Федір Ернст про гетьмана І. Мазепу як центральну постать української культури кінця XVII – початку XVIII ст.

Сергій Білокінь

Федір Людвіґович (Теодор-Ріхард Людвігович) Ернст (1891, Київ – 1942, Уфа) був одним із засновників і класиком українського мистецтвознавства [1]. Він народився в родині службовця страхового товариства „Надежда”, купця другої гільдії. Освіту одержав у Берлінському (1909-10) та Київському (1910-14, де навчався у проф. Г.Павлуцького) університететах. На старших курсах написав працю про київську архітектуру XVII-XVIII ст., за яку був нагороджений золотою медаллю. Перші наукові розвідки почав друкувати ще 1913 року. Під час світової війни був засланий за Челябінськ. У монографії “Українське мистецтво XVII-XVIII віків” (К., 1919) один з перших у науці визначив предмет українського мистецтвознавства. З кінця 1917 року працював у галузі охорони пам’яток, у 1919 року як вчений інструктор ВУКОПМИС’у, з 1920 року вчений експерт Губкопмис’у, у 1926-30 роках краєвий інспектор при Наркомосі УСРР по Київщині, Волині, Поділлю й Чернігівщині. Ще 2 березня 1919 року був обраний редактором мистецтва Біографічної комісії ВУАН (у картотеці понад 5 тис. імен). Проф. Київ. археологічного (1922-24) та Київського художнього інститутів. У 1919-25 роках завідував бібліотекою й музеєм при Українській державній Академії мистецтв. Був членом комісій з організації Лаврського музею культів, з якого утворився Києво-Печерський заповідник, Київської картинної галереї (тепер Музей рос. мистецтва), Музею мистецтв ім. Ханенків ВУАН. З грудня 1923 року завідував художнім відділом Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка (до нього цієї посади не існувало), де, крім нього, працювала ще тільки лаборантка – А.Артюхова). За 10 років роботи збільшив його у 15-20 разів, довівши фонди до 5,5 тисяч експонатів (1930). Влаштував бл. 10 тематичних виставок, видаючи до них каталоги. Дійсний член Софійської комісії та Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН. З 1929 другий член паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РСФСР та УСРР (призначення від ВУЦВК). Член комітету з упорядкування Шевченкової могили та комітету для збудування пам’ятника Шевченкові у Харкові.

Мешкаючи в Україні, Федір Ернст устиг написати монографію про Шевченка-маляра на тлі його доби, в Уфі – про І.Рєпіна й М.Мурашка (досі не видані, готую їх до друку), численні розвідки, присвячені Г.Нарбутові, Г.Гольпайну, Гроте. Корпус києвознавчих праць про надгробок П.Румянцева-Задунайського у Лаврі, дерев’яну Златоустівську церкву в старому місті, бурсу, контракти й контрактовий будинок завершив чи не найкращий провідник по Києву (1930), підготовлений за дорученням Президії ВУАН до ювілею Академії.

У віці 52 років український патріот Ф.Ернст був заарештований і вже назавжди відірваний від України. Ще за дев’ять років його розстріляли в Уфі.

В Ернстовій інтерпретації мазепинський Київ не може не відрізнятись від наших уявлень сьогоднішіх, оскільки на дослідників не може не впливати образ того міста, в якому вони живуть. А вершинні досягнення українського будівництва кінця XVII ст. большевики в 1930-ті роки знищили [2].

Розповідаючи про загальноєвропейський стиль барокко, що зайшов в Україну із Заходу, Ернстів провідник по українській столиці оповів, що з католицьких костьолів і замків цей стиль перейшов і в церковне будівництво православних, набравши тут і національного забарвлення.

«Найкращі його зразки це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це «Великий Микола», пізніше військовий собор на Печерському і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. Їх збудовано у 1690-х р.р. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана» [3].

Академічне видання викликало погромницьку рецензію «Прорив на ідеологічному фронті» [4] режимного критика С.Львовича. Книжку було заборонено. Вона проходить у цензурному покажчику 1954 року [5]. 26 січня 1933 року, себто за кілька місяців до свого арешту, Ернст записав у щоденнику, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста:

“Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого [мазепинського] й нового [тут розташовувалась духовна академія. – С.Б.] корпусів академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)” [6].

Прикро, що – не без задньої думки – ініціатори нинішнього капітального видання «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» не знайшли форми, щоб представити пам’ятки історії та культури, яких не стало.

Одним із здобутків української державності 1917-21 років стало формування, інституціоналізація національного мистецтвознавства – заснування Української державної Академії мистецтв і видання перших курсів історії українського мистецтва. Федір Ернст саме й став одним із його фундаторів, оскільки 1919 року видав працю «Українське мистецтво XVII—XVIII віків», у якій виробив його канон, присвятивши гетьманові Мазепі спеціальний параграф [7]. Вчений обґрунтував свою позицію так:

«Доба Мазепи. Ледве встиг народ заспокоїтися після епохи руїни, як починається нова доба в його культурному житті, один з найбільш цікавих розділів в його історії – це кінець XVII і початок XVIIІ віку, які хронологічно зливаються з гетьманством Мазепи. Це окрема доба, яка характеризується надзвичайним піднесенням по всіх галузях тодішнього мистецтва, висуває на перший план новий тип меценатів – козацьку старшину, виробляє і в архитектурі, і в різьбі, і в малярстві, гравюрі, орнаментиці, прикладному мистецтві – свою особливу, своєрідну фізіономію» [8].

Розглянувши ситуацію в кожній з окремих галузей вітчизняного мистецтва, Ф.Ернст ствердив, що уся та епоха має по праву зватись іменням українського гетьмана.

