Історія мого безробіття

Сергій Білокінь

Секретареві ЦК Комуністичної партії України

тов. Капто О.С.

від кандидата філологічних наук

Білоконя Сергія Івановича.

Шановний Олександре Семеновичу!

З 7 вересня 1979 року я працював у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР на посаді молодшого наукового співробітника. 18 грудня 1981 року мене звільнили за скороченням штатів. Те, що скоїлося зі мною, нагадує розправу. При моєму звільненні зневажено найелементарніші принципи законності.

11 листопада 1981 року на засіданні комісії для скорочення штатів мій колишній завідувач М.П.Візир [1] тайкома від співробітників відділу запропонував звільнити мене. 24 листопада мене вивели з народного контролю. Лише 16 грудня я, а від мене співробітники, довідалися, що мене підводять під скорочення: у цей день мене пропустили через місцевком. 18 грудня віддано наказа про звільнення.

У постанові бюро Президії АН УРСР № 513-б від 5 листопада минулого року, що це скорочення викликала, сказано: “Здійснюючи скорочення чисельності дбати […] про регулювання вікового складу співробітників установи й поповнення його молодими спеціалістами й випускниками аспірантури, а також про скорочення осіб, що мають право на пенсію”. У випадку зі мною цю постанову відразу грубо порушено, адже я був ледве чи не наймолодший за віком працівник […].

Що ж, можливо, я не міг упоратися з роботою, що на мене покладалася? Думаю, що про мої ділові якості найкраще скажуть факти. Якщо року 1979 на весь відділ первісно планувалось обробити 2 600 одиниць зберігання (рукописів), то я один дав 2 393 одиниц. За перше півріччя 1981 року я обробив 909 од. (співробітники: А.Г.Адаменко – 597, Т.І.Воронкова – 736, І.Д.Лисоченко – 512, М.П.Візир – б. 100). Того року я багато хворів і лежав у лікарні, але за кількістю продукції все одно вийшов на друге місце у відділі (1965 од.). Як і інші працівники, виконував також інші види робіт.

Коли мій колишній завідувач вважає, що в робочий час я ще й статті писав, – якої ж високої він про мене думки як про працівника!

Може, в мене найнижча кваліфікація? Теж ні, адже я закінчив аспірантуру при Московському держуніверситеті ім. М.В.Ломоносова, кафедра радянської літератури. Кандидат філологічних наук. […]

Виходить, у мене менше, ніж у інших співробітників, наукових праць? Навпаки, в мене їх якраз найбільше. Лише минулого року я опублікував 30 статей у наукових збірниках (“Археографический ежегодник”, “Історичні дослідження. Вітчизняна історія”), журналах (“Дніпро”, “Образотворче мистецтво”, “Народна творчість та етнографія”), газетах, 6-му томі «УРЕ». Крім того, я науковий консультант і автор біля 300 статей в енциклопедичному довіднику “Київ”. Укладач 43-го тому творів Івана Франка. В енциклопедичному довіднику “Книговедение” (вид. “Советская энциклопедия”) вміщено дві мої статті, зокрема про мистецтво книги в УРСР (усього у виданні брало участь 4 працівники ЦНБ, із них один уже помер, другий пішов на пенсію, а третя співробітниця перейшла на іншу роботу). Постійно беру участь у республіканських та всесоюзних (ІІ-V) книгознавчих конференціях, зокрема у всесоюзній конференції “В.І.Ленін і книга”. Гадаю, що це відповідає профілю ЦНБ. Нинішнього, 1982 року, в мене вже 49 публікацій.

Провадив і проваджу громадську роботу. Був за члена ради молодих спеціалістів ЦНБ. Виступав з лекціями до 1500-річчя Києва та з питань мистецтва перед робітниками заводу “Арсенал” (друкуюсь у багатотиражці заводу, а також авіазаводу [2]), співробітниками Інститутів фізики та історії, на хімічному факультеті КДУ, в клубах. Заступник голови секції книгознавства при київському міському відділенні Добровільного товариства любителів книги. Лише поточного року правління нагородило мене грамотою (3 травня) та цінним подарунком (“Киевская псалтирь”), а дирекція Державного музею українського образотворчого мистецтва винесла подяку (29 червня).

