Переднє слово

Сергій Білокінь

Перше, в чому авторові хочеться сумирно зізнатись, так це в тім, що він чудово розуміє, на що йде. Книжка, яку наважується він запропонувати глибокошановному читачеві, здатна збентежити й роздратувати. Бо на що інше може розраховувати текст одверто й однозначно еґоцентричний, у центрі якого стоїть особа автора й тільки вона одна?

Оскільки скромність вважається у нас за чесноту, виробився і тип мемуариста скромного. Велемудрі люди, вони присягаються обминати свою особу стороною й писати лише про інших, – і про тих, і про десятих, – хоч буквально з наступного речення стає зрозуміло, що це не що, як лукавство чи літературний прийом. Адже далі починаються лише їхні й нічиї більше думки, лише їхні персональні враження, їхні радощі й коловерть їхнього особистого клопоту. А в наші часи (зробімо повчальну таку паузу) це нікому – категорично нікому – не цікаво.

Отож слово мовлено: наш конкретний мемуарист пише лише про себе.

Друге, в чому бачить він специфіку свого твору: мені хочеться висловитись про плин часу. Про тоталітарний час, який вчора був, здавалось, такий загальнообов”язковий для всієї планети (для держави СРСР і поготів), такий абсолютний, а от минуло кілька літ, хапаєш ту епоху повними пригорщами, а в пучках – однозначний нуль, зеро, ніщо. Той час став не просто факультативний, молоді люди перестали реалії тих років елементарно впізнавати. Правда, теперішні молоді люди – публіка глибоко специфічна, яка, здається, свідомо прагне всіх запевнити й переконати, що вона – ну прямо літер не знає. Отож це твір історика і тільки історика.

Одного разу авторові трапилось познайомитися з чоловіком інакшим. Він інакше сприймав світ й інакше думав. Був, бачте, геолог, причому багато старший за мене віком. Його дочка, за його словами, займалась перспективною справою – мікроскопічними крейдяними рештками організмів, яких тільки тепер можна студіювати під новітніми потужними мікроскопами. Він назвав мені для прикладу місце в Києві, де відкрились шари ґрунту й видно ніби перетин кори, там таких решток особливо багато, – це якщо умовно продовжити Червоноармійську, буде далі за пам”ятником чекістам, з лівого краю.

Ми лежали в одній палаті лікарні, часу було невпроворот, і геолог читав мені лекції зі свого фаху. Як я довідався, все наше Правобережжя потихеньку осідає, а Лівобережна Україна піднімається (чи навпаки – суть не в цьому). Найважливіше, – що коли вони вийдуть на один рівень, вода заллє всю територію, себто Україну покриють води світового океану. Процес, мовляв, невідворотний, про це й мови нема, тільки відбудеться це діло… десь так за мільйон років. На цьому місці розповіді я нарешті спокійно зітхнув, а геолог мій провадив щось далі. І тут я збагнув, що ці геологічні процеси, які так картинно він мені живописав, були для нього абсолютною реальністю, він буквально бачив над українським суходолом морські хвилі. Його час вимірювався мільйонами й сотнями мільйонів років. Так мислив на моїх очах геолог.

Усе щойно сказане – лише підступи до головного, з чого мені хотілося б розпочати. Коли говорити про час, та ще й конкретно про наш, то в історика мірки свої, і я не можу не згадати того, що до мого завдання найближче. Не такий я вже був і молодий, коли познайомився з французьким митцем другої половини XVIII ст. Юбером Робером [1].

Друзі запропонували мені поїхати до підмосковного маєтку Юсупових – Архангельського. Саме там я вперше толком роздивився великого митця, що кохавсь у мотивах античності, а працював в Італії, в Римі. У добу французької революції, передвісниці тієї, що котком прокотилась по наших землях, він передчував емоції романтизму і вгадав перші його віяння в протиставленні двох начал – величі античної цивілізації, зрештою, його великої мрії, й нікчемності тих реалій, що оточували його звідусіль у його безпосередню добу. Там, в Архангельському, в одному з залів кілька панно були саме його, Роберові.

