Предки
Сергій Білокінь
Таку розповідь не можна розпочати інакше, як із генеалогії. Оскільки генеалогічні питання цікавлять мене віддавна, я встиг іще опитати мамину маму (померла в червні 1981 року) й батькового батька (помер у вересні 1957-го) про батьків їхніх. Це було, виходить, до 50 років тому, – ясна річ, вони давно переставились, і тепер уже давно перебувають у кращому світі. В результаті я маю відомості по всіх лініях своїх предків завглибшки у шість-сім поколінь – для українського соціуму, погодьмось, – річ досить не звичайна.
Моя бабуся по матері Ірина Іванівна Монастирецька (1894-1981) народилась у волинській глушині біля Козятина – у лісі. Батько служив на залізниці дорожним майстром, тож до школи треба було ходити шість верст. Але тепер я бачу, що та місцевість жила тоді доволі активним інтелектуальним життям. Люди читали книжки, стежили за петербурзькими й київськими літературними новинами. Узяті кожне зосібна, вони несли в собі багато більше, ніж ті теперішні, яких зомбує нібито демократичний ящик, запевняючи їх у перевагах їхнього статусу – модерних, просунутих людей. Але поміркуєм про інше – що є або не є глушина.
У якомусь бульварному журнальчику трапився мені розважальний, але непростий по суті начерк. Модерний хлопчик ненароком опинивсь у котромусь надцятому столітті, де його прихопили й потягли на розправу. Він їм каже: не вбивайте, бо я можу стати вам у дуже великій пригоді, наприклад, ви ж не маєте поняття, ну, наприклад, про електрику. Розповів щось своїм непросунутим предкам, зацікавив, заінтриґував. Навчи, – просять його. Він би й радий – але як це зробити в умовах надцятого століття, – абсолютно безвихідна справа. Почав інтриґувати предків літаком, до комп”ютерів діло не дійшло (оповідання писалось у докомп”ютерну пору). Коротше кажучи, скінчилось усе печально. Єдина річ, яку міг наш просунутий сучасник прищепити іншим людям отак безпосередньо, – це був, умовно кажучи, твіст. Хлопця, звісно, пустили. Як не пустить, коли так насміялись.
Це мені теперішньому прикро: раптом я зрозумів, що в нас лишається, коли нас відімкнути від розетки, коли людину узяти як окрему систему чи мікрокосм.
Навчалась моя бабуся у якихось монастирських школах, а близько 1917 року на Лівобережжі – у жіночій фельдшерсько-акушерській школі Петра Буштедта в Ніжині. Приходила разом з товаришками (Анастасія Яковенко, Шура Лук”янова, Лідія Головкіна – вони є на фото), коли їх викликала Марія Костянтинівна Заньковецька [15]. Це – ніжинський епізод. Які в них були книжки – не знати. Досі зберігся потріпаний альбом з дореволюційними листівками, які я пам"ятаю з найменших років. Тут портрети Шевченка, Бетховена, Фрідріха Ніцше, листівки з коломийської оренштайнівської серії Ярослава Пстрака „Захар Беркут”, знаменитої серії українських пісень Амвросія Ждахи тощо. Ці листівки я любив докладно розглядати, коли був малий. У двадцятих роках до Андрушок надіслали те, що в діда відклалось у Києві: журнал "Нива" з додатками (Кнут Гамсун і Леонід Андрєєв), інший петербурзький журнал "Пробуждение", Мольєр, "Витязь в тигровой шкуре" в дуже добрій оправі тощо.
Предки моєї бабусі – це міцний попівсько-учительський клан Словачевських-Левицьких-Сисецьких-Райських-Монастирецьких, де одружувались і виходили заміж тільки в своєму колі.
