Вечори клубу

Сергій Білокінь

Під 2 липня 1961 року Лесь Танюк записав докладну розповідь про свою поїздку з Борисом Головатюком та Василем Вечерським на Соловки [52, 295–309]. Там побували також літературознавці Леонід Коваленко й Наталя Кузякіна. Багато знав Авдюшко – людина, що опинилася на відповідальній посаді директора київського Жовтневого палацу. За словами Танюка, «його мучить те, що в цих стінах і в цих підвалах – до війни – розстрілювали!.. Тут була служба Мехліса: Авдюшко вимовив це прізвище майже так, як сказав би про Гітлера…» [52, 459]. Близький до Авдюшка був його завгосп, колишній майор А.К.Р.: «Він мене й привів, – розповідає Танюк у щоденнику, – у “святую святих”, переобладнану під бомбосховище кімнату під оркестровою ямою».

14 травня 1962 року (понеділок) у Жовтневому палаці культури, колишньому НКВД із в’язницею для політичних, відбулася найперша масова акція КТМ – вечір до 75 річчя Леся Курбаса [50, 584–640].

Зі свого боку, до цього вечора готувалась і влада. Її міркування пішли в зрозумілому напрямку – усунути з міста відомих «бешкетників» – Дзюбу, Драча й Вінграновського. Їх відправили до Львова читати вірші. Ростислав Братунь і Дмитро Павличко подбали, щоб перетворити цю поїздку на українську масову акцію. Зі свого боку, ЦК КП(б)У відправив у відрядження до Львова поета, що був натоді заступником одного із завсекторів відділу культури, Петра Федоровича Іванова з дорученням перешкодити можливій «вакханалії». Ректор Львівського університету Євген Лазаренко на прохання Дм. Павличка надав для зустрічі шевченківську аудиторію. У палкій атмосфері травневого Львова надісланий зі специфічним дорученням «представник» провалився, а київські хлопці тріумфували [17, 180–183]. Дзюба, Драч і Вінграновський встигли познайомитись із гарними дівчатами, вони закохались і згодом одружились. У першому томі своєї трилогії Богдан Горинь присвятив темі «Львів будять кияни» кілька чулих і надзвичайно важливих сторінок. Справді, якщо зачистка Західної України в ході боротьби радянської влади проти УПА дещо загальмувала волю місцевого населення, на початку 1960 х кияни випередили його у своїх політичних ініціативах.

Отже, нехай на київському вечорі Курбаса «бешкетників» не було, не буває злого, що б не пішло на добре. Пройшовши совєцьку школу, київські туристи нічого не знали про національно-визвольний рух ні у формах селянської війни, що розгорнулась у 1920 х роках на сході і яку перепинив і переламав Голодомор 1933 року, ані про УПА. Для них, а згодом і для багатьох інших це був інформаційний прорив. Від своїх дружин і через них вони довідалися про зачистку території, що відбулася, її громадсько-політичні й навіть побутові риси. Влада не могла ні попереджувати, ані тим більше запобігати «небажаним» інформаціям. У житті кожного зацікавленого «східняка» виникали неминучі знайомства й канали, якими вони довідувалися про те, що намагались від них приховати.

Вечір Курбаса. Організував його переповнений енергією Лесь Танюк. Це була його зоряна година, і ось запис у його щоденнику: «День учорашній описати неможливо. Історичний день. Все закінчилося глибокої ночі, десь о другій – вечір тривав біля восьми годин! Власне, закінчилося опівночі, люди почали виходити – і раптом гроза! Гроза страхітна, з блискавками й громом, з несусвітною зливою! Біля виходу росло старе дерево, яке бачило, мабуть, не тільки Мехліса, а й усі жахи: його зламало! Блискавка влучила у стовбур, і величезна гілка вагою кілька тонн перекрила вихід. Василь Степанович Василько, який хотів уже йти, ступив назад:

– Символічно! Такі дерева падають!» [53, 354].

Лесь Танюк забезпечив десятки вітальних телеграм від колишніх березільців і акторів по всьому Союзу і пішов на вокзал зустрічати дружину Курбаса Валентину Чистякову. Попросив її виступити:

«– Нет, нет и нет! Понимаете, я все забыла!..

– Как?

– Очень просто!.. Мне сделали в те годы укол, и я теперь ничего не помню!..» [53, 356].