Невдовзі (1922), причому навіть не завівши праці київського вченого до своєї докладної бібліографії [9], начерк історії українського мистецтва написав львівський мистецтвознавець Микола Голубець [10]. Як Ернстів щирий однодумець, він напряму поширив і поглибив його арґументацію:

«Вплив діяльности гетьмана Мазепи (1637-1709) на мистецьку культуру Подніпрівя кінця XVII ст. такий сильний, участь його в культурному життю така велика, а характер обоїх до тої міри опреділений, що кождочасний історик української культури мусітиме іменем безталанного гетьмана затитулувати дотичну главу» [11].

І далі – Голубцеві ширші міркування:

«Все те, що творилася на Подніпрівю до нього, було напів інстинктовним, полусвідомим змаганням до повноти і ширини духового життя, якого відносно скупе проміння проливалося зі Заходу. Мазепа, якого навіть ті, що зовуть «гетьманом-злодєєм», порівнують з Петром Великим, з повною свідомістю і рішучістю повернув розвоєвий хід української культури в бік Европи. Без нього, без мистецьких памятників його епохи, малярський ґеній в роді Левицького не давбися подумати. Нема здається на Україні ні одного храму, ні одного культурного подвигу, що сяк чи так, не був би звязаний з іменем гетьмана Мазепи. Часами його то гетьманування датується таке прим.[іром] поширення копій «Тайної Вечері» Ліонарда да Вінчі та картин в роді «Суду Пилата», характеристичних як зразки впливів тогочасного малярства Голяндії. За нього то міняється характер українського портрету з іконописно-протоколярного на малярський в західньо-европейському розумінню цього слова. Малярського а не як до тепер, іконного характеру набирають зображення божественних подій. Наглядним зразком такої переміни світогляду може послужити славна «Запорожська Покрова» з Переяслава» [12].

Що східний голос Ернста, що західний – Голубця, – одностайно підносились у сенсі української державності.

Так само конкретно про київські мазепинські храми писав (1923) їхній колега Дмитро Антонович, що вийшов тоді на еміґрацію:

«Також дуже струнка і легка церква Всіх Святих у київо-печерській Лаврі над економською брамою, збудована Мазепою в 1696-1698 роках має незвичайно елєганський вигляд. Це здається одинока церква із фундованих гетьманом Мазепою у Київі, яку виведено не базілікою, а по плану деревляної пятизрубної церкви. Принаймні якщо це її представлено на рисункові Іларіона Мігури між шости церквами, фундованими Мазепою у Київі, то вже і на цьому рисункові вона відріжняється своїм планом від иньших пяти церков, нарисованих поруч з нею» [13].

На всіх етапах свого життя Федір Людвіґович виявляв особливий інтерес до постаті українського гетьмана. Як мистецтвознавця виявив він себе в дуже нечисленних роботах, причому мистецтвознавчий аналіз використовував відверто лише за підставу для аналізу історичного [14]. Лише відтоді із синкретичної, нерозчленованоїархеології в її старому сенсі чи джерелознавства мистецтвознавство разом з іншими дисциплінами гуманітарного циклу розійшлися віялом. За наведеними щойно цитатами з текстів Ернста, Голубця й Антоновича ми бачимо, як стверджувались, поглиблювались і поширювались засадничі мистецтвознавчі ідеї. Буквально на очах однієї ґенерації вчених, більше того, протягом коротких років української державності 1917 року, власними зусиллями цих вчених формувалась мистецтвознавча наука. З цих міркувань є певний сенс у вирішенні питання, за мистецтвознавця треба вважати Федора Людвіговича чи за історика мистецтв [15]. Це не наша забаганка.

У першу чергу Ф.Ернст повернувся до київської архітектури. Року 1918 на матеріалі одного з розділів медальної роботи він написав статтю про київських архітекторів ХVШ ст. [16], невдовзі заборонену [17]. З цієї теми була це одна з перших праць, – як на той час написано її досить ґрунтовно. Тут автор зробив огляд відомостей про таких «архітектів-киян», як Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, «придворних архітектів» Йогана-Готфріда Шеделя, Бартоломео Растреллі, Івана Мічуріна, Андрія Квасова, а також Себастіано Брачі, Йосипа Старцева та Федора Старченка. У дещо популярнішому викладі матеріал про Ів.Григоровича-Барського майже одночасно Ернст опублікував у журналі «Куранты» в супроводі п’яти чудових фотографій роботи Сергія Аршеневського. Тут ішлося про магістратський майдан на Подолі з Сампсоніївським водограєм, братські келії Межигірського монастиря, браму Кирилівського монастиря та Покровську церкву на Подолі [18]. За вісім років Ф.Ернст надрукував дещо допрацьований інший розділ медальної роботи – про підтримування й репарації київських церков у ХVП–ХVШ ст. Решта матеріалу світу досі не побачила [19].

Федір Ернст узяв участь у широкомасштабному проекті УАН –«Біографічному словнику діячів українського народу й української землі”. Стараннями вченого у цьому багатотомному виданні мали бути статті не просто про меценатів, а про меценатів -політичних діячів, і серед них у першу чергу мали опинитись гетьмани України Іван Мазепа, граф Кирило Розумовський, а також гр. Завадовський та інші.

