Прагнення зв’язати часи. Доступ до спадщини Розстріляного відродження. Початки меморіальської діяльності
Сергій Білокінь
Контакти Івана Світличного було широченні. Наприклад, – здається, трохи пізніше, – Іван Олексійович близько приятелював із учнем Зерова Григорієм Порфировичем Кочуром. Дуже шкода, що Григорій Порфирович не залишив про нього таких докладних текстів, як про Дейча. Буваючи в Умані (а там побували усі катеемівці), молодь знайомилась із націонал-комуністкою, нині найвідомішою з політкаторжан Надією Віталіївною Суровцовою. Мене особисто Микола Стороженко познайомив з членом Центральної Ради й бойчукістом, що працював у текстилі, Сергієм Григоровичем Колосом, якого знала Алла Горська і який написав післямову до присвяченого українським писанкам альбому Е. Біняшевського. У розкритті перед молодшими правди про ГУЛАГ, себто про державну політику влади, велику роль відіграв магаданець, товариш Варлама Шаламова Аркадій Добровольський (1911–1969).
В обстановці хрущовської «відлиги» у Клубі виникла група людей (Лесь Танюк та ін.), що збирала відомості про большевицькі репресії. Із цієї групи згодом виріс «Меморіал». У записі, датованому 26 серпня 1962 року (неділя), Л. Танюк надзвичайно докладно розповів про поїздку до Биківні. «На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала – про сталінізм, про жертви – я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: “От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…”» [53, 539].
Разом з Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича К.[уковенка – прізвище розшифровано в індексі у 10 му томі. – С. Б.], який з численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними уявленнями, людей закопували на території чотирьох чи п’яти гектарів. За добу привозили 5–6 машин, і в кожній було 40–60 трупів. Із цих чисел у Танюка виходило 420 тисяч душ, відданих землі до війни [53, 538–544].
Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у вказані їм місця і в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає: хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили людські черепи. «Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року “за зеленим парканом”, яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:
Ми топчемо і ворогів і друзів,
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил» [51, 162–163].
Це відбувалося 1962 року. За чверть століття (1987), коли в Москві вже вирувала перестройка, третя урядова биківнянська комісія в Києві підтвердила висновки двох попередніх: у Биківні лежать жертви німецько-фашистських загарбників. 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал, призначений проілюструвати відповідну концепцію [57, 4; 28, 2; 15, 4–5]. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов (нар. 10 квітня 1924, Ялта) [31, 640]. На кам’яній плиті викарбували безсовісний текст: «Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1943 рр.» [16, 463–464]. За незалежності цей напис було збито.
Хвилювання суспільної свідомості у 1960 ті роки було широке, масове й дуже глибоке. Пошук земних слідів Леся Курбаса заводив київську молодь дуже далеко. Ірина Жиленко пише: «Не мистецтвом єдиним жили члени КТМ. Я пам’ятаю, як сиділи ми, приголомшені почутим, коли Танюк, Горська і Симоненко розповідали про відвідини Биківні. Про черепи з круглими дірочками, якими діти грають у футбол. Було вирішено створити комісію для перевірки місць масових поховань розстріляних у 30 х роках» [19, 160–161].
Професійна робота культурних діячів провадилась за, можливо, формальнішими за сам Клуб секціями – театральною, мистецькою та ін.
Важливий запис у щоденнику Леся Танюка від 17 травня 1963 року: «Воно зовсім непогано влаштувати з осені в КТМ системні лекції, як оце Богдан Горинь […]. У хлопців величезні провали – не лише із старої історії, але й з двадцятих. […] Мають бути системні лекції – Світличного, Дзюби, Кочура, мої по театру й драмі, Кузякіної, [Льоні] Грабовського – нова музика, я б хотів втягнути в це коло аполітичного поки що [Дмитра] Горбачова з музею. Жива ще когорта старших – від Антоненка-Давидовича до Рильського, до Таранушенка, до того ж таки Михайла Рудницького; його можна “завести” й розворушити…» [54, 425–426]. 8 січня 1964 року І. Жиленко занотувала: «Скоро почнуть регулярні лекції з досягнень фізики, хімії, біології, медицини, техніки тощо» [19, 229]. Реально з лекціями виступали І. Світличний, Г. Логвин, що керував поїздками по історичних місцях України з вивченням архітектурних пам’яток.
Уже 1964 року у нью-йоркському видавництві «Пролог» вийшла монографія Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», де розгорнуто концепцію чотирьох поколінь радянської літератури. І та книжка відразу ж опинилась у помешканні Світличного. Після смерті Симоненка на руках у Світличного певний час перебувала уся Симоненкова поетична спадщина й щоденники. 1965 року він передав його твори нелегальним шляхом для публікації в «Пролозі». Уже тепер у телефонній розмові Емма Андієвська сказала мені, що І. Кошелівець одержав ці рукописи з «Прологу», інакше кажучи, від двійкаря Миколи Лебедя. Паралельно Іван Максимович видав їх окремою книжкою п. н. «Берег чекань» ([Нью-Йорк:] Пролог, 1965). Богдан Горинь стверджує, що саме Світличний передав на Захід також ті матеріали, які склали видання «Українські юристи під судом КГБ» (Сучасність, 1968) , а В. Чорновіл – «Лихо з розуму: Портрети двадцяти “злочинців”» (Париж: Перша укр. друкарня у Франції, 1967; Вид. 3, Париж, 1968).
За кілька років свою справу розпочало видавництво «Смолоскип». 1970 року воно вислало в Україну свого першого зв’язкового Надію Воляник із Клівленда [41, 249].