На курбасівський вечір Клубу творчої молоді з’їхались і зійшлися, хто подужав, недобитки української культури. За розшифрованою фонограмою читаємо виступ живописця Анатолія Петрицького:

«Тут сидящие мои товарищи старые, все мы несчастные люди. Вот Курбас, трагическое лицо, и мы трагические. Один 12, другой 15 лет сидел на каторге, другой такой, как я, не сидел на каторге, а обвешан, имею все ордена, какие для гражданского человека есть. Но в то же время 26 лет последних, лучших своих, когда я мастер, мне не дают работать (Оплески)» [53, 628].

Ще займали високі посади театрознавці, що будували свою кар’єру на погромницькій критиці Курбаса. Той самий Петрицький згадав про ХХ з’їзд:

«Не будь этого, не чествовали бы Курбаса, не чествовали бы, а осталось бы то, что написано в этой, хуже чем порнографической литературе, хотя… (бурхливі оплески, вигуки “браво”, “браво”…) Хотя и штамп Академии наук стоит» [53].

На реабілітаційному вечорі КТМ виступили народний артист СРСР Василь Василько, ректор Харківського театрального інституту Дмитро Власюк, народний артист СРСР Лесь Сердюк, народна артистка СРСР Наталя Ужвій, народний художник СРСР Анатолій Петрицький, дружина Остапа Вишні Варвара Губенко-Маслюченко, заслужений артист УРСР Олександр Романенко, народний артист СРСР Мар’ян Крушельницький. Усі вони знаходили щонайкращі слова, щоб згадати про свого розстріляного вчителя й товариша. Що б не чинили партноменклатурники, вони жадним чином не могли перепинити цим увінчаним лаврами діячам культури дорогу на трибуну. З погляду офіціозу глорифікація творчо не реабілітованого мистця – для начальства це був провал.

Другий вечір КТМ – Миколи Куліша. У неділю, 23 грудня 1962 року, його було проведено теж у Жовтневому палаці.

На верхах вести цей вечір було доручено одному із стовпів радянської влади в Україні Миколі Бажану. У 1943–1948 роках він працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР. На першій сесії Генеральної асамблеї ООН представляв УРСР. 1 лютого 1946 року домагався видачі українських еміґрантів [4, 4]. Написав кілька контрпропагандистських праць проти української культури, проти історичної науки [5, 169–178; 43, 3–4].

Вступне слово Миколи Бажана я слухав із залу. У своєму щоденнику Танюк писав:

«Вечір – унікальний! Вів Бажан. Рукопис його виступу – у мене. Студенти мало не зірвали йому промови. Скаже кілька слів – а жорстока зала скандує: “Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі…” Жах! І лише коли він дійшов до “підвалів цього будинку, де катували Миколу Куліша…”, йому вдалося взяти їх у руки. Сильний виступ, задав тон» [53, 843].

Але Бажан передав Танюкові не що інше, як контрольно-виправдальний документ, призначений, правдоподібно, для ЦК, а Танюкові вручений для вивчення й орієнтації. Про Куліша він говорив як про непорушного комуніста:

«Які випробування не падали на його долю, яких ударів він не зазнавав, яких помилок і невдач не припускався, але комуністом він пройшов крізь усе своє життя. Від окопів першої світової війни, від дніпровських плавнів у дні своїх подвигів як командир більшовицького Дніпровського полку, від голодних сіл і холодних шкіл України, від набитих глядачами театральних залів аж до підвалів цього ж будинку, де ми нині зібралися, до холодних соловецьких берегів, де він загинув жертвою злочинних порушень ленінської справедливості в часи культу Сталіна, – скрізь для нього життєвказуючим гаслом були його ж натхненні слова: “Я люблю революцію, я люблю партію, бо тільки в її шляхах початки нового життя”» [53, 843–844].

Разом з тим Бажан вів свою гру, прокладаючи дорогу до своєї пізньої філософської поезії. На трибуні він відверто відступав від наведеного тексту, і слів, що стоять у Танюка в лапках, – «де катували Миколу Куліша», – у машинописі попросту бракує. Навпаки, Бажан спокійно вимовив в іншому місці фразу, якої я раніше ні від кого не чув, а тому запам’ятав: «Россия – родина слонов». У призначеному для начальства рукописі цієї яскраво дисидентської фрази, природно, немає, як чомусь немає статті про Бажана у харківському словнику дисидентів [32, 1–516; 33, 517–1020]. До речі, немає статті про Бажана як дисидента і у смолоскипівській енциклопедії «Рух опору в Україні», хоч є Олесь Гончар і навіть Петро Шелест [45]. Випробуваний діяч організував і керував виданням першої (насправді другої) «Української радянської енциклопедії» (1959–1965), що мала виразну ідеологію.

