Журнал «Наше минуле»
Сергій Білокінь
Коли спроба попрацювати разом вдалася, співробітники «Друкаря» заходилися над більшим проектом. Як згадував Балицький,
«Весною 1918 року в зв’язку з поліпшенням у видавничих справах «Друкаря» було вирішено, не відкладаючи надалі, розпочати видання історично-літературного журналу «Наше минуле», ідея якого зародилася рік перед тим на 3-ій лінії Васильєвського Острова» [56].
На секретаря журналу запросили історика й архівіста, близького Нарбутового друга Вадима Модзалевського, з яким вони, за словами Балицького, жили комуною, тож редакція розташувалась у їхньому помешканні на Георгіївському провулку [57]. У кварталі звідти, на Великій Підвальній мешкав Вол. Міяковський. Виникло щось на кшталт клубу. Близькі до видавництва люди склали дружній гурток, що обговорював і переживав усі його події. Літературознавці, історики, видавці часто збирались докупи, жили однією родиною, – чи не тому такого високого рівня досягала їхня продукція?
Про видання нового часопису оповістив журнал «Книгарь». У червневому десятому числі з’явилась оповістка: «Т-во «Друкарь» роспочинає видання великого двохмісяшного історичного часопису «Наше минуле» під ред. П.Зайцева. Кожна книжка матиме біля 10-15 арк. друку. Обкладинка роботи відомого маляра Нарбута» [58]. Якщо сказати точно, Г.Нарбут виконав обкладинку 26 травня 1918 року.
У листі до Дмитра Багалія від 6 серпня 1918 року редактор журналу, а це був Павло Зайцев, чітко визначив його характер:
«Журнал наш – «середнє аритметичне» між «Київською Старовиною» і рос.[ійським] «Голосом Минувшаго». Співробітниками будуть всі наші історики і історики літератури і мистецтв. […] Секретарем редакції – В.[адим] Льв.[ович] Модзалевський. Я – ініціятор і редактор» [59].
Справді, серед авторів знаходимо ймення Д.Багалія і В.Данилевича, Ф.Ернста й М.Могилянського, В.Модзалевського та Д.Овсянико-Куликівського, М.Плевака та В.Романовського, О.Сластіона й К.Широцького, Д.Щербаківського та В.Щербини. У листі до автора від 27 січня 1971 року В.Романовський, – можливо, з огляду на кон’юнктуру, – надиктував своїй лаборантці:
«Вообще левобережные украинцы моего времени отличались от общего направления в политике своей связью с русской культурой. В этом было их собственное направление, отличное от теории Грушевского. Журнал „Наше минуле” и был основан как противовес изданиям Грушевского» [60].
Вихід кожного з трьох чисел журналу за 1918 рік [61] і здвоєного 1-2 числа за 1919 рік [62] співробітники відзначали урочисто й весело.
Федір Ернст схарактеризував вихід журналу надзвичайно докладно:
«Молоді українські сили – історики, літерати, дослідники мистецтва, художники – що й нині в більшій своїй частині працюють у Київі – частенько збиралися тоді в гостиннім будиночку на Георгіївськім заулкові. Вони й склали редакційну сем’ю допіру заснованого історично-літературного журналу «Наше Минуле». «Друкарь» сподівався видати й Нарбутівську абетку, і низку монографій про пам’ятки української культури, і монографію про самого Нарбута, і ілюстровані видання класиків та нових поетів, і Софійський собор, і український портрет. Збиралися завсіди у Нарбута з Модзалевським [63]. З нагоди виходу кожного нового числа «Нашого Минулого» влаштовувалося цілий «пир горой».
З ясно-синіх стін Нарбутової майстерні та сірих з чорним столового покою дивляться десятки старовинних портретів зі збірки Модзалевського, і якийсь дивний nature morte з поличкою книжок, народні килими, Нарбутові сильвети, мініятюри і під стіною – рідкосна (sic) гарнітура карельської берези [грубо кажучи, жовтого кольору. – С.Б.] з колосальної довжини канапою [нині зберігається в Художньому музеї. – С.Б.]. На столі – гутного скла ведмедики, барильця, штофи, кухлики, старий межигірський посуд, «міклашон» – ні одної нової посудини. І хто-ж з учасників цих зборів забуде радісне обличчя, широку усмішку «Нарбутенка» чи «Нарбутяки», що завсіди був душею усього товариства?