Тоді, може, я не дружив із трудовою дисципліною? І це не так: жодних стягнень і доган я ніколи не мав. Більше того, для поїздки до Польщі [, куди я не їздив,] мені видали гарну характеристику.

Всупереч ст. 42 КЗпП, адміністрація й профспілковий комітет не вивчили переважне право на залишення на роботі. Частина 3 ст. 40, а також постанова Пленума Верховного Суду СРСР № 1 від 18 квітня 1960 року передбачають надання іншої роботи в тій самій установі. Мені відомо, що в бібліотеці була вакантна посада молодшого редактора, що звільнилася після зайняття посади завідувача відділом зовнішнього обслуговування.

Далі, мене звільнено без працевлаштування. Два з названих мені місць роботи жодною мірою не відповідали за кваліфікацією тому, що я займав до звільнення (пор. п. 9 коментаря до ст. 40 КЗпП), а в третій установі, як з’ясувалося, взагалі не було вакансій, отже, її згадали взагалі лише для того, щоб ввести в оману мене й членів МК. В жодному з трьох випадків мені не вказали ні посади, ні ставки, що теж являє собою порушення.

На засіданні МК завідувач твердив: “Роботу виконував суто бібліотечну по опису архівів. Він людина творча, і така робота не для нього» (цитую протокол). Виявляючи зворушливу турботу про мої творчі дані, мені запропонували піти. – Куди? – До районної бібліотеки ім. Івана Кудрі й теж районної – імені Некрасова. Може, я щось не так розумію, але мені здається, що це глузування. Наказ про моє звільнення я вважав за непорозуміння й навіть не ходив його читати.

Відразу після його підписання, 20 грудня, я звернувся з проханням про поновлення до Віце-Президента АН УРСР І.І.Лукінова. Не одержуючи від нього відповіді, 21 січня звернувся до Віце-Президента АН УРСР К.М.Ситника. 10 лютого мені відповів академік-секретар В.М.Русанівський, але в його листі не було вказано навіть, чи потвердились викладені в мене факти.

Не дожидаючись відповіді, 12 січня я звернувся до голови МК ЦНБ АН УРСР Л.А.Пашкової. МК в своєму засіданні підтвердило своє попереднє рішення.

Тоді ж таки, 12 січня, я увійшов із заявою до об”єднаного МК АН УРСР. В особистій розмові його голова К.І.Андріюк пообіцяла мені направити комісію для перевірки моєї справи. Я нагадував про себе неодноразово, але й досі така комісія ЦНБ іще не відвідала, і досі я не дочекався жодної відповіді.

Відповідаючи на мої листи по суті (нехай, міркував я, тим часом і негативно), ніхто не заявив мені, що такими питаннями не займається, що я мав би звертатися лише до суду. Через це я був переконаний, що стою на правильнім шляху. Я не розумів, як міг я звернутись до суду, не вичерпавши приступних мені засобів у системі Академії.

Наприкінці травня я дійшов нарешті до юридичного відділу при Президії. В особистій розмові 7 червня [з завідувачес Кочар”янцем] мені запропоновано звернутись до суду, що я не гаючись і зробив. Про існування місячного строку подання заяви мені загалом було відомо, але цей строк я розглядав як орієнтовний, адже в даному разі моє звертання затримував не я, а ті інстанції, куди я звертався. Саме так пояснив я причину затримки у поданій до суду пояснювальній записці від 17 червня, себто за місяць до суду.

Суд прийняв мою справу до виробництва, в засіданні 14 липня протягом трьох годин розглядав обставини моєї роботи в ЦНБ і мого звільнення. Мені відмовлено за тією формальною причиною, що я пропустив строк.

