На маргінесі бібліографічного покажчика

Сергій Білокінь

“Наука і культура. Україна”. Вип. 1-31 (1966-2002): Систематичний покажчик змісту / Нац. парламентська б-ка України. Упорядник Є.К.Бабич. К., 2003. 224 с.

У старих виданнях історичний процес часто розглядається за королюваннями чи царюваннями. На початках аналізу це справді не могло не полегшувати справи. У нашому випадкові просто напрохується поділ історії щорічника на два чи на три періоди, за редакторами. Умовно кажучи, протягом довгих років щорічник “Наука і культура” був менш чи більш нудний, конформістський, а потім, “вичавлюючи з себе раба”, він, щорічник відчайдушно намагався перестати таким рабом бути. Попри певні деталі, отже й умовність такого поділу, період застою тягнувся до 1979 року, період оновлення почався 1980-го. Не хочу сказати нічого особливо поганого про давніші випуски, зокрема про том третій (1968), присвячений п’ятдесятим роковинам комсомолу. Як згадує один із його фундаторів літературний критик (тепер головний редактор “Народної газети”) Анатолій Шевченко, у його складанні брав безпосередню участь Іван Світличний, добре поінформований, хто був талановитіший з тодішньої молоді. Твори молодих він при цій нагоді, як і за подібних інших нагод, лобіював, що дало дуже симпатичні, особливо як на той час, результати. Не хочу сказати також, що – навпаки – у пізніших випусках не було нічого консервативного, обов”язкового, ритуального. Ось, наприклад, хто входив до редакційної колегії 21 тому (1987): Сергій Зубков, Юрій Кондуфор, Володимир Шинкарук… Але, грубо беручи, три десятки томів на такі дві, ба й три групи поділяються, “і на це нема ради”.

Цікавіше інше. Оновлення щорічника відбулося, коли прийшла нова головний редактор Олена Сергієнко, а це трапилося ще задовго до горбачовської перебудови. Ще керував – і то ще аж занадто довго керував – Щербицький. Тривав, як тепер кажуть (за назвою єфремовського бестселеру) “час быка” – найглухіший, найстрашніший час перед світанком, відомий з доносів, обшуків і арештів. А кожен новий том легально видаваної “Науки і культури” ставав подією. Видання почали вирізняти.

У редакторському кабінеті нового редактора – під обов”язковим зібранням класика, якого конспектували, не читаючи, – тепер можна було помітити томи варшавського “Українського календаря” УСКТ. До цих томів, було видно, якраз зазирали – читали, вчилися.

Кажуть, такого видання, як “Наука і культура”, інші республіки не мали. Можливо. Зрештою, нічого особливо надзвичайного не було в тій ідеї, яку вперше висунули письменник Володимир Кисельов і журналіст із журналу «Зміна» (пізнішого “Ранку”) Анатолій Шевченко. Дати найцікавіше з усього, що робиться в кожній науці, й популярно викласти населенню – ось і вся ідея. Немає сумніву, що така пропозиція була навіть в інтересі тодішньої держави, скажу грубо, зрештою, в інтересі режиму. Дивно інше. Алла Горська була готова, страшно сказать, колаборувати – працювати над мозаїкою, присвяченою краснодонським молодогвардійцям. І зазнала поразки. Казала на словах, а тоді записала десь у блокнотах: державі Брежнєва й Щербицького було не потрібне на Україні високе монументальне мистецтво так, як був непотрібний кращий в СРСР футбол. Мистцям навіть не дозволили оголосити, що серед бриґади авторів була Горська, бо їй було призначено зовсім іншу роль – дисидентки. У ті – все дальші й дальші – часи, “у добрій вірі” люди теж висували якісь добрі ідеї (коли ЦНБ АН УРСР переїхала на автовокзал, була думка на базі тих відділів, що лишились у старому корпусі, створити національне святилище, свій Матенадаран). Тільки усі такі думки чомусь “на корню” вирубувалися. На те й був “застій”, як його потім назвали політики й історики, і назвали правильно. Ми знаємо, що такого “застою” було менше у Прибалтиці й на Кавказі, але ціле море його вкривало Україну.

