У Львові

Сергій Білокінь

Повернувшись на батьківщину, майстер разом із дружиною працював над реставрацією ікон та церковного стінопису, зокрема в соборі Св. Юра й у каплиці дяківської бурси [74]. Про майбутню роботу він дбав іще в Італії. Так, в серпні 1910 року він писав Євгенові Бачинському з Венеції:

«Хоругов, про яку в листі згадалисте зробимо. Церкви припильнуйте конче, аби там яким другим «богомазникам» не віддали. Тую церкву, що [ма]є стіни до мальованя, як средства (засоби. – С.Б.) на це позволять, то місцями мозайков висадимо. А взагалі стіни будем малювати найлучшим способом, то єсть «al fresco» [75].

Михайло Бойчук ще давніше працював у книжковій графіці (1909 року скомпонував обкладинку до поеми Тадеуша Налепіньського [76] («Хрест»), тож 6 листопада 1912 року президія Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва у Львові (були присутні М. Грушевський, М. Мочульський, Ів. Кревецький, Ів. Джиджора) ухвалила дати замовлення на обкладинку до «Тартарена з Тараскона» саме М. Бойчукові [77]. Михайло Грушевський писав йому: «Просимо скоро прислати дощечку, бо незадовго випускаємо. І напишіть, на якім кольорі паперу і яким кольором надрукувати» [78]. Мабуть, обкладинка сподобалася, бо М. Бойчук виконав також іншу – до каталога видавництва.

Мистець не міг обійти у Львові такої скарбниці старого українсьвого мистецтва, як Національний музей. Іларіон Свенціцький у його історичному нарисі, складеному до двадцятип’ятиліття музею, схарактеризував Бойчукову діяльність трьома важливим рисами. По-перше, директор зауважив, що Бойчук працював у ньому не один, а разом зі своєю школою (мабуть, крім Налєпінської, ще й з Касперовичем), по-друге, що їхня робота в цій галузі розпочалась іще року 1910-го, і, по-третє, в чому робота полягала, – що в музеї Бойчук консервував низку цінних ікон XV–XVI століть. У 1912–1914 роках Михайло Бойчук перебував у штаті Національного музею, за порядком вступу чотирнадцятий, після Модеста Сосенка й Вадима Щербаківського. Він посідав посаду консерватора ікон [79].

Збираючись восени 1912 року на коломийську виставку домашнього промислу, М. Бойчук одержав від М. Грушевського візитну картку з написом: «Пана Михайла Бойчука уповажнив я закупити для мене річи з коломийської вистави і гроші за річи, ним для мене закуплені, обовязуюсь безпроволочно прислати. М. Грушевський. 8 (21) / ІХ 912» [80]. У листопадовій книжці «Літературно наукового вістника» про цб виставку надруковано цікаву Бойчукову статтю.

Діяльність мистця стала така помітна, що 1912 року його обрали на члена Наукового товариства ім. Шевченка [81]. Він займався реставрацією й розписами музею НТШ в будинку на розі вулиць Чарнецького [нині В.Винниченка] та Куркової [нині М.Лисенка]. Розмалював підлогу, стіни й стелю, вправив у вікна від подвір’я та у вхідні двері ґрати на взірець типових старовинних українських церков і будинків. Подарував музеєві дві старовинні ікони, виставлені в залі історичної археології [82]. У діловодстві Товариства є нотатка, ніби мистець і мешкав у його будинку – вулиця Чарнецького, 26 [83], хоча зберігся конверт від листа Софії Налепінської із Петербурга з датою 27 липня 1912 року, й адреса там інша – вулиця Петра Скарги, 2 а. Анна Пєчарковська розповідає:

«Я маю львівський знімок, Софія в ательє, на стіні судовий килим, який я пам’ятаю (він був у мене на зберіганні у Варшаві й згорів під час Варшавського повстання 1944 року), і на стіні бандура. На той час Софія уже зреклася, так би сказати, своєї національності, співала тільки українських пісень, розмовляла українською мовою і була цілковито під впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас (мабуть, щойно згаданого листа написала саме під час цієї поїздки. – С.Б.), страшенно любила родину, для мене лишалася ніби рідна матір – але всією душею була вже з Михайлом, і ми знали, що не покине ні його, ані його творчих ідей».

Михайло Бойчук привертав увагу львів’ян і впливав на них і тоді, і згодом. В архіві С. Таранушенка зберігся ілюстрований додаток до «Українських вістей» за 18 червня 1939 р., – під репродукцією рисунка Ярослави Музики її рукою приписано: «Занадто задивилась на Бойчука».

Тим часом нав’язуються й міцніють зв’язки Михайла Бойчука з Наддніпрянщиною [84]. За розповіддю графа Камілла Розумовського Василеві Кричевському взимку 1910/11 р., Вадим Павловський твердив, що митрополит Андрей порадив графові віддати розмальовування історичної Трьохсвятительської церкви в с. Лемешах біля Козельця саме М. Бойчукові. Церква ця була давня, XVIII ст., і її півчий, Олексій Розум, свого часу став під вінець з імператрицею. Софія Налепінська (лист без дати) писала мистцеві:

«Дорогий Михаську, не журись там дуже невдачею в Ярослав’ю, думаю, що в Козельцю з Айналовим напевно удасться, тілько щобись його ще там застав. А раньше чи пізніше і так бись мусів перенести свою діяльність до Росії» [85].