Вже після суду я довідався, що 2 лютого 1977 року Верховний Суд УРСР виніс ухвалу: “Відповідно до ст. 232 КЗпП УРСР строк для звернення до суду обчислюється не з дня ознайомлення, а з дня вручення наказу про звільнення”. Якщо врахувати, що наказа мені не вручено й досі (18.8.1982), то цей строк, згідно закону, в мене ще й не починався. Однак мені було відмовлено, і 13 серпня міський суд у моїй касації мені так само відмовив.

Все ж таки я не шкодую, що звертався до суду, адже я ознайомився нарешті з тими матеріалами, на підставі яких мені відмовляли різні інстанції. З”ясувалося, що документи, які в різний час готував мій завідувач, вищою мірою плутані й протирічать одне другому. Цей матеріал я проаналізував на 17 сторінках, які тут спробую викласти коротко.

Я передусім побачив, що звинувачення на мою адресу йдуть по висхідній – від наївних здогадів, що я ХОТІВ опублікувати невидані матеріали (11 листопада), до звинувачень доволі грізних, нехай і сміхотворних, що з”явилися згодом.

Мені висловлено претензію, що я не маю спеціальної бібліотечної освіти. На жаль, я не мав її і року 1978, коли мене приймали на службу. Чомусь тоді це нікого не стурбувало. Цікаво, що у відділі, за винятком гр. Візиря, ніхто не має ні архівної, ані бібліотечної освіти. Коли ж пригадати, що свою дисертацію я написав на тему “Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства”, – трудно буде сформулювати іншу, що була б ближча за профілем рукописного відділу.

У науковій роботі мені відмовлено (отже, мусили мене звільнити) начебто через те, що відділ наукою ближчим часом не займатиметься. Та одночасно з цим […]. Мій колишній завідувач дозволив собі заявити, ніби я обробляв легкі матеріали, оскільки не мав належних навичок. Тим часом, коли з”явилася постанова про обробку рукописів, першим фондом, що я його одержав, був фонд академіка Ореста Левицького. Я обробляв його ще в травні 1979 року. У звіті я писав, що розбирав розсип, а це якраз найважчий вид роботи. Розсип я фіксував у звіті за жовтень того самого року, а в листопаді мені довелось опрацьовувати колекцію митрополичих грамот ХVІІІ ст. Ф.І.Мищенка – там була й палеографія, і водяні знаки. У квітні 1980 року я обробляв фонд Ф.С.Цицурина, що містив документи навіть не польською мовою, а латиною.

Свою роботу, – казав неправду М.П.Візир, – я виконував на низькому рівні, описував трамвайні квитки, порожні конверти. У мене немає жодного такого опису.

У відділі рукописів зберігаються мої звіти за кожен місяць роботи. Вони дають точні відомості по кожному з фондів, що я опрацював. Звівши ці дані за роками, одержуємо, що року 1979 я обробив 2393 одиниці (Адаменко 233, Ніколаєвська 669, Апанович 1091, Лисоченко 2007), 1980 – 4482 (Адаменко 2153, Ніколаєвська 1348, Апанович 9343 (?!), Лисоченко 2853), 1981 – 1965 (Адаменко 1047, Ніколаєвська 1481, Апанович 1490, Лисоченко 1628). Таким чином, усю “статистику” мій колишній завідувач – щодо мене – вигадав. Мою продукцію зменшено майже рівно вдвічі. За три роки має бути 8840 одиниць, – цікаво, на чий рахунок це пішло. Підробку викрила на суді мій адвокат.

Великі недоліки вбачає Візир у моєму розумінні дисципліни. Як завідувачеві йому мало б бути відомо, що документа, який забороняв би працівникові робити виписки з оброблюваних матеріалів, не існує. Поступаючи на роботу, працівники жодних інструкцій такого роду не одержують і ніяких підписок не дають. Чудово це знаючи, гр. Візир у своїй промові 11 січня договорився до того, мовляв, я “приніс навіть власну друкарську машинку у відділ”. Чи не пригадає шановний завідувач, як я тоді її виніс?

