На шляхах інституціоналізації
Сергій Білокінь
До соціальної історії гуманітарних наук в Україні, ХХ ст.
Свого часу директор берлінських музеїв Макс Фрідлендер визначив одну з важливих віх мистецтвознавства, поділивши фахівців на кілька категорій – любитель, збирач, історик, естетик і знавець [1]. Розуміється, це, мабуть, ще не остаточна і далеко не найвдаліша класифікація.
Протягом ХІХ ст. в суспільній свідомості українства сформувались засади мистецтвознавчої науки. Праці Пелагеї Литвинової, Федора Вовка, Олени Пчілки та Василя Горленка визначили параметри дисципліни, що одержала потім назву українського мистецтвознавства. Знавці мистецтва, носії певної фактографії, вони, крім Вовка, працювали поза університетами, тобто, по-теперішньому сказавши, відповідають нинішньому статусу незалежного дослідника. Ранґ мистецтвознавців і місце в енциклопедіях дали їм їхні праці – найвищий і найточніший критерій їхнього місця в науці.
Потім українці одержали державність. Виникло кілька установ, що надавали наукові звання. Це були Українська державна академія мистецтв (її відкрито 22 листопада / 5 грудня 1917 року) [2] та Київський археологічний інститут (урочисте відкриття інституту відбулось 3 листопада 1918 року) [3]. Першу заснувала Центральна Рада, другу – гетьманат. Ці установи заповідались на головні академічні заклади України, але українська державність упала, тож підтримки, передусім фінансування від нової держави вони не одержали. Нова держава була відомо яка – совєцька.
Були й інші почини тодішнього українства. Скажімо, дійсний член УАН Микола Кащенко заснував у Києві акліматизаційний сад. Його роботу продовжили інші вчені, але після війни сад загубили, вирубали. За браком підтримки, передусім ідеологічної та матеріальної, і Академії мистецтв, і Археологічного інституту так само не стало. Але справа тривала. Нова мережа совєцьких художніх інститутів, попри свої труднощі, однозначно заступила своїх попередників.
Нагадаю:
1919 року Микола Макаренко був обраний професором УДАМ.
Року 1923 Федора Ернста було обрано професором Київського археологічного інституту. 1931 до грудня 1933 року Ернст вважався у Київськім художнім інституті на посаді професора. Насправді ж він був арештований на два місяці раніше, 24 жовтня.
У 1924-29 роках Стефан Таранушенко був професором Харківського художнього інституту.
1927 року Іполит Моргілевський став професором Київського художнього інституту.
Нинішню статтю присвячено ювілярові 2008 року Віталієві Миколайовичу Ханкові. Його діяльність і його праці перебувають на середохресті моїх сьогоднішніх міркувань, оскільки він належить до того покоління українських мистецтвознавців, що формувалось після років терору і війни.
Професорів Імператорських університетів – Київського Св. Володимира – Григорія Павлуцького – та Харківського – Федора Шміта (розстріляний) – на цьому світі давно не було. Професора Української державної академії мистецтв Миколу Макаренка розстріляли в Новосибірську. Професора Київського археологічного інституту та Київського художнього інституту Федора Ернста розстріляли в Уфі. Професор Київського художнього інституту Іполит Моргілевський помер під час німецької окупації. Доктор історії і теорії мистецтв Всеволод Зуммер (помер 16 грудня 1970 року в Острі) був ув’язнений 21 жовтня 1933 року (реабілітований 1958 року). Професор Харківського художнього інституту Стефан Таранушенко теж повернувся із заслання [4]. Вони оселились в Україні, але викладати їм не було дано.
Стефан Андрійович пишався тим, що у двадцяті роки був членом українського ВАК’у, а сам ВАК, як він підкреслював, перебував у Харкові. Одного разу він показав мені документ, датований 25 травня 1928 року, де було наведено склад Секції мистецтв Експертно-кваліфікаційної комісії наукових робітників при Упрнауці НКО УСРР:
Голова проф. Козицький Пилип Омелянович
члени: проф. Грудина Дмитро Якимович
проф. Таранушенко Стефан Андрійович
проф. Бурачек Микола Григорович
проф. Богатирьов Семен Семенович
Таран П.І.
