1930-ті роки: руйнування старого Києва

Сергій Білокінь

На початку 1930-х років харківські можновладці прийняли рішення перенести столицю УСРР до Києва з перетворенням його на один із центрів соціалістичної утопії. Передбачалося зруйнування тисячолітнього Золотоверхого Києва. Про це докладно писали Михайло Орест (брат розстріляного у Сандормосі поета Миколи Зерова) та інші автори. Найяскравіша картина нищення Києва вийшла з-під пера історика архітектури з Філадельфії Тита Геврика, який використав фотоматеріали колишнього директора Софійського заповідника, еміґранта Олекси Повстенка.

Директорка Українського музею у Нью-Йорку, де було виставлено матеріали Повстенка й Геврика, Марія Шуст писала, що міста в процесі їхнього зростання завжди перебудовуються й міняються, старі й навіть історичні будівлі часто руйнують, а на їхньому місці зводять більші й прибутковіші нові споруди. З Києвом трапилось інакше. Протягом півстоліття майданчики, де стояли зруйновані будівлі, лишались порожніми й занедбаними. Точилась боротьба проти української культури й української ідеї.

За підрахунками Руслана Кухаренка, у 1934-37 роках було знищено 69 київських храмів (Столичные новости. 2001. 17-23 июля.). Натомість розбудовували інше місто – соціалістичний Київ. Під цією назвою (“Соціалістичний Київ”) на гарному папері з червня 1933 року виходив журнал, присвячений реконструкції міста.

Коли ми згадуємо смерч, що змів старовинні храми багатостраждального Міста, перед нашими очима виникає постать чиновника, котрий безпосередньо керував цією сатанинською акцією, – постать голови київської міськради у 1934-36 роках Рафаїла Романовича Петрушанського (1900 чи 1895 – 1937).

Його кар”єра для покоління, до якого він належав, дуже характерна. Перше, що він зробив у своєму свідомому житті, це вступив до партії. Мав він тоді 19 років. Року 1932-го закінчив будівельний інститут, але за фахом працював два роки. Став функціонером. З 1933 служив заступником голови харківської міської ради. Був делегатом ХІІ з”їзду КП(б)У. Під керівництвом Косіора, Затонського та інших маріонеткових вождів, що діяли в свою чергу відповідно до вказівок московського Політбюра й особисто товариша Сталіна, виконував він їхні настанови «на місцях». На початку 1937 року його було арештовано, а 1 вересня 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила його до страти. Оскільки він зробив свою справу, а людиною був «цінною», згодом його реабілітували, 2 жовтня 1956 року – навіть у партійному відношенні.

Про масштаби руйнувань, що знівечили образ старого міста, свідчить запис у щоденнику розстріляного потім історика мистецтв Федора Ернста від 26 січня 1933 року. Тут зафіксовано широкі плани тодішньої влади: “Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого й нового корпусів [духовної] академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)”.

Подібне готувалось і щодо Верхнього міста. Для таких діячів, як Данило Щербаківський і Микола Макаренко, це була святиня. У своєму провіднику 1930 року стосовно цієї міської дільниці Ернст ввів у науковий обіг і суспільну свідомість поняття “Київський Акрополь”. Обороняючи пам”ятки, вони заплатили за це своїм життям.

Бандити, що перебували тоді при владі, ставились до пам”яток інакше. На обкладинці одного з номерів “Соціалістичного Києва” за 1934 рік репродуковано проект “перебудови” Ярославового міста. Автор проекту пропонував знести не лише Михайлівський монастир, а й Присутствені місця, і навіть Св.Софію.

Лише у Верхньому Києві було зруйновано старовинні Трьохсвятительську, Георгіївську та Стрітенську церкви, а також церкву Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинну). Василівська (Трьохсвятительська) церква пишалася своєю красою між Андріївською церквою та відновленим тепер Михайлівським собором. Перед тим місцем, де вона колись стояла, тепер важка, схожа на комод споруда Міністерства закордонних справ. Збудовану наприкінці ХІІ ст. й відбудовану за Петра Могили, її було присвячено святим Василієві Великому, Григорієві Богослову та Іоаннові Златоустому – Трьом Свтителям. На невеличкий майдан, де перетиналися Георгіївський провулок, Рейтарська і Золотоворітська вулиці, виходила прибудована до Софійського муру Георгіївська церква. Її було побудовано всередині ХVІІІ ст. у пам”ять князя Ярослава Мудрого, християнське ім”я якого було Георгій. Ідучи Стрітенською вулицею, ми минаємо скверик, де – перед нинішньою Торгівельною палатою – стояла Стрітенська церква, збудована у 1850-х роках. Вона особливо дратувала атеїстичну владу, оскільки 1923 року її бані несподівано оновилися, збираючи юрми глядачів. Перед Історичним музеєм бачимо тепер майданчик, де викладено контури фундаментів Десятинної церкви – Святого Миколая. Тут, на місці першого храму Київської Русі у ХІХ ст. за проектом архітектора Стасова було збудовано нову церкву. Вважається, вона була негарна, її архітектурні форми справді не мали нічого спільного з традиціями української архітектури. Але ця церква нагадувала літописні часи – добу князя Володимира, княгині Ольги. Усі ці храми знищили нові вандали, такі собі печеніги.

