж таке – ніде в книжці не сказано, хто ж персонально це зробив і на чиє соціальне замовлення. І хотілося б запитати в редактора Затуливітра, і боязко довідатись.

Кілька років я інтенсивно працював з паперами пані Орисі Стешенко. На третьому курсі написав курсову роботу про Старицьку-Черняхівську, а в першому числі “Радуги” за 1970 рік опублікував заповіт її батька, де дуже позитивно оцінено її особу. За це по мені добряче проїхався в “Радянському літературознавстві” такий собі Бєляєв. Десь у ті часи Вірі Семенівні, що завідувала письменницькою кімнатою в книгарні “Сяйво”, заборонили зустрічі й розмови покупців межи собою. Тож Світличний і Кочур (із своїм вічно непідйомним портфелем) перенесли свої спільні прийомні години до пані Орисі (обоє ж мешкали від центру задалеко). Ірину Іванівну це, до речі, не дуже радувало, бо вона надто добре пам’ятала, яку довгу тінь кинув на процесі СВУ літературний салон її тітки.

До чого я все це веду – до говореного в салоні пані Орисі. Сама вона дуже близько стояла до восьмитомника Мопассана. І стояв Кочур.

Отже, ще до сумнозвісної поїздки Ярослава Добоша [9] віршованих перекладів Світличного – замовлених і виконаних – чомусь не випадало друкувати. Тьотя Льоля уточнює тепер, що вони планувалися в першому томі, тоді злетіли, потрапили до останнього, але й там вийшли за підписом не Івановим, а Д.Паламарчука. Він повернув тьоті Льолі гонорар, – так, як робилося в ті часи. Зовні все в цілковитому ажурі, навіть те, що Івана Олексійовича заарештували 12 січня 72 року, а том підписано виразно пізніше – 12 червня (все-таки 12-го!). У видавничих гарнітурах, підкреслюю, повний порядок. Не знаю, як це документувати, але про заборону говорили все-таки ще перед Добошем, так ніби в Києві хтось уже чекав на нього й на його місію. Тішуся, що це моє давнє вражіння інтенсивно підтримала тепер тьотя Льоля. І ці спогади прочитав – їй першій. Скомпліковані сюжети ми з нею докладно проговорили. (Не всі, на жаль. Не встиг!) Так, як, шкодую, не пояснив їй, що її свідчення треба друкувати під власним прізвищем, а не Л.Карнаух [10].

“Отака історія нашого народу…”

Прикро тільки, що й досі, за 23 роки, еміґрація не сказала на Добошеву тему свого ваговитого слова … Коли Надійка опинилась ТАМ і прямо запитала, – повернулася спиною і так-таки нічого не сказала. Красномовно?!

Лишається теоретичне питання: чи був Іван Світличний дисидентом? Наскільки розумію, ні київські, ані львівські шістдесятники, ні Клуб Творчої Молоді, ані Світличний дисидентами не були. По-перше, ще не існувало в тодішньому обігу самого цього слова. Щодо цього я перепитав усіх, кого хотів, і всі мене підтримали. По-друге, і це навіть важливіше, типологічно вони відрізнялися. Опозиційне думання, як і в Росії, виникло в нас на хвилі ХХ з’їзду, в атмосфері певного полегшення. Але наші діячі одразу долучилися до традиції українського Розстріляного Відродження двадцятих років. Щойно виходили з таборів вояки УПА. Особисто я був надто юний, щоб мене посвячували в усі секрети, але добре пригадую, що Алла Горська зустрічалася з Дужинським [11], пробувала йому допомогти через Данила Нарбута. Усі читали Грушевського й Аркаса, Лавріненка й Мирослава Прокопа. Відтак відновились українські визвольні змагання, і куди їм було розвиватися, як не в напрямку до державної незалежности? Садовили українців теж не за що, як за український націоналізм. Причому буржуазний.

Що ж до московського чи пітерського дисидентства, то воно мало натомість широку наднаціональну основу. Як на гріх, йому не передувала власна демократична традиція, бо російська історія такої традиції не знає. Відтак воно не мало причини зв”язуватися з власною, здавалося б, себто з російською еміґрацією, як з українською зв”язались українці, а пішло до світових загальнодемократичних осередків. Російське дисидентство мало широку загальноімперську, ба навіть трансконтинентальну базу. Українці не мали цього ніколи, не мають і по сей день. І дивуватись тепер позиції Солженіцина „з нацпитання” абсолютно нічого.