Горбенко Павло Дмитрович (НКО)
Секретар П.Дятлів.
Немає нічого дивного, що в СРСР апологетику, герменевтику, гомілетику, патристику, патрологію й інші дисципліни богословського циклу було заборонено з першого дня совєцької влади. Відтак богослов’я дає найяскравіший приклад науки, що вийшла поза територію [5].
1930 року в Ленінграді вийшла бойова й провокаційна книжка Владіслава Равдонікаса [6] “За марксистскую историю материальной культуры”, спрямована проти науки археології. Аналізуючи ідейну спрямованість цього видання, еміґраційний совєтолог Михайло Міллер виявив:
“Ця праця на той час вибухла, як бомба. Скрізь відбувалися гарячі дискусії, але, звичайно, компартія була по боці Равдонікаса і підтримувала його. Від цього часу саму назву “археологія” як дореволюційну було заборонено і замінено “історією матеріяльної культури” [7].
Український археолог Петро Курінний, що також вийшов на еміґрацію, додав до цього такі подробиці:
“Року 1931 на археологічно-етнографічному “совещании” в Ленінграді було прийнято постанову про скасування етнографії та археології як наук (пропозиція: Биковського, І.Мещанінова, М.Марра, Б.Аптекаря, а в Україні Ф.Козубовського та академіка І.Соколова). Проте цей вияв середньовічного обскурантизму був все ж скасований […]” [8].
Назву археологічної науки було відновлено щойно 1935 року [9].
По війні, уже на еміґрації колега Міллера античник Андрій Коцевалов відзначав: «Придя к власти, большевики почти совсем упразднили науку о древности» [10]. Як відомо, було згорнуто дослідження з візантиністики. Фахівці з інших галузей науки називають свої приклади щодо наук, близьких їм. Сергій Пирожков і нині покійний Арнольд Перковський констатували:
«В першій половині 1930-х років спочатку піддавалися критиці у пресі, а потім і взагалі були заборонені дослідження в галузі антропогеографії, демографічних аспектів геополітики, євгеніки, антропології, економічної географії населення, а також припинені дослідження з історичної та загальної демографії України» [11].
Автори пояснювали:
«Антропогеографія, політична географія і геополітика були заборонені в СРСР, а отже, і в УРСР, тому що розглядали етноси як суб’єкти геодемографічного процесу зі своєю суверенною територією» [12].
Було б дивно, якби за цих умов не зачепили історії України.
Академік Михайло Грушевський, керівник науково-дослідчої катедри історії України, думаючи про перспективи історичної науки, дбав про наступників, що мали прийти йому й старшим вченим на зміну [13]. 24 грудня 1924 року були зараховані до аспірантури молоді історики Олексій Баранович, Сильвестр Глушко, Варфоломій Ігнатієнко (його промоція не відбулась), Микола Ткаченко та Сергій Шамрай. Першим захистився Олексій Баранович – 24 жовтня 1926 року, останнім – Остап Павлик (14 вересня 1930 року, розстріляний) та Прокіп Нечипоренко (15 вересня 1930 року, доля невідома). Захистилися Сильвестр Глушко (5 років ИТЛ), Павло Глядківський (10 років ИТЛ, звільнений як інвалід), Василь Денисенко, Лев Окиншевич (еміґрував), Оксана Степанишина (доля невідома), Микола Ткаченко (8 місяців ИТЛ), Сергій Шамрай (помер в ув’язненні) та Віктор Юркевич (помер в ув’язненні) [14].
Як розуміємо, після розгрому школи Грушевського [15] та менших українських історичних шкіл (Миколи Василенка, Михайла Слабченка, Олександра Оглоблина тощо) науку „історію України” за большевиків спіткала та сама доля, що й археологію, генетику, кібернетику тощо. Саме як науки їх було заборонено [16]. На дорозі історичним дослідженням стояла політична цензура [17]. У повоєнні роки в СРСР було заборонено:
«Материалы по Великой Отечественной и советско-финляндской войнам, боевым действиеям у оз. Хасан в 1938 г. и на р. Халхин-Гол в 1939 г., а также по освободительным походам в 1939-1940 гг., содержащие сведения:
а) о боевом и численном составе – по Вооруженным Силам в целом, видам Вооруженных Сил и родам войск;
б) о потерях в личном составе и боевой технике – по Вооруженным Силам в целом, видам Вооруженных Сил, родам войск, фронтам и флотам за весь период войны или отдельную операцию […]» [18].