Відповідну комісію було утворено 26 листопада 1918 року [20]. Першим головою комісії було обрано акад. Дмитра Багалія [21], безпосереднім керівником робіт – Вадима Модзалевського [22]. В “Інструкції для співробітника Постійної комісії […]” відзначалося:

“До Словника мають увійти біографії діячів усіх національностей, які жили на Україні, починаючи від найдавніших часів аж до наших днів, і по всіх обсягах людської діяльності. Таким чином, Словник дасть біографії: усіх діячів національно-українських; українців по народженню при умові, коли діяльність їх мала зв’язок з Україною; українців по місцю народження та по походженню, якщо діяльність їх не була зв’язаною з Україною, але мала характер першорядний; діячів російських, польських, єврейських та інших, якщо діяльність їх впливала на діяльність українських діячів і історію України; діячів, які часове жили на Україні (головним чином, наукові діячі, адміністратори й т.ін. […]; чужоземних діячів, що ніколи не жили на Вкраїні, – якщо праці їх торкалися українознавства.

[…] Таким чином, Словник з одного боку має виявити все те, що дав для культури український нарід по всіх галузях людської діяльності, з другого – дати місце усім діячам, які працювали на Україні, незалежно від того, чи діяльність їх була корисною, або шкідливою для України” [23].

Як бачимо, Комісія поставила в основу діяльності комісії не класовий принцип, а національний. Большевики чинили перепони такій роботі.

Удосконалюючи принципи своєї діяльності, Комісія визначила склад редакторів за шістьма тематичними відділами. 2 березня 1919 року на редактора відділу діячів мистецтва всіх часів таємним голосуванням на засіданні Комісії одноголосно було обрано Федора Ернста. Іншими редакторами стали Павло Зайцев, Наталя Мірза-Авак’янц, Віктор Романовський та Петро Стебницький. За кілька днів, 8 березня чергове Спільне Зібрання УАН склад редакторів схвалило [24].

Невдовзі Ф.Ернст виробив структуру матеріалів свого відділу. Як видно з його паперів, він працював у такий спосіб, що паралельно з участю в «Біографічному словнику діячів українського народу й української землі” створював свій окремий словник українських мистців.

У доповідній записці до комісії (недатована) він поділив усіх діячів мистецтва на десять груп: 1) архітекти, 2) іконописці, мозаїчисти й малярі, 3) скульптори, 4) сніцарі, 5) ювеліри, 6) гравери або штихарі, 7) діячі інших галузей прикладного мистецтва (меблі, порцеляни та ін.), 8) діячі музики, 9) діячі театру й балету і 10) дослідники й історики мистецтва та наук археологічних [25]. Ця схема вимагала уточнення. Виникали питання, як бути з друкарями, наприклад, Стефаном Бериндою, чи приміщувати копіїстів, чи приміщувати, як меценатів, різних ктиторів старого часу, як бути з цивільними інженерами? [26]

Крім того, треба було вирішити справу з діячами археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики й т.п. – “або сполучити розділ цих наук з частиною історичною, або розглядати ще раз окремо – напр., В.Б.Антонович, як історик, як археолог, як нумізмат і т.п. Те саме питання стосувалося тих митців, які одночасно з тим були письменники, вчені і т.ін. (Шевченко), а також меценатів – політичних діячів (Мазепа, Рафаїл Заборовський, Розумовський, гр.Завадовський та ін.)» [27]. У першому і єдиному томі “Збірника Секції мистецтв” Українського Наукового Товариства Ф.Ернст опублікував звернення до громадськості, в якому коротко інформував про завдання словника й свого відділу [28]. Крім того, він склав також “Списки головнійших джерел для збирання відомостей про діячів мистецтва на Україні” [29].

Внаслідок послідовної, систематичної роботи великого колективу співробітників в одній із кімнат кол. пансіону гр. Левашової, де засідало Спільне зібрання УАН, відклалася маса інформації – картотеки, персональні досьє з біографіями й матеріалами до них, видання, газетні витинки, фото. Борис Бутник-Сіверський (+ 5 листопада 1983) оповідав мені, що це була довга й вузька – «як трамвайчик» (його слово) – кімната, де вздовж обох стін все це було поскладувано й накопичувалось далі.Це були добрі проекти, але дійсність поламала обидва.

Під час погрому ВУАН 17 липня – 2 серпня 1933 року академічні архіви обстежила спеціально комісія (Ф.Козубовський, І.Кравченко, Ол.Оглоблин та Апостол). Перевіряльники звітували вченому секретареві президії ВУАН І.А.Адамовичу:

“Виявлено незаінвентаризований арх[івний] матеріял діловодних фондів Комісії з 1919 по 1933 рр. та наукові матеріяли – автобіографії, біографії діячів України на літ[ери]: А, Б, В, К, О, П, Р, С. Всі ці матеріяли знайдено в жахливому неупорядкованому стані [видно, хтось в них копався, і ми тепер навіть знаємо, хто. – С.Б.] і їх так само опечатано в окремій кімнаті. В Комісії біографічного словника виявлено зовсім незаінвентаризовану бібліотеку на 2000 назв [П.Я.] Стебницького. Бібліотека ця подарована [П.Я.] Стебницьким ще в 1923 році і з того часу не упорядкована. Керівничий Комісії [М.М.] Могилянський нічого не зробив для того, щоб архів упорядкувати, а бібліотеку заінвентаризувати. Бібліотеку комісія опечатала в 3 дерев’яних шафах» [30].

