Відмінність між новим підходом і звичайною моделлю творчих спілок
Сергій Білокінь
Розмовляючи з московським літератором Феліксом Чуєвим, Лазар Каґанович кинув:
– Ваш Союз [писателей] был создан в 1934 (sic) году [1]…
Той самовіддано підхопив:
– …По инициативе Горького…
Каґанович закрив йому рота:
– Не по инициативе Горького, он создан по инициативе ЦК [58, 172].
Так звані творчі спілки відрізнялися від професійних спілок давніших часів не лише генезою. Письменники, живописці та інші так звані особи вільних професій мусили жити у спільних будівлях (будинок «Слово» в Харкові, «Роліт» у Києві). За різними приводами їх збирали разом і ставили перед ними конкретні творчі завдання. Виразним структурним підрозділом спілок був, як завжди, відділ кадрів. Існували розподільник для підгодовування цих людей, відомча поліклініка. Із історії харківського будинку «Слово» видно, коли ставало потрібно, їх разом і арештовували [18].
Правдоподібно, передбачалося, що Клуб творчої молоді буде схожий на молодіжні совєцькі організації комсомольського характеру. Працюючи над історією Клубу, я опитував Тамару Главак і Леся Танюка. Починаючи від перших місяців його існування, Л. Танюк підкреслював необхідність вийти поза цехові рамки так званих творчих спілок. На відміну від останніх, характерною прикметою нової структури був цілковитий брак діловодства. Клуб ніде не реєструвався, як це прийнято тепер. Членських внесків також не збирали. Планів роботи і звітів не було. Членських квитків чи посвідчень також не існувало, дарма що на відкритті виставки Алли Горської та Івана Світличного в Музеї літератури Ераст Біняшевський [2] запевняв, що він мав посвідчення № 2 (мовляв, після Танюка) [3]. Тож у жодному архівосховищі, передусім у Центральному державному архіві громадських об’єднань (ЦДАГО України, кол. партархів), фонду Клубу творчої молоді, наскільки розумію, немає.
Примітки
1. Насправді його було створено голодного 1932 року на підставі постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-мистецьких організацій».
2. * Архів самого Е. Біняшевського зберігається приватно. На його матеріалах вийшла книжка «Світ української писанки».