Бабуся починала від Созонта Словачевського, що мав трьох дочок – Уліянію, Марію й Маріянну, – і йшла вгору за жіночими лініями. Прабабусина мати, моя вже прапрабабуся, була перша з них – Уліянія Созонтівна Словачевська. Якийсь її родич, настоятель церкви Св. Марії Магдалини на Шулявці о.Василь Словачевський і о. Анатолій Жураковський як видатніші київські священики були ув”язнені уночі проти Великого четверга, 4 квітня 1923 року разом з вікаріями Київського митрополита Михаїла (Єрмакова) – єпископами Назарієм (Бліновим), Димитрієм (Вербицьким), Василієм (Богдашевським) і архимандритом Києво-Печерської Лаври Єрмогеном (Ґолубєвим) [16].
Павло Михайлович Словачевський (бл. 1874 – ?) одружився з Ганною Яківною Топачевською. Син її брата Віктора Яковича Топачевського Олександр Вікторович став ботаніком, академіком АН УРСР (1901-1975), причому Віктор Якович і Ганна Яківна були дітьми Якова Петровича Топачевського (бл. 1838 – 1899), чия сестра Олександра Петрівна вийшла за Григорія Івановича Черняхівського (бл. 1833 – 1902). Син останніх Олександр Григорович (1869-1939) одружився з Людмилою Михайлівною Старицькою-Черняхівською.
Цього мало, батьки Олександри Петрівни і Якова Петровича – це Петро Якимович Топачевський (бл. 1808 – 1849) і Марія Іоаннівна Оппокова (бл. 1817 – 1899). А брат останньої Захарій Іоаннович Оппоков (1814-1895) був батьком Глафіри Захарівни Оппокової (1847-1918) – матері Михайла Сергійовича Грушевського [17].
Про ці зв”язки я довідався від приятеля мого дитинства Андрія Топачевського у жовтні 2004 року, на 56-му році життя. Мені гірко, що акторка „Березолю” й перекладачка п.Орися Стешенко, племінниця Старицької-Черняхівської, про це не дізналась ніколи.
Гадаю, якби серед нашої інтелігенції родоводи були розроблені так само докладно, як мій, ми одержали б потужну картину нашого минулого – це по-перше. А по-друге, люди раз-у-раз виходили б на того чи іншого діяча. Я не можу стверджувати, що Михайло Сергійович та Людмила Михайлівна – це вже прямо-таки мої родичі. Але я бачу, що йдучи, нехай і далеченько, генеалогічним ланцюжком, перебираючи імена конкретних людей, можна дійти то до когось одного, то до когось другого.
Мати моєї бабусі Таїсія Флорівна Левицька (дочка Уліянії Созонтівни Словачевської), вважається, походила з Корсуня. Прізвище Левицьких у духовному стані надто поширене, причому їхнє походження різне, тому на територіальній близькості Корсуня з гніздом Івана Нечуя-Левицького я не педалюватиму. Друга дружина прадіда Івана Степановича Монастирецького, Таїсія Флорівна народилась 1869 року, померла 1902-го.
Сестра Уліянії Созонтівни Марія Созонтівна Словачевська вийшла заміж за священика у Люлинцях (біля Погребищ) о.Олексія Івановича Сисецького (померла у Києві). Їхній син Петро спершу служив хористом у Маріїнському театрі в Пітері, потім українським попом у Трубіївці коло Андрушок.
Третя сестра Маріянна Созонтівна Словачевська (+ 1919) вийшла за Григорія Мельниківського (+ 1918) – дяка у Липках коло Попільні (його батько о.Іван був священик у Соболівці біля Корнина). Їхня дочка Ганна Мельниківська (за першим чоловіком П”ятецька [18]) з огляду на свої революційні захоплення була далека від своєї попівської рідні, потім працювала „домоправителькою” в археолога Вікентія Хвойки. Вони жили на Братській вулиці, 1, в Києві – на першому поверсі. Віктор Петров захоплювався Хвойкою: „Площадки” часів трипільської культури, курганний могильник в с. Прусси, Зарубинці, Черняхів, Пастерське тощо становлять кульмінаційний пункт нашої археологічної науки, її досі неперевершений етап […]. Ми живемо спадщиною Хвойки, працюємо в межах відкритих ним пам”яток і визначених ним культур” [19]. На жаль, тут, як і в низці інших випадків, ниточка між ним і мною обірвалась.