З ЦІЄЮ ідеєю натомість вийшло інакше. У листі до мене від 11 квітня 2003 року Анатолій Шевченко згадує:

“І от Володимир Леонтійович [Кисельов] запитує в мене: “Чи чули Ви, що держави-члени ООН видають щорічники про свої здобутки в сфері науки й культури?” Так і народився щорічник “Наука і культура”. Ми звернулися до нашого спільного приятеля академіка Федора Даниловича Овчаренка, який тоді очолював товариство “Знання”. Він схвалив наш задум і своєю чергою звернувся до П.Ю.Шелеста, в ті роки першого секретаря ЦК КПУ. Шелест теж підтримав нашу ідею”.

Справа рушила.

Чому так склалося з “Наукою і культурою” (те, що не виходило в сотнях, ба, може, й тисячах інших починань) – невідомо. Адже ті, що рубали інші справи, – читали доповідні, видавничі плани й тут. Принаймні один інформатор був і в цьому колективі, не міг не бути, або КГБ вважало, що його має, а людина з ними вела гру. Особливо такі речі були очевидні за погляду згори. Анатолій Шевченко розповідає далі:

“Володимир Кисельов був людина неординарна. Він сказав мені: беремо на роботу тільки тих, хто може випити чарку. Я від здивування закляк. Кисельов розтлумачив: не випивох якихось, а нормальних здорових людей. Відтак, усміхаючись, пояснив: а то що ж – ми коли вип”ємо, а непитущий що робитиме – доноси клепатиме на нас? За отаким принципом і була сформована редакція […]”.

“Принцип Кисельова” спрацював. Там, де до добору кадрів ставились неуважно (я майже жартую), кінчалось крахом. Кінчалось крахом і в деяких інших випадках. Розпочали були щорічник “Київська старовина”. Вийшов перший том з чудовими матеріалами (Брайчевський подав дві чи три статті й підготував до друку Максима Берлинського). Зібрали ще два томи. А потім відповідальний чиновник (і я навіть знаю – хто) помітив, що люди зарвалися. І їх “поправив”, більше такого не траплялося. У тій самій Академії наук УРСР зарубали серію “Історіографічні дослідження”, ще одну серію – “Історичні джерела та їх використання”, ще одну – “Середні віки на Україні”. Другий том навіть почали продавати (я придбав у письменницькій кімнаті в “Сяйві” три примірники), але зразу й перестали. А серія “Українське мистецтвознавство” померла, здається, сама. Мабуть, з переляку. Чому отак інакше склалося з “Наукою й культурою”, невідомо. Мабуть, їй просто пощастило.

Анатолій Шевченко згадує про той третій том: “З Іваном Олексійовичем [Світличним] ми одібрали для щорічника твори Є.Гуцала, М.Вінграновського, Б.Олійника, Гр.Тютюнника, Вал.Шевчука, Р.Кудлика, С.Йовенко, І.Жиленко, Ю.Іллєнка (кінорежисера), І.Стасів (Калинець), І.Калинця та інших. І от по виході в світ щорічника 1968 року здійнявся голосний скандал: нас звинувачували в наклепах на совєтську дійсність, у націоналізмі, ревізіонізмі і т. ін. Коли я розповів про все це Іванові Світличному, він, усміхаючись у вуса, спокійно мовив: “А що ви од них чекали – похвали?! Не зважайте – робіть своє діло”.

Тож у щорічнику, особливо на його другому етапі, завжди було що прочитати цікавого. Тут друкувалися статті про мистців Олександра Архипенка, Михайла Бойчука (причому з тома у том), Григорія Гавриленка, Івана Гончара, Опанаса Заливаху, Георгія Нарбута, поетів Євгена Маланюка й Василя Симоненка, прозаїків Наталену Королеву, Григорія Косинку й Миколу Хвильового, історика Михайла Грушевського. Ясна річ, не все зразу, якось поетапно. Назване – це вже, природно, було пізніше, але не дуже й пізніше, бо тут щорічник виразно вів перед.

Добре, що тепер вийшов покажчик Є.К.Бабич до 31 тому “Науки і культури” (це – другий покажчик; перший не надруковано). Раз, що він допомагає орієнтуватись у матеріалі, адже це його пряме покликання. Друге – він нагадує видавцям, що вони досі не віддали належне Пантелеймонові Кулішу, Пулюєві, жодному з братів Зерових, не надрукували нічого про Євгена Плужника, про Підмогильного. Ще рано почивати на лаврах, попереду багато роботи.