Завідувач твердить, ніби в робочий час я йшов до видавництва “УРЕ”, де, ніби, “тинявся” (“Він менше сидить у відділі, ніж в УРЕ”). Для самого видавництва робота над довідником “Київ” була позапланова, її провадило кілька ентузіастів увечері й у вихідні. Саме в цей час і тільки в цей час я й міг відвідувати УРЕ. Оскільки ж за всі ці місяці жодних вакансій в УРЕ не було, ні про які пропозиції мені працювати в цьому видавництві, – всупереч твердженню завідувача, – не може бути й мови. Я звернувся до суду з проханням зробити запита до УРЕ для з’ясування справжньої картини.

У поясненні по моєму позову говориться, що я добивався переходу до Інституту економіки,”коли відділ закінчував ударний етап роботи по опису фондів”. Насправді було навпаки. Інститут сам мене розшукав, і завідувач відрядив мене туди за розпорядженням Віце-Президента. Я прохав суд звернутися до Інституту економіки з запитом, як стояла справа.

М.П.Візир запевняє, що юридичний відділ Президії АН потвердив правильність переведення скорочення в ЦНБ. Я прохав суд зробити запита до юридичного відділу Президії, чи мало місце таке потвердження.

М.П.Візир намагається створити враження, ніби я “протизаконно розпоряджався, як своєю власністю, матеріалами архівного фонцу ЦНБ”. Тут ідеться про обмін комплектів оригіналів листів С.А.Таранушенка на копії, що я провадив від імені відділу. Цей обмін ішов через експедицію й канцелярію, відбивався в журналі вихідних. Я продумав його разом із завідувачем і одержав його санкцію. Таким чином, “протизаконно розпоряджалися” ми вдвох.

Цілковито перекручено історію з моїми публікаціями про [В.Л.]Модзалевського. До збірника ЦНБ я подав статтю за два роки до зарахування в штат. Статтю в “Археографическом ежегоднике” відрецензовано теж за два з половиною місяці до зарахування, причому вона не була гонорарна, і я не одержав за неї ні копійки.

Із сказаного ясно, чому інстанції, до яких я звертався, мені відмовляли. Вони вірили неправдивим запискам, які складав М.П.Візир, але його вигадки надто примітивні. Видно, що він дилетант навіть тут.

Та Візир не такий простий, як може здатися на перший погляд. Куди ціляти, він знає: “У процесі роботи С.І.Білокінь свідомо порушував існуючі правила збереження й використання фондів. Порушуючи ці правила, він знімав копії документів оброблюваного архіву, розголошував зміст документів і використовував їх до остаточного опису, а також до складення облікової документації та ідеологічної перевірки”.

Я, певно, мушу сказати, що в документах, які я “використовував” і “розголошував”, абсолютно нічого шкідливого для держави немає. Я опублікував статтю про сади північного Лівобережжя, і це правда. У цій статті я використав рукопис, що зберігається у нас у відділі, і це теж правда. Тільки ж цей рукопис, “Опис Чернігівського намісництва” (шифр ІІ, 13697), датується 1779-81 роками. Описи такого типу не раз видавалися й становлять цінне історичне джерело, а тому нажити на цьому політичний капітал Візиреві навряд чи пощастить.

М.П.Візир мусував сюжет про ідеологічність нашої установи і на засіданні МК 11 січня. Що можу я сказати про цей неспортивний прийом?

Передусім те, що мій покійний батько вступив до партії у 1942 році на Волховському фронті і був справжній комуніст. Після війни він працював у союзній комендатурі Берліна й представляв СРСР у комітеті по кадрах і денацифікації.

Що таке ідеологічна боротьба, я знаю нітрохи не гірше за Миколу Петровича, а можливо, навіть краще. Спробую пояснити свою думку.

Стаючи на роботу, співробітник архіву знайомиться з правилами внутрішнього розпорядку, під якими розписується. Він зобов’язується не розголошувати зміст закритих матеріалів, не відвідувати певних установ тощо. У рукописному відділі ЦНБ нічого цього немає, і в цьому кричущий недолік організації, слабке місце ідеологічної роботи у відділі. Що ж стосується згаданої “ідеологічної перевірки”, то у відділі її зроду не проводили.

