Джерельна база з історії КТМ, ширше – шістдесятництва

Сергій Білокінь

1998 року покійні Леоніда і Надія Світличні встигли видати спогади 73 друзів і знайомих Івана Світличного «Доброокий». Леоніда Павлівна опрацювала також його вибране і двотомник листування «Голос доби: Листи з “Парнасу”» (2001, 2008). Під псевдонімом (на жаль) видала в «Сучасності» власні спогади. Протягом 90 х років жанр мемуарів, присвячених політв’язням, щойно вироблявся. Деякі тексти несуть у собі мало фактичної інформації, але містять дух часу.

Але ще трохи раніше, 1996 року листи, спогади й статті про Аллу Горську видали її син Лесь Зарецький і покійний Микола Маричевський. Збірник звався «Червона тінь калини». Зведення писемних джерел, що лишила по собі Алла Горська, опрацювала Людмила Огнєва й видала власним коштом у двох томах тиражем 30 і 50 примірників.

Том «Вибраного» одного з найстарших членів Клубу Євгена Сверстюка «На святі надій» (1999) містить статті про шістдесятників В. Симоненка, Б. Мозолевського, В. Стуса, З. Красівського, Я. Лесіва, І. Світличного, М. Коцюбинську, І. Дзюбу, М. Руденка, крім них, Б. Антоненка-Давидовича, а також рецензії співробітників інститутів АН УРСР А. Каспрука, О. Курносова, П. Моргаєнка та В. Бородіна на різні твори Євгена Олександровича, які їм замовило КГБ під час арештів 1972 року.

Покійна Михайлина Коцюбинська опрацювала спадщину Василя Стуса та – в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» – тексти також світлої пам’яті Івана та Надії Світличних. Наприкінці життя Михайлини Хомівни з’явилася в Харкові (2006) книжка спогадів у чи не найкращому видавництві України «Акта».

У 2000 році Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк видали інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем і Миколою Рябчуком. Дослідники нагадали, що всі ми тимчасові й дуже важливо робити те, що не можна повторити. 2004 року їхня книжка вийшла українською мовою.

На диво зрілим діячем постає Валерій Марченко у збірнику творів і документів «Творчість і життя» (К., 2001), що упорядкувала його матір, покійна Ніна Михайлівна Смужаниця з Наталею Кочан. Видання не розкрило теми повністю. Надруковано дослідження й статті, переклади, матеріали судочинства, кричущі листи матері до влади, але зовсім немає його приватного листування. Воно вийшло в іншому збірнику – «Листи до матері з неволі» (К., 1994).

У Тернополі 2002 року вийшов друком важливий двотомник із 28 інтерв’ю про Василя Стуса, який підготували Богдан Підгірний і Станіслав Чернілевський (Нецензурний Стус. Ч. 1–2).

З 2003 року повним ходом (часом по кілька томів на рік) видає свій шістдесятитомний «Щоденник» Лесь Танюк (назва кілька разів змінювалась) – безпрецедентну в історії української мемуаристики працю цілого його життя. Це не наукове видання. Щоденник не дуже відповідає тексту рукопису, а являє собою видання цікавих з різного погляду матеріалів його архіву. У текст вмонтовано листування, публікації преси, навіть повний текст доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, стенограму реабілітаційного вечора Клубу, присвяченого Лесеві Курбасу. Ясна річ, у щоденнику їх не могло бути й не було. 10 й і 20 й томи – іменні анотовані покажчики (у першому 7,5 тис. імен, другого я досі не маю), цінність яких полягає ще в тому, що до дефініцій Лесь Степанович часом додавав у дужках абревіатуру (КТМ), відзначивши тих, хто, на його думку, належав до Клубу.

Подібний до Танюкового тритомник, нехай скромніший за масштабами, у 2006 та 2010 роках видав Богдан Горинь [12; 13; 14]. Ядром третього тому стали документи «гебістської» справи «Блоку», розсекречення яких наспіло саме до його підготовки й здачі до друку.

У складі творчої спадщини В’ячеслава Чорновола його сестра Валентина Максимівна підготувала тексти шести випусків «Українського вісника» (Чорновіл В. Твори. – Т. 3. – К., 2006). Свого часу журнал розмежував суспільство надвоє – одні опинились по цей, інші – по той боки барикад.

Іван Дзюба уклав і видав основну частину власної спадщини у тритомнику «З криниці літ» (К., 2006–2007), перший том якого містить статті про шістдесятників – Юрія Щербака, Бориса Мозолевського, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Василя Голобородька, Бориса Мамайсура й ін. Невдовзі вийшли його «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К., 2008. – 928 с.). Цей том фактографічно багатий, але 60 ті роки в ньому зовсім не представлені. Правдоподібно, передбачаються окремо. Чекаємо з великим інтересом.

