Знайомство
Сергій Білокінь
Поліна Аркадіївна Кульженко – український мистецтвознавець, дружина одного з найвидатніших українських друкарів Василя Стефановича Кульженка, сина Стефана Васильовича.
Про те, що вона ще живе, я довідався від учениці Михайла Бойчука княжни Марії Володимирівни Трубецької [2]. Якось зайшов (мешкала вона проти опери, над художнім салоном у будинку Екстер), – вона гортала повість про Янтарну кімнату, видану в пригодницькій серії [3].
– Тут згадують Поліну Аркадіївну, але під іншим прізвищем, Руденко. – Марія Володимирівна розмовляла зі мною завжди тільки українською. Тоді помовчала. – Погана повість.
Марія Володимирівна опікувалася моїми «нарбутознавчими» пошуками, тому відразу підказала:
– Вона повинна б Нарбута пам’ятати. Добре було б її знайти. Кажуть, що вона живе у Костромі.
Наприкінці шістдесятих років у таких розмовах не було нічого дивного, і розмови з княжною Трубецькою виглядали доволі буденно. Голова Львівського АНУМ’у пані Слава Музикова у Львові, директор ЦДАДА Віктор Олександрович Романовський у Ставрополі, керівниця Музею діячів Євгенія Яківна Рудинська, княжна Татьяна Серґеєвна Щербатова (Шев’якова) у Тбілісі були такі цікаві співрозмовники (часом, на жаль, заочні – у листах)! А ще бойчукістка Антоніна Іванова. Дружина Остапа Вишні – акторка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко. Дружина Федора Ернста, що так і лишилась у Сибіру в Маріїнську. Дружина Миколи Зерова. Марія Щепотьєва й Катерина Білоцерківська. Знаменита тепер завдяки своїм мемуарам Надія Віталіївна Суровцева. Незабутні Іван Георгійович Спаський, нумізмат (працював в Ермітажі), і його сестра, учениця Д.Щербаківського, Євгенія Юріївна Спаська (померла в тій самій Алма-Аті, де колись опинилась)… – Майже всі побували в таборах. Іван Георгійович Спаський оповідав, як після звільнення просиджував вечори в публічній бібліотеці Салтикова-Щедріна, а його «хвіст»… теж мусив нудитися цілий вечір… бодай за «Огоньками»! 239 душ, – як ще недавно вони брали телефонну слухавку, відгукуючись на дзвоника, чи відповідали на листи з запитами!..
Що було відомо про родину Кульженків, – нічогісінько! По війні про них не вийшло жодної книжки, жодної брошури, жоднісінької статті. Знали хіба тільки «дачу Кульженка», що звалась іще «Кинь-грусть». Цю назву тоді старанно пов’язували з Катериною ІІ чи Петром І, хоч у Феррарі існує палац Скіфанойя, що означає достеменно те саме – «Кинь грусть» [4]. Зв’язавшись із костромським адресним бюро (їхнє повідомлення – 5 жовтня 1970 року), я написав Поліні Аркадіївні листа. Відповіді не одержав.
За кілька років, коли я навчався в Москві в аспірантурі, звідти надіслав про всяк випадок до адресного бюро нового запита. Одержав багатомовну відповідь: «п/о Обломихино Костромского р-на, Первомайский дом-интернат престарелых». Тут уже стало ясно, що треба поспішати. Оскільки Поліна Аркадіївна не відповідала, а я вже знав, що ні з ким із киян вона не листується, треба було їхати.
Кострома – це далеко на Волзі. Звідси починалась історія дому Романових. Сусанін – це теж Кострома. І Іпатіївський монастир. Але виглядало місто надто вже провінційно і, сказать по правді, бідно.
Будинок перестарілих розташовувався за містом у лісі. Споруда нова, звичайної для тих часів, мабуть, типової архітектури. Все було начебто функційно продумано й зрештою чистенько. Але свіжій людині, коли вона заходила до середини, ставало трохи моторошно. По-перше, якийсь специфічний запах. По-друге, дуже своєрідні, причому трохи дикуваті обличчя. Там жили самотні люди, не включені навіть до костромського життя, такі собі костромські маргінали, і було їх там 420 душ.
Попросив викликати Поліну Аркадіївну Кульженко. За кілька хвилин вийшла ставна невисока, але поважна така пані виразно несовєтського вигляду. Здається, тримала руки за спиною. Сказав, що я киянин. Ми сіли собі в куточку, розмовляли досить довго. Я розповів їй, що займаюсь Нарбутом. Розшукую те-се. Принагідно згадував імення мистецтвознавців двадцятих років – Данила Щербаківського, Ернста, Шміта, Макаренка. І кожне нове ім’я, що виникало в нашій розмові, так її вражало, що викликало в Поліни Аркадіївни ревний плач. Ми розмовляли кілька годин, і ці кілька годин вона проплакала.