Потім я ще і ще стикався з цим митцем. Еміґраційна перекладачка з Харкова Оксана Соловей, яка теж (уже й вона!) від нас нині відійшла, повела мене в Нью-Йорку до Метрополітен-музею. Не може буть, міркував я собі, щоб у велетенських його колекціях не трапилось мого обранця, а його все не було. Нарешті зайшов до одного залу, а там якраз проти вхідних дверей експонувався капітальний, чи не найпотужніший його твір. Давньоримська тріумфальна арка, посічена війнами різних сторіч, до якої кмітливі італійці прибили теж уже добряче пошарпану дерев”яну хвіртку, і от у неї, прямуючи впрост на глядача, брутально й нахабно крокує – корова! Можна сказати, це був образ „Грядущого хама”, якого так боявся Мережковський і який став реальністю буднів нашого жорстокого ХХ століття.

В інших композиціях Роберових інша конкретика, для якої Рим давав, здавалося, незліченну кількість матеріалу, але головний мотив той самий: гіпертрофовано великі повержені колони старовинних будівель минулого – і метушня нікчемних сучасників, що спокійно так, без бійки зайняли поле, де колись відбулась битва велетнів. Варвари, що розпаношились на руїнах цивілізації, імперії.

Те, що накопичувалось у моїй душі протягом років, зрештою, втілилось у такі міркування, з яких я розпочав свій „Масовий терор” [2]:

Найважливіше враження від історичного процесу ХХ століття – злам історичної традиції. Зв”язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні. До цієї думки майже впритул підійшов генерал Д.А.Волкоґонов: «Перечислять, – розмірковував він, – кого и что не любил Ленин, можно очень долго. Он не любил весь старый мир» [3]. Але багато раніше за Волкоґонова цю думку висловив Дмитро Донцов: «Як усі ці революціонери, на яких опирався, Ленін, також викинений поза рамки суспільства, не відчував до нього нічого, крім мстивої ненависти та заздрісної злоби» [4]. За всіх наших розбіжностей з російськими государями мусимо визнати, що царі любили своїх підданих, адже були патріоти Росії. Большевиків патріотами не назвеш. Андрєй Амальрік, а за ним Михаїл Хейфец критикували російську свідомість звичайного росіянина, що бачила в партійному керівництві любов до народу: «Он пребывал в инстинктивном убеждении, что правительство существует и работает для блага народа. […] веру в то, что правительство должно быть справедливым и заботиться о своем народе, [он] не мог изжить. Иначе зачем оно, правительтство? Но, с другой стороны, жизнь кричит иное…» [5].

Большевизм перервав історичні зв”язки. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установ і підприємств не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано [6], душу нації поґвалтовано. Маркс і Енґельс іще в «Маніфесті Комуністичної партії» передбачили відміну права спадкування [7]. 27 квітня 1918 року за підписами Свердлова й Аванесова ВЦИК РСФСР прийняв декрет про відміну права спадкоємності, проект якого написав Ленін: «Наследование как по закону, так и по духовному завещанию отменяется. После смерти владельца имущество, ему принадлежавшее (как недвижимое, так и движимое), становится государственным достоянием Российской Социалистической Советской Федеративной Республики» [8]. Цю божевільну ідею треба розглядати у великому, філософському сенсі.

У довколишньому житті застосування цієї ідеї спостеріг ще Віктор Петров: «Майбутні дослідники «писцових книг» з 30-их років 20 ст., – писав він, – відзначать, що внаслідок політики ліквідації куркуля й колективізації по деяких селах України, приміром, на Уманщині, не лишилося жодної місцевої селянської родини, і села були наново заселені переселенцями з-під Вінниці та інших місць Поділля. Вони відзначать, що по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. «Пролетаризований селянин» не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв”язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент. Уявлення «рідної хати» стало на Україні анахронізмом» [9]. Описуючи большевицькі експерименти на Кубані, мемуаристка зробила цікаве спостереження: «На фабриках заводили владу робітників, але не місцевого походження» [10]. Характеризуючи «харківські часи», коли большевики столицею України зробили Харків, мемуарист Ол.Семененко згадує ще таку прикметну рису, як переорані межі – земельні, господарські й психологічні [11].

У ці роки в Україні збудовано Дніпрогес, потужну індустрію, з”явилися великі міські споруди, де їх раніше не було. Тим часом національний організм українства зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті. Хтось із європейських мислителів розглядав події, описані у біблійній «Книзі Естер», як віху в історії, коли перси перестали існувати, натомість з”явились іранці. Про те, що з”явився єдиний совєцький народ, ми переконуємося щодня. Існування ж української нації, об”єднаної спільною свідомістю, спільними ідеалами й спільною волею – під великим питанням. Я не знав би більшого щастя, якби з”явились реальні докази протилежного.