Виникає питання, що могло лишитись у наукових студіях за вилученням «сведений», список яких ішов від літери а до літери я?
Замість праць з історії України під виглядом робіт з історії УРСР певні quasi-наукові структури випустили досить багато імітацій [19]. Натомість контрпропаґандистський характер мали як окремі видання, так особливо – спеціальна серія відповідного відділу Інституту історії “Зарубіжні видання про Україну”, що виходила під грифом “Для службового користування”.
Режим політичної цензури завдав невиправних втрат гуманітарним наукам СРСР і кожній із його колишніх складових. Річ у тім, що на зони, розбудовувані, сказати б, по той бік ідеологічних барикад, цей режим не поширювався, й там провадились широкі наукові дослідження. Можна тільки поспівчувати вченим, що жили й працювали за таких умов.
Але повернімось до мистецтвознавців. Вони теж дбали про своїх наступників. 22 жовтня 1928 року на бланку Лаврського державного культурно-історичного заповідника у зверненні до Федора Ернста було написано:
«Всеукраїнський Музейний Городок цим повідомляє Вас, що в четвер 25-го цього жовтня о 12-ій год. дня в приміщенні Лаврського Музею відбудеться прилюдний захист промоційної роботи аспіранта Лаврського Музею М.О. [Марії Олексіївни] Новицької на тему «Матеріяли до історії гаптарських майстерень на Україні середини XVIII ст.». Просимо прибути на згаданий захист. Директор Всеукраїнського музейного городка П.Курінний» [20].
Таким чином, формувалась нова ґенерація українських мистецтвознавців її органічного, сказати б, періоду, де люди не зазнавали принципових деформацій [21].
Мистецький критик Євген Холостенко, якому не давали спокою лаври «марксистських літературознавців», точніше, погромників Коряка й Щупака, свій «огляд» десяти кращих мистецтвознавчих видань побудував на такій ноті:
«За ней следует такого же типа статья – «Бронзовые украшения из села Пидгирцы на Киевщине» – Козловской, а дальше «Датированные епитрахили Лаврского музея» – Н. (sic) Новицкой, снабженная подробным списком обмеренных, общупанных (sic), обнюханных (sic) епитрахилей […]. Буквоедство и гробокопательство здесь сияют во всей своей откровенности и убедительности. […] Формалистско-идеалистическая схоластика, архивное гробокопательство характерны вообще для всего этого сборника. Здесь отдельные ценные замечания буквально тонут в океане всевозможных биографических подробностей, всяких мелочей quasi-научной схоластики» [22].
Після такої експертної оцінки не могло не висловитись і начальство. Андрій Хвиля писав:
“Так, наприклад, видана в 1927 році збірка “Український музей”, що присвячена члену СВУ Щербаківському, цілком просякнута націоналістичними думками, одверто скерована проти Радянської влади” [23].
По суті, у 1950-60-ті роки в Україні вчитись було ні в кого. Якщо хтось із справжніх вчених старшого покоління і лишився на той час живий, то їхні старі наукові звання були давно скасовані. Нові вчені – одні теж іще не викладали, ставши класиками пізніше, інші мали надто одіозну репутацію й були відомі, як тепер кажуть, заідеологізованими текстами.
Розвиток мистецтвознавства починався доволі драматично, майже з нуля. Процес інституціоналізації українського мистецтвознавства, що затягнувся на все ХХ століття, завершується, здається, лише тепер, зі створенням двох мистецьких Академій.
Першу підсумкову працю (1970) з історії мистецтвознавства виконано під керівництвом завідуючого Відділом образотворчих мистецтв ІМФЕ ім. М.Т.Рильського, доктора мистецтвознавства й професора Юрія Яковича Турченка.
«Матеріали до словника мистецтвознавців УРСР» упорядкувала «старший бібліограф» (так звалась її посада) Тетяна Митрофанівна Радзієвська, що наукового ступеню чи звання не мала, та дев’ять наукових співробітників відділу. Опублікована в четвертому випуску республіканського міжвідомчого збірника «Українське мистецтвознавство» їхня праця ілюструє цей процес і характеризує добу [24].