В день народження першого числа «Нашого Минулого» він змалював у людський зріст сильветні портрети Модзалевського («Мозоліна»), що з першим примірником журналу підбігає до такого-ж колосального П.І.Зайцева (редактора, «Зайця») [64]. Вгорі напис – «Нарешті». А після свята вмістив у щоденнику гуртка – «Діаріуші» [65] – два малюнки, де в очах підпилої братії постаті членів редакції покосились, а потім уп’ятерились, літери поскакали хто куди, і лише козак з обкладинки та зелена пляшка, нахилившись, уперто лізуть у вічі» [66].
Прикметно, що Федір Людвігович вирішив оповісти про Нарбутові домашні справи й приватні забави саме у зв’язку з «Друкарем».
У літньому числі «Книгаря» за липень-серпень 1919 року його молодий редактор Микола Зеров зробив огляд першого річника «Нашого минулого». У свої недавні студентські часи, оминаючи Мітрофана Вікторовича Довнара-Запольського, котрий саджав своїх студентів за нудні переписні та писцеві книжки, Зеров вирішив зайнятись українською історіографією і взяв у приват-доцента Василя Юхимовича Данилевича тему про Літопис Грабянки, яку і обробляв протягом двох років (1913-1914) [67]. Тож пройшовши добру історичну школу, Зеров легко узагальнив досвід нового часопису:
«Третьою книжкою, що з де-яким запізненням появилась на світ в квітні ц.р., – так розпочав він свій огляд, – «Наше Минуле» закінчило перший рік свого істнування. Час невеликий, недовгий, але внутрішня фізіономія журналу на протязі цих кількох місяців позначилася виразно й яскраво.
«Поперед усього це є орган «популярно-науковий» – так принаймні з’ясовує його завдання редакційна передмова до першої книжки; по друге – орган, присвячений освітленню «невпинної боротьби українського народу за свої політичні права та одвічні – демократичні ідеали», призначений показувати «своєрідність народніх традицій в письменстві, культурі й мистецтві». Отже три галузі національного життя, в їх історичному розвитку, притягають до себе увагу журналу: громадський та політичний рух, українська література та українське мистецтво. Це й єсть ті три широких розділи, по яких редакція розміщає свій історичний та історично-літературний матеріял» [68].
Після поважних студій життя й спадщини ініціаторів «Нашого минулого», задумавши цей журнал продовжити [69], я намагався показати деформації, яких зазнало українство протягом ХХ століття. Винищення горішніх шарів українського суспільства, механізм соціальної перебудови, люди, що прийшли їм «на зміну», – стало тематикою посттоталітарного «Нашого минулого». На жаль, його перше число лишилось останнім.
Отож, оглянувши студії українства традиційного, М.Зеров завершив свій огляд так:
«Сказаного здається, досить, щоб уявити всю ріжноманітність і цікавість уміщеного в журналі матеріялу. Але до цього слід ще додати, що статті і замітки не лежать в журналі мертвим баластом, не складаються на велику та невпорядковану купу, – редакція вміє дати їм життя. Вона дотепно групує їх в одділи: «Архив історичний», «Архив літературний», «Поличка бібліофила», уміє виділити ту чи иншу замітку то коротеньким коментарієм, то просто заголовком, і в результаті ні одна деталь не минає уваги читача, складаючись в його уяві на суцільний і живий образ нашої – давньої і недавньої – минувшини.
В цьому розумінні «Наше Минуле» серед української преси – приємний виїмок: активний журнал, що походом іде на читача, забірає його увагу, виховує його – це ж справді: rara avis, рідк[існ]ий птах на нашій землі. Неподібне до инших журналів «Минуле» і своєю увагою до бібліографичного одділу». Вона не держить бібліографичного одділу «в черном теле», навпаки систематично занотовує все інтересне, що стосується українських дисциплін, містить докладні бібліографічні огляди та покажчики (Ucrainica Гуцала [70] з доповненнями І.Айзенштока [71]), – і тим ще сильніше зміцнює свою хорошу культурну позицію» [72].