Щоб врятувати уанівський словник, аби він вийшов хоч якось, до плану роботи довелось закласти принципи, що її звідома знецінювали: «Провадитиметься збір матеріялів для теми «Індустріялізація та колгоспне будівництво на Україні в біографіях їх передовиків та ударників». Зрештою, перший том – на літеру «А» – вийшов у світ. Можемо судити про це з тієї лайки, якою «привітав» його нарком Затонський. У погромній доповіді на січневій сесії ВУАН 1934 року про цю поважну роботу він говорив з глумом:

«14 років працювала біографічна комісія. Протягом цього часу вона спромоглася підготувати до друку лише одну літеру «а», почасти літери «б» й «в» (сміх). До біографічного словника, що виготувала комісія, попали й такі «українські діячі», як російський чорносотенний письменник Арцибашев, бандит Ангел, цукрозаводчик Бродський. Проте, «забули» включити т.Артема, т.Антонова-Саратовського, колишнього наркома внутрішніх справ УСРР. Можна було б пригадати ще сотні імен справжніх діячів, що не попали до цього словника. Не можна припустити, що це випадково, ніяк не можна» [31].

Оскільки Затонський у доповіді лаяв перший том словника, він не міг не мати на руках бодай сигнального примірника. Але й ті сигнальні примірники, коли навіть існували, були знищені. Жодного примірника цього видання ніхто досі не розшукав [32]. Подібним чином склалась доля першого тому «Української радянської енциклопедії». За розповідями Федора Сарани, його за списком було роздано тодішнім офіційним діячам і фахівцям, а потім за тим самим списком у них вилучено. Так само не збереглось жодного примірника [33].

На початку ХХ ст. про форми української архітектури було відомо дуже мало, адже споруд кінця XVII століття майже не збереглось. Видатний український гуманітарій Вадим Модзалевський, любитель українського мистецтва і близький товариш Георгія Нарбута і Федора Ернста [34], звернув увагу на одну з відомих серед громадянства пам’яток тієї доби. Доля відпустила вченому дуже коротке життя – лише 38 років, але він встиг видати чотири капітальні томи «Малоросійського Родослівника» й залишив кілька праць, що вийшли посмертно, – серед них монографію «Гути на Чернігівщині». В одній з невеличких брошур (1918), якій судилося також стати одним з перших нарисів про українське мистецтво, він писав про так званий «будинок Мазепи». Бачимо його на одній з кількох ілюстрацій (роботи Павли Діденко), якій відповідає чітко сформульований текст:

«Наиболее интересным в этом отношении представляется так называемый «дом Мазепы» в Чернигове. Почему ему присвоено имя гетмана, – неизвестно. Вероятно, потому, что с этим именем очень долго связывалось в народной памяти представление о чем-то жестоком и мрачном… На самом деле, «дом Мазепы», как всякое старинное сооружение, имеет мало света, подвалы с нишами и крюками для навески дверей, – но и только: ничего специфически ужасного и мрачного это здание не вызывает в обозревателе, хотя мало-мальски знакомом с подобными типами построек. Повидимому, это была канцелярия Черниговского козацкого полка, легенда же рассказывает, что в подвальном этаже ее Мазепа морил голодом своих врагов… Несомненно можно сказать про это здание только то, что оно построено в конце XVII – начале XVIII в.в. Настенные украшения на нем, отлично сохранившиеся до сих пор, особенно на западном фасаде, поражают своей безвкусицей и нагромождением одной детали на другую. Тут встречаются и мотивы чисто западного характера, и московского, и украинского. Мастер, строивший это здание, очевидно, налепил на стены все те мотивы украшений, которые только ему пришлось встретить, не заботясь на том, насколько эти украшения совместимы по своей разнохарактерности и отвечают архитектурным требованиям. По этим данным мы склонны думать, что зодчим этого сооружения был не украинец. Последний не допустил бы такого смешения стилей и такого безмерного обилия украшений» [35].

Наведений текст – міркування знавця-любителя. Наукове дослідження присвятив цій споруді за десяток років, уже після смерті Модзалевського, Федір Ернст.

Вперше його заняття цією пам’яткою зафіксовано на початку 1920-х років. У червні 1922 року він узяв участь в експедиції Київського археологічного інституту [36] до Чернігова. Професором цього інституту його було обрано наступного, 1923 року. Спочатку він читав тут курс «Українська архітектура ХVІІ–ХХ сторіч» (20 лекцій), а потім керував спеціальним «Семінаром з українського мистецтва», який заснував разом із Всеволодом Зуммером, а після його від’їзду до Баку провадив сам-один. Крім вивчення пам’яток мистецтва й старовини, метою експедиції була підготовка «молодих кадрів нових дослідувачів мистецтва, які студіюють мистецтво не по книжках – як це часто робиться й досі – а безпосередньо по оригіналах» [37]. Тож у Чернігові, оглядаючи собор Троїцького монастиря, Катерининську церкву, т.зв. дім Мазепи, будівлі класичного стилю початку XIX ст. тощо, він давав пояснення до пам’яток. Екскурсія закінчилася спільним засіданням чернігівської філії УНТ з київським археологічним інститутом, на якому Ф.Ернст зробив доповідь «Чернігівське мистецтво ХVП–XX століть» [38].

Після Модзалевського студіювання чернігівської споруди мало йти, природно, двома шляхами: через архівні розшуки й через вивчення самої споруди в натурі за допомогою дренажів і навіть розкопок. Ми гадаємо, що в двадцятих роках достатніх підстав для здійснення цієї програми не було, оскільки й знахідка Павла Федоренка, про яку скажу нижче, була об'єктивно випадкова. Працюючи над темою, Ф.Ернст вивчив літературу й пішов шляхом стилістичного аналізу архітектурних особливостей пам'ятки. Маючи перед собою численні фото, а також два кресленики С.Циби, Ф.Ернст розшукав численні аналогії в характері будинку та його орнаментальних оздобах до відповідних особливостей споруд Росії та України. Ернстова студія, надрукована в другому збірнику порайонних досліджень України, набула великого розголосу [39]. Вона була прочитана як доповідь спершу 12 грудня 1927 року на засіданні Комісії порайонного дослідження історії України [40], й мала бути прочитана вдруге – 17 лютого 1928 року у приміщенні Всеукраїнського Історичного музею [41]. Головний Ернстів висновок полягає в тому, що

«весь цей напівварварський конгломерат стилів, форм різних діб, країн, в своєріднім перетворенні все це ясно вказує на руку типового московського майстра барокової доби, на будову в характері, що в російській науці одержав назву «наришкінського барокко” [42].

