Відповідь адміністрації на виклик людності

Сергій Білокінь

Певні відомості про небажані «прояви» державні структури тим часом накопичували. На початку 1954 року пленум ЦК КПРС прийняв політичне рішення «Про дальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель». За кілька десятиріч виявилося, що це була попросту авантюра, й закінчилася вона погано. Фахівці-совєтологи відразу побачили дефект у концепції цього рішення й попередили: мала кількість опадів, суховії й засоленість ґрунтів дають «підстави віднести зону, де переводиться освоєння цілинних і перелогових земель, до областей дуже мало стійких для хліборобства. Хрущов вступив в боротьбу з стихіями природи» [8, 203]. Але головної мети тодішнє колективне керівництво досягло. Покоління молоді, що могла завдати йому великого клопоту, було вилучено з центральних реґіонів й відправлено кудись подалі, у Казахстан, райони Поволжя, Уралу, Західного й Східного Сибіру, Далекого Сходу. Назад вони здебільшого не повертались.

Ще раз повторити таку акцію наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років державна адміністрація вже не наважилась. Процес можна було хіба що очолити. 27 серпня 1999 року в Одесі Іван Дзюба розповідав у ранньому інтерв’ю Юрієві Зайцеву: «З одного боку було наше бажання мати якийсь осередок і щось робити, а з другого боку ЦК комсомолу шукав способу оволодіти молоддю, контролювати ситуацію.Вони вважали, що краще хай це буде під їхньою егідою. Але потім вони самі перелякалися, чи їх налякали, словом, клуб ліквідували. Але він дуже багато встиг зробити» [34, 12]. Таку версію перебігу подій у спрощеному вигляді запропонував Іван Михайлович.

Головну роль відіграли в цьому процесі комсомол і Спілка письменників, персонально Тамара Володимирівна Главак і Володимир Якович П’янов, що написали свої спогади про це. Без санкції Главак і візи її начальника секретаря міськкому комсомолу І. Солдатенка ніякого Клубу творчої молоді не могло виникнути взагалі. Від партійних органів керівництво здійснювала Євгенія Чмихало, але вона не впоралась із покладеним на неї завданням, і її було відправлено на підвищення до Москви, чим її кар’єрний ріст і закінчився.

Свідок і учасник тих подій Юрій Мушкетик розповідає: «То були важкі тоталітарні часи, й за найменший відступ з утрамбованої ідеологічної дороги людину могли жорстоко покарати або й скалічити навіки, перекрити всі шляхи. Я пам’ятаю ті часи, сам працював у редакції часопису, коли вслід (?) за шістдесятниками нога в ногу йшли молодші, запалені жаданням творчості, правди, діяння, переважній більшості з них перерили шлях дикі вепри в кадебістських погонах, їх, молодих, порозсилали з “запрєщенієм писать і рисовать” по найвіддаленіших районах, де секретар райкому як унтер Пришибєєв, а начальник районного КДБ як античний трихвостий кербер – охоронець входу до соціалістичного царства. Скількох із них врятував В. П’янов, тим чи іншим способом відвів від них удар кігтистої лапи…» [44, 269].

1964 року через Спілку письменників було продовжено семінари молодих авторів, що провадились у приміщенні, де тепер Міністерство закордонних справ. На семінарах виступали Павло Тичина, Абрам Кацнельсон, Микола Тарновський. На зустрічі у Спілці письменників виступив Іван Драч. Міністерство освіти активно представляла Інна Аронівна Шаргородська. Штатний фотограф «Літ. України» чи ще «Літ. газети» Яїцький знімав Тичину разом зі школярами. Слухати інших поетів і читати свої вірші поприїздили Михайло Саченко, Світлана Жолоб, Валентина Отрощенко, Леся Тиглій, Світлана Хміль – наймолодші автори нью-йоркської антології Богдана Кравцева «Шістдесят поетів шістдесятих років» [59]. Вони визначають горішню хронологічну межу шістдесятництва.