Репресовані родичі та друзі

Сергій Білокінь

Ще трохи до історії батькової бібліотеки. Мій батько збирав книжки передусім із своєї спеціальності і мав, наскільки розумію, надзвичайні речі. Головний кількісно масив ми передали після його смерті до ботанічного саду. Але ядро, найцінніша частина його бібліотеки – книгозбірня його вчителя академіка Миколи Холодного, яку я вже почав передавати до Інституту ботаніки. Це окрема історія. А десь у п”ятдесяті роки батько придбав тритомовий збірник документів "Воссоединение Украины с Россией", двотомник Тарле "Кримська війна", вісім томів „Історії ХІХ століття” Лавісса і Рамбо [119]. У шостому класі подарував мені двотомник Каргера про стародавній Київ. 5 листопада 1962 року на закінчення першої чверті восьмого класу – „Про що і як?” Бориса Антоненка-Давидовича. Від Миколи Григоровича Холодного батько мав також з його підписами "Записки революционера" Кропоткина, "Дневник Амиэля" тощо. Але сам він букіністичних книжок гуманітарного профілю спеціально, на жаль, не збирав, хоч по війні вони були зовсім приступні, і в цьому я не можу не вбачати певного його конформізму.

Знаю в Києві одного бібліофіла – математика К. – чоловіка тітчиної колежанки Наді Боровик, який ще в шістдесяті роки спеціально їздив до Москви купувати в приватних букіністів білогвардійські еміґраційні видання. Щоправда, й батько (тепер я це можу сказати) привіз із Берліна речі категорично заборонені. Одну з цих книжок він спалив сам, щось доручив мені семирічному спалити у грубі, коли ми виїздили з саду у міське помешкання, і я досі пам”ятаю страшний жар з печі і моторошні корчі тих книжок, що гинули від моїх рук на моїх очах. Нарешті, енциклопедію Фріча, перебуваючи в аспірантурі, я повіз до Москви, й додому вона більше не повернулась. Колега сказав, що її забрали в його друга під час обшуку. Шкодую, що батько не брав прикладу з п. К. Бо коли студентом я бував у Пітері, у книгарнях сам бачив купи примірників неоправлених „Старых годов», що коштували по 2.50. На жаль, я ніколи в житті не мав досить вільних грошей. Все-таки 1965 року я придбав на Літейному проспекті нарбутівський каталог 1926 року за 7.50 і, здається, на Герцена – «Силуэты Нарбута» Еріха Голлербаха за 2.50, з чого почалась моя Нарбутіана. Колишній завідуючий рукописним відділом ЦНБ оповідав мені, що після війни на Євбазі хатні робітниці буквально за копійки продавали „безхозні” (слова „безгоспний” у нашій мові немає і, сподіваюсь, не буде!) книжки тих, хто виїхав на захід. Державні фахівці скуповували їх, а потім, казав він, надійшло розпорядження лишити лише один примірник, а дублі належало спалити. „Хіба ж так можна”, – хитав він скрушно головою, і кожного дня виносив щось із тих скарбів (казав, що були речі незвичайні), щоб таким чином врятувати. Батько не боровся із системою, а прагнув вписатись у неї, піднімаючись лише до якоїсь у цій системі автономності.

Батько мав певний статус, був деканом біолого-ґрунтознавчого факультету, тож його одруження з дочкою ворога народу виглядало збоку рішучим, мало не екстравагантним кроком, можна сказати навіть, мезальянсом. Епоха такому не сприяла, це була крута епоха. Коли батько зробив пропозицію, мама відповіла йому: „Я перебувала на окупованій території”. Мабуть, в інших країнах і в інші часи юнаки з дівчатами під час освідчення й роблячи пропозицію, про таке не розмовляли. Але шлюб моїх батьків був справді щасливий.