Що випливає з того, що на мене не оформлювали допуск? Лише одне. Це означає, що ті фонди, які я одержував для обробки, були відкриті, і жодної секретності тут немає.

Пропрацювавши у відділі певний час, я, втім, сам попрохав оформити мені допуск до спецфонду, оскільки працював тоді над Модзалевським. Дозвіл мені дано.

Я вважаю, що вдаватися до натяків політичного характеру, кидати “тень на плетень” так, як це дозволив собі мій колишній завідувач, не по-партійному й непорядно.

Далі. Кожний архів зацікавлений у тому, щоб його зміст розкривався в публікаціях, оскільки лише так його матеріали входять до наукового обігу. Звичайно, бувають обмеження. Коли архів сам готує ту чи іншу публікацію, до її виходу у світ він може закрити ті чи інші матеріали. Але ніколи ще не було документів, які обмежували б дослідницьку роботу працівників архіву.

Особисто я публікував матеріали XVІІІ-ХІХ ст., що не містять у собі, як я вже сказав, нічого секретного. Публікував я виключно опрацьовані, зареєстровані матеріали. Усі статті, в яких використовувалися матеріали відділу, спочатку я завжди показував завідувачеві. У випадку з записничком барона Шодуара, коли я післався на його записа, що у 1874 році він мешкав у Києві на Тарасівській вулиці (страшна таємниця!), навіть на це я прохав спеціального дозволу у присутності колег.

У службовій записці від 14 січня говориться: “Що стосується численних публікацій Білоконя С.І., то всі вони непланові і здебільшого зовсім не зв’язані з проблематикою наукової роботи бібліотеки”. Яким це побитом книгознавчі роботи можуть бути не пов’язані з книгознавчою проблематикою наукової роботи бібліотеки, – секрет її організації. Зрозуміти його мені не дано.

Те саме, тільки ще одвертіше, сказано в поясненні до позову: “… численні публікації 1981 року, що він вказав їх у позові, він провадив без відома керівництва ЦНБ АН УРСР і Відділу рукописів і зовсім не зв’язані з завданнями та інтересами останніх”. Мені не зрозуміло, як це дослідження матеріалів рукописного відділу і публікація відповідних розвідок може бути «не зв’язана із завданнями та інтересами» відділу. Дивні тоді ці інтереси.

Тільки вдуматися. Для московського енциклопедичного довідника “Книговедение” співробітник бібліотеки пише узагальнюючу статтю про мистецтво книги на Україні. І ось М.П.Візир готує документ, в якому прямо сказано, що “з завданнями та інтересами” бібліотеки це не зв’язано. Мимоволі виникає питання, яка ж тоді місія самого М.П.Візиря в цій бібліотеці.

Коли в мене з’являлася чергова, нехай газетна, публікація, це викликало у М.П.Візиря тільки заздрість і роздратування. Мені шкода, що він, уже далеко не молода людина, не спромігся стати вище за такі дрібні особисті почуття. Смію вважати, що М.П.Візир зловживав довірою дирекції, коли позбувався співробітника, нагромаджуючи довкола нього хитросплетіння неправди. У цій історії він продемонстрував риси, які характеризують його дуже й дуже погано.

Це пішло на шкоду всім, а найперше нашій спільній справі, про яку Микола Петрович, здається, вже й забув.

Я прошу Центральний Комітет партії відновити покривджену справедливість. Я хочу працювати там, де можу принести користь батьківщині відповідно до свого фаху та кваліфікації. Тільки цього прагну я все життя, вірячи, що переді мною ще широка дорога, а не зачинені двері.

З повагою [С.Білокінь]

18 серпня 1982 року.

202 033 Київ, вул. Мик.-Ботанічна, 14, кв. 49.

Примітки

1. Візир Микола Петрович (нар. 27 березня 1924). 1951 року був директором Київського обласного державного архіву, 1953-54 – заступником директора Центрального державного історичного архіву УРСР, 1957-85 – завідуючим відділу рукописів ЦНБ АН УРСР (Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 6. К., 2000. С. 204-211).

2. У тамтешній редакції працював тоді Іван Дзюба, який склав мені таку „протекцію”.