Ніби коментуючи цього листа, на першому пленумі оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР наприкінці 1933 року Бойчук пояснював:

«Приїзд на Україну був тоді приїзд до Росії. Я побував тоді в Петербурзі, Москві, я ознайомився з російським малярством новітнім і стародавнім і захопився його чудесними зразками» [86].

Як бачимо, коли М. Бойчук своєю освітою мав завдячувати дуже великою мірою Шептицькому, то й першопоштовх до переїзду на Наддніпрянщину дав теж не хто як він. Тож, очевидно, мали рацію мистці з АНУМ, які, присвячуючи свою восьму мистецьку виставку митрополитові, відзначили в передмові до каталогу його меценатську діяльність по відношенню до численних стипендіатів:

«Чи перечисляти їх прізвища, чи вистачить назвати з-поміж них одного – Бойчука, якому ви, Ексцеленціє, дали змогу найти себе й висловитися на стінах уфундованої Вами установи. В подвизі Бойчука, що створив нову добу й нову школу малярського монументалізму, сягнувши до праджерел українського іконо- й стінопису, є частина й Вашої колекціонерської праці й мистецтвознавчої інтуїції» [87].

Так чи інакше, літо й осінь 1911 року Михайло Бойчук разом із Софією Налепінською й Софією Бодуен де Куртене провів у Козельці в домі Миколи Касперовича. По сусідніх селах вони збирали твори народного мистецтва. Наприкінці року М. Бойчук, побувавши в Києві, познайомився з місцевими українськими діячами й мистцями, а навесні 1912 року виїхав до Львова. Як свідчить В. Павловський, М. Бойчук одержав таки замовлення розмальовувати Трьохсвятительську церкву, але праця мала початися лише 1913-го року, коли скінчився б її ремонт.

Заїхавши додому в Романівку, мистець, щоб розвантажити родину, забрав із собою брата Тимка. Трапилося так, що перша світова війна застала обох братів Бойчуків на території Росії. Як австрійських підданих їх було інтерновано: спочатку обох заслали до Уральська, потім – до Арзамаса. (Софія Налепінська мала російське підданство, оскільки народилася не в Австро-Угорщині, а в Царстві Польському). У жорстоких умовах заслання, де брати зазнали численних знущань від провінційних царських адміністраторів, зазнали етапу й голоду, Михайло Бойчук продовжив свою педагогічну діяльність. На думку Дмитра Антоновича, ще в Романівці Михайло помітив братів потяг до мистецтва і ще тоді повірив у його майбутнє [88]. Їхні заняття пішли остільки успішно, що в 1916 році Тимко став автором трьох досконалих творів – «Дві жінки з насінням», «Сцена з базару» й «Вулиця в містечку» [89]. Перший з них зберігся (ДМУОМ), він має всі ознаки зрілості, демонструє високу дисципліну духу, витончену лапідарність формальної мови.

Їх визволила лютнева революція [90]. Мабуть, у квітні 1917 року брати Бойчуки повернулись на Україну, до Києва. Змістилися пласти історії, революція розсунула обрії національного життя у безмежжя: усе, що ще вчора Михайло Бойчук не міг і мріяти, сьогодні стало йому підвладне.

Примітки

74. Г.[ривняк] Ю. Михайло Бойчук // Українське слово. – Париж, 1969. – 23 лютого; Його ж. Пам’яті творця нововізантійської школи // Нове життя. – Пряшів, 1969. – 10 квітня.

75. CU UL SC. – Діярій за 1910 рік. – Арк. 6. Публікуючи цю листівку, Є. Бачинський ґрунтовно переробив її текст.

76. Налепіньські Тадеуш (1885–1918) – польський літератор, брат Софії. Докторську дисертацію з Достоєвського захистив у Празі в Масарика. Автор першої статті польською мовою про Блока (1908).

77. Леся Українка: Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 226.

78. ДМУОМ.– Ф. 19. – № 3.

79. Двайцятьпять-ліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – С. 15, 79, 85.

80. ДМУОМ. Ф. 19. – № 3.

81. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка у Львові. – Ч. 53. – Львів, 1913. – Вип. І. – С. 21; Ч. 65–66. – 1922. – Вип. І–ІІ. – С. 39; Ч. 67–68. – 1925. – Вип. І–ІІ. – С. 61.

82. ЦДІА УРСР, Київ. – Ф. 1235. – Оп. 1. – № 83.

83. ЦДІА УРСР, Львів. – Ф. 309. – Оп. 1. – № 372. – Арк. 11 зв.; № 376. – Арк. 1. За 1913 рік заплатив 12 корон. Одержував «Записки» Товариства й «Хроніку». У 1914–1923 роках не сплачував «ні частини членської вкладки». Року 1926 серед членів уже не фіґурує.

84. Художественная хроника. – Искусство; Живопись; Графика; Художественная печать. – 1911. – Октябрь. – № 10. С. 443–444.

85. МДУОМ. – Ф. 19. – № 4. Пор.: Ярославський храм – наша новинність // Наше слово. – Варшава, 1990. – 28 січня. – № 4 (1697). – С. 1.

Питання про ярославську церкву потребує спеціального вивчення на пам’ятці.

86. До перебудови образотворчого фронту. – С. 115.

87. Катальог VIII вистави: мистці – митрополиту Андрею – [Львів]: АНУМ, 1936. – С. [6].

88. Антонович Д. Тимко Бойчук. – Прага: Вид-во укр. молоді, 1929. – С. 9.

89. Перша Всеукраїнська виставка АРМУ: Каталог. – Х., 1927. – С. 20.

90. До перебудови образотворчого фронту. – С. 115.