Нижній віковий прошарок членства

Сергій Білокінь

Михайлина Коцюбинська слушно писала з цього приводу: «Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо стар[ш?]і, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві» [24, 38]. Відтак Клуб нав’язував спадковість поколінь, про яку писав Шекспір у «Гамлеті» (І, 5):

Порвалась дней связующая нить.

Как мне обрывки их соединить?

Пер. Б. Пастернака.

Важко переоцінити безпосередній вплив активного укапіста, секретаря київського обкому УКП, відтак і політика, прозаїка Б. Антоненка-Давидовича, широко ерудованого перекладача Гр. Кочура, мистецтвознавця Ів. Врони, що ознайомив молодих мистців з творчістю монументаліста М. Бойчука. Усі троє були в’язнями комуністичних таборів, тож їхнє соціальне становище принципово відрізнялось від офіційних провідників соцреалізму як творчого методу. Охоче підтримував лідерів клубу учень Леся Курбаса режисер Мар’ян Крушельницький.

Богдан Горинь наполягає на тому, що Антоненко-Давидович стояв вище за інших. У присутності кількох молодих друзів Борис Дмитрович поставив питання, чому застрелився Скрипник. Кожен пропонував свої варіанти, виходячи з власних міркувань, нарешті прозвучав авторитетний голос сучасника й свідка епохи Антоненка-Давидовича: «Ні, він зрозумів, що в умовах совєтчини Українська держава неможлива». Цікаво, що в його кабінеті у Роліті, над робочим столом, крім письменників Розстріляного відродження (здається, Зерова, Плужника), серед інших висіла й світлина Світличного. Івана Олексійовича й Антоненка-Давидовича дуже часто можна було бачити разом.

Нарешті про контакти з іще одним вченим часів Розстріляного Відродження, про які мало хто знав, бо самого цього вченого тодішній лад замість максимально використовувати засунув на задвірки життя. 1960 року Лесь Танюк познайомився з колишнім вихованцем імператорського Харківського університету, учнем академіка Ф. Шміта, директором харківського (республіканського) Музею українського мистецтва Стефаном Таранушенком. 10 грудня, в суботу Танюк записав у щоденнику: «Василь Вечерський водив до Стефана Андрійовича Таранушенка. Бібліотека – унікальна! Його посадили в один рік з Курбасом. Розмова про [Василя] Кричевського. Настійно радить молодим зацікавитись роботами Катерини Білокур, яка живе в Богданівці, Яготинський район, Київщина. Показував її роботи. Квіти. Але які!» [52, 35]. Було, на жаль, запізно, адже за півроку, у червні 1961 року Катерина Білокур померла.

Мені особисто дуже несподівано було натрапити на відомості про ту симпатію, якою був перейнятий Іван Світличний до С. Таранушенка, в’язня 1930 х років. Виявилось, вони були особисто знайомі. У листі Івана Світличного від 16 травня 1976 року до дружини знаходимо таке: «Дуже добре зробила Ти, що придбала книгу Таранушенка, я з автором був знайомий, він гідний найвищих похвал; якщо книга навіть дуже урізана, вона, принаймні, не буде фальшива. Тут її ще немає, але таку літературу тут хтось обов’язково виписує, і я збираюся ближчим часом побачити її» [47, 325]. Неначе спеціально для того, щоб ні в кого не виникло сумнівів, славна Леоніда Світлична, – а це ж вона упорядкувала й прокоментувала це дорогоцінне листування, – зробила примітку: «Книжка “Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України” С. А. Таранушенка» [47, 326].