Цікавою особливістю «Нашого минулого» було запровадження окремих відбиток, традицію яких майже втрачено. Назву ті, що, потрапивши до Всенародної бібліотеки України, вціліли протягом наступних страшних десятиріч і були описані в умовах постгеноцидної України:
6645. Ернст Ф.Л. Київські архитекти XVIII (Наше минуле. 1918. № 1).
6658. [Зайцев П.І.] Перші українські поетеси ХІХ віку (Наше минуле. 1918. № 1).
6995. Прокопович В.К. Київська міліція (Наше минуле. 1918. № 1).
7329. Українська штука за часів старокнязівських та її виучення (Наше минуле. 1918. № 1).
6948. Онацький Є.Д. Сторінка з історії Генерального Суду та прокуратури на України в другій половині XVIII (Наше минуле. 1918. № 2).
6877. [Модзалевський В.Л.] Будування церквів в Лубенському Мгарському манастирі в р.р. 1682-1701 (Наше минуле. 1918. № 3).
7853. Романовський В.О. Новий дослід по історії України XVIII віку: Рецензія на книжку проф. Г.А.Максимовича «Выборы и наказы…» [Наше минуле. 1918. № 3]
Ще в Петербурзі мистецтвознавець Кость Широцький склав двотомову «Історію українського мистецтва» – першу капітальну (2493 примітки) працю в цій галузі. Рукопис було передано «Друкареві», про що справно сповістив літопис українського письменства, а ми знаємо, що саме такий був підзаголовок київського «Книгаря».
Оповіщаючи про шкільні підручники, часопис повідомив: «Те-ж Т-во друкує велику працю д. Шероцького [Широцького] «Історія українського мистецтва» в двох томах з 250 ілюстраціями» [73]. А восени 1918 року було повідомлено, що праця Широцького, разом з іншою («Українська Архітектура»), вийде «в близькому часі» [74]. У вигляді 13 серій листівок плюс «Малярські твори Т.Шевченка в шости серіях» під загальною назвою «Українське мистецтво» (245 шт.) було випущено тільки ілюстрації до тексту Широцького. Вони описані в «Нашому мистецтві»: 1 серія – Будівництво цивільне (15 номерів), 2 серія – Кераміка (10 номерів), 3 серія – Народне малярство (15 номерів), 4 серія – Сніцарство (15 номерів), 5 серія – Шиття і тканини (15 номерів), 6 серія – Малярство академічне XVIII-XIX ст. (15 номерів), 7 серія – Портрети (17 номерів), 8 серія – Металеві вироби (13 номерів), 9 серія – Різьби (13 номерів), 10 серія – Ікони (15 номерів), 11 серія – Ікони (15 серія), 12 серія – Штихи (15 номерів), 13 серія – Штихи (15 номерів), Малярські твори Т.Шевченка в шости серіях: (8, 8, 15, 8, 8, 10 номерів) [75].
Маю враження, що, принаймні, уривки рукопису перебувають у Києві на руках. На біду, доля Костя Широцького склалась трагічно. Він хотів віддати свої знання і вміння Українській державній академії мистецтв, але київські політики запропонували йому зовсім інше місце – приват-доцента Кам’янець-Подільського університету. Можливо, рядові українці підтримували це призначення в добрій вірі, що своїми кадрами треба забезпечити структури всієї України, тим більше, що й сам Широцький походив з Поділля. У день урочистого відкриття університету десять київських видавництв подали привітальну адресу й офірували 35 тисяч карбованців на заснування фонду для видачі премій за кращі наукові праці з гуманітарних наук [76].