Але особливо вразило сучасників руйнування Михайлівського Золотоверхого монастиря. Його головний храм (Михайлівський) – перлина української архітектури ХІІ століття – був славний чудовими мозаїками. Його іконостас, що належав до пізнішого часу, подарував гетьман Іван Скоропадський, а вирізьбив майстер Григорій із Чернігова. У якому стані перебував Михайлівський Золотоверхий після революції, видно з Ернстового щоденника (запис від 3 січня 1933 року): «Перший огляд (прелімінарний) Софії й Михайл.[івського] м-[онасти]ря. Констатовано нові шкоди в Софії й жахливий стан з Михайл.[івським] м-[онасти]рем (в садку викопано траншеї, готується надбудова корпусу біля дзвіниці, в головн.[ій] церкві в добудові ховається сире м”ясо, всередині в жахливому стані накидано величезні купи архівних справ, щезли кілька шат (в тому числі роботи Равича), без сумніву було кілька і постійні крадіжки). У фінвідділі вручив офіц.[ійний] папір».

Представники владних структур часів сталінізму ненавиділи нашу історію. 11 червня 1934 року нарком освіти В.Затонський, чию меморіальну дошку не так давно було встановлено на жовтому корпусі університету, писав одному чекістові:

“Т.Письменний! По поводу Михайловского Собора любители старья подымают шум, будто там на стенках (частью на виду, частью в замазанном виде под слоем штукатурки) имеются древние картины (мозаика и фрески). Я направил в Киев нашего заведующего Музейным отделом т.Макаревича с тем, чтоб он без шуму организовал обследование, поковырял где надо стенки и т.п. […] “Музейщики” будут, разумеется, тянуть волынку. В этом деле в дальнейшем нам придется разбираться вместе в Всеволодом Аполлоновичем [Балицким]”.

Балицького, тодішнього голову ОҐПУ, невдовзі наркома внутрішніх справ, сучасники називали “ґільйотиною України”.

Треба усвідомлювати – якщо якісь окремі храми й збереглися (наприклад, Володимирський собор), це могло статися лише випадково. Нещодавно стало відоме звернення уже згаданого Р.Петрушанського й секретаря київського міськкому партії Салова до Політбюра ЦК КП(б)У від 14 березня 1936 року:

«За генеральним планом реконструкції міста Києва, затвердженим ЦК КП(б)У, Володимирський собор і Десятинна церква намічені до знесення як об“єкти, які не мають великої історичної цінності, – тому міськком КП(б)У і міськрада прохають дозволити приступити до розібрання зазначених церковних будівель».

Щоденник Ф.Ернста – свідок знищення Святої Ірини, ще однієї пам”ятки, що відносився до князівської доби. Літопис розповідає про спорудження Ірининської церкви під 1037 роком. Почали руйнувати її Батийові ординці. У ХІХ – на початку ХХ ст. там проводили розкопки. Доконали св.Ірину большевики. Михайло Орест оприлюднив характерні подробиці цієї справи:

“Офіційним мотивом до знищення пам”ятника, що на нього оперся Горсовєт, було те, що пам”ятник перешкоджає рухові в місті. Проте правда вимагає ствердити, що пілон знаходився на самому кінці вулиці, майже торкаючись хідника. Знесений був цей пам”ятник за особистим розпорядженням Рижкова, предсідника Київського Горсовєта. Затверджену Архітектурно-планувальним управлінням пропозицію київського археолога й мистецтвознавця проф. І.Моргилевського – зрізати пілон спеціяльними пилами й поставити його в дворі Св.Софії – було тим самим безцеремонно з“іґноровано”.