Таким чином, чи не найбільше значення статті Ф.Ернста полягає в тому, що він уперше показав відсутність зв’язку між спорудою в Чернігові й іменем Мазепи, відлучивши пам’ятку від мазепинської традиції. Як відзначав Микола Голубець,

“супроти таких даних стилевої аналізи треба, хоча й з жалем, кинути лєґенду про “мазепинськість” чернігівського арсеналу й погодитися з тим, що є це на тлі української архітектури очевидний інтруз, що будував його московський будівничий на замовлення й для потреб московської влади […]” [43].

Разом з тим львівський мистецтвознавець констатував, що

“найновіша студія про нього Ф.Ернста, при всій своїй ціннности, не дає остаточної відповіді на питання, хто, коли і для чого збудував цей будинок та чому його звязали з іменем Мазепи?” [44].

У деталях Ернстові міркування відразу піддав сумніву Володимир Січинський. Виходячи з того, що барокко рухалося із заходу на схід, він відзначив недостатність Ернстових аналогій і наголосив на потребі залучити до аналізу широке коло пам’яток західноєвропейських [45]. Виявилось однак, що найсерйозніші вади праці походять із недослідженості самої пам'ятки, через що не було визначено масштабів переробок. Взагалі Ф.Ернст рахувався з ними, пишучи зокрема, що

«цей (головний. – С.Б.) фасад зазнав значних переробок: чотири півколони, що розділяли колись ці вікна, грубо обрізані, і під цими обрізками, зовсім не рахуючись з архітектурним обробленням стіни, варварськи прорізані чотири нових вікна» [46].

Але ж він не наважувався висунути положення, що з'явилося згодом у статті Михайла Павленка:

«На сьогодні ми маємо лише частину колишньої будівлі, маємо дуже покалічений, перероблений будинок, що колись мав інший вигляд» [47].

Року 1930 Павло Федоренко надрукував наслідки вивчення «Дъла о всъхь состоящихъ въ Малой Россіи казенныхъ домахъ […]» (1781 року), що дали змогу значно уточнити висновки Ф.Ернста. Згодом на основі цієї справи ґрунтовну, досі не видану, монографію про урядові будівлі Гетьманщини написав Стефан Таранушенко. Як відзначав П.Федоренко, пошук шляхом аналізу архітектурних форм – це метод, що, безперечно, заслуговує на довір’я, але ж архівний матеріал показує, що т.зв. “Мазепин будинок” побудував собі в 1687–1698 роках Яків Лизогуб. Таким чином, заперечується посилка Модзалевського й Ернста, нібито це будувалася офіційна, казенна будівля, а рівнобіжно й висновок звідси: “Так будувати, цілком ігноруючи місцеві смаки, могла скоріш за все московська влада для потреб свого гарнізону чи адміністрування” [48]. Ігнорування місцевих смаків треба виводити тепер, отже, принаймні з переробок споруди, але вже не з його будівництва.

Аби показати невідповідність шляху, яким пішов у дослідженні споруди Ф.Ернст, звернімося до цінних спостережень Михайла Павленка. Автор оглянув зокрема фронтон лизогубового будинку ізсередини, з горища, й встановив, що напочатку він мав п’ять вікон форми цілком відмінної від сучасної, “а тому про типові для московської архітектури три вікна казати не можна” [49]. Він припускає далі – з надто великих як для горища вікон, – що фронтони – це «рештки стін другого поверху будинку, світлого, значно світлішого від першого поверху» [50]. План 1781 року потвердив припущення Дмитра Антоновича, що будинок мав старосвітський дерев'яний рундук [51]. Далі, з того, що вікна здогадного другого поверху надто широкі, а простінки між ними надто вузькі, М.Павленко повернувся знов до думки, що тут була відкрита аркатура-піддашшя, відсутність якого впала у вічі року 1857 доброму знавцеві старовинної будівлі Пантелеймонові Кулішу. М.Павленко констатував, нарешті, що «пізніші замуровки приходяться на ті місця, де тепер різні орнаментальні архітектурні прикраси» [52], а саме їм Федір Ернст надавав у своїм аналізі такої великої ваги. «Взагалі, – писав Павленко, – переробка цього будинку є надзвичайно цікава, – ніби майстер навмисне своєю роботою заплутав справу» [53].