Імен фундаторів українського мистецтвознавства Пелагеї Яківни Литвинової (1833-1904), Федора Кіндратовича Вовка (1847-1918), навіть члена-кореспондента УАН, матері Лесі Українки Олени Петрівни Косач (Олени Пчілки; 1849-1930) чи Василя Петровича Горленка (1853-1907) тут немає. Немає й статей про Євгенію Василівну Берченко (1889? – після 1934), Євгенію Юріївну Спаську (1891-1980), Марії Олександрівни Щепотьєву (1893-1974), Ксенію Якимівну Берладіну (1894-1960), Віру Юхимівну Білецьку (1894-1933), Марію Олексіївну Новицьку (1896-1965) [25] та інших, справжніх вчених, що опинились у вирі большевицького терору. Не вміщено навіть статтей про жодного з братів Щербаківських. Натомість знаходимо мистецтвознавців з посади, що очолювали музеї й картинні галереї УРСР, – тодішніх офіційних мистецтвознавців, а здебільшого, за влучним виразом С.Таранушенка, «мистецтвонезнавців». Таких було зареєстровано на той час кількадесят душ. Усіх разом, гарних і гірших, – 159.
На той час (1970) найвищі наукові звання академіків Української Академії наук одержали Микола Федотович Біляшівський, Олексій Петрович Новицький та Федір Іванович Шміт.
Доктори мистецтвознавства на той самий 1970 рік: Яків Павлович Затенацький, Григорій Никонович Логвин, Віктор Петрович Самойлович, Юрій Якович Турченко.
Офіційно теж мистецтвознавець, але доктор історичних наук Іван Петрович Крип’якевич.
Мали праці з мистецтвознавства, отже їх ніби не випадало не помічати, – доктор філологічних наук, член-кор. АН УРСР Павло Миколайович Попов та доктор філології Іларіон Семенович Свєнціцький.
Кандидатами архітектури на той час стали: Юрій Сергійович Асєєв, Іван Олександрович Ігнаткін, Микола Степанович Коломієць, Юрій Панасович Нельговський, Петро Григорович Юрченко.
Нарешті, кандидатами мистецтвознавства на 1970 рік були: Василь Андрійович Афанасьєв, Юрій Васильович Белічко, Платон Олександрович Білецький, Антін Федорович Будзан, Леонід Володимирович Владич, Іван Іванович Врона, Роман Петрович Гарасимчук, Наталія Олександрівна Глухенька, Павло Миколайович Жолтовський, Адам Купріянович Жук, Яким Прохорович Запаско, Зінаїда Василівна Лашкул, Юрій Пилипович Лащук, Людмила Семенівна Міляєва, Пантелеймон Никифорович Мусієнко, Андрій Васильович Німенко, Володимир Антонович Овсійчук, Глафіра Петрівна Паламарчук, Михайло Петрович Пекаровський, Борис Микитович Піаніда, Лідія Іванівна Попова, Неоніла Павлівна Рипська, Людмила Миколаївна Сак, Ірина Валеріанівна Сакович, Віра Іларіонівна Свєнціцька, Олександр Романович Тищенко, Валентина Яківна Ткаченко, Павло Андрійович Цибенко, Олег Ольгердович Чарновський, Федір Іванович Шапошников.
Кандидати історичних наук: Борис Степанович Бутник-Сіверський, Катерина Іванівна Матейко, Любов Михайлівна Суха, Фаїна Мойсеївна Штітельман.
1970 року Дмитро Степовик і Олександр Федорук були ще аспірантами.
У словнику Радзієвської чомусь не відзначено наукових звань чи наукових посад (наукових чи службових) у п’ятьох, – це Ірина Володимирівна Ґурґула, Михайло Дмитрович Драґан, Федір Людвіґович Ернст, Вадим Львович Модзалевський, Володимир Миколайович Яринич.