Вступне слово Леся Танюка [53, 845–851] на кулішівському вечорі було чуже компартійному духові Бажана і перегукувалось із пізнішою працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Якщо Дзюба протиставляв ідеального Леніна сучасній партноменклатурі, Танюк протиставляв Курбаса сучасним офіційним режисерам і театрознавцям, також ставши їхнім особистим ворогом.

1 червня 1963 року відбувся вечір Маяковського, сценарій якого написав І. Дзюба. Там було публічно прочитано вірш «Долг Украине».

Широким відгомоном розійшовся вечір Івана Франка, що відбувся 8 червня 1963 року в Інституті харчової промисловості ім. Мікояна на Володимирській вулиці (нижче ректорату університету). Пройшов він бліденько, було дуже погано чути, але на історичних скрижалях відзначився тим, що закінчився під пам’ятником Каменяреві на тлі десятків смолоскипів. Вечорів зі смолоскипами в історії Києва ще не було, й він приголомшив усіх присутніх. Роздавали їх, зроблених з баночок із згущонки, ще під Інститутом, а запалювали вже на Карла Маркса. Відчувалося, що переступили якусь межу.

Виголошували найяскравіші, які мали, вірші, – зокрема Станіслав Тельнюк – «Пісеньку останнього гурона» (Присвята Ліні Костенко):

Зорі згасали в південному небі…

Гинули інки – так було треба.

Гинули інки в ім’я проґресу.

Гинув народ під мечем Кортеса.

Ай-ай-ай! Весело! Задля проґресу

Гинув народ під мечами Кортеса [40].

Улітку 1963 року було надруковано афішу, присвячену вечору Лесі Українки. Під грифом Клубу творчої молоді «Сучасник», Київської державної філармонії, де працювала Тетяна Цимбал, й Українського театрального товариства оголошувалося, що в середу, 31 липня 1963 року вечір мав відбутися на Першотравневій естраді. Мали виступити Державний симфонічний оркестр УРСР (дириґент Є. Шабалтіна), артисти театру опери та балету, Київської державної філармонії та Укрконцерту. Згідно з оголошеними в афіші відомостями передбачалися виступи поетів Ліни Костенко, Ірини Жиленко й Івана Драча. Остання фраза афіші – «Вечір веде Іван Дзюба».

В останній момент вечір було заборонено. І. Дзюба провів його «під штахетами», «на лавках». Що відбулось фактично, можна й треба нині відтворити за всіма джерелами, що досі збереглися. Існує зошит Тетяни Цимбал, де вона записала, що прочитала тоді яскраво політичні твори Лесі Українки «Товаришці на спомин», «Мрії», «І ти колись боролась». Вона занотувала також, що нові вірші прочитали Ір. Жиленко, М. Вінграновський, І. Драч, Ст. Тельнюк, Л. Костенко, що виступив також Є. Сверстюк. У книжці Ірини Жиленко (с. 173–174) надруковано чудову розповідь про цей історичний вечір. В інтересах історичної науки було б зіставити її текст зі свідченнями інших мемуаристів. На жаль, Вінграновський і Тельнюк більше нічого не напишуть. «…Мы ленивы и нелюбопытны?».

12 березня 1964 року відбувся останній, шевченківський вечір у Жовтневому палаці. Запрошення узяла на себе Алла Горська. По зовнішньому боці рознесла цитати: «Караюся, мучусь, але не каюсь», «В сім’ї вольній, новій». Можна тільки уявити, як казилося начальство.

Петро Тодосійович Бойко, згодом священик, читав вірші, писані понад сто років тому, а в залі раз у раз зривалася хвиля овацій. Присутня при тому (вона не могла там не бути) Т. Г. розповідала мені, щó, власне, її тоді вразило у читанні знаменитого диктора:

Кохайтеся, чорнобриві,

та не з москалями! –

і далі – тривала пауза. І оплески.

Але пам’ять – ненадійне сховище, і 23 жовтня 2010 року, коли я перепитав про всяк випадок Петра Тодосевича, він цей спогад заперечив. Насправді на вечорі він повністю прочитав «І мертвим, і живим». І поет Петро Засенко, переказуючи акторові свої тодішні враження від вечора, нагадав йому самому, як увесь зал йому плескав, а Петро Бойко, мовляв, мовчки потакував: «Бачите, – отака історія нашого народу».