Отже, видання розповідало не так про явища чи проблеми, як про людей, що робили суттєвий внесок у науку й у культуру, про їхні долі. Природно, таке видання не могло не тяжіти до мемуарів. І такі мемуари, – в першу чергу, розповіді Оксани Павленко й Надії Суровцевої – ставали сенсацією. Захопившись темою, колектив (а тут колектив таки склався) видав спогади Суровцевої ще й окремо. А тоді підготував і видав ще й її листування!

При цій нагоді маю дещо посвідчити. Зібравшися в гості до Надії Віталіївни до Умані, її посестра з архангельських років Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко (дружина засланого до УхтПечЛаґу Остапа Вишні, акторка з фаху, перша українська Жанна Д”Арк) узяла з собою й мене. Не розводитимусь тут про стороннє – все це десь і колись, іншим разом. Але Надія Віталіївна попередила, що хоче дати почитати ніби оці самі спогади. І виявилось, що йдеться про велетенський стос машинопису. А часу було, як завжди в подібних випадках – одна ніч. Варвара Олексіївна оцінила ситуацію й слушно вирішила – оскільки прочитати все було неможливо фізично, вибрати бодай такі сюжети, які вона не знала. Зупинились на розділі про Дмитра Донцова – блискучого публіциста, який легко оперував карколомними цитатами. Пам”ятаю, авторка пояснювала це методичною роботою Донцова над своєю відповідною картотекою. Так от, у виданому тексті такого розділка немає. Взагалі поділу на частини було багато більше, і закінчувався текст розділком “Аллюминиевая бабушка” – про те, як авторка повернулась до Умані, не мала меблів, покупила якісь алюмінієві стільці, і дітлахи так її прозвали. Такого розділка у виданому тексті знову немає. Думаю, що це різні варіанти. Мабуть, видано раніший, коротший. А ми читали, тобто він існував у природі, – повніший, не інакше як пізніший. Отже, маємо проблему.

У нас були добрі альманахи, серед них “Отчий край”. Але не було іншого видання універсального, “криниці знань”, де співпрацювали б і гуманітарії, й технарі, “фізики й лірики”, яким визначали опозицію протистояння: або – або, або лише ті перші, або тільки ці другі. Щоб і мистецтво, й комети Чурюмова опинились під однією обкладинкою. У “Науці й культурі” такий експеримент вдався. Вийшло справді загальнонаціональне видання, що репрезентує всеукраїнський інтелектуальний потенціал.

Час сказати про самих видавців. У редакції працює четверо: головний редактор Олена Сергієнко, заступник головного, він же й художній редактор Володимир Гура, старший редактор Нонна Тихонова. І оператор комп’ютерного набору Валентина Межибовська.

Треба згадати й про авторів. На першому місці – бо зробили по 20 публікацій – Валерій Шевчук і Борис Олійник. 18 разів надрукували тут тексти Бориса Патона. 16 своїх матеріалів надрукував у “Науці й культурі” Ярослав Дашкевич. По 15 – О.Клименко й М.Слабошпицький. По 12 – С.Білокінь, А.Григоренко і О.Рожен. 10 – Олесь Гончар. По 9 – О.Мельник та Ю.Станішевський. По 6 – Микола Бажан та Іван Дзюба. По 5 – Микола Амосов і Олег Антонов. Так каже арифметика, бібліометрія. Але можна й інакше: можна й треба назвати їх поіменно.

Не можу не перелічити робіт Ярослава Романовича Дашкевича:

Хто такий Михайло Грушевський. Вип. 23.

Репертуар української книжки 1798-1916 років – коли він буде. Вип. 24.

Книгарь – журнал епохи революцій і контрреволюцій. Вип. 25.

Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Вип. 26/27.

Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота. Вип. 28.

Генерал Роман Дашкевич. Вип. 28.

Національне питання в Україні. Вип. 28.

Олена Степанівна в Ташкенті (1916-1917 рр.). Вип. 28.

Український шлях на дно. Вип. 29.

Хам чи Яфет: Липинський і українська революція. Вип. 29.

Дмитро Донцов, Євген Маланюк: Сторінки із спогадів. Вип. 30.

Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? Вип. 30.

Лабіринти історії України. Вип. 31.

Не можу не назвати й робіт Івана Дзюби:

Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? Вип. 22.

Більший за самого себе: [Про Василя Симоненка]. Вип. 23.

Культурна спадщина і культурне майбуття. Вип. 24.

Україна і світ: Перша доповідь на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів. Вип. 25.

Деякі проблеми розвитку нашої культури. Вип. 31.

Мовна ситуація в Україні. Вип. 31.