Десь 1918 року, принаймні вже після фіаско з Академією, К.Широцький писав Антонові Середі (авторові видавничої марки «Друкаря»):
«Дійсне тепер ліпше сидіти десь в Камянці – ближче до Европи, аніж в столичному Київі. З Камянцем справа для мене була досі не дуже приємною [77], а відтепер дивлюся на це инакше і не заздрю Вам, що матимете поліровщиків [78] над собою. Заздрю лиш, що маєте там при собі добрих і живих людий – як-от п. [Юхим] Михайлів, [Павло] Зайців та инші з «Друкаря». Я про «Друкар» кажу правду. Там сидять не «морди» київські, а люде. Зійдіться з ними, особливо Вам радю з п. Корчинським [79] та Голоскевичем» [80].
24 січня в іншому листі до Антона Середи Широцький писав:
«Там десь «Друкарь» заробляє собі на моїх матеріялах (ще й брешуть, що я їх редактував – а просто взяли малюнки з істориї й продають) та на писаннях, а я тут, якби не у батьків жив, то, певно б, вже з голоду пропав» [81].
Переживання прискорили смерть вченого, чиї власні плани соціальні обставини грубо знехтували. Він помер 13 вересня 1919 року, – рукопис лишився невиданий, і його місцезнаходження, як-то кажуть, досі невідоме.
За місяць, як не стало Широцького, точніше 19 жовтня / 1 листопада відбулась перша редакційна нарада, на якій товариші спробували звести свої мрії й плани у систематичну видавничу програму [82].
Примітки
56. Балицький П. Спогади про Нарбута. С. 53.
57. Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Світи Тараса Шевченка: 3б. статей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто; Львів, 1991. С. 227-236. (= Записки Наукового товариства ім. Шевченка, т. 214 та Бібліотека Прологу і Сучасности, ч. 191.4); Його ж. Вчений, якого я люблю: [Про В.Модзалевського] // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249; Його ж. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57; Його ж. Чернігівсько-петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Збірка наукових праць. Число 10. Частина 2. Пам’яті Михайла Брайчевського. К., 2003. С. 288-298.
58. Літературне життя: Звістки та чутки // Книгарь. 1918. Червень. Число 10. Стовп. 610.
59. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 45769.
60. Білокінь С. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.
61. Рік 1918: Ч. 1. Серпень. 6500 прим.; Ч. 2. Вересень-жовтень. 5000 прим.; Ч. 3. Листопад-грудень. 4500 прим. (Нова думка. Кам’янець-Подільський, МСМХХ. Ч. І-ІІ. С. 75-76).
62. Рік 1919: Ч. ½. Січень-квітень. 4500 прим. (Там само. С. 76). Друкувалось 7 липня – 7 серпня.
63. В.Л.Модзалевський весною 1918 року був призначений головою архівно-бібліотечного відділу міністерства освіти й, переїхавши з Чернігова до Київа, оселився разом з Нарбутом. Там вони й не розлучалися до самої смерти (Авт.).
64. Відомий совєцький мистецтвознавець Платон Білецький, не знаючи своїх героїв, що називається, в обличчя, описав нарбутівську композицію протилежним чином: «Возбужденный, рахмахивая книжкой в обложке Нарбута, вбегает редактор журнала П.И.Зайцев; В.Л.Модзалевский, встречающий гостя, удивлен и доволен. Чувства портретируемых великолепно выражены в их жестах, весьма естественных и острохарактерных» (Белецкий Платон. Георгий Иванович Нарбут. [Лгр.:] Искусство, Ленингр. отделение, 1985. С. 166-167). Оцінки цього вченого важать, на жаль, небагато, оскільки часто грунтуються на фальшивій фактографії. Не кажу вже про свідому політичну тенденційність.
65. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.
66. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. С. 71.
67. Так свідчив він сам в автобіографії, див.: Білокінь С. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 213-214. Історична праця М.Зерова, яку підготував до друку Ярослав Дзира, досі лишається в рукопису. На жаль, ця марудна праця, яку Дзира завдав собі сам, не втратила актуальності, бо у недавньому виданні «Зеров М. Українське письменство / Упор. Мик. Сулима» (К.: Основи, 2003) зеровську студію представлено лише… опублікованими цитатами. Див.: Ярослав Іванович Дзира: [Некролог] // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 13/14. К.: Укр. письменник, 2009. С. 824-832. Підп.: Білокінь Сергій, Дмитрієнко Марія.
