Межи Сціллою й Харибдою
Сергій Білокінь
Кінець двадцятих – перша половина тридцятих років 20 ст. склалися для Михайла Бойчука, – так само, як і для всієї української культури, – вищою мірою трагічно. Його мистецтво дедалі більше втрачало під собою соціальну базу, аудиторію. Навпаки, наростало відчуження, нерозуміння. Суспільство божеволіло, перейняте взаємною недовірою, підозрою й ворожістю, і бойчукісти намагалися й собі рухатись за всіма. Потроху вони дійшли до того, що почали оспівувати колгоспні врожаї. У Софії Налепінської з’явився моторошний «Шкідник». А розписи Червонозаводського театру в Харкові перетворились на одверту глорифікацію режиму, де безпосередні організатори масового голоду в українському селі – маріонетковий український «уряд» – урочисто крокували на тлі Дніпрельстану (один із ескізів). Мабуть, шукаючи душевної рівноваги й не маючи певності в особистій долі постишевих та косіорів, мистці зупинились все-таки на поміркованішому варіанті, темою якого при тому самому антуражі стала спільна праця, велике соціалістичне будівництво. В ескізі іншого розпису, з трактором та несенням оберемків овочів теж спочатку передбачалась і казна-навіщо трибуна, і портрети вождів (центральних і республіканських), – і теж у Бойчука просто рука не піднялась переносити увесь цей пафос на стіну.
Прагнучи бути й тепер разом з народом, українські мистці глибоко помилилися. Їхній народ упав жертвою соціальної демагогії: майже не обурюючись проти узурпаторів влади й по суті ніде всерйоз не повстаючи, він дружними рядами рушив у нове, казармене життя. Бойчукісти задекларували готовність колаборувати, служити владі вірою й правдою. Виборюючи собі життя, вони хотіли доконче зберегти можливість творчості (хоча чи була це вже творчість?), а отже реально колаборували, беручи участь у формуванні відповідної ідеології. Вони ще не знали головного: такої плати, якою вони могли купити собі життя, не існувало.
Василь Седляр зробив гобелен із Сталіним, сам Бойчук – із совєцьким гербом. Здавалося б, чого іще треба було від них цій владі? Куди далі повинні були вони зайти? Проблема полягала в іншому. Бойчукісти підлягали знищенню як такі, бо це були українські мистці, їхня поетика вростала своїм корінням у княжі часи, в мозаїки Київської Софії. За всієї совєцької тематики й соціалістичного змісту вони говорили національною формою, а такого не прощали. Бойчукісти мусіли загинути фізично.
***
Довгі роки безнастанного цькування за зміною напруги й різним пафосом звинувачень логічно розпадаються на періоди. Спочатку йшлося ще тільки про різницю творчих устремлінь, якою відзначались мистці різних угрупувань. Скажімо, Валеріян Поліщук міг собі дозволити звинуватити Бойчука (втім, разом із Тичиною, Леонтовичем та Стеценком), – у стилізаторстві (1926), і тут бачимо ще ніби безневинну різницю в творчих настановах. Та за кілька років ідейний екстремізм окремих творчих діячів дійшов такого ступеню, що мистецький критик М. Бабенко у травні 1929 року писав уже про містичне світосприймання, ретроградність і глибоку реакційність візантизму – як того джерела, з якого «черпають для створення художньої форми» бойчукісти. А у жовтні того самого 1929 року поет-футурист Ґео Шкурупій, відкрещуючись від привиду власної недалекої загибелі, написав проти бойчукістів статтю «Диктатура богомазів», в якій перекреслював сам творчий напрямок, йому як футуристові, бачите, не суголосний. У тоталітарному суспільстві це була не творча дискусія, а радше сигнал до арештів.
Бурхливий плин живого життя окремо взятої особи важко схематизувати. Михайло Бойчук знаходив часом певні екологічні ніші, хоч би й у 1930–32 роках, коли він виїхав до Ленінграду, щоб вести кафедру композиції в тамтешній Академії мистецтв. Знаходились люди вищої культури, які брали Бойчука під захист. 1934 року це зробив В. Фаворський, а Алексій Сидоров на сторінках газети «Правда» стверджував, що Касіян, Седляр, Падалка й професор Бойчук – «це вже майстри європейського рівня». На жаль, вирішували розвиток подій інші люди.
На першому пленумі оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27 листопада – 2 грудня 1933 року Михайло Бойчук, окремо виділивши Сергія Раєвського, виразно сказав про «цілу групу людей, що, по-моєму, випадково попали на мистецький фронт і відограли для мене, наприклад, дуже тяжку роль. […] вони не володіють достатніми ні фаховими, ні теоретичними знаннями й намагаються надолужити це галасом і демагогією». Він не раз заявляв, що хоче «взяти як художник участь на одній з часток соціалістичного наступу в боротьбі за соціалістичне мистецтво, боротьбі за комунізм».
Даремно. Преса почала зрештою приносити вже одверто канібальські дописи, а там почались і арешти. До слідчої справи Бойчука (це звалося – «приобщить к делу») згідно спеціальної постанови було підшито газету «Вісті» за 30 березня 1937 року із статтею якогось М. Соломонова (так ШИЛИ СПРАВУ). Відтворюючи диспут на виставці етюдів з України й Молдавії дописувач підкреслював:
«З обуренням говорили художники про ворогів народу Бойчука, Седляра, Падалку, які в своїх роботах спотворювали нашу радянську дійсність і всіляко гальмували розвиток українського радянського образотворчого мистецтва, і підкреслювали необхідність якнайшвидше ліквідувати наслідки їхньої підривної роботи».
Ідеологічна поляризація суспільства підійшла до критичної межі. У листі до меценатки Наталі Зубенко пані Алла Гербурт блискуче відтворила суть всієї колізії:
«[…] мистецькі поняття вони легко переклали на мову радянської юриспруденції:
М. Бойчук не малює в стилі соціялістичного реалізму, що його предписує партія художникам – значить, він іде проти неї;
Бойчук має свій мистецький напрямок, що продовжує старі українські малярські традиції – значить, він самостійник;
Монументалізм – стінне малярство (фрески) – розрахований на широкого глядача і тому потрібний Бойчуку з метою ворожої пролетаріяту аґітації;
Формалізм – шкідливий вплив на зв’язки Бойчука з закордоном, недарма їздив він до Європи (відрядження у 26–27 рр.) – не виключено шпигунство;
Декоративність – противна психіці пролетаріяту своєю беззмістовністю;
Візантизм – пропаганда релігії, що є опіум для народу.
До «провин» М. Бойчука додалося і те, що він [на]родився під Австрією, що він українець, любив Україну – значить, «буржуазний націоналіст»; до того ще батьки селяни – дрібнобуржуазний класово ворожий елемент».
Так Михайло Бойчук підійшов до межі, за якою починалось царство НКВД.