Володимир Тимофієнко, Віталій Ханко, Олександр Федорук і Михайло Селівачов поїхали по знання до Ленінграда. Бібліографічні покажчики завжди підсумовують якийсь певний масив інформації. Із їхніх праць видно, яку добру професійну підготовку вони одержали в Північній Пальмірі. Ханко навчався в колишній Імператорській Академії мистецтв, на той час в Інституті малярства, скульптури та архітектури ім. І.Ю.Рєпіна. Він опанував різноманітні джерела. Його статті про гончарські, ткацькі, чинбарські, рукодільні та інші майстерні ґрунтуються на виданнях, які не тільки що не використовувались у роботах його українських колег, не тільки були їм не відомі, а примірники яких у наших книгозбірнях просто відсутні. Роботи про церковних меценатів, зі свого боку, потребували використання інших джерел. Він широко опрацював архіви пенсійних фондів та ЗАГСів. Добре було б авторові, глибше підсумовуючи свої студії, оглянути також усе коло використаних друкованих джерел, що містять відомості з історії українського мистецтва. Це придалося б молодим чи й майбутнім вченим, що продовжили б його дослідження.
Ясна річ, окрему сферу мистецтвознавчого джерелознавства [26] складають безпосередні контакти вченого з родинним, людським колом митців, героїв його досліджень. Це ексклюзивні, як тепер кажуть, відомості, повторити які за інших умов неможливо. Натомість вони ввели до наукового обігу унікальні документи, світлини й різноманітні відомості про творчість цих митців.
Студіюючи втрати в українській культурній спадщині лише за однією працею Віталія Миколайовича [27] бачимо, як їх багато:
Графіка й маляра Дмитра Ангельського (нар. 1898, м. Свенцяни Віленської губ.) розстріляли 2 жовтня 1938 року в Полтаві.
Гончара з містечка Городище Лохвицького повіту Оврама Романовича Бовкуна (нар. 1901) було вислано на північ, де він працював на металургійному заводі, помер 1988 року.
Представника іншої гілки цього роду гончара Василя Графійовича Бовкуна (1854-1952) розкуркулили й вислали до Архангельської обл.
У м. Моздоку на Кавказі 1933 року помер живописець і графік Микола Бокий, директор Полтавської картинної галереї,
Мистецький критик Петро Якович Горбенко (нар. 1897 у Миргороді) помер в Ухті Комі АРСР.
Архітектора Дмитра Михайловича Дяченка (нар. 1887, с. Патлаївка, що біля Полтави), розстріляли в застінках НКВД у Таганрозі 1942 року.
Маляра й письменника Грицька Олексійовича Коваленка (нар. 1868, с. Липняки кол. Полтавської губ., тепер у складі смт Баришівки Київської обл.) розстріляли 1937 року.
Мистецтвознавця Миколу Омеляновича Макаренка (нар. 1877 у с. Москалівці коло Ромен) арештовували кілька разів, а 4 січня 1938 року розстріляли.
Живописця й графіка Никанора Онацького (нар. 1874 у Гадяцькому повіті) розстріляли 23 листопада 1937 року.
Одного з провідних бойчукістів, маляра-монументаліста, графіка й кераміста Івана Івановича Падалку (нар. 1894 у с. Жорнокльовах Золотоніського пов.) розстріляли 15 липня 1937 року.
Мистецтвознавця й етнографа Якова Омеляновича Риженка (нар. 1882 на хут. біля с. Пустовійтового тепер Глобинського району) 1931 року було арештовано й вислано за межі України. Він помер 1974 року в Астрахані.
Археолога й мистецтвознавця Михайла Яковича Рудинського (нар. 1887 в Охтирці) і його сестру Євгенію Яківну теж було репресовано.
Одного з провідних бойчукістів, маляра-монументаліста, графіка й кераміста Василя Феофановича Седляра (нар. 1899, с. Жоржівка, тепер Шишацького району) розстріляли 15 липня 1937 року.
Аквареліста Антона Яковича Федоренка (нар. 1887 у м. Городищі на Київщині) розстріляно 2 жовтня 1938 у Полтаві.
Мистецького критика Миколу Григоровича Філянського (нар. 1873 у с. Попівці коло Мирогорода) розстріляли 12 січня 1938 року в Запоріжжі.
Мистецтвознавця й театрального критика Василя Онисимовича Хмурого (справжнє прізвище Бутенко, нар. 1896, Гадяцького пов.) 1933 року вислано за межі України. Його не стало 27 січня 1940 року в Самарі.
