Література

Сергій Білокінь

Про Михайла Бойчука мистецька критика почала писати дуже рано. Його виступ у паризькому «Салоні незалежних» 1910 року відбивсь у французькій пресі, газетах «Діло» й Рада». Розшукуючи публікації, довелося мати справу майже виключно з бібліографічними раритетами – виданнями, що відомі сьогодні в мінімальній кількості примірників, зі старою періодикою, де важливі деталі розсипано мало не в фармацевтичних дозах.

У пресі міжвоєнних років бойчукізму стосується насамперед полеміка, якщо так можна назвати грубі наскоки некваліфікованих авторів, повні недоладних претензій, а також вимушені пояснення художників.

Спеціально М. Бойчукові присвячено книжечку О. Сліпка-Москальцева, що вийшла у харківському видавництві «Рух» у вересні 1930 року у відомій серії «Українське малярство» [16]. Перенасичена теоретизуваннями, натомість доволі бідна на фактичні відомості, книжка О. Сліпка-Москальцева викликала різке незадоволення й протест самого митця.

Більше значення мають роботи Євгена Холостенка, – зрештою, не так текстом, як тим, що, подбавши про ілюстрації, автор бодай у репродукціях зберіг багато творів, які інакше пропали б безповоротно [17].

Світле явище довоєнної літератури – малесеньке видання Дмитра Антоновича, присвячене Тимкові Бойчуку, яке вийшло у Празі 1929 року в симпатичній серії «Майстер українського мистецтва» [18].

Типові для передвоєнного радянського мистецтвознавства міркування про творчість Михайла Бойчука знаходимо у статті якогось А. Іванова «Художники Радянської України», надрукованій незадовго до арешту митця. На думку цього автора, «концепція» (у лапках. – С.Б.) бойчукістів означала не що інше, як перетворення національної форми в самоціль, штучно націоналістськи утримувана форма перетворювалася на знаряддя не для зближення, а для віддалення українського мистецтва від мистецтва братніх республік» [19].

Оскільки ярлики тим часом висять там, де їх почеплено, в подальшому доведеться не переказувати висловлювання такого роду, а попросту цитувати, інакше в їхню достовірність, буває, важко й повірити. Зіставлення відповідних виписок з автентичними заявами самого митця й творчою практикою бойчукістів необхідне для того, щоб назавжди подолати ті важкі як на той час звинувачення.

У повоєнні роки перша грунтовна праця, присвячена Бойчукові, вийшла 1947 року в мюнхенській «Арці». За свідченням С. Гординського, під псевдонімом «Ів. Вигнанець» написав її колишній співробітник Інституту експериментальної біології і патології ім. О. Богомольця в Києві Іван Розгін (1897–1972), що був особисто добре знайомий з митцем.

Цікавий аналіз творчості М.Бойчука в зв'язку із своїми рефлексіями про Українську Академію мистецтв провів Володимир Кивелюк. Велику розвідку «Монументалізм (у 40-ві роковини убивства митця Михайла Бойчука)» у вигляді фейлетонів американської газети «Свобода» видрукував Богдан Певний. Якщо додати до цього названі вище спогади Євгена Бачинського та інші менші публікації, одержимо докладний образ митця, створений з чималим пієтизмом у специфічних, не дуже-то й сприятливих для наукової праці умовах еміграції. Уявлення про загальний тон цих публікацій дає те визначення ролі Михайла Бойчука, яке зробив у зв'язку з львівською виставкою картин 1943 року Юрій Липа і яке цитує І.Розгін: «Багато образів, але нема тих, що творять Україну. Нема Нарбута, нема Бойчука… Є петербурзька, московська школа, є відгуки арижа, але немає української синтези, що виросла б з минулого, і не бачимо тих, що нав'язали б лучбу з нашим минулим, нашим великим минулим, бо як же здобудемо будучину, коли не виростемо з минулого?»

Більш-менш в такому самому ключі писали про М. Бойчука дослідники з соціалістичних країн – Юрій Гривняк із Чехословаччини і Тамара Тарнавська-Міцевич з Польщі [20].

Драматичніше складалася література, присвячена М. Бойчукові та його учням, на Україні. Тут тон задавали не надто компетентні автори, чиї погляди на мистецтво мали доволі екстремістський характер. Відколи вийшла процитована вище стаття Іванова, минуло багато часу, і якого! Минула війна, помер Сталін. Настав ХХ з'їзд, що оновив життя всієї країни, відкрив силу заборонених давніше імен. Нове покоління митців творило вільніше, підсвідомо закриваючи озонні дірки в сфері української культури. Та на Бойчукові це, по суті, ніяк не позначилося. У позитивному контексті вже дозволили згадувати й учнів – Падалку, Іванову, Седляра, – але не стрижень, не серцевину школи, не самого Михайла Бойчука. Те, що писали про нього критики тридцятих років, лише закріпилося. Як міркував один фахівець, якщо людину методично обкидати грязюкою, вона зрештою починає на ній зависати.

«Партія, – продовжував твердити уже після смерті Сталіна один автор, – розгромила також буржуазну «школу» бойчукістів, яка шкодила в галузі образотворчого мистецтва. Створена націоналістами типу Бойчука, вона штовхала художників шукати «справжнього українського стилю» в старому іконописі, всіляко перешкоджала становленню соціалістичного реалізму в творчості художників України» [21].

