В ув’язненні. В Костромі

Сергій Білокінь

Зрештою, минув час, і Поліна Аркадїівна подумала, – якщо її не беруть, чого б їй не повернутись? Вона була досконалим фахівцем і багато більше користі могла принести в Київському художньому інституті. Отож у липні 1946 року, працюючи в синявській лікарні, вона написала оці свої спомини, ніби звіт про весь час, який перебула під німецькою окупацією, й привезла їх до Києва. Тут понесла цей матеріал до управління культури, персонально до Ол.Пащенка (був такий графік, до речі, дуже не поганий). Вручаючи йому свою сповідь, сказала, що хоче ефективніше працювати для свого народу.

На другий день, 31 серпня 1946 року о 10 годині ранку (вона зупинилась у 19 корпусі Лаврського заповідника) по неї прийшли [70]. Зберігся протокол обшуку і квитанція, згідно з якою в неї «прийнято» – «брошь в оправе ж/м» (жовтого металу!), ощадну книжку, акредитиви тощо. Такими речами установа цікавилась, як відомо, чи не в першу чергу. 3 грудня військовий трибунал військ МВД Київської області (без участі звинувачення і оборони) ухвалив вирок – десять років ИТЛ з позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна. Далі потяглися довгі роки неволі. Вона працювала в Ярославській області, у підрозділі п/я № ЮН 83/12.

Коли час її перебування в ув’язненні підійшов до кінця (звільнилась вона 10 березня 1955 року) [71], виникло питання, де вона могла б працювати далі, бо Україна відпала відразу. Щоб одержати якусь надію на посаду, вона повинна була заручитись підтримкою авторитету. В особовому листку для обліку кадрів Головного управління у справах мистецтв Міністерства культури СРСР було передбачено спеціальне питання: «23. Хто з керівних працівників може дати ділову характеристику щодо попередньої роботи?» Звернулась до члена-кореспондента АН СРСР В.Н.Лазарєва, відомого мистецтвознавця. Він написав:

«Характеристика.

Я знаю Поліну Аркадіївну Кульженко з 1927 року як музейного працівника і як лектора з історії мистецтва в Київському державному художньому інституті. Можу рекомендувати її на будь-яку музейну роботу як висококваліфікованого фахівця і як людину глибоко віддану своїй справі.

Чл.-кор. Академії наук СРСР проф. В.Лазарєв.

6/VI. 55».

Цей папірець відкрив Поліні Аркадіївні можливість продовжити свою діяльність музейницьку, мистецтвознавчу. 1 серпня 1955 року на підставі наказу директора Костромської обласної картинної галереї [72] у її трудовій книжці з’явився запис: «Прийнята тимчасово на посаду касира (виділення моє. – С.Б.) з зобов’язанням проводити екскурсії й лекції з мистецтва, а також працювати над складанням каталогу». На жаль, була це вже не Україна, а глуха, страшнувата (я так розумію) Кострома, де не існувало того товариства, того середовища, до якого вона звикла була в Києві. Боюся, не всі костромичі знали, що з Костромської губернії родом і єпископ Порфирій Успенський, і академік УАН Микола Іванович Петров, фундатор славетного Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, де порфирівська збірка осіла. Отже, у Костромі П.А. служила в обласній картинній галереї (з 1 червня 1956 року завідувала фондами; звільнена 15 вересня 1957 року). З 30 серпня 1955 року вона читала лекції з історії мистецтва в художньому училищі при педінституті ім. Некрасова, звідки 1 липня 1961 року вийшла на пенсію за віком. Нарешті, вона публікувала статті на мистецтвознавчі теми в місцевих газетах – «Северная правда» та «Молодой ленинец». Ці кілька десятків статей (я знаю рівно 80) друкувались у 1956-76 роках. Вони поділяються на три цикли. Перший присвячено титанам світового мистецтва – Мікеланджело, Рембрандтові, Рубенсові, Родену. Другий цикл – це діячі російського мистецтва – Сильвестр Щедрін, Брюллов, Федотов, Ґе, Шишкін, Рєпін, Суріков. Третій цикл – мистці костромської землі: Поляков, брати Чернєцови, Лаврентій Сєряков, Ладиженський, Колесов, Яблоков, Корабльов. Підготувала тут кілька каталогів [73]. З її передмовою вийшов також доволі показний альбом «Художники Костромы» (Ленинград: Художник РСФСР, 1965). Серед костромських публікацій Поліни Аркадіївни тим часом ЖОДНОЇ статті, присвяченої українському мистецтву чи якимось чином з Україною пов’язаної, я не знайшов. Це було відрізане, як і все її минуле. Зрідка, правда, вона все-таки приїздила, йшла на Байкове до своїх рідних, ночувала в родичів [74] і поверталася назад до Костроми. Стосунків із жодним київським музейником, жодним мистецтвознавцем вона не підтримувала.

