Михайло Бойчук і його школа
Сергій Білокінь
Особливості історичного процесу на Україні XVIII – початку ХХ ст. тяжко позначились на розвитку мистецтва. Головна проблема зводиться до браку державності. Зокрема, на питання про монументальне мистецтво передреволюційних десятиріч відповісти зовсім не просто. У галузі монументальних розписів працювали Іван Їжакевич, Осип Курилас, Григорій Золотов, але вони розмальовували тільки церкви, – світських розписів виконано взагалі одиниці. Пам’ятники кн. Володимирові, гр. Бобрінському, Алєксандрові ІІ, Ніколаю І, Столипіну тощо хоч і споруджувались на території України, але вважати їх за продукт розвитку українського мистецтва не випадає. У нашому мистецтві це твори імпортовані. Неповнота культурного життя й соціальна неорганічність відчуваються в тому, що навіть банальним з іноземців, як-то італійцеві Шіортіно, виконати проект пам'ятника для української столиці було набагато легше, ніж будь-кому із митців місцевих. Українські майстри такої змоги часто-густо не мали, реалізувати свої таланти не могли, отже в цій галузі їх просто не знаходилося. Говорячи про національну архітектуру, можна й тут назвати тільки кілька імен – академіка Євгена Червинського, Василя Кричевського, Опанаса Сластіона, Миколу Шехоніна, Миколу Дамиловського, але архітектурне обличчя українських міст формували знову ж таки не вони. Такий режим культурного життя сильно гальмував розвиток українського мистецтва за царату.
Піднесення українського монументалізму в ХХ ст. історично пов'язується з діяльністю школи Михайла Бойчука, якій випало відновити давні культурні традиції й прокласти в мистецтві нові шляхи. Новаторські світські розписи бойчукістів втілили мистецький образ тієї динамічної й трагічної епохи, стали відправним пунктом для творчості нашої. Відтак діяльність М.Бойчука і його учнів набирає значення всеєвропейського, акумілюючи той досвід, який може бути корисний для митців інших країн у сучасному й прийдешньому.
Людська й творча доля бойчукістів склалась винятково трагічно. У страшні тридцяті роки фундатор і метр цього напрямку Михайло Бойчук, а також такі видатні митці, як Софія Налепінська, Іван Падалка, Василь Седляр, Іван Липківський, були заарештовані й ліквідовані в канцтаборах. Були знищені всі до одного монументальні твори цієї групи. На кілька десятиріч над рештою творчої спадщини, навіть над самими їхніми іменами запанувала тотальна заборона, – у позитивному контексті їх не можна було й згадувати. Досить сказати, що перший вечір пам'яті М.Бойчука (тоді разом з Падалкою) відбувсь у Києві лише 20 січня 1984 року, і в цьому не можна не бачити логіки й послідовності суспільного розвитку.