Приблизно те саме писав і незабутній апаратник А.Скаба: «Окремі митці намагалися реабілітувати формалізм 1920-х років – так званий «бойчукізм». […] При цьому замовчується той факт, що «бойчукізм» як формалістична течія в українському образотворчому мистецтві був рішуче відкинутий самим народом» [22]. Тут виходить тільки певна неузгодженість: неясно, хто саме відкинув бойчукізм – все–таки партія чи все-таки народ?

Трагічно те, що вирішальні слова про художників проголошували не тільки випадкові в культурі люди, а й визначні митці, а також мистецтвознавці. Були знайдені формулювання, які повністю нейтралізували значення реабілітацій, бо ось що писав, наприклад, народний художник СРСР, голова правління Спілки художників УРСР Василь Касіян:

«Як відомо, в період культу особи Сталіна невинно загинули деякі художники. Однак громадянська реабілітація так званих «Бойчукістів» не дає приводу для реабілітації «бойчукізму» як мистецького напрямку. «Бойчукізм» був і залишається однією з найреакційніших течій в українському мистецтві тих років. Ідеологи «бойчукізму» намагалися втиснути молоде українське радянське мистецтво в «прокрустове ложе» надуманих нежиттєвих формальних прийомів візантійського іконопису, української архаїки та західного формалізму» [23].

Того самого, загалом світлого й весняного, 1963 року у журналі «Мистецтво» на Бойчука вийшли зразу двоє – чиновний мистецтвознавець П. Говдя й художник, до речі, автор незлих гравюр О. Пащенко. «[…] під керівництвом Бойчука, – твердили вони, – студенти копіювали святих з візантійських ікон, а потім видавали ці полотна за зображення сучасних селян, робітників, червоноармійців» [24]. Вистачить уявити такий текст на столі в слідчого, що мистецької чи взагалі гуманітарної освіти не мав, зате послугувався так званим класовим чуттям, – адже за таке, ми знаємо, стріляли…

Честь першої «реабілітаційної» публікації про Михайла Бойчука належить Ф. Погребенникові, який ще 1964 року, в час тодішньої «відлиги», але одночасно з А. Скабою, опублікував оцінку, що її дав Бойчукові В. Стефаник як «одному з основників ренесансу староруського малярства» [25]. Перша сприятлива до Бойчука мистецтвознавча публікація належить дослідникові Борису Лобановському, але вона змогла з'явитися лише в Москві. Там же вийшла стаття московської дослідниці В. Лебедєвої та пізніші книжки В. Толстого про монументальне мистецтво СРСР, де йдеться і про бойчукістів [26]. У Києві вперше висловити не тільки критичні міркування, а й щось позитивне дозволили Л. Поповій на сторінках «Історії українського мистецтва» [27]. Потім настав іще один антракт, перерваний, – сподіваємося, що вже остаточно, – 1984 року, коли почала виходити низка нових праць. Газетних статей в огляді літератури не перераховую.

Примітки

16. Сліпко-Москальців О. Михайло Бойчук. – [Х.:] Рух, [1930]. – 54 с., ХІІ табл., 3 с. Тираж 1500 прим. Це видання винищували по державних бібліотеках, а перестрашені люди – у себе вдома. Кажуть, що за всі роки через київський книжковий ринок пройшло лише два примірники цієї книги.

17. Холостенко Євген. Монументальне малярство Радянської України. – [Х.] Мистецтво, 1932. – 127, [3] с.; Томах С., Холостенко Є. Український революційний плакат. – [К.:] ХІ, 1932. – 115 с.: 92 іл. Тираж 1000 прим. Пор. Також: Хмурий Василь. Український революційний плакат. – [Х.: Рух, 1932]. Відомі лише окремі примірники цих видань.

18. Антонович Д. Тимко Бойчук (1896–1922). – Прага: Вид-во укр. молоді, 1929. – 15 с.

19. Иванов А. Художники Советской Украины // Искусство. – 1936. – № 1. – С. 14.

20. Гривнюк Юрій. Пам'яті творця нововізантійської школи // Нове життя. – Пряшів, 1969. – 10 квітня. – Підп.; (юг); Те саме: Творець нововізантійської школи // Наша культура. – Варшава, 1985. – № 1 (303). – С. 1; Тарнавська-Міцевич Тамара. Митець-монументаліст // Наша культура. – Варшава, 1973. – № 11 (187). – С. 7.

21. Руднєв В. Українські буржуазні націоналісти – агентура міжнародної реакції. – К.: Держполітвидав УРСР, 1955. – С. 89–90.

22. Скаба А. Комуністичне виховання трудящих – найважливіші завдання партійних організацій // Комуніст України. – 1963. – № 5. – С. 28.

23. Касіян В. На всю силу таланту // Радянська культура. – 1963. – 11 квітня. – С. 4.

24. Говдя Петро, Пащенко Олександр. З позицій реалізму // Мистецтво. – Січень–лютий 1963. – № 1. – С. 25.

25. Стефаник Василь. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – С. 292–293.

26. Лобановский Б. Сложный путь // Декоративное искусство. – 1966. – № 12 (109). – С. 2–4; Лебедева В. Школа фресковой живописи на Украине в первое десятилетие Советской власти // Вопросы советского изобразительного искусства и архитектуры. – М.: Сов. художник, 1973 – С. 356–388; Толстой В.П. Монументальное искусство СССР. – М.: Сов. художник, 1978. – С. 51, 52, 367; Його ж. У истоков советского монументального искусства: 1917–1923. – М.: Изобразит. Искусство, 1983. – С. 154, 159, 191, 212, 222, 228.

27. Історія українського мистецтва в шести томах, том 5. – К.: 1967. – Пок.