Дивна якась фантазія, – я народився за чотири роки після дідової загибелі, про яку родина тоді навіть не довідалася. Я прочитав його слідчу справу вже за незалежності, а дату смерті (осінь 1944 року) розшукала харківська „меморіалка” Ніна Лапчинська, за що вся моя родина їй вдячна без міри. Зараз мамі 80, і все життя й досі вона несе в собі травму, якої зазнала у свої двадцять років. З цим жахом прожила десятки років, раз у раз наражаючись на хижий оскал режиму. Тітка знищила усе своє листування. Звичайнісіньке побутове листування. Воно, бачте, несло в собі потенційну загрозу: багато імен і адрес. Але існував архетип людської поведінки, дужчий за НКВД: сина назвали ім”ям материного батька. Так годилося.

Коли вільна людина одружувалась із кріпачкою, кріпаками ставали обоє. Так само й мої батьки навіть не прагнули товаришувати з набурмосеними й самозадоволеними обормотами – тодішньою, як тепер кажуть, елітою. Батьки мали своє товариство. Оточення моїх батьків складалося переважно з родин репресованих. Зараз усі вони посмертно реабілітовані, але тоді стосунки між людьми полагоджувались і без картинних жестів нашої держави, якщо люди перебували на загальнохристиянській основі.

Починаючи з останніх класів школи, протягом десятиріч мама з тіткою дружили з унікальною лікаркою-терапевтом Галиною Василівною Караван. За своїми спостереженнями, я чомусь завжди вважав, що вона була найближча мамина подруга, – тепер розговорились, і мама з тіткою почали делікатно поступатись одна другій. Лишається фактом, що й наприкінці життя тижня не було, щоб вона до нас не зайшла, тим більше, що працювала поруч – на Тарасівській, у т.зв. ЦЛК. Вона лікувала Сосюру, співака Василя Третяка, якого я любив у „Паяцах” (потім він виїхав до Мінська).

Але слідом за нею ходила трагедія її родини. Її мати – Васса Григорівна Трепет – була рідна сестра отаманів Марка й Петра Трепетів, які вийшли на еміґрацію. Працювала лікарем у Паволочі (якийсь час бабуся була в неї операційної сестрою) і вражала дивовижною інтуїцією, яку передала обом дочкам – Галині й Лялі, чудовому гінекологу (із середини п”ятдесятих ми жили в одному будинку). У періодиці мені траплялися згадки про першого чоловіка Васси Григорівни – студента-медика Василя Каравана. Але прожили вони разом недовго, бо Василя забрали, й він загинув. Васса Григорівна вийшла заміж вдруге – за Володимира Туза. Народилася дочка Олена. Арештували і його. Під час війни Васса Григорівна жила з третім чоловіком. СМЕРШ не забув і про нього.

Усіх розвіяло по світу. Дві дочки Петра Трепета – Олена й Алла – живуть в Америці. Дві дочки Маркові – у Чехії. А троє чоловіків упокоїлись на тюремних кладовищах – віддані землі, але ніколи не поховані. Справді ж, – чину похорону не було?

Я попросив Галину Василівну подивитись Таранушенка, і вона здивувала мене своїм професіоналізмом. Стефан Андрійович мав тоді далеко за вісімдесят і набачився різного. Але те, чому свідком став я, було у його житті, мабуть, вперше. Подивившись його й оглянувши рецепти, Галина Василівна категорично сказала:

– Вас лікують правильно.

І це було дуже мудро. Хворий заспокоївся і легко прийняв усе, що було далі. А вона пояснювала: оцей препарат (бачите?) діє на якийсь там орган, але має небажану побічну дію, яку нейтралізовує щось інше. Коротше кажучи, вона розповіла, чому саме треба все помінять, і він спокійно на все погодився, бо їй повірив.

Таранушенко любив мудрих людей і не зносив бундючних дурнів. Коли я навідав його у лікарні, він поскаржився на сусіда:

- Питає мене, чим я займаюсь (це була лікарня вчених). Гуманітарій. Каже: „Це Ви рахуєте, скільки разів повторюється якесь слово?”

Стефан Андрійович відсунувся, тоді трохи примружився й закінчив:

- А я й питаю: „І це все, що Ви знаєте про гуманітарні науки?”