У роки української державності 1917 року різко зріс інтерес українських вчених до автентики, пов’язаної з іменами Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. До цих імен була прикута увага й тих діячів, що стояли по інший бік барикад. Вони вилучали пов’язані з ними пам’ятки й нищили. У заяві до Раднаркому УСРР від 26 квітня 1922 р., яку підписав зокрема й Федір Ернст, київські гуманітарії (як і належиться, російською мовою) писали:

«Ни одна страна в мире не пострадала в такой степени от империалистической и гражданской войны, как Украина. Ни в одной стране не погибло за короткое время такой массы культурных памятников, столько музеев, частных коллекций, библиотек, архивов, старинных усадеб и отдельных художественных предметов. Единственными сокровищницами старинного народного искусства, сравнительно мало пострадавшими, являлись до сих пор церкви и монастыри. Правда, и в них масса старины погибла в последние годы из-за нелепых эвакуаций 1915 года, из-за невежества духовенства, грабежей и бандитизма. И вот теперь мы видим, что при недостаточно осмотрительном проведении в жизнь дела из’ятия материальных ценностей – могут погибнуть редчайшие, невосстановимые памятники искусства, материальная ценность которых ничтожна по сравнению с ценностью художественной. Произведение искусства, раз погибнув, не может быть более восстановлено. Ясно, что крест Богдана Хмельницкого, из’ятый из Музея Культа и Быта Киево-Печерской Лавры, или подарок Мазепы – царские врата, из’ятые из Черниговского собора – не смогут быть сделаны наново. Ясно, что византийский браслет, взятый из Черниговского музея, в тысячу раз дороже того серебра, из которого он сделан. Сплавить в слитки или продать эти вещи за-границу было бы тяжким преступлением перед народом, которое темным пятном ляжет на имена деятелей, допустивших подобный факт […]» [54].

У часи посилення тоталітарного режиму руйнувались і важливі з історичного боку світські споруди. 17 січня 1929 року в Ернстовому щоденнику занотовано: “Оглядав руїни Мазепиного будинку на Печерському (повідомив про руйнацію швед М.А.Кронман (Вел.Шиянівська, 5-3)”. Пікантно, що Ернст вирішив тут уточнити національність Кронмана.

Перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва дало большевикам добрий привід зруйнувати силу київських храмів, починаючи з часів Київської Русі [55].

Українські пам’яткоохоронці дбали не тільки про збереження культурної спадщини, а й про повернення речей, що опинились поза територією. Як відомо, Федір Ернст був одним із провідних наших пам’яткоохоронців [56], тож докладав зусиль для цієї справи попри всі труднощі. Не забудьмо, що ці події відбувались на тлі колективізації, процесу СВУ (1930) й напередодні голодомору.

25-28 березня 1930 року у Москві відбулась перша сесія засідань паритетної комісії, де на чолі української делегації стояв представник Головнауки УСРР Клим Коник. За кілька місяців він зніме Ернста з посади крайового інспектора. У «Пролетарській правді» того року читаємо:

«Паритетна комісія ухвалила покласти в основу обміну: 1) момент повернення окремих речей та цілих колекцій, вивезених наслідком централістичної політики царського уряду до колишніх імперських столиць, 2) наукову доцільність обміну, який має не тільки зберігати вже налагоджену дослідчу роботу, але всіляко сприяти ширшому розгортанню культурного будівництва обох республік. Оскільки не всі цінності, що цікавлять кожну з республік, можуть бути відразу виявлені, було ухвалено надати роботі щодо обміну постійний характер. Оглянули Оружейну Палату в Кремлі, Історичний музей та Третьяковську галерею у зв’язку з заявками на українські матеріали в них. У низці випадків було досягнуто згоди. Так, Оружейна Палата погодилась передати до українських музеїв запорозького прапора 1688 року із слідами знищеного напису з ім’ям Мазепи, три інших прапори запорозького війська XVII-XVIII сторіч, євангеліє й хреста кошового Петра Калнишевського. Справи з поверненням гармати, що стоїть у Кремлі, роботи глухівського майстра 1705 року з гербом гетьмана Мазепи, ще не вирішено. Комісія висунула додаткову заявку на речі зі скарбу ХІ-ХІІ ст., знайденого 1906 року на території київського Михайлівського монастиря. В Оружейній палаті вони переховувалися в одній вітрині з шапкою Мономаха. Речей, подібних до тих, що були в тому скарбі, не мав жоден український музей» [57].

Мазепинські пам’ятки згадуються і в іншому дописі:

«Лише 2 сесія вирішила позитивно для УСРР долю: 1) цікавої гармати глухівського виробу 1705 року з цікавими окрасами, ім’ям майстра та гербом гетьмана Мазепи. Деякі нові знахідки на Україні та виявлення в Ермітажі нових гармат з ім’ям представників того ж роду майстрів (Карпо та Йосип Балашевичів) обіцяє поставити широке вивчення металообробної механіки на Україні при кінці XVII-го та на початку XVIII ст.ст. Також позитивно для нас вирішено питання 2) про невеличкий запорізький прапор (тканина “байберек”, що її виробили голяндські майстрі Збройної палати), проти передачі якого минулої сесії від представників Держермітажу були заперечення” [58].

Як провідний пам’яткоохоронець Федір Ернст входив до складу Реставраційної комісії у Всеукраїнському музейному містечку (тепер Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник). Керував майстернею фахівець високої кваліфікації, учень Михайла Бойчука, щирий чернігівець Микола Касперович (з 1924 року він працював реставратором Реставраційної майстерні відділу станкового малярства Музею культів та побуту). Після короткої перерви, коли він виїхав у Крим і Кавказ, наприкінці 1932 року Касперович повернувся до Лаври до Всеукраїнських художньо-реставраційних майстерень, де працював разом з Костянтином Кржемінським та іншими фахівцями [59].

Археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення: “Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва. […] Большевики всіма засобами нищили всі пам'ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам'ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру. В порівнянні з ними совєтське будівництво та культура робили жалюгідне враження. Отже, ті національні пам'ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили й не знали; тому їх нищили. Інспектори ж всіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво й ішли проти інтересів партії” [60].