Тут кожна публікація – віха. Ради таких матеріалів варто видавати й щорічник.

Отак ми підходимо до того сучасного становища, в якому перебуває заслужене перед нацією видання, й підходимо разом з тим до його перспектив.

Щорічник “Наука і культура” розділив долю всього українського друкарства. Те, що було в ньому українського, почало вмирати. Виходять видання лише тоді, коли за ними стоять добрі гроші. Скільки видань зменшилися в обсягу, зіщулилися, з місячника стали двомісячні або й зовсім перестали виходити! Тривають на плаву буквально одиниці, як-от газета “Наша віра” – щоразу опозиційна до Церкви, до кожної з Церков. (Запитати б – звідки гроші? Як не на цьому світі, то на тому – спитають!) Бюджетний щорічник “Наука і культура” перестав бути щорічником, один том (26/27) взагалі став здвоєний. Видання втратило тверду палітурку, втратило кольорові вкладки, замість робити нормальний бізнес – само залізло у борги. “Наука і культура” живе, але сказати точніше – животіє. Кожен новий том дається зусиллями героїчними. Така сучасна Україна. І покажчик змісту – її некриве дзеркало.

Нещодавно мені трапилось виступати в Музеї Шевченка на презентації чотиритомової Шевченкової “Конкорданції” – епохальної праці, яку підготувало й видало Наукове товариство імені Шевченка в Америці.

Від 1990 року починаючи, в Америці я був сім разів, причому щоразу менше як два місяці не виходило: надто багато там наших паперів і книжок. Природно, набігли якісь спостереження. І от, стоячи посеред традиційної української громади в Музеї Шевченка, я пригадав українську громаду у нью-йоркському даун-таун в приміщенні НТШ й помітив цікаві паралелі.

В обох випадках збираються українці, палкі українські патріоти – посеред неукраїнського моря, яке вирує за вікнами. До Нью-Йорка наші земляки дісталися – після ді-півських німецьких таборів, після всього, що випало на їхню долю, – отже, в чому були. Вони не покладались ні на кого й самі засукали рукава. Подолали мовний бар”єр. Набули професії. Вивчили дітей. Доробилися. У результаті зараз вони втрапили підготувати складну комп”ютерну працю, якої не зробили на материку. І спромоглися її видати. Це товстелезні акуратно оправлені томища. Зараз, коли книжкова культура взагалі відмирає, і цивілізація переходить на Інтернет, не можна видавати абияк. Усі великі видання підсумкові. І конкорданція – поліграфічний шедевр.

Ми тут в Україні не можем покласти поруч нічого подібного. Що ж, ми бідні, бо дурні чи дурні, бо бідні? Ні, серйозно: що у нас не в порядку?

Наші земляки в Америці виявили ініціативу. Ми, навпаки, розслабилися, бо покладались на державу, забувши старий переклад Миколи Вороного “Держава дбає не про нас”.

Був момент, коли влада буквально валялась на дорозі. Ми – традиційна українська громада, що сходиться часом, умовно кажучи, до Музею Шевченка пожуритись і підкріпитись на дусі, – її не взяли. Узяли інші – Кравчук і Кучма. Не Мулява ж із Мовчаном мають тепер владу: сидіти в президіях, коли пустять пани ситуації, це ще, погодьмось, не влада. Але ж не для того виборювали люди незалежність, щоб Мулява з Мовчаном могли посидіть у президії. Коли пустять.

Отож держава Кравчука й Кучми, не забуваючи про хатинки у Швейцарії, таких капітальних речей, як “Конкорданція”, нам не видає. Взагалі, “держава дбає не про нас”. З другого боку, наша традиційна патріотична громада, – ще умовніше кажучи, з Музею, – не виявляє ініціативи, щоб доробитись, стати на ноги й домогтися таких видань сама. Як вирізьблено на надгробку агронома Аристарха Терниченка (+ 1927) на центральній алеї Байкового кладовища, – “громадським коштом”. Ми не висунули своїх мільйонерів-меценатів. Бо ті, що вийшли з української громади, – справді з неї вийшли і ніколи більше до неї не повернулись.

Чи не тому ми не висуваємо своїх фінансових лідерів, що десь у глибині душі… покладаємось на державу, мовляв, вона сама все нам зробить. Дасть мову. Дасть українське книговидання. Дасть усе інше.

Чому ми ані не берем владу і не виявляємо власної ініціативи?