Галина Василівна залюбки розповідала про своїх пацієнтів – причому про Муру Сосюру багато більше й колоритніше, аніж про самого класика. Класик – то й класик. Хороший чоловік. У житті нещасний. А одного разу вона прийшла дуже схвильована. Стара большевичка – назву її Песіна, вона мешкала десь внизу Паньківської, – викликала з поліклініки сестру: „Подмойте меня!” Сестра не витримала, піднявся скандал, Галину Василівну начальство післало налагоджувати стосунки. Песіна облаяла і її, а тоді, склавши навхрест по два пальці, прорекла:

- Если бы сейчас 37-й год, – Вы бы у меня вот где были!

Про родину Васси Григорівни можна книжку написать, але це тільки початок „гулагівської” теми.

Чоловік дідової кузини (діда Сергія Буряка) Віри Омелянівни Байдик – голова жмеринського профсожу Михайло Олексійович Палков (нар. 1887, м.Кишинів) – був ув”язнений 16 жовтня 1929 року, перебував в ув”язненні 8 років, 2 місяці, 23 днів. Його розстріляли 9 січня 1938 року [120]. Подружжя мало дочку Наталю Михайлівну (за чоловіком-журналістом Кудренко, мешкали на Хрещатику), з якою мама й тітка підтримують стосунки уже довгі десятиріччя.

Дружина дідового посправника Івана Петровича Гнатенка [121] Агрипина Григорівна викладала у школі російську та німецьку, її дочка Труда – щира й бойова молодиця – стала медиком в Інституті Стражеска і часто в нас бувала, тим більше що це близенько. Її дочка пережила особисту трагедію, – де й що вона тепер, я не маю поняття. Самого Івана Петровича заслали до Явасу (Мордовія, Дублаг), – я його бачив раз, коли він вийшов у велику зону (невдовзі помер).

Надзвичайно теплі стосунки підтримувались із родиною ув”язненого інженера з Андрушок Івана Федоровича Сипітого, який повісився в тюремній камері. За моїх часів це були тільки сестри Станіслава Антонівна (Стасєчка), Болеслава Антонівна (Болєчка) та третя – його дружина Аделя Антонівна [122], а також дочка останньої Марія Іванівна. Сипіті жили в Києві біля ковбасної фабрики, я маленький любив оглядати старе фортеп”яно з підсвічниками, безліч статуеток, фотографій у рамочках і всілякі милі дрібнички дореволюційного побуту, що дотривав, таким чином, до моєї юності. Потім усе це пропало. Коли сталась чорнобильська катастрофа, 4 травня 86 року я вивіз свою дружину й дочку не куди, як спершу до харківської тітки Галини, а тоді до Марії Іванівни – до Одеси.

До 1955 року наша родина мешкала в ботанічному саду, де працював батько, на другому поверсі головного корпусу. Перші сім років життя я провів дослівно в оранжерейних умовах серед пальм і троянд. Здавалося б, райські умови. Але за лаштунками можна було помітити зовсім інше.

Сусідкою й близькою подругою мами й тітки була співробітниця Інституту Богомольця Тетяна Мартіївна Мамонець. Інтелігентна молода жінка з гарними тонкими рисами, співробітниця чи й учениця фізіолога (член-кора на той час) Данила Семеновича Воронцова, якого вона часто в розмовах згадувала. Вусатого й добродушного Воронцова я бачив тільки в неї на фото – у натурі ніколи. Одна із таких світлин була її першою спробою у фотографії. Таня залюбки розважала мене акуратним невеличким програвачем (ми мали патефона, якого я безперестанку крутив), і її платівка з модним тодішнім шляґером була моя улюблена. Ми з Танею були на „ти”, й щирі стосунки тяглися до самої її смерті (як зазначено на могилі, вона померла 13 червня 1991 року на 63-му році життя). На моїх очах вона вийшла заміж за колегу Івана Петровича Семенютіна, у них народився син, якого тітка звала Сандро, тоді вони чомусь розлучились. Зараз уже немає й Івана Петровича, а Сандро виїхав навіщось до Америки чи Японії. Але Таня Мамонець теж носила в душі болісну рану. Її батька перед війною – а вона мала тоді лише дев”ять рочків! – було розстріляно за грубо зфальшованою справою, – я дивився цю справу й у своєму „Масовому терорі” писав:

Надзвичайно яскраво виявилась чекістська авантюрність у справі начальника головного матеріального складу Південно-Західної залізниці Мартина Мамонця (ув”язнений 22 квітня 1938 року). Оперуповноважений шив йому участь у «Польській військовій організації» (ПОВ). Мамонець тримався чотири місяці, поки нарешті 19-21 серпня та 4-14 вересня не дав потрібні зізнання, що його завербував начальник будівництва київського вокзалу Василь Верюжський. Після цього слідство швидко було закінчене, і в”язень став перед судом. У судовому засіданні лінійного суду 21 жовтня від своїх зізнань Мамонець відмовився, заявивши, що до нього були застосовані незаконні методи слідства. Кримінальну справу повернули для дослідування. Працівники слідчих органів вилучили з неї частину матеріалів слідства і всі матеріали слідства судового. Перевірки заяви винуваченого, яку він висунув у суді, не зробили, пересклали винувального висновка заднім числом 15 вересня і справу внесли на засідання трійки. За рішенням останньої 26 жовтня Мамонця розстріляли.

Збереглася постанова від 26 квітня 1939 року: «При направлении следдела № 5233 по обвинению Мамонца Мартына Никитовича, по ст. 54-7, 54-11 УК УССР на Особую тройку УНКВД по Киевской области быв.[шим] следователем по делу Корнюшенковым, по указанию Маркелова [123] из делы быля из”яты следующие материалы: […]. При отсутствии этих материалов в деле, из которых было видно, что обв.[иняемый] Мамонец на суде от ранее данных им показаний отказался, следственное дело № 5233 после вложения в дело Мамонца ранее из”ятого протокола, как на участника ПОВ, без передопроса обвиняемого с оформлением протокола – было направлено на рассмотрение Особой тройки УНКВД по Киевской области, и Мамонец был осужден [до розстрілу! – С.Б.], – постановил:

Все вышеперечисленные материалы, ранее из”ятые из следдела № 5233, приобщить к следственному делу № 147013 по обвинению Корнюшенкова и Маркелова как вещественные доказательства. Материалы приобщить в отдельном пакете.

Пом нач отделения НКВД УССР

мл лейтенант госбезопасности /Лабузов/

Утверждаю: Особоуполномоченный НКВД УССР

лейтенант госбезопасности /Твердохлебенко/» [124].

Злочин чекістів був остільки очевидний, що дочці Мамонця Тетяні Мартіївні реабілітацію оформили просто й швидко.

У ботанічному саду на першому поверсі головного корпусу останню окрему кімнату займала бібліотека, де працювала Євдокія Дмитрівна Дубрівна (я називав її „Є.Д.”). Ця бібліотека стала перша, читачем якої я був, причому я ходив туди не як люди, у двері, а через вікно, на якому пересиджував, бувало, досить довго, якщо Є.Д. часом не могла відірватися, щоб мене порозважати. Вона показувала мені бібліотечну печатку, картки, які заповнювала, і це мене, зізнаюся, цікавило. Перед війною вона служила в київському Будинку вчених, що містився тоді на Пушкінській вулиці. Її чоловік Опанас Іванович перебував в ув”язненні саме в ці повоєнні роки, але потім повернувся, і я пам”ятаю в саду його струнку постать. Вони обоє були вже літні люди, і Євдокію Дмитрівну я сприймав як одну з моїх бабусь.

Мій батько придумав тоді встановлювати в різних місцях саду арки для витких рослин, і ми ходили з Є.Д. на горішню терасу розарію, де під однією такою аркою стояла лавка (і це – у центрі Києва!). Я називав це місце – „де нас ніхто не бачить”. Мабуть, Є.Д. володіла даром художнього слова, принаймні оповідала цікаво, бо ці наші походеньки я дуже любив. Для дітей співробітників у бібліотеці існувала окрема полиця дитячої літератури. Я вивчився читати у три з половиною роки, і вже в чотири на втіху родичам влаштовував „публічні читання”. Найцікавіший із тієї дитячої полички був для мене пошарпаний „Мауглі”, можливо, довоєнних років видання, окремі вірші з якого я пам”ятаю досі. Був іще один сюжет, який дійшов до мене в усному виконанні моєї доброї багато старшої товаришки – про Дніпрову Чайку, але подробиці вже вивітрились мені з голови.

