Нова творчість

Сергій Білокінь

У Москві ударною силою нового покоління були поети, які збирали на свої виступи повні стадіони людей. Твори Є. Євтушенка, А. Вознесенського, Р. Рождественського, Б. Ахмадуліної та інших відповідали на насущні запити російської суспільності.

Сила українського Клубу творчої молоді полягала в тому, що він об’єднував діячів найрізноманітніших сфер. Заходи, присвячені українським класикам, безпосередньо стосувались усіх людей, що діяли в різних напрямках. Усі вони мали пряме відношення і сходились воєдино у багатовимірній творчості Курбаса, Миколи Куліша, Франка, Лесі Українки, Шевченка. Синтетична діяльність діячів театру й монументального мистецтва були апогеєм творчої дії молодих киян.

Чи не першою акцією митців стала масштабна персональна виставка Сергія Отрощенка (1910–1988), яку наприкінці 1963 го я бачив у «катеемівській» 13 й кімнаті Жовтневого палацу. Усі стіни були вщерть завішані яскраво декоративними олійними творами (наприклад, галицькі куманці), що творили зовсім інакший світ, аніж пикаті доярки на тодішніх виставках. Мистець представляв старше покоління – рідкісний випадок у тодішньому житті.

Маємо розповідь його колеги Василя Забашти: «Тетяна Яблонська та її чоловік Сергій Отрощенко були головними художниками студентських вечорів, художниками-постановниками новорічних свят. […] Отрощенко був не тільки гарним живописцем, він мав і громадянську позицію. У 60 х брав участь в організації Молодіжного клубу. Без дозволу Спілки художників, вищих партійних органів була відкрита виставка в Жовтневому палаці, яка відрізнялася від офіційних насамперед своєю тематикою, а також формою художнього вислову. Вона мала неабиякий розголос серед творчої молоді і вчинила переполох у «вищестоящих». Її швидко закрили, а організаторів покарали. Сергій, переслідуваний КДБ, був змушений виїхати до Москви [1969]» [20, 135–136]. Шістдесятники вплинули і на Яблонську. На виставці її чоловіка виникли нові для неї знайомства, що подвигло її невдовзі розпочати новий період, пов’язаний з творчістю народних майстрів. Виразну роль у цьому процесі відіграв Іван Світличний, до якого вона приїздила на розмови [6, 125].

Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук та їхні товаришки під керівництвом Н.Світличної поглиблено вивчали українську мову. Щоб могти працювати, студіювали високе мистецтво минулого. Національна совість вимагала від них осягнути національну культурну спадщину, щоб творити у її річищі. Їм сприяло державне відзначення ювілеїв – Т. Шевченка (1961, 1964) та Лесі Українки (1963). Громадська й професійна совість визначали характер їхньої творчості.

1963 року ювілей Лесі Українки мав відбутись також у Київському художньому інституті. Як декан творчих факультетів Василь Забашта вирішив влаштувати зустріч з Іваном Драчем, запросив Тетяну Цимбал прочитати поезії Лесі. Він розповів у спогадах: «Проведення вечора запланували за кілька днів. В інституті, Спілці художників розвісили оголошення.

Але на другий день по репетиції мене викликав [проректор] О.Будников до ректорату. Застав його в кріслі ректора, а поруч – представника ЦК партії з ідеології, Василя Бородая та все правління Спілки художників: Галину Кальченко, Михайла Дерегуса, Михайла Бєльського, інших.

- Вася! – звернувся до мене Олександр Гаврилович. – Что это еще за вечер Леси Украинки ты организовуешь в институте?

- Лесі Українці сто років від дня народження минає, – відповідаю. – Дата велика, й студенти виявили інтерес послухати її твори, виступ Івана Драча. [Насправді в 1963 р. минало 92 роки від дня народження та 50 років від дня смерті Лесі Українки.]

- Вася. Никакого вечера не будет. Разве ты не знаешь, что наш актовый зал аварийный?

- Та ми ж нещодавно проводили загальноінститутські партійно-профспілкові збори, і ніхто про це нічого не казав.

- Вася, зал аварийный. Ты должен вечер отменить.

- Але це неможливо. Уже запрошені гості, знають студенти.

- Вечера не будет! – відрізав Олександр Гаврилович» [20, 115].

Коли Забашта зателефонував Драчеві, той сказав йому:

«- Василю, не переживай. Актова зала в аварійному стані не тільки у вашому інституті» [20, 116].

Одним із вершинних мистецьких творів шістдесятих років став вітраж Опанаса Заливахи, Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук та Галини Зубченко «Возвеличу малих отих рабів німих», виконаний до 150 річчя від дня народження Тараса Шевченка (1964). Передбачаючи суспільний резонанс від цього твору, за наказом партійних функціонерів 18 березня 1964 року вітраж було брутально знищено. У травні з офіційним формулюванням «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т. Г. Шевченка» Горську й Семикіну було виключено зі Спілки художників, а Севрук – із кандидатів. 27 серпня Заливаху заарештували.

Шевченкові слова з вітража стали назавжди мотто творчості Семикіної. Майстер декоративного мистецтва, творячи одяг, допомагала своїм сучасникам ставати вертикально.

У 1967–68 роках Алла Горська, Віктор Зарецький і Борис Плаксій створили експериментальний твір із флоромозаїки «Земля», що, динамізуючись, все-таки мав прямий зв’язок з творами бойчукістів [1, 20]. Віка Нова й Богдан Катоша міркують: «Пошуки на терені епічності, фольклорної міфологічності обумовили використання матеріалів природних, з особливою структурою (кора, лико, солома, коріння), що їх застосовували у декоративно-вжитковому мистецтві. Натуральний теплий колір матеріалів створює своєрідний колорит – бурштиновий, з переливами коричневого. Спроба відродження атмосфери прадавнього трудового ритуалу? Тоді цілком органічно сприймаються руки жінок, постійно пов’язаних з землею, як корені рослин і дерев» [35, 227].

Велике значення мали стосунки Галини Севрук з істориком М. Брайчевським. Як кераміст вона працювала за мотивами староукраїнської державності та героїки часів козацтва, де історизм її мистецтва перегукувався з творами С. Караффи-Корбут. Її тематичні композиції перейняті декоративними мотивами. Твори, присвячені реаліям Київської Русі, Севрук узагальнила згодом в монументальному горельєфному панно «Місто на семи горбах» (Київ, готель «Турист», 1985–87).

Мемуаристка Надія Коваленко розповіла про близького її середовищу публіциста Микиту Шумила: «Микита Михейович частенько відвідував наш дім. Інколи, коли його викликали в ЦК Компартії України на черговий «рознос», заходив до нас. Просив подивитися ілюстрації альбому Софії Караффи-Корбут. Особливо його приваблював малюнок до теми Т. Г. Шевченка «Ян Гус». Гус перед стратою. Надивившись мужніх лицарів-козаків Гамалію, Максима Залізняка, Гонту, спокійно казав: «Тепер я можу йти на розправу» [62, 66].