У „Фойки”, як вона його називала, бабуся бачила кістяки під чохлами – вони висіли як пальта на вішалці. Я питав Ганниного брата, дядька моєї бабусі Олександра Григоровича Мельниківського (26 лютого / 10 березня 1892 – 4 травня 1982), що він знає про долю Хвойчиного архіву, – вважається, він пропав після його смерті (+ 20 жовтня 1914), але чогось нового від нього не довідався. Усі вони жили кожне своїм життям.
Брат прабаби Іван Флорович Левицький був протоієрей у Корсуні, – ув”язнений 1937 року чи коло того. Він був одружений з Марією Петрівною Обушинською (+ 1957) [20], чия двоюрідна сестра Антоніна Федорівна Середюк вийшла за о. Григорія Лавітського, протоієрея у Наказному біля Жашкова. Їхня дочка Зінаїда Григорівна, яку я прекрасно пам”ятаю, мешкала на вулиці Євгенії Бош, 5/17, пом. 16, стала потім відомим ботаніком, фахівцем із грибів. Померла 1991 року. У лютому 1930-го, за колективізації, о.Григорій загинув від рук комсомольців у Пухівці коло Броварів. Голова сільради потішив Зинаїду Григорівну так:
- Не плач. Я одержав наказ його арештувати, і ти б не знала його могили. А так знаєш, що він лежить у своїй землі.
Мій прадід по мамі Іван Монастирецький був одружений тричі. Від першої дружини Федори Соколянської він мав троє дітей – Йосипа, Данила [21] й Сергія [22]. Таїсія Флорівна Левицька була його друга дружина. У цьому шлюбі дітей було шестеро: моя бабуся Ірина (1894-1981), її брат-близнюк Григорій (1894-1920), Василь (квітень 1896, Харліївка – 1937) [23], Клавдій [24] (1899-1923), Валентин (19 липня 1900 – 13 листопада 1973) [25] і Серафима (16 серпня 1902 – 14 квітня 1960) [26].
Бабусин брат Грицько писав вірші українською мовою (псевдонім Грицько Серце!) як пізній епіґон т.зв. поетів пошевченківської доби. Згадані вище книжки й листівки перебували на цукровому заводі в Андрушках Попільнянського району, де вони мешкали перед другою війною й у війну. А три зошити його віршів перейшли до Гапановичів – родини другого чоловіка лихої бабусиної мачухи Наталі Степанівни Дідкової. Лишився тільки один віршик 1914 року, зовсім принагідний, – на листівці, надісланій бабусі з Кагарлика до Києва (бабуся жила тоді на Львівській, 55, пом. 19):
Чого плачеш, сестро, сестро,
Нащо сльози ллєш?
Нащо серце ти вбиваєш,
В могилу женеш?
і т.ин.
У січні 1915 року бабуся писала йому з Ніжина до Києва (Безаківська, 15, пом. 18).
Згадуючи, як мачуха била їх, дітей, бабуся хвилювалася. Те, що всі вони одержали нові імена (Ірина стала Раєю), було вже дріб”язком. Все це, точніше, розповіді про це пригадалися, коли я погортав родинну святиню – той самий альбом з листівками, що його бабусі Ірині подарував брат. Тут такий інскрипт: „Милій, любій сестрі Раї – Грицько Серце. 8 / І – 1916 року”. Але мачуха теж не мала щастя. Прадід помер 1927 року. Вийшовши заміж (вдруге) за того Гапановича до Козятина, вона позашивала свої коштовності, які забрала з собою, у поділ спідниці. Нові родичі й допомогли старій перебратись на той світ, перед тим докладно її ограбувавши. Брати й сестри бабусині жили здебільшого недовго, і відтворити їхні життєписи – справа непроста. Єдине, з чим можна розібратися, – їхня політична орієнтація. Наприклад, і це цілком природно, у роки Визвольних змагань Грицько служив у петлюрівців.