Минуло багато років, я опинився в Америці й познайомився там з пані Людмилою Волянською (+ 22 червня 2001), розмовляти з якою було справжньою втіхою. Вона мала свою біографію [125]. Її батько Іван Шарий опинився під Крутами і перший з усіх написав спогади про цю трагічну подію [126]. В Америці пані Людмила приятелювала з біографом Дмитра Донцова Михайлом Сосновським, щодо смерті якого (1975) мала свою думку, вважаючи її скритовбивством. У добрих стосунках перебувала вона, природно, і з Донцовим, – я бачив її родинні фото, де в групі пишався Дмитро Іванович. А в себе вдома (Kerhonkson, N.Y.) пані Людмила винесла мені раз подивитись у пластмасовому ящику, який звичайно вживають у фруктових та овочевих крамницях, купу книжок цього автора з дарчими написами.

Пані Людмила виховала чудових дітей, і її дочка – відома киянам Лілея Волянська, співом якої я тішився і в Америці, і в нашій опері. Але я згадав про свої заокеанські знайомства тому, що пані Людмила Волянська (Шара-Мойсеєва) виявилась близькою родичкою Євдокії Дмитрівни Дубрівної, дочкою її рідної сестри Марфи Дмитрівни, і коли вона мені про це сказала, це справило на мене дуже сильне вражіння. Пані Людмила протягом кількох років укладала річники УНСоюзу, докладаючи до скромних авторських гонорарів ще десятки особисто від себе. Як завзята журналістка, вона завела з чоловіком-лікарем, паном Олегом Волянським у себе в домі потужну копіярку, і я зробив на ній цілу теку відбиток з епістолярію.

Ще одне раннє знайомство. Тітчина подруга (вчителька, потім викладала в університеті) Людмила Зінов”ївна Скрипник довгі роки мешкала в комірці на Жилянській вулиці, 60, пом. 16. Вийшовши з табору, кіноактор Лука Іванович Ляшенко, який знімався у Довженковій „Землі” і ім”я якого я потім виявив в енциклопедії Кубійовича (Том IV), повернувся до Києва. Нещодавно несподівано для себе я наштовхнувся на роменську газету „Відродження”, яку він редаґував за часів німецької окупації (перед доцентом Іваном Романченком). Доволі нікудишню, якщо по правді. У мої часи він був уже старенький, якийсь скоцюрблений і безмежно симпатичний, доброзичливий. Дружина його померла, і після повернення, не маючи де притулитись, він оселився у сестри дружини, що жила з психічно незрівноваженим сином Анатолієм – у сусідній комірці цього самого помешкання на Жилянській. Усі свої книжки, а писав він для дітей, Лука Іванович дарував нам із зворушливими, лагідними написами. Пробував вступити до Спілки письменників, але це виявилось для нього неможливим. Організовували її не для таких, як він. Якось Лука Іванович оповів мені, чому толерує таких простих птахів, як горобці. У Сибіру йому довелось потрапити до таких страшних місць, де не було абсолютно нічого живого. Крім в”язнів і їхнього конвою, найперші живі істоти, що там з”явилися, були саме горобці. Отак.