Звичайно, свою ролю відіграли і суто людські обставини. Тим музейним працівникам, хто залишився під час окупації в Києві, це теж, природно, не спустили. Їх теж допитували, і вони себе якось виправдали (документально це відбито у її слідчій справі). Поліна Аркадіївна знала про це. Згадувала, що під час окупації мистецтвознавець Прахов «допомагав собі», організувавши на Бесарабці комісійну крамничку, де мистецькі твори купували німці й румуни. Він і тоді не надто бідував (ох, гріхи наші, прикро рахувати чужі статки), та й тепер, бачте, вийшла його книжка споминів (задля об’єктивності відзначу, що вийшла вона посмертно; мабуть, і йому не «вибачили»). Йому є дорога, він має змогу працювати, а їй, Кульженко, ходу ніде немає і вже ніколи не буде. До речі, коли П.А. виїздила «на той берег», саме в тій крамниці лишилась акварель Федора Шавріна (+ 1915) [75] «Різдво в окопах». Ще влітку 1912 чи 1913 року Василь Стефанович визволив із психіатричної лікарні талановитого мистця Шавріна й приставив до нього за «дядьку» ченця з Феофанії о.Михайла Грошового. На прохання П.А. 1914 року Шаврін виконав дивовижну річ на тему із світової війни, де серед солдатів зобразив Богоматір з дитям. Цю акварель він їй подарував. При цій нагоді додам ще одну деталь про Шавріна. Василь Стефанович замовив йому зняти копії з врубелівських «Плачу Богоматері» та «Ангела з кадилом».

– Про їхню якість, – розповідала П.А., – можу тільки сказати, що Пунін гадав, ніби це ориґінали, а коли я пояснила йому їхнє походження, він заявив: «Мені навіть не соромно, що я помилився».