Доля відпустила Ернстові попрацювати для української культури: до першого арешту два роки (1913-14 роки) і до другого арешту сімнадцять – від 1917 року до 1933-го. 1942 року його розстріляли в Уфі. Те, що він встиг зробити, навіки забезпечило йому місце класика українського мистецтвознавства.

Примітки

1. Див.: Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.

2. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. (окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл.);

Савицкий Петр Николаевич (15 травня 1895, Чернігів – 13 квітня 1968, Прага). Разрушающие свою родину: Снос памятников искусства и распродажа музеев СССР. Прага, 1936. 39 с.;

Його ж. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ: Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления. Прага, 1937. 38 с.;

Пачовський Василь (1878-1942). Розвал храмів у Києві // Життя і знання. Львів, 1938. Ч. 4 (127). С. 116-118;

Каміненко В. Знищені пам'ятки українського мистецтва // Наші дні. Львів, 1942. Березень. Ч. 4. С. 9;

Кульженко Поліна Аркадіївна (31. V. [за паспортом — 31.Х] 1891, Київ — 24.VII. 1982, Кострома). Церкви, знищені большевиками в Києві // Нове укр. слово. К., 1942. 5 квітня. № 77;

Міяковський Володимир. Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 1-2;

Форостівський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: Микола Денисюк, 1952. С. 12-19 ("Червона Москва руйнує Київ");

Зеров Михайло. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский;

Миллер Михаил Александрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам'яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. Том 3. Декабрь. С. 94-105;

Килимник Степан (5 січня 1890, Под. губ. – 10 травня 1963, Торонто). Зруйнування київських святинь // Віра й культура. Winnipeg, 1957. Листопад. Ч. 1 (49). С. 10-12; 1958. Січень. Ч. 3 (51). С. 17-20;

Sichynsky Volodymyr (Січинський Володимир Євтимович, 12 червня 1894, Кам'янець-Подільський – 25 червня 1962, в. Патерсон, штат Нью-Джерсі, США). Destruction of Ukrainian Monuments of Art and Culture under the Soviet Russian Administration between 1917-1957. New York, 1958. 24 p.;

Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам'яток у Києві // Український самостійник. Мюнхен, 1959. Ч. 4 (414). С. 9-14;

Геврик Тит (нар. 13 липня 1936, Дрогобич). Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. 64 с. Перше видання альбома з'явилось у Нью-Йорку 1982 року.

3. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 74.

4. Львович С., Проф. Прорив на ідеологічному фронті // Войовничий безвірник. 1931. 21 грудня. № 36.

5. Пор.: Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 164.

6. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 108 зв.

7. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII—XVIII віків. [К.:] Видавниче т-во “Криниця” у Київі, Друкарня польська, 1919. 32 с. з 2 іл., 24 табл. із 44 іл. Відбиток з вид.: Дорошкевич О. Хрестоматія по історії української літератури. Том І. Кн. П. — НБУ: Попов / 10433.

8. Ернст Ф. Українське мистецтво XVII–XVIII віків. С. 17.

9. З найновіших на той час тут зазначено берлінське видання П.Крістеллера 1921 року, львівські (В.Жили і власне) й паризьке 1920 року. М. Голубець прорецензував Ернстову працю трохи згодом: Стара Україна. Львів, 1925. Число 7/10. С. 170-172.

10. Микола Голубець: Бібліогр. покажчик / Уклад. Степан Костюк; Передм. Тарас Стефанишин. Львів, 2005. 150 с.: іл.

11. Голубець Микола (15 грудня 1891, Львів – 20 травня 1942, там само). Начерк історії українського мистецтва. Перша частина. Львів, 1922. С. 239-240 (Учітеся, брати мої. Число 4).

12. Там само. С. 240.

13. Антонович Дмитро Володимирович (2 листопада 1877, Київ – 12 жовтня 1945, Прага) Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923. С. 128.

14. Див., напр.: Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці ХVII століття // Чернігів і північне Лівобережжя. [К.], 1928. С. 355–362.

15. До речі, так він ідентифікував і сам себе. Саме таку дефініцію знаходимо в іменному покажчику прижиттєвого (1931) видання, де Ф.Ернст опублікував нотатку “Обуховка”. Див.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Том 1. М., 1931. С. 460.

16. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98-118. Окремо: К.: Друкарь, 1918.

17. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.

18. Эрнст Федор. Иван Григорович-Барский, киевский архитектор ХVШ века // Куранты. 1918. Июнь. № 3. С. 8-11.

19. Ернст Федір. Київська архітектура ХVІІ віку // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. [К.:] ДВУ, 1926. С. 125-165.

20. Варава Т.В. Основні етапи діяльності „Постійної комісії для складання Словника українських діячів науки, історії, мистецтва та громадського руху”, 1918-1933 // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 5. К., 2000. С. 130.

21. Після нього на цій посаді працювали академіки УАН Микола Прокопович Василенко й Сергій Олександрович Єфремов.

22. Після його смерті на керівничого було обрано Петра Стебницького. Коли помер і Стебницький (14 березня 1923), на цій посаді працював Михайло Могилянський. Див.: Академічна комісія для складання біографічного словника діячів України […] // Бібліологічні вісті. К., 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп. 81; П.Я.Стебницький. 1862–1923. [К.:] Слово, [1925.] С. 63.

23. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 1.

24. Перший піврік існування Української Академії Наук у Київі та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919. С. 82, 89-91; Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. К., 1920. С. VII.

25. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 11.

26. Там само. Арк. 6, 7, 11 зв.

27. Там само. Арк. 11. На березі занотовано: «окремо».