З довоєнних (і воєнних?) років Лука Іванович мав єдиного друга – кіношника й скульптора Івана Кавалерідзе [127], з яким зрідка зустрічався. Свою першу книжку після звільнення він писав з трудом і якоюсь непевністю: чи зможе увійти у змінену мовну стихію. Машинопис читала мама. Пам”ятаю приблизно таке речення: „Тварина занурювалась у воду, так що звідти стирчав тільки писок”. Це слово вийшло із вжитку і викликало певні застереження, які було, звичайно, прийнято. Коли книжка „За екраном” (К., 1961) вийшла у світ, на одному з перших примірників з”явився інскрипт: „Шановній Галині Сергіївні – щедрому помічникові на моїй важкій літературній ниві. З почуттям сердечної вдячності автор. 21 травня 1961 р.”. Збереглась інша його дитяча книжка – „Дивосил” (К.: Веселка, 1970) з написом: „Любій сім”ї Івана Петровича Білоконя, дорогим сердечним друзям моїм на спогад і на рецензію з любов”ю автор. 16. 2. 70 р.”. Рецензія з промовистою назвою „Прочитайте „Дивосил” з”явилась у „Зірці” доволі оперативно – 12 червня. Батько говорив: „У цій книжці описано не якесь окреме село, хоч автор і називає його – Озерне, відзначає, що це село легко знайти, і навіть дає „адресу”: „Від київського Дніпра вирушайте точно на північний схід. Нікуди не звертайте, аж поки не потрапите в глибоку долину”. Тобто – шукайте в будь-якому напрямку від Дніпра і від Дністра, і від Прип”яті, і від кожної нашої великої і малої річки на всій Україні”. Цю величеньку, з картинками, а головне – доброзичливу рецензію підписано добротними титулами: „І.П.Білокінь, професор Київського університету, доктор біологічних наук, почесний член Українського товариства охорони природи”, тож автор її дуже цінив.

І ще згадаю. Наприкінці року в будиночку, де він мешкав, робили якесь удосконалення – чи проводили газ, чи додаткову лампочку чіпляли, що саме, вже не скажу. Знаю тільки, що усі це благодіяння одержували, а Луці Івановичу його чомусь не виходило. І от він кличе того майстра до себе. Очевидно, сподіваючись на щось новорічне, майстер зайшов. Думаю, це була найнужденніша кімната на всій його дільниці. І Лука Іванович йому каже:

– Бачите, за кілька днів Новий рік. І Дід Мороз усім приносить подарунки… Будьте нашим Дідом Морозом.

Очевидно, він так це сказав, стільки болю було у його словах, що й майстер не витримав. Новий рік старенькі зустрічали щасливі.

Примітки

119. У маминій родині в Андрушках до війни був аналогічний комплект, і мама маленька називала його «История хих века». Книжки пропали, як пропало у них усе чисто.

120. Про його справу писала преса: Вісті ВУЦВК. Х., 1930. 13 травня. № 108 (2905). С. 7. Шп. 3.

121. Молодшого товариша мого діда, його зближували з ним якісь епізоди років Визвольних змагань, бо й він походив з Лівобережжя, народився 1891 року в селі Засуллі. В Андрушках мешкав з 1918 (Архів СБУ Житомирської обл. № 29870 ОФ. Арк. 17).

122. З ними жила їхня матір Камілла Ємельянівна Маркевич, і я її навіть пам”ятаю.

123. Маркелов Євгеній Алексейович – начальник ОДТ НКВД ст. Київ ЮЗЖД. 1 квітня 1939 року апарат Окремоуповноваженого НКВД УРСР заарештував його, і в серпні його засудили за ст. 206-17 КК УРСР до 10 років ИТЛ. Як зазначено у довідці 1958 року, «при производстве следствия по делам имели место ряд злоупотреблений, сопряженных с грубейшими нарушениями соцзаконности, допущенных как самим Маркеловым, так и подчиненными ему работниками» (ЦДАГО України. № 49880 ФП / кор. 974. Арк. 138).

124. ЦДАГО України. № 50287 ФП / кор. 1006. Том 1. Арк. 26-27.

125. Див.: Кирилюк Вітольд. „Не торкнемось струн живого серця…” // Літ. Україна. 2001. 9 серпня. № 28 (4925). С. 8; Свобода. 2001. 7 грудня. № 49. С. 29.

126. Шарий Іван. Січовики під Крутами // Народня справа. К., 1918. № 12-13. С. 16-21. Передрук: Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців. Дрогобич: Відродження, 1995. С. 90-94.

127. З Кавалерідзе я бачився один раз. Він мешкав на Червоноармійській, 12. Стояла спека, і він прийняв мене до половини голий. Мене цікавило, чи був він знайомий з Нарбутом. Він не був знайомий, але сказав, що Нарбут – Шаляпін у графіці. Порівняння, думаю, випадкове (він, мабуть, над Нарбутовою постаттю не замислювався) й дуже натягнуте.