28 березня 1932 року Ф.Ернст записав у щоденнику:

“Заст.[упник] обл.[асного] прокурора по адмін.[істративній] частині т.Єременко викликав до себе з запитанням про значення памятника Орини. […] Ввечері [об] 11-12 год. бачив, як кінчають руйнувати Оринин.[ський] пам”ятник”.

Чи не найповнішу документацію щодо руйнування старих пам”яток маємо для козацького Межигірського Преображенського монастиря неподалік від міста. Свого часу на його територію було вселено Художньо-керамічний технікум. 1925 року у релігійної громади було вилучено Петропавлівську церкву, побудовану 1774 року коштом останнього запорізького кошового Петра Кальнишевського. У церкві технікум розташував музей, але невдовзі дирекція вирішила звільнити приміщення від дорогоцінного іконостасу роботи І.Григоровича-Барського. Київська крайова інспектура охорони пам”яток старовини ухвалила перевезти іконостас до Кирилівського державного заповідника, але від цієї думки невдовзі відмовились через технічні труднощі.

Київська міська рада ухвалила вилучити монастир із користування віруючих. Директор Межигірського технікуму, висуванець із робітників В.Міллер спільно з партосередком вирішили “ликвидировать контрреволюцию на территории института”. У Страсну П”ятницю 1931 року було організовано суботник, для якого мобілізували студентів та технічний персонал. Ось розповідь еміґраційного мемуариста Демида Бурка:

“До Страсного Тижня того 1931 р. ніщо майже не порушувало релігійного життя Міжгір”я. Парафіяльний священик служив для своєї пастви Богослуження, а черниці служили в соборі. Але раптом у Велику Суботу ранком з Міжгір”я залунав незвичайний, мов на пожежу дзвін. Виходжу з своєї кімнати при кооперативі й довідуюсь від продавця в крамниці, що там “громлять манастир!” Іду туди, мавши за привід мою бухгальтерську допомогу рахівникові інститутської їдальні. Поспішаю, наближаюся до собору, – на його порталі аншляґ: “Реліґія – опіум для народа! Долой попов і монахов!” З храму лунає шум і вигуки. […] І, як каже пророк у псалмі, “все зруйнував ворог у святому храмі Твойому” (Пс. 73, 4). Знищено дорогоцінні іконостаси українського барокко початку XVIII ст., знищено, лопатами й сапами покопирсано малювання італійського художника Антоніо Скотті, знищено майже всю манастирську бібліотеку (казали, що частину врятовано), дзвони побито, все розорено, ліквідовано”.

Свідчення еміґраційних мемуаристів тепер потверджуються сучасним документом – записами у щоденнику Федора Ернста. В одному з них, що датується 9 квітня 1931 року, йдеться якраз про межигірський іконостас: “Засід.[ання] Бюро Ком.[ітету] Охор.[они] Пам.[“яток] Культ.[ури] з повідомленям про руйнацію іконостаса в Межигір”ї”.

Серія щоденникових записів фіксує рятування старовинних портретів Межигірського монастиря, ініціатива якого йшла від одного з визначніших художників-бойчукістів Василя Седляра. Про його роль оповідав і Демид Бурко:

“Намарне протестували викладачі інституту, особливо професор графіки Василь Седляр, доводячи директору, що мистецькі скарби, бібліотеку й архів треба відвезти до Києва, в музей, він їх не послухав. Перед моїм зором лежали ще не прибрані купи попелу і недогарків ікон, хоругов та книг. Крапав дощик… Плач Межигірського Спаса, – промайнуло в моїх думках…”.

Завершити оповідання про загибель Межигірського Спаса варто уривком із спогадів літературознавця Анатоля Костенка:

“Восени 1931 року, вступивши до аспірантури київської філії Інституту Тараса Шевченка, я здійснив давню, ще юнацьку мрію – поїхав пароплавом по Дніпру до с. Межигір”я подивитись на ті історичні місця, зокрема поклонитися святій історичній оселі, цебто Спаському монастирю, що служив колись останнім притулком старим запорозьким козакам. Там я побачив жахливу картину, яка невимовно боляче вразила мене: всюди була руїна. […] Отже, я побачив церкву, перетворену в справжній храм сатани: у головному вівтарі (апсиді), де був Престол Господній, встановлено погруддя К.Маркса, у лівому і правому вівтарях – В.Леніну і Й.Сталіну”.

Зрештою, інакшої політики важко було сподіватись від держави, одним із головних засобів управління якої був масовий терор.