Перед Світличним щойно відкривалися світи. Як хотілося йому, видно, працювати, як він хотів вірити в те, що встигне зробити багато, безмірно багато, коли – і це не пізніше якогось там 1964 року – мовив із притиском:

– Ні, репресії вже неможливі.

Ми йшли від бульвару через Шевченківський парк (не доходячи фотомайстера на прізвище Ейленкріґ) і розмовляли про джерельну вартість слідчих справ декабристів.

Публічне життя забирало в нього, певно, забагато часу, планів ставало дедалі більше, а строки все скорочувалися, коли нарешті прийшла вранці ватага чекістів-оперативників і показала великій людині Світличному якогось свого паршивого клаптя паперу, якусь свою квитанцію, ордер, після чого все завалилось і гавкнулось.

Зараз вони їздять у тих самих автобусах, пішли у підприємництво, зберігають пенсії. Він уже нікуди не поїде і нічого не промовить, бо з того світу важко консолідуватися. Хотілося б консолідуватися тут з усіма підряд, хто тільки їде з тобою в одному ваґоні метро. Але десь же серед цих людей їде і той конкретний, хто убив Аллочку. Він ніколи в цьому не признається. Якщо тоді йому було близько сорока, то тепер йому 65. А що, – може бути!

Шістдесятники розбрелися різними дорогами. Хто в парламенті, а хто нидіє, непотрібний цьому суспільству й навіть небажаний. Ходить дихати повітрям на балкон, бо вийти на вулицю уже тяжко. Як крайність – грає на акордеоні, поклавши кепочку на асфальт. Це теж конкретні випадки.

У ті роки мені завжди допомагала специфічна орієнтація, яку можна назвати парадоксальною. Якщо пропаганда щось вихваляє – це найкраща ознака того, що воно погане. У той бік краще не поглядати. Коли пропаґанда щось ганить – увага! Там вочевидь щось світле, хороше, те, до чого тільки й треба тягтися. Цим я жив, і це завжди рятувало від ідейних манівців, ставши одним із найсокровенніших підсумків досвіду. Міркуючи собі, що большевики завалили імперію, засвоївши оту парадоксальну орієнтацію, я раптом визначився політично. Буду українським монархістом! Це те, що для них найстрашніше. 1990 року я зустрічався в Торонто з гетьманцем Мироном Королишином, який після моєї доповіді в Інституті Св.Володимира подарував мені в чудовій оправі „Листи до братів-хліборобів” Липинського.

У страшному сні не могли привидітись нинішні реалії незалежної України, де найбільше грабують власники найбільших кабінетів. Світличний промовляє з того світу кличем незаангажованости, некар’єрности, неучасти. Матеріальні принади розікладено саме там, де пастки.

Бо найважливіше вміння, яке можна набути на цій нещасній землі, – коли роблять найспокусливішу пропозицію, спромогтися вимовити коротке “ні”.

8 квітня 1995 року.

Примітки

1. Писано 1995 року.

2. Н.В.Суровцова (Ред.).

3. Пор.: Дзюба Іван. Апокаліпсис Григорія Тименка // Сучасність. 1997. № 2. С. 82-95.

4. Білокінь С. На марґінесі бібліографічного покажчика // Кур”єр Кривбасу. 2004. Червень. № 175. С. 142-148.

5. Літературна Україна. 1990. 4 січня. № 1.

6. Світличний Іван. Гармонія і алгебра // Дніпро. 1965. № 3.

7. Листи Анни Франко-Ключко до Святослава Гординського // Сучасність. 1996. Ч. 12. С. 116-126

8. Цикл сонетів “Рильські октави”. Першодрук: Сучасність. 1978. Ч. 10.

9. Бельгійський українець, візит якого в Україну КГБ використав як привід для арештів 12 січня 1972 року. (Ред.).

10. Сучасність. 1999. Ч. 2; 2002. Ч. 2.

11. Учасник визвольних змагань у Галичині.