Живописця Люціана Івановича Щербу (нар. 1880 у Варшаві) розстріляно 9 вересня 1937 у Полтаві.
Совєцькі функціонери, послідовники вчення про класову будову суспільства, спрямовували масовий терор проти інтелігенції, а селян винищували окремо [28]. Не дістаючи продуктових карток, гончарі як прості селяни умирали під час голодомору 1932-33 років [29]. Дослідник з Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Віктор Міщанин відзначав:
«Гончарські господарства, та зрештою як і господарства, що займалися іншими кустарними ремеслами, були приречені на голодну смерть одними з перших. Пояснюється це тим, що те чи інше ремесло, зокрема гончарство, було часто єдиним або ж основним джерелом доходів сім’ї. Свої вироби гончарі продавали або ж обмінювали значну частину на зерно та інші продукти. У часи ж голодомору посуд міняти не було на що. Тож часто гончарські родини вимирали повністю. […] Вимерли цілі родини гончарські, цілі династії. Все це було одним із чинників, які прискорили занепад гончарства у даних осередках» [30].
Віталій Ханко зібрав такі імена:
Охтись Балко – гончар-посудник з с. Велика Грим’яча Миргородського повіту,
Іван Балко – гончар з містечка Комишні на Миргородщині,
Пилип Біляк – гончар із с. Міські Млини, що біля містечка Опішне,
Іван і його син Роман Бовкуни – гончар з містечка Городище Лохвицького повіту,
гончар із містечка Комишні Миргородського повіту Денис Бутенко,
гончар з містечка Білики поблизу Кобеляк Ларивон Гармаш,
посудник Гнат Гладиревський,
посудник Грицько Зозуля з містечка Біликів поблизу Кобеляк,
Дмитро Іщенко з м.Комишні на Миргородщині,
Панас Їжак з м.Комишні на Миргородщині,
Різьбяр Платон Кримпоха з Великих Будищ,
Автор традиційних народних картин Федір Стовбуненко з міст. Остап’я, тепер Великобагачанського р-ну,
Петро Лускань з Комишні,
Захар Божчіло із с. Поставмук коло Чорнух,
Федір Недождій із с. Велика Грим’яча на Миргородщині,
Митрофан Півень з хут. Зайців біля Опішного,
Павло Сказка із с. Великої Грим’ячої на Миргородщині,
Прокіп Соломко з містечка Біликів поблизу Кобеляк,
Семен Тупиця з містечка Біликів поблизу Кобеляк,
Михайло Чумарний з містечка Комишні на Миргородщині,
Галактіон Шиян з містечка Опішного,
Микита Шульженко мисочник із с. Міські Млини, що біля містечка Опішного.
Численні мистці виїхали на еміґрацію з різних, здебільшого політичних, причин, що з одного боку, завдало втрат українській культурі, хоча, з другого боку, принесло їм новий досвід [31]:
Марія Костянтинівна Башкирцева (померла 1884 у Парижі, Франція),
Микола Бутович (помер 1961 в м. Гакензан поблизу Нью-Йорку, США),
Михайло Дмитренко (помер 1997 у Детройті, США),
Олександра Дяченко-Кочман (живе в Чикаґо, США),
Сергій Жук (помер 1969 в Авґсбурзі, Німеччина),
Юрій Кодак (помер 1991 в Оттаві, Канада),
Анатоль Коломиєць (живе у США),
Степан Колядинський (помер 1926 у Празі, Чехія),
Михайло Коргун (живе в м. Трой, штат Нью-Йорк, США),
Василь Григорович Кричевський (помер1952 в Каракасі, Венесуела),
Катерина Василівна Кричевська-Росандіч (живе в Каліфорнії, США),
Сергій Литвиненко (помер 1964 у Нью-Йорку, США),
Костянтин Васильович Мощенко (помер 1963 у Мюнхені, Німеччина),
Іван Григорович Мясоєдов (помер 1953 у Буенос-Айресі, Аргентина),
Микола Неділко (помер 1979 у США),
Петро Омельченко (помер 1952 біля Парижа, Франція),
Федір Степанович Рожанківський (помер 1970 у США),
Юрій Опанасович Сластіон (помер 1980 у Денвері, США),
Юрій Якович Турченко (живе у Франції),
Петро Іванович Холодний (помер 1930 у Варшаві, Польща),
подружжя Василь і Антоніна Цибульські (справжнє прізвище Цибулько, батько помер 1992 року в Австралії),
Вадим Михайлович Щербаківський (помер 1957 у Великобританії).
