Проблеми реабілітації

Сергій Білокінь

Як бачимо, на кожному кроці молодим мистцям ішлося про правду й демократизацію мистецтва, але за тодішніх обставин вирішення цих проблем на культурницьких шляхах було неможливе. Щоразу наштовхуючись на проблему масового терору в недалекому минулому, Клуб творчої молоді у найяскравіший спосіб визначив напрямок реабілітацій. Цей напрямок разюче відрізнявся від офіційного.

Треба підкреслити, що, розвінчавши Сталіна, Хрущов і підлеглі йому керівники КП(б)У найменше думали про реабілітацію діячів української культури, яких знищили большевики. Виявляється, їхньою першою турботою була реабілітація й пропаґанда діяльності фракціонерів, передусім звинувачуваних у троцькізмі й належності до внутрішньопартійних угруповань – правих і лівих. У хрущовській доповіді немає й мови ні про репресованих письменників, ані про мистців. Тему репресій він розкрив через загибель Кірова й долю кандидатів у члени Політбюро ВКП(б) Ейхе та Рудзутака. Ясна річ, головний фальсифікатор нашої країни й не думав розкривати їхню діяльність як практиків большевизму. Лише за півстоліття було опубліковано постанову Політбюро ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1933 року: «Вопрос Ленинградской области. Предоставить право рассмотрения дел по повстанчеству и контрреволюции по Ленинградской области с применением высшей меры социальной защиты тройке в составе т.т. Кирова, Медведь и Кодацкого» [30, 428].

Так Хрущова й зрозуміли його колеги. Виголосив він свою доповідь 25 лютого 1956 року, а сестра Юрія Коцюбинського, яка мешкала тоді в Києві, відгукнулася на неї так швидко, що на її прохання вже 19 березня Григорій Іванович Петровський (а він жив у Москві) написав до Головної Військової прокуратури СРСР у справі його реабілітації: «Был он [Коцюбинский] короткое время связан с [троцкистской] оппозицией против Сталина. Но при свете доклада тов. Хрущева это теперь плюс, а не минус для него (sic)». І добре навчений життям, про всяк випадок акуратно додав: «От оппозиции он скоро отошел» [56, 133]. Про завзяту боротьбу, що розгорілася довкола реабілітацій, свідчить виступ активного сталініста Шелепіна на вузькому зібранні ленінградського партактиву: «Мы восстановим славное имя товарища Сталина в рабочем порядке. Не сомневайтесь! Это Хрущев – он ведь сам был настоящим троцкистом! – повел антипартийную политику и реабилитировал всех подряд, без разбора… Мы уже составили список на 25 тысяч лиц неправильно реабилитированных. И будем продолжать эту работу» [2, 357].

Антон Антонов-Овсієнко-молодший, людина з доволі плутаною філософією, однозначно ствердив: «Куцая амнистия 17 сентября 1955 года коснулась лишь сталинской гвардии уголовников […]» [2, 364]. У наукових категоріях можна було б сказати, що провадили її в рамках чинного Карного кодексу, точніше – того самого, що й у 30 х роках. На практиці це виглядало начебто несподівано, але дуже логічно. Допитаний 6 січня 1956 року як свідок для реабілітації розстріляного наркома освіти В. Затонського, його колишній заступник Ян Петрович Ряппо заявив: «Затонский, по моему общему впечатлению о нем, остался в моей памяти как человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина» [10, 248]. З тим його й реабілітували. Формула, яку заклав до архівів Ян Ряппо, якнайкраще формулює суть хрущовсько-брежнєвських реабілітацій. Тоді й пізніше реабілітовували людей, про яких можна було сказати: він «человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина».

Боротьба тривала на всіх поверхах влади. У березні 1957 року в Москві відбувся перший всесоюзний з’їзд діячів образотворчого мистецтва, а в березні-квітні – другий всесоюзний з’їзд композиторів [26, 29–54]. Сподіваючись на зміни в культурній політиці, навіть такий реакціонер як Ол. Пащенко, дозволив собі заявити: «Що знають широкі кола […] про мистецьку спадщину українського народу, про його багатовікову мистецьку культуру? Де монографії й альбоми про таку величну пам’ятку світового мистецтва, як Київська Софія? Де видання про старовинний український іконопис, про портрети XVI–XVII сторіч, що в такому багатстві представлені у збірках київського та львівського музеїв? […] Де монографії про великого Тараса Шевченка, про видатних малярів-реалістів Миколу Пимоненка, Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Мурашка і багатьох, багатьох інших? Таких видань немає ні російською, ні української мовами. Те, що було видано за останні роки (процитувавши це місце, совєтолог уточнив: “за нового колективного керівництва”! – С. Б.), нас ніяк не може задовольнити ні обсягом, ні якістю поліграфічного виконання» [49]. Про ліваків Архипенка чи того самого Малевича не могло бути й мови. У культурній спадщині було винищено все і вся. Це була не русифікація, а таки геноцид.

Данькевичу, якого щойно піддавали критиці за оперу «Богдан Хмельницький», доручили вибачитися за виступ А. Кос-Анатольського: «В запалі ораторського красномовства допустився деяких перебільшень і фактичних неточностей і наш товариш з делегації – композитор Кос-Анатольський. Нам дуже не хотілося б, щоб у делегатів з’їзду склалось враження, що у нас молодь нібито не виховується в дусі любові до народної мови, національної культури» [49]. Розчаровані, роз’їздились делегати по своїх республіках. Розповідали, маючи виступити на одному з наступних з’їздів, Василь Касіян підготував доповідь у двох, протилежних варіантах. На місці він мав вибрати той, що відповідав би ситуації.

Молодь стежила за перебігом подій у чотиріочі. У березні 1963 року у кінолекційній залі Василь Касіян розповів про зустріч із Хрущовим. Ірина Жиленко записала: «Важко зрозуміти Касіяна. Чи він наївний, чи дуже хитрий. Він страшенно об’єктивно й точно все розповів, навіть зачитував нотатки з блокнота і голосно, роздільно прочитав від початку і до кінця геть усі. А записки ж були! Зала реготала і лускалась від оплесків. А потім Василь Симоненко прочитав такі вірші, що я за нього аж злякалась» [19, 353–354].