68. Зеров Микола. «Наше Минуле» // Книгарь. 1919. Липень-Серпень. Число 23-24. Стовп. 1581.
69. Наше минуле: Журнал незалежної історичної думки за редакцією Сергія Білоконя. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. 220 с.
70. Гуцало Олександр Йосипович (26 VIII 1892, Київ – 23 XII 1919), мистецтвознавець і бібліограф. Докладно про нього див.: Білокінь С. Матеріали в історії мистецтва в архіві В.Л. Модзалевського: (Етюди з мистецтвознавчого джерелознавства) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К.: Наукова думка, 1992. С. 204-205. (= Укр. археогр. збірник. Том. 4).
71. Айзеншток Ієремія Якович (20 II / 4 III 1900, м. Єлисаветград – 7 VI 1980, Ленінград), літературознавець. Див.: Айзеншток Ієремія. Автобіографія; Вибрані листи / Упор., підгот. текстів та коментарі Степана Захаркіна. К.: Критика, 2003. 215, [1] с.
72. Зеров Микола. «Наше Минуле». Стовп. 1587.
73. Видавнича хроника // Книгарь. 1918. Червень. Число 10. Стовп. 608.
74. Видавнича хроника // Книгарь. 1918. Серпень-Вересень. Число 12-13. Стовп. 790.
75. Повний опис: Наше минуле. 1919. Число 1-2. С. 237-240; Каталог антикварної книжки / Упорядник Микола Іванович Сагарда (1870-1943). К.: Вид-во ВУАН, 1932. С. 21-25. Див.: Збірник секції мистецтв [УНТ. Том] І. К., 1921. С. 143-144.
76. Видавнича хроника // Книгарь. 1918. Листопад. Число 15. Стовп. 923.
77. Повернувшися в Україну, Широцький сподівався взяти участь в організації Української державної академії мистецтв, критикував келійний характер діяльності комісії з її підготовки, тож надрукував з цього приводу критичну статтю (Широцький Костянтин. Українська Академія Мистецтва // Нова рада. 1917. 22 жовтня. № 169. С. 1. Підп.: К.Ш-ий). До складу професорів він не потрапив. Улітку 1918 був обраний екстраординарним професором Кам’янецького укр. держ. ун-ту, але там до лекцій не приступив через хворобу, що звела його у могилу (туберкульоз). Цей лист відбиває його настрої тих місяців.
78. Від ПОЛІРУ – Подотдел ликвидации религиозных учреждений.
79. Корчинський Михайло Агафонович (1884 – 1937), політичний і громадський діяч, адвокат. Належав до укр. громади, голова ТУП в Петрограді. 1917 – заступник голови “Укр. Нац. ради” в Петрограді. В березні призначений Тимч. урядом Товмачським повітовим комісаром. Член ЦР і юрисконсульт Ген. секретаріату. Директор канцелярії ген. секретарства нац. справ, член комісії по виборах в Укр. Установчі збори. 1919 – держ. секретар УНР, гол. Всеукр. нац. ради в Кам’янці – Подільську. З 1922 мешкав у Львові. Дочка Галина (за чоловіком Єфремова) у 1990-х роках працювала в бібліотеці УВАН’у. – Світлина: Лотоцький Ол. Ч. 2 (1933). С. 67. – Дж.: Лотоцький Ол. Ч. 2 (1933). С. 67, 123, 278, 325; Ч. 3 (1934). С. 343, 345, 382; УЦРада. Т. І (1996 – 97). С. 30, 111, 114, 116, 125, 208, п. 350; Т. ІІ. №№ 60, 115, 127, 139, 144, 169, п. 23, п. 78; Особові архівні фонди (2002). С. 592.
80. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 375. Оп. 7. № 25.
81. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 375. Оп. 7. № 25. Більше того: «Нагадайте при случаї «Друкарям», що я єще живий. Вони вперто не хотять відповідати на мої листи, й я до них більше писати не буду». Розминувшись географічно, вони розминулись і настроєво.
82. Ф. 13–3. Од. зб. 35. Арк. 1.