Вона прекрасно пам’ятала старий Київ. Пам’ятала людей, кого в самому Києві не пригадував уже ніхто – Вікентія Хвойку, Біляшівського і навіть Карла Болсуновського. Раптом їй захотілося продемонструвати свою пам’ять, вона сказала мені записати («Ні, Ви все-таки запишіть!») назви розділів із спогадів Паустовського, зокрема той, де йшлося про її покійного чоловіка, щоб я потім звірив і сам переконався, що вона ніде не помилилася. Я не перевіряв цього ніколи, бо знав, що тут помилки справді не могло бути. Вона мала блискучу, зовсім ясну пам’ять. Ми домовилися, що я надсилатиму їй питання, а вона на них відповідатиме. Так мали скластись її спогади.
Повернувшись до Москви, відразу написав свої перші питання, – відповіді на них чомусь не одержав. Написав другого листа. Знов нічого. Не відповіла вона й на третього листа. А що розмовляла вона зі мною ніби прихильно, доброзичливо, за цією мовчанкою могло ховатися щось і зовсім погане. Сподіваючися, що вона все-таки жива, написав їй знову (16 лютого 1976 року), українською мовою (потім ми листувались російською): «Чи запанував у Вас деструктивний погляд на потреби українського культурного життя, чи хочете забути про нього, чи тут третє щось, однак із минулої весни Ви не відповідаєте на мої листи. Яка причина цьому, я не знаю. Знаю лишень, що протягом життя Вашого доля Вас зводила із чудовими людьми, які давно зійшли із світу й про кого теперішня публіка зеленого поняття не має. У Вас чудова пам’ять, і лише Ви – на всьому світі одні! – пам’ятаєте розмаїті зустрічі, розмови, факти, для культури нашої безцінні. Ні по архівах, ані по газетних хроніках цього немає. З Вами піде шмат України, ніде не зафіксований, незнаний, зганьблений. Ви заберете з собою те, що можливо іще якось відновити, повернути до культури. Чи думали Ви про те, кому це на руку? – Лише тим, кого Ви самі пізнали занадто добре, а більш нікому». Написав коротко, над якими темами працював протягом 75-го року (Нарбут, Лесь Лозовський, Модзалевський, предмет історії дореволюційної української книги тощо), приклав до листа кілька статей, і додав: «Якщо Ви не відповісте мені на цього листа, – повірте, що спогади Ваші я запишу в Обломіхіні. […] Хто зміг пережити, повинен мати силу пам’ятать. Се Ваш обов’язок перед тими, хто відійшов».
Минуло трохи часу, прийшла відповідь (від 23 лютого, – їй щойно минало 85): «Одержала Вашого агресивно-грізного листа, але не злякалась». І за кілька місяців, 1 липня: «Після деяких міркувань я вирішила передати Вам мій невеличкий архів». (Як самотньо їй, видно, велося!)
5-9 квітня 1977 року я провів у Костромі (потім приїздив ще). Ми зустрічалися день у день. Уранці я приїздив до її інтернату, вона розповідала, я робив нотатки – спочатку ніби ненароком, а за годину і так уже до кінця – вже зовсім легально. Кажуть, хтось із відвідувачів Толстого записував його слова, щоб він не бачив, – у кишені! Потім вона йшла обідати й відпочивати, а я повертався до готелю, щоб опрацювати свої записи в цілісний текст. На другий день прочитував те, що в мене вийшло. Поліна Аркадіївна часом виправляла:
– Це слово так тоді не вживали.
Одного разу спіткнулась на чомусь і задумано промовила:
– А на допитах я розповідала менше.
Примітки
1. Див.: Долгоруков И.М. Капище моего сердца, или Словарь всех тех лиц, с коими я был в разных отношениях в течение моей жизни. Изд. 2. Москва, 1890.
2. Бойчукові завжди дорікали, що у нього навчалася княжна Трубецька, дочка царського генерала Катря Бородіна й домовласниця Львова (пор.: До перебудови образотворчого фронту. [К.:] Мистецтво, 1934. С. 16; Хвиля А.А. Образотворчий фронт // Образотворче мистецтво. Альманах 1. Х.; К.: Мистецтво, 1934. С. 21).
3. Дмитрієв В., Єрашов В. Таємниця Янтарної кімнати: Повість. К.: Молодь, 1962. Я так-таки ніколи й не запитав у Поліни Аркадіївни, чи тримала вона в руках це видання.
4. Костецький Ігор. Мій третій Рим: З «Книги подорожей» // Сучасність. Мюнхен, 1964. № 10 (46). С. 65.