Коли узагальнити ці, вже ніби найбільші узагальнення української історії ХХ століття, ми одержимо нове знання. Проміжок часу 1917-41 роки, який охоплюють іще й дві світові війни, не можна визначити інакше, як національну Катастрофу.

Словами Мераба Мамардашвілі скажу страшніше – це була Катастрофа антропологічна.

Про те, що трапилось у ті роки в Росії, цікаво розмірковував у журналі «Посев» Віктор Франк. Він порівняв зміни, що відбулися від часів Вітчизняної війни 1812 року до Толстого і з «серпня 1914-го» до часів Солженіцина:

«Толстой жил – несмотря на полувековое расстояние от своей темы – в том же самом мире. Солженицын же отделен от своей темы пропастью, «донным провалом», в который навсегда ушла вода озера. Общество, в котором жил и работал Толстой, ушло намного вперед по сравнению с русским обществом начала ХІХ века, но оставалось тем же самым обществом, в котором сыновья и внуки людей эпохи Отечественной войны (начиная с Александра П, племянника Александра І) продолжали играть ведущие роли. Русское же общество и даже русский народ, такие, какими они были до 1917 года, вообще безвозвратно исчезли» [12].

Роздумуючи про терор як засіб, елемент державного управління, мемуарист Олександер Семененко відзначив: «Не Драгоманов і не Грушевський вигадали цей спосіб установлення і скріплення влади» [13]. Звичайно, прізвище Драгоманова опинилося тут випадково: політичної влади він ніколи не мав. Більше резону було б назвати тут Петлюру чи когось іншого з лідерів УНР чи гетьманату. Масовий терор принесли в Україну большевики. Саме від них почався він в Україні. Послідовний марксист, а тому професіонал від терору Лев Троцький запевняв:

«Террор бессилен – и то лишь в «последнем счете», – если он применяется реакцией против исторически поднимающегося класса. Но террор может быть очень действителен против реакционного класса, который не хочет сойти со сцены» [14].

І тепер я можу перейти нарешті до мікроаналізу – оповідання, як все це прокотилося через історію однієї української родини, однієї окремо взятої душі.

Примітки

1. Трубников А. Картины Гюбера Робера в России // Старые годы. 1913. Январь. С. 3-20; Каменская Т.Д. Гюбер Робер, 1733-1808. Лгр., 1939. 65 с.

2. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.

3. Волкогонов Дмитрий. Семь вождей: Галерея лидеров СССР: В 2-х книгах. Кн. 1. М.: Новости, 1995. С. 26.

4. Літературно-науковий вістник. 1924. Кн ІІІ-ІV. С. 326.

5. Хейфец Михаил. Избранное в трех томах. Том 1. Харьков: Фолио, 2000. С. 39-40.

6. За відомостями прокурора Леоніда Абраменка, з-поміж большевицьких жертв, справи яких він тримав у руках, найдавніше народилися військові Олександр Панченко (* 1836) та Ілля Муха (* 1837) – обидва засуджені 1920 року (Київ: Жертви репресій / Упорядкування Л.Абраменка. Том І. К.: Меморіал, Логос, 1997. С. 317, 293). Ці особи склали нижній хронологічний край людського масиву, що підпав під терор. За відомостями одеської групи «Меморіалу», в Одеській області було репресовано 12 душ старших 80 років, із них розстріляно двоє (Одесский мартиролог. Том 2. Одесса: ОКФА, 1999. С. 232).

7. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 4. К., 1959. С. 414.

8. Декреты Советской власти, Том ІІ: 17 марта – 10 июля 1918 г. М., 1959. С. 185-190.

9. Петров Віктор Платонович (1894-1969). Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 27-28.

10. Кубанська Г. Тернистими шляхами. [Winnipeg:] Новий шлях, 1948. С. 37.

11. Семененко Олександер Платонович (1898, Єлисаветград –1978, США). Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977. С. 16.

12. Франк Виктор. Солженицын и Толстой // Посев. 1971. Июль. С. 55.

13. Семененко Ол. Харків, Харків… С. 99.

14. Троцкий Лев. Терроризм и коммунизм. Пб.: Гос. изд-во, 1920. С. 56. Відповідь на працю: Kautsky Karl. Terrorismus und Kommunismus (Berlin, 1919). Каутський заперечував тезу, що тероризм належить до сутності революції. Не заглиблюючись в обговорення питання, чи іманентний тероризм як такий революції, Троцький показав це на історичних прикладах.