Праці Віталія Ханка роблять фундаментальні додатки в українське мистецтвознавство, вносячи серйозну систематизацію в мистецькі матеріали, пов’язані з Полтавщиною.
Примітки
1. Поширена передмова до вид.: Віталій Ханко: Біобібліогр. покажчик / Упор. Н.Кочерга. К.: Центр культурологічних студій Інституту історії України, Вид. О.Ханко, 2007. С. 7-16.
Фридлендер Макс. Знаток искусства. М.: Дельфин, 1923. С. 13.
2. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 11-86; Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні // Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 52-60; Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.; Білокінь С. Каталог 2-ї звітної виставки Української державної Академії Мистецтв (УДАМ). Осінь 1921 року // Студії мистецтвознавчі. К.: ІМФЕ, 2007. Ч. 3 (19). С. 84-96; Його ж. Початки Української державної Академії мистецтв // Студії мистецтвознавчі. К.: ІМФЕ, 2007. Ч. 1 (17). С. 159-190, 16 табл.
3. Перше організаційне засідання членів-засновників відбулось 27 жовтня 1917 року. Див.: Український Археольогічний Інститут ім. В.Антоновича в Київі // Вперед. Львів, 1919. № 138. Підп.: В.; Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту: Інформативне повідомлення // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 120, 122; Матяш Ірина Борисівна. Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 264-290.
4. Докладніше про репресії проти музейників і мистецтвознавців див.: Білокінь С. Репресії проти музейників у ряду різних типів терору // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ століття. К.: Златограф, 2004. С. 27-35; Його ж. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. Вид. 3. К., 2006. 476 с.
5. Зернов Николай Михайлович (9 жовтня 1898, Москва – 25 серпня 1980, Оксфорд). Русские писатели эмиграции: Биографические сведения и библиография их книг по богословию, религиозной философии, церковной истории и православной культуре, 1921-1972. Boston, Mass.: G.K.Hall & Co, 1973. xli, 182 с.
6. Равдонікас Владіслав Іосіфович (10 грудня 1894, Тіхвін – 1976), фахівець з історії первісного суспільства. Див. про нього: Мезенцева Галина Георгіївна (15 вересня 1923, Київ – 24 листопада 1997, Торонто, Канада). Дослідники археології України: Енцикл. словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. С. 24.
7. Міллер Михайло Олександрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам'яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 114 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).
8. Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен), Проф. д-р. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 138.
9. Міллер М. Доля українських археологів під Совєтами. С. 114.
10. Коцевалов (Кацевалов) Андрій Степанович (22 жовтня 1892, Харків – 20 лютого 1960, Нью-Йорк, США). Кризис науки об античной древности в Советском Союзе // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (22). 1957. Январь-март. С. 72.
11. Пирожков Сергій Іванович (нар. 20 червня 1948), Перковський Арнольд Леонідович (16 січня 1932, с. Северинівка Жмеринського р-ну на Поділлі – 27 вересня 2005, Київ). Екстремальні ситуації і демографічні катастрофи в Україні 1920-1930 // Пам'ять століть. 1997. Травень-червень. № 5 (8). С. 110. Про А.Перковського див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 276-282.
12. Там само.
13. Юркова Оксана Віталіївна (нар. 23 травня 1967, Київ). Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924-1930. К., 1999. 433 с. Тираж 100 прим.
14. Див. ширше: Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. Вид. 2 розшир. й доп. К., 2007. С. 27-40; Його ж. Українська гуманітарна наука в період більшовицького режиму // Проблеми державного будівництва в Україні, Вип. 13: Матеріали міжнар. наук.-практ конф. проф.-викл. складу / Ін-т інновац. технологій і змісту освіти Мін-ва освіти і науки України; Київ. міжнар. ун-т. К., 2007. С. 9-23.