Родичі не зрозуміють, якщо я не згадаю бабусиного брата Василя, большевика т.зв. ленінської гвардії. Коли петлюрівці зазнали краху й відійшли з території, це він затримав і врятував брата, прилаштувавши його „в надійному місці”. Отож Грицько помер, маючи 26 років, на посаді… секретаря трибуналу 8 армії. Не знаю, чи писав він у ті місяці вірші, тим більше не знаю, як їх підписував. – Грицько? Серце?
Найбільше публікацій про Василя припадає на роки застою. У газетах місце їм знаходили на другій сторінці, а не на четвертій, максимум на третій, як моїх героїв. Обдарований чоловік, Василь Монастирецький [27] іще хлопцем вирішував у голові арифметичні задачі, над якими билися і які не могли подужати інші. 1909 року закінчив двохкласне залізничне училище на станції Козятин, потім екстерном склав іспит ще за чотири класи. З вересні 1914 року працював телеграфістом в Управлінні Південно-Західної залізниці, а за рік був мобілізований. У роки Визвольних змагань його занесло до большевиків. У червні 1919 року він брав участь у ліквідації загону Омеляна й Дмитра Соколовських, що оперував на Радомищині. Після їхньої загибелі повстанським отаманом стала їхня сестра Маруся, за фахом учителька. Загін нараховував 300 кіннотників і 70 піхотинців. „Енциклопедія українознавства” повідомляє: „У серпні 1919 співдіяв з командуванням І Гал.[ицького] корпусу. У вересні загін був розбитий і інтернований полком угорців (у складі 58 сов.[єцької] дивізії), які важко поранену С.[околовську – отамана Марусю] замучили до смерти” (Том 8. С. 2943). А Василь Монастирецький 17 червня 1919 року одержав нове призначення – командира большевицького бронепоїзду „Червоний боєць (чи борець)”. Після розгрому поляків став начальником політвідділу Коростенського району, потім „брав участь у звільненні Криму від Врангеля” [28]. Більше того, з вересня 1921 року до березня 1922 року був начальником відділу по боротьбі з бандитизмом при ДТЧК Південно-Західної залізниці [29], після чого працював у коростенському профсожі.
Влада розраховувалася золотом. У десяту річницю Червоної армії (1928) Реввоенсовет СССР за бойові успіхи як командира бронепоїзда нагородив його грамотою та іменним золотим годинником. І призначила до Китаю, на КВЖД. У Харбіні його обрали до президії Дорожного комітету КВЖД. Збереглось фото з його написом: „Эту грусть и тоску безысходную никому никогда не понять”. Дата – 21 лютого 1929 року. Китай, Харбін.
Коли переміг Чан-Кай-ші, 10 липня 1929 року, Монастирецького арештували й адміністративно вислали до СРСР. За умов Совдепії дід був приречений. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району КВЖД («харбінців»), уральська дослідниця В.В.Ґусєва виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року. «По своей сути, – пише вона, – он представляет продуманный и четкий план репрессий и уничтожения реэмигрантов. Этот приказ являлся итогом двухлетней работы по выявлению и регистрации 25 тысяч «харбинцев», а также учет уже репрессированных 4500 человек. На выполнение планов по аресту, расследованию и рассмотрению дел и приведению приговоров в исполнение отводилось очень мало времени – с 20 сентября по 25 декабря 1937 г. Как показывает самый общий анализ категорий «харбинцев», упоминаемых в документах и подлежащих аресту, органам НКВД предлагалось репрессировать всех русских репатриантов из Китая, а тем, кто уже находился в заключении, – продлить сроки» [30].
Спершу Монастирецький успішно робив кар”єру. Наприклад, із серпня 1930 року до січня 1931-го був заступником директора Хабаровського інституту народного господарства. У ті роки він мав якесь відношення до Кропив”янського. За наказом начальника Далеко-Східної залізниці від 23 червня 1937 року Василь Іванович „из списков штата дороги исключен”. Як розповідала бабуся, після арешту Кропив”янського брат не знайшов для себе іншого виходу, як покінчити з собою. Це була, розуміється, велика послуга владі: адже діда не довелось потім реабілітовувати. Його, бачте, ніхто не репресував.