Що можна сказати тепер про трагічну історію самої Поліни Аркадіївни Кульженко в широкій історичній ретроспективі? Дивлячись з історичної точки погляду, можна припустити, що влада прагнула, можливо, репресувати всіх, хто перебував на «тимчасово окупованій території». На це, звісно, вона не мала фізичної сили. Зате спромоглася всіх і кожного, хто «перебував», десь діставав якусь платню, отже, незалежно від фаху й функцій, «співробітничав», оголосити під підозрою. Кожен став кандидатом на посадку [76]. Хтось сів – хтось викрутився. Влада поляризувала людність: ті, хто потрапив до її лап, став темніший, ніж був насправді (на таку людину дозволялося вішати все). Хто викрутився, – вийшов світліший. Це лишалось на рівні підсвідомості. У статті Пелькіної-Факторовича, говорячи про вивезення музейних цінностей, автори твердять: «Безперечно, до цього причетна П.Кульженко, вдова відомого видавця, власника друкарні в дореволюційному Києві» [77]. Хочеться запитати, чому в цьому, зрештою, делікатному й обережному контексті названо тут одну лишень Кульженко? Чи не були «причетні» до вивезення… і всі інші, хто працював на той момент у музеї? Ясно, що були, але внаслідок психологічної й юридичної поляризації підхід до них і самоідентифікація стали різні. Але підлість режиму полягала в тому, що все одно ніхто ніколи не дістав справжнього прощення. Лишався, наприклад, невиїзний тощо. Подібним чином, у Німецькій Демократичній Республіці багато визначних посад, зокрема й партійних, і це було секретом полішинеля, посідали колишні діячі ІІІ Райху (бо де було взяти інших людей?), і комуністична влада мусила їх терпіти. Але хтось був потрібний владі й на ролю жертви, відповідальної за злочини. Не тому, що був більш грішний за інших, а тільки тому, що так обернулося. Тільки на Страшному суді, розуміємо ми, здійсниться правосуддя істинне. Нині наша юриспруденція довела «невинність» Кульженко [78]. З нинішньої офіційної точки зору, до неї немає претензій. Але чи не було злочином тодішньої влади, що, розшаровуючи, поляризуючи своїм звичаєм суспільство (завжди придасться для «класової» боротьби!), вона, влада, до смерті відірвала фахівця від матеріалу? А ми, на жаль, надто добре знаємо, хто позаймав місця репресованих, хто здебільшого керував у нас закладами культури, хто сидів у Лаврі, по музеях! Чи не було злочином те, що назавжди знівечили життя, вирвали з ґрунту фахівця, зрештою, просто людину? Хто ж засудить тепер – режим – за ці (з точки зору теперішньої нашої юриспруденції) злочини? І невже не породить зло сам цей комплекс злопомсти?

Будь що будь, фізичне життя Поліни Аркадіївни на новому місці все-таки якось налагодилось. Вона потроху стала на ноги, у неї з’явилось нове оточення. Багато втіхи принесло їй, наприклад, листування з акторкою Алісою Коонен.

Примітки

70. Перед Пащенком П.А. встигла ще зустрітись у Києві зі своїм студентом Федором Деряжним, на той час директором лаврської школи. Домовились, що вона розповідатиме про Київ, – перша лекція мала відбутись у понеділок 2-го вересня.

71. Указ Президії Верховної ради СРСР «Про амністію радянських громадян, що співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» з’явився 17 вересня 1955 року (Известия. 1955. 18 сентября. № 222 (11911). С. 3). Витинка збереглася серед її паперів.

72. До Костроми вона приїхала 17 липня 1955 року.

73. Выставка произведений М.С.Колесова: Каталог. Кострома, 1956; И.Е.Репин: Каталог выставки. Кострома, 1956; А.И.Яблоков; Передвижная выставка: Каталог. Кострома, 1956; Выставка произведений Михаила Сергеевича Колесова. Кострома, 1965; Крылов Иван Александрович; Выставка произведений: Каталог. Кострома, 1967; Областная художественная юбилейная выставка: Каталог произведений. Кострома, 1967; Анатолий Иванович Яблоков: Живопись; Графика. Кострома, 1972.

74. У великій тузі написала вона 12 лютого 1977 року, що напередодні в Києві поховали її єдину сестру, але вона не змогла навіть приїхати віддати їй останній борг.

75. Бутник-Сиверский Б. Искусство Украины 1900-17 // БСЭ. [Изд. 1]. Том 55. М., 1947. Столб. 976.

76. Ось картка з обліково-довідкової картотеки Київського обласного архіву: «Анисенко Александра Георгиевна. Год рожд. 1904. [Адрес] г.Киев, П-Водица, Лермонтовская ул. № 300. Место службы и род занят.[ий]. В период немецкой оккупации работала в детском санатории. Наимен.[ование] и № фонда 0015. Опись № 2. Арх. № 14. Лл. 44. 18/VIII-48. Составитель н/с Фурман».

77. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 113.

78. Тепер її реабілітовано, див.: Абраменко Леонід. Останній шлях княжни Тараканової // Вечірній Київ. 1997. 15 лютого. № 33 (15689). С. 5. Пор.: Кальницкий М. С вдовы знаменитого книгоиздателя… // Киевские ведомости. 1997. 6 октября. С. 12.