Клуб як масова організація
Сергій Білокінь
Масовою організацією КТМ став завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю Володимира Нероденка «Веснянка». Художниця Галина Зубченко згадувала: «Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко. Не пам’ятаю, чи він до засідань Клубу з Аллою Горською познайомився, чи в Клубі, але був одним з найактивніших. Звичаї, обряди – тут він був неперевершений» [22, 153]. До них приєднались хористи із «Жайворонка» – хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії (керували ним Борис Рябокляч, Вадим Смогитель і Володимир Завойський). Його заступив народний фольклорно-етнографічний хор Леопольда Ященка «Гомін», що утворився, як відомо, дещо пізніше, 1969 року на дніпровських схилах.
У різних джерелах трапляються варіанти: Клуб творчої молоді і Клуб творчої молоді «Сучасник». Якщо не помиляюся, слово «Сучасник» уперше з’являється в афіші вечора Лесі Українки, що був заборонений.
Емблему, що перебувала в обігу тоді, а тепер друкується у запрошеннях Музею шістдесятництва, створила художниця трагічної долі Олена Кириченко. Поштовхом до її мистецького вирішення стала перша збірка Івана Драча «Соняшник». Тут об’єднано разом мотиви сонця й соняшника.
На якихось посиденьках я записав пісеньку:
При каноні стояв
і фурт-фурт ладував.
І фурт-фурт (6 разів)
І фурт-фурт ладував [19, 551].
Не пригадаю іншої пісні, яку так охоче співали катеемівці, що краще придавалася б на роль гімну, тому пропоную вважати таким цей текст – гімн незареєстрованої організації без виразного членства.
Лідери КТМ рухались у кількох пріоритетних напрямках. Вони вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Тодішні художні виставки справляли прикре враження: пикаті доярки, білозубі механізатори [19, 98]. Саме такі соцреалістичні твори домінували на виставках, звідки їх і закуповували. Мистці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватись принципів класовості (партійності). Аналізуючи ленінську статтю про партійну літературу, Іван Світличний в одній із мистецьких майстерень прочитав лекцію на цю тему.
Як другий крок, виступали проти канонів соцреалізму. Театральні діячі орієнтувались на експериментальний театр замість завідомих вигадок щодо реального життя в театрі номенклатурника О. Є. Корнійчука. Ще 1959 року Іван Дзюба піддав різкій критиці засади соцреалізму на прикладах виступів Любомира Дмитерка («Дніпро». – 1957. – № 11), творів Дмитерка «Розлука» (с. 28–36), Ф. Сидоренка «Повість про наших знайомих» (с. 36–38), М. Білкуна «Валерій Коваленко» (с. 38–42), О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі») та ін.
Первісно в Клубі переважав загальнодемократично-інтернаціональний напрям, як визначала його Галина Зубченко. Вторгнення художників означало великі зміни: «А у нас була національна ідея – відродження нашої історії, культури» [22, 150]. Після загибелі Алли Горської я розбирав її папери й бачив диктанти, які вона писала зі своєю найближчою подругою Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963–1964 року. Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською.
У Музеї шістдесятництва експонується запрошення:
«Друже! Приходь на вечір Клубу творчої молоді! Поети читатимуть тобі вірші, художники покажуть свої картини. З великою концертною програмою виступить секція джазової музики. Вечір відбудеться 14 жовтня 1962 року у кінолекційному залі Жовтневого палацу культури (вул. Жовтневої революції, 1). Початок о 18 год. 30 хв. Київський міськком ЛКСМУ. Жовтневий палац культури».
Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (вважають, що утворився 1959 року). У його музеї став українцем Дзюба. Саме Іван Макарович надавав молоді автентичні народні строї для їхніх свят.
Волиняк Євген Сверстюк (нар. 13 грудня 1928, с. Сільце Горохівського району Волинської губернії), був сином заможного селянина, що мав сімох дітей (вижило п’ятеро), із яких кожен мав отримати у спадщину по три гектари землі. Хлопцем Сверстюк вчився не в польській, а таки в українській школі [46, 33], і про його родинну «заангажованість і приналежність» писали, коли «викривали» Український культурологічний клуб. Ярослав Дзира (2 травня 1931, с. Трушевичі Старосамбірського району Львівської області – 21 серпня 2009, Київ) вийшов із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному національно-християнському середовищі на ґрунті історичної пам’яті, національної церкви, національної обрядовості й національної пісні, а також товариства «Просвіта». Вчився він за підручниками Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича, і за ними відповідав на уроках, навіть на совєцьких.