Попри те, що якийсь час довкола нього існував флер ворога народу, для родичів він лишався завжди ледве не героєм, після ХХ з”їзду навіть легальним. Тепер, з української точки зору, видно, що, в будь-якім разі героєм він не був. Тут я використовую матеріали дослідника його біографії Петра Барановського. У роки застою він вихваляв Монастирецького за те, що той захопив бронепоїзд „Бронепоїзд УСС”, але нічого не пише про те, як склалась доля самих січових стрільців.
Близько не були героями троє приятелів діда Валентина, чиї фотографії епохи походів за світову революцію збереглись у нас із відповідними написами: «На добрую память дорогому Вале от его преданного друга Кази. Память совместной жизни на бронепоезде «Красный Борец». Не забывай меня, как долго я не (sic) буду в «изгнании». Поверь, что отдохнув на «чужбине», мы, удесятерив свои силы, ударим на бывших наших «союзников» и с такой силой, что они без оглядки взлетятъ на Карпаты, Эльзас и Кавказ… Не помиримся до тех пор, пока не добьемся той общей единственной цели, которую преследуют пролитарии (sic) всех стран. К.Вощатинский. Лугины, 24/VIII 19 г.»; «На добрую память другу Вали (sic) от И.Денисюка. Корост.[ень] 24 июля 1919 г.»; «На добрую память дорогому другу т. Монастырецкому от В.Бурдзиловского. г.Бердичев. 24/VII 1919 год».
Якщо Василь помер 1937 року, його брат Валентин «вибув з лав» ще близько 1919 року. Він був контужений, втратив слух, тож все життя працював фізично. З преси дід Валентин пильно стежив за громадсько-політичними подіями і досить цікаво коментував прочитане, дивуючи хіба несподіваними наголосами. Слухати радіо він не міг, тож усі інформації черпав із преси. З огляду на втрату документів він ніколи не одержував жодної пенсії, родина тяжко бідувала – все життя. Сподіваюся, як і його брат Василь, він спокутував свої гріхи ще на цьому світі.
Пригадую: я в п”ятому-шостому класі. Отже, це 1960-61 рік. Вчителя нема. Щоб нас якось зайняти, прислали вчительку російської літератури Серафіму Самойловну Шанську (протягом одинадцяти років я навчався в російсько-єврейській школі № 45, більше навіть єврейській, ніж російській) [31]. Вона каже: „Если вам что-то непонятно, можете меня спросить. Я отвечу”.
Зразковий хлопчик, круглий відмінник, піднімає руку:
- Почему арестовали моего деда? [Фактично його не було ув”язнено.] -
- Наверное, он что-то сделал, был в чем-то виноват.
Хлопчик був допитливий. Росіянина-відставника у такій самій ситуації він запитав, що таке чорна кішка (вчителя пересмикнуло). Того разу на міркування вчительки хлопець заперечливо хитнув головою:
- Нет, он не был виноват.
Вчитель історії Сан Санич Петровський розповідав мені потім, як вчителі довідались, що батько Серафіми Самойловни валютник, як на педагогічній раді їй батьком докоряли, а вона плакала:
- Я не знала!..
(Під час обшуку у неї в підборах знайшли золото).
… Отака плутана була епоха.
Примітки
15. Збереглась листівка від іншої подруги – Зіни – від 22 червня 1920 року, уже з Києва, де вона жила з чоловіком-генералом. Часу мала досхочу й розважалась за його відсутності… пересуванням меблів. Приходить чоловік увечері – й не може знайти свого кабінета. Таке порожнє життя – навіть прізвища її не збереглося.
16. Білокінь С. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // Київська старовина. 1999. № 1 (325). Січень-лютий. С. 89-106.
17. Користаю з відомостей Світлани Панькової та Миколи Кучеренка, які ґрунтовно опрацювали родовід Грушевських-Оппокових. Дякую їм за ці відомості.