Специфічну історіографічну місію узяв на себе покійний Роман Корогодський у праці складного мемуарно-архівно-аналітично-психологічного жанру «Брама світла: шістдесятники» (Львів, 2009). На жаль, самої фактографії тут обмаль, дарма, що автор протягом багатьох років працював у ЦДАМЛМ України.

Лесь Зарецький встиг записати на магнітофон винятково важливі міркування свого батька про мистецтво. Записав тяжко хворого, за кілька тижнів перед його смертю. Ціни немає цій книжці. На жаль, її перше видання вийшло поки що не досить документоване. Готується друге, ґрунтовніше. Потрібні гроші.

Коштовним внеском до української цивілізації стали альбоми Людмили Семикіної, покійного Панаса Заливахи, Галини Севрук і винятково багатий альбом-монографія «Терези долі Віктора Зарецького» (К., 2011), що підготувала Олеся Авраменко.

Мистецьки відтворив свої враження від тієї доби Валерій Шевчук у романі «Юнаки з вогненної печі» (К.: Укр. письменник, 1999). «Автор застерігає читача – перед ним не мемуари, а художній твір, роман, через що образи героїв твору, хоч певною мірою прототипізовані, але й узагальнені, тобто вигадані; авторові йшлося про художнє відтворення однієї з епох нашого століття, а не про конкретні її події та конкретних людей».

Літописцем Клубу творчої молоді стала Ірина Жиленко. Вона видала найважливішу частину своїх паперів під назвою «Homo feriens» (Людина, що святкує радість творчості) [19]. Якось у приміщенні Центральної Ради Євген Сверстюк говорив про «ті страшні часи», а Ірина йому категорично заперечила, що часи були радісні, неповторні. Її могутню книжку створено на основі щоденників та листів до чоловіка, що перебував на той час (як і Валерій Шевчук) в армії абощо. Ірина Жиленко писала Володимирові Дрозду те саме, що й собі у щоденнику. По суті, це плин того самого тексту. Видатна поетка створила цікаві ефекти, рухаючись у часі то назад, то вперед, але, крім свого, суто творчого завдання, дуже пильно вдивлялась у події своєї епохи.

Нарешті, величезне значення для майбутніх студій має покажчик М. Лук’яненко «Плеяда нескорених», присвячений п’яти мистцям, що його видала Національна парламентська бібліотека України [60]. Там вийшла також серія покажчиків, присвячених В. Шевчукові, І. Дзюбі, Л. Танюку та іншим. Сподіваймося, вона продовжиться. На руках існують неповторні збірки преси, зокрема зарубіжної, що розкриває творчий шлях Юрія Іллєнка, Василя Голобородька.

Як бачимо, провідну роль у виданні джерел з історії Клубу творчої молоді, а відтак і всього шістдесятництва відіграли самі його члени й учасники, їхні родичі. Важко переоцінити наукове й культурницьке значення цієї їхньої діяльності, де видно дуже багато археографічної роботи над листами й спогадами. Найпомітніше тут: у покажчики видатніших шістдесятників-літераторів введено твори, що пройшли друк завдяки псевдонімам. Усе, що з огляду на цензуру називалось непрямо, тепер дістало імена. Усі персонажі ідентифіковано. Джерельна база для майбутніх досліджень готова. Але це тільки початок. За кожним із шістдесятників стоїть якщо не книжка споминів, то «країна листів». Ірина Жиленко пише: «Це країна, в якій я живу все моє життя. Колись вони будуть (я сподіваюсь) опубліковані» [60, 326]. Справді, зберігати матеріали в одному примірнику неправильно. Особливо в наші часи, коли панують варвари.

Я перерахував головні видання партикулярних джерел. Паралельно існує друга частина джерельної бази. У відповідних підрозділах СБУ повинні зберігатися матеріали зовнішнього спостереження, перлюстрації, літерна справа Клубу творчої молоді, яку дивився покійний Юрій Данилюк. Історія клубу відбилася також у справах агентури, в діловодстві ЦК КП(б)У, нарешті, в розсекречених справах Галузевого державного архіву СБУ, наприклад, серед так званих «возвратов» у розсекреченій справі «Блок». З кожним роком, місяцем і кожним днем події 60 х років усе глибше відходять у історію, все більше становлять суто академічний інтерес. Що має відбутись, аби вони почали відкриватися незалежним дослідникам (independent researchers)?