15. Полонська-Василенко Наталя Дмитрівна (31 січня 1884, Харків — 8 червня 1973, Дормштадт, Німеччина, похов. в м. Новий Ульм). Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж; Чікаґо, 1962. С. 7, 10-15, 17-19, 22-25, 27-28, 31-32, 35, 41, 44-45, 47, 64, 78-80, 106-107 (= ЗНТШ. Т. CLXXIII); Заруба Віктор Миколайович (нар. 10 вересня 1957). Розгром і знищення київської школи історії Михайла Грушевського // Укр. історик. Нью-Йорк, etc, 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111); 1-4 (112-115). C. 147-168.
16. Против реакционного менделизма-морганизма: Сб. ст. М.; Л.: АН СССР, 1950. 351 с.; Miller Mikhail. Archaeology in the U.S.S.R. New York, c 1956; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами. С. 112-126 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).
17. Федотова Оксана Олегівна. Політична цензура друкованих видань в УСРР-УРСР (1917-1990) / Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса. К.: Парламент. вид-во, 2009. 362 с.
18. Перечень сведений, запрещенных к опубликованию в открытой печати, передачах по радио и телевидению / Главное управление по охране государственных тайн в печати при СМ СССР. Секретно. М., 1970. С. 19-20.
19. Пор.: Юркова Оксана Віталіївна (нар. 23 травня 1967, Київ). Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР, 1936-1941. К., 2001. 210 с.; Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. С. 4.
20. ІМФЕ ім. М.Ф.Рильського НАН України. Ф. 13-3. Од. зб. 114. Арк. 25.
21. Ширші міркування на цю тему див.: С.Білокінь. Перший том «Українського музею» (1927) // Український музей. Зб. 1. Репринтне перевидання [книжки] 1927 року. К.: Фенікс, 2007. С. 4-23; Його ж. Київський будинок вчених, його члени й гості // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 8. К., 2008. С. 95-114.
22. Холостенко Евгений Вячеславович (1904—1945). «Музейные» искусствоведы Украины // Печать и революция. 1930. № 4. С. 85.
23. Хвиля (справж. прізв. – Олінтер) Андрій Ананійович (19 серпня 1898, с. Рингач, тепер Чернівецької обл. – не раніше 8 лютого 1938). Про музеї // Образотворче мис-тецтво. Альманах 2. К.; Х., 1934. С. 22.
24. Матеріали до словника мистецтвознавців УРСР // Українське мистецтвознавство. Вип. 4. К.: Наукова думка, 1970. С. 96-127.
25. У нинішні часи їхню спадщину розпочали каталогізувати, див.: Шудря Євгенія Стефанівна. Подвижниці народного мистецтва: Біобібліогр. нариси / За ред. М. Селівачова. Зош. 1-2. К., 2003-2005.
26. Білокінь С. Проблеми мистецтвознавчого джерелознавства // Образотворче мистецтво. 1990. Січень-лютий. № 1. С. 31-32.
27. Ханко Віталій Миколайович (нар. 31 серпня 1937, Полтава). Словник мистців Полтавщини. Полтава, 2002. 232 с.
28. Голодомор в Україні 1932-1933 рр. / Упоряд.: Л.М. Бур'ян, І.Е. Рікун. Одеса, 2001. 656 с.; Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. 888 с.; Голодомор 1932-1933 років в Україні: Док. і мат / Упор. Р.Я.Пиріг. К., 2007. 1128 с.
29. Міщанин Віктор Данилович. Гончарні осередки малобудищанської сільської ради в період голодомору 1932-1933 рр.: сторінки історії // Полтавський краєзнавчий музей: Зб. наук. ст. 2004 р.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавтво, охорона пам'яток. Полтава: Дивосвіт, 2005. С. 122-134.
30. Там само. С. 128-129.
31. Ільницький Роман. Призначення українців в Америці. Нью-Йорк, 1965. 127 с.; Ротач Петро Петрович (1925-2007). Розвіяні по чужині: Полтавці на еміґрації: Короткий біобібліогр. довідник. Полтава: Верстка, 1998. 164 с.
Опубліковано: Білокінь С. На шляхах інституціоналізації: До соціальної історії гуманітарних наук в Україні, ХХ ст. – У Київі: Видавець Остап Ханко, 2009. 40 с.: іл.