18. Андрій П”ятецький – робітник. 1905 року був засланий до Сибіру, де й помер.
19. Петров В.П. Етногенез слов”ян. К.: Наукова думка, 1972. С. 112.
20. Левицькі мали трьох синів – Олександра, Леоніда й Миколая. Дочка середнього сина Лілія Леонідівна вийшла заміж за Анатолія Васильовича Гринька.
21. Дружина Марія Михайлівна.
22. Служив у добровольцях. Друга дружина Анастасія Іванівна. Родина мешкала в Києві на вул. Леніна, 8.
23. Василь був одружений двічі. Перша дружина Євдокія Онуфріївна (дочка Луїза, нар. бл. 1924, померла наприкінці 30-х років від міліарного туберкульозу в Хабаровську), друга – Марія Василівна.
24. Закінчив Уманський педагогічний інститут.
25. Дружина – Антоніна Іллівна Римар (27 січня 1900 – 9 травня 1984). У нас її звали тьотя Тося. Безкінечно добра, але неорганізована. Дітей мали четверо: 1) Микола (10 вересня 1928 – 30 вересня 1993), др.: Лілія (Олімпіада) Миколаївна, 2) Катерина (29 березня 1932 – 22 березня 1998), чол.: Григорій Семенович Волкович (13 жовтня 1911 – 15 вересня 1982), у них син Андрій (нар. 31 грудня 1958), 3) Олег (нар. 6 березня 1943) та 4) Ігор (нар. 18 лютого 1946). До одруження Катерина жила в нашій родині. Її дисертація: Монастырецкая Е.В. Биологическое обоснование применения синезеленых водорослей, вызывающих «цветение» воды, в качестве удобрения. Автореф. дисс. … канд. биол. наук (К., 1973).
26. Чоловік Кузьма Савович Василюк (1893 – 1979). Перебував в ИТЛ на Печорі. Пригадую, як його дружина пакувала (того разу чомусь у нас) йому посилку. Сини Василь (нар. 13 квітня 1925) і Валентин (нар. 16 жовтня 1926). Див.: Дробина Сергій. Гвардії рядовий Василь Василюк // Машинобудівник. К., 2005. 29 квітня. № 2 (7859). С. 2-3.
27. Лихачев К.В. На бронепоездах // Гудок. 1958. 16 февраля; Барановський П. Півсторіччя тому // Київський електротранспорт. 1969. 31 грудня. № 52 (1785). С. 2; Іванов С. Рядки історії // Робітниче слово. 1971. 14 липня. № 83 (5863). С. 2; Барановський П. Василь Монастирецький, командир червоного бронепоїзда // Молода гвардія. 1974. 27 серпня. № 168 (3585). С. 2
28. Іванов С. Рядок історії // Радянське Полісся. 1971. 26 червня. № 101 (6546). С. 4. Про автора див.: Дробик О., Янушевский А. Летописец узла // Гудок. Москва, 1969. 25 ноября. № 276 (13464). С. 4.
29. РТЧК — районна транспортна ЧК (Катеринославської залізниці, 1921). — Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 51507 ФП / кор. 56. Арк. 2; На защите революции: Из истории Всеукр. Чрезв. комиссии, 19171922 гг. Сб. док. и мат. К.: Издво полит. литры Украины, 1971. С. 142; Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Изд. 2, доп. — М.: Просвет, 1991. Том II. С. 342. Що таке „ДТЧК”, я не знаю.
30. Гусева В.В.Механизм проведения репрессий среди русских репатриантов 1935 года из Китая // Политический сыск в России: История и современность. [СПб.,] 1997. С. 212-214.
31. Дуже яскраво написала про неї в споминах Ірина Жиленко („Homo feriens” // Сучасність. 1997. №№ 9-10). Ми мешкали поруч на Паньківщині і навчались в одній школі. У дитинстві вікова різниця відчувається гостріше, Ірина здавалась нам недосяжно дорослою. Коли я навчався в першому класі, вона приходила до нас робити зарядку.