28. Ернст Ф. Збірання відомостів про діячів українського мистецтва // Збірник Секції Мистецтв [УНТ]. [Том] 1. К., 1921. С. 152-153.

29. НБУ. ІР. Ф. Х. № 5137-5138.

30. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 292-293.

31. Затонський Володимир Петрович (1888—1938). Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН. К.: ВУАН, 1934. С. 40-41.

32. Див.: Білокінь С. Біографічна комісія ВУАН та її словник // Молодежь и актуальные проблемы исторической науки: Тезисы общественно-политических чтений, посвященных 70-летию комсомола Украины, 7-9 июня 1989 г., г. Черновцы. К., 1989. С. 292-294; Варава Т.В. Основні етапи. С. 130-138.

33. Див.: Рубльов Олександр, Фельбаба Михайло. Долі співробітників "УРЕ" на тлі репресивної політики 30-х років // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 2000. № 2/4 (13/15). С. 207-251; Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

34. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

35. Модзалевский В.Л. Украинское искусство. Чернигов, 1917. С. 29-32.

36. Див.: Український Археольогічний Інститут ім. В.Антоновича в Київі // Вперед. Львів, 1919. № 138. Підп.: В.; Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту: Інформативне повідомлення // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 120, 122; Матяш Ірина Борисівна. Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 264-290.

37. Ернст Ф. Експедиції для студіювання української старовини // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 282.

38. Ернст Ф. Студіювання пам'яток мистецтва м.Чернігова // Червоний шлях. 1923. Вересень–жовтень. № 6-7. С. 228-230.

39. Ернст Федір. “Мазепин будинок” у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці XVII століття // Чернігів і Північне Лівобережжя. [К.]: ДВУ, 1928. С. 361 (= Записки УНТ. Том XXIII). Рец.: Січинський Володимир Євтимович (12.VІ.1894, Кам'янець-Подільський – 25.VІ.1962, м.Патерсон, Нью-Джерсі, США) // Україна. 1929. Травень-червень. Кн. 34. С. 139-142. Див. також: Павленко Михайло. Нові спостереження над чернігівським “Мазепиним будинком” // Україна. 1930. Вересень. Кн. 43. С. 48-54; Федоренко Павло. З історії старого Чернігова // Там само. С. 27-37.

40. Наукові засідання. Історична секція УАН. [Добірка: Культурно-мистецька хроніка.] // Прол. правда. 1927. 11 грудня. № 283 (1896). С. 5; Діяльність Історичної секції Всеукраїнської Академії Наук та зв’язаних з нею історичних установ Академії в році 1927. У Києві, 1928. С. 26. Відбитка з ХХ кн. “Записок Історично-Філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук”.

41. Доповідь проф. Ернста. [Добірка “Культурно-мистецька хроніка” в рубр.: Культура й мистецтво.] // Прол. правда. 1928. 16 лютого. № 40 (1952). С. 4.

42. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 361.

43. Голубець Микола (15 грудня 1891, Львів – 20 травня 1942, там само). Стиль Мазепи. 4) // Діло. Львів, 1932. 12 травня. Ч.102 (13050). С. 2.

44. Голубець М. Стиль Мазепи. 3) // Діло. 1932. 11 травня. Ч. 101 (13049). С. 2.

45. Україна. 1929. Травень-червень. Кн. 34. С. 141.

46. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 360.

47. Павленко Михайло Степанович (1895, Суми – 7 квітня 1942). Нові спостереження над чернігівським "Мазепиним будинком" // Україна. 1930. Вересень. Кн. 43. С. 51.

48. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 367.

49. Павленко Михайло. Нові спостереження. С. 52.

50. Там само.

51. Антонович Дмитро. Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923. С. 145.

52. Павленко Михайло. Нові спостереження. С. 53.

53. Там само.

54. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 299. Арк. 10; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 507. Повний текст: Його ж. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 81-83.

55. Білокінь С. Середина тридцятих у Києві // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 3. К.: Кий, 2003. С. 170-183; Його ж. Соціальна революція в СРСР і пам’ятки Золотоверхого Києва // Пам’ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106; Його ж. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 217-224.

56. Акуленко Віктор Іванович (нар. 1935). Охорона пам’яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С. 34, 56, 78, 85, 100, 104, 120, 140, 141; Заремба Сергій Захарович. Комісії ВУАН і її внесок у справу вивчення історико-культурної спадщини // Праці Центру пам’яткознавства. К., 1993. Вип. 2. С. 3-49; Нестуля Олексій Олексійович (нар. 25 березня 1957). Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії). К.; Полтава, 1994. С. 6, 13, 45, 51, 58, 66, 74, 79, 84, 103, 121, 127, 150-151, 189, 224; Його ж. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 1. К., 1995. С. 8-9, 11, 47, 65-66, 104, 115, 136-137, 139, 143, 146, 149, 151, 165, 174-175, 181, 201-202, 207-208, 216-218, 235, 238, 240, 242, 244, 251; Ч. 2. К., 1995. С. 18-22, 45, 50, 52, 60, 66, 76, 78, 86, 115, 119, 121, 125, 130, 142-146, 149, 161, 178; Духлій Є.В. Ф.Л.Ернст в пам’яткоохоронному русі України в 1920-30-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. К.; Донецьк, 2001. Вип. 17. С. 77-79.

57. Обмін культурними цінностями між РСФРР й УСРР: Розмова з членом паритетної комісії від УСРР проф. Ф.Л.Ернстом // Прол. правда. 1930. 18 квітня. № 89 (2604). С. 4.

58. Обмін науковими цінностями між УСРР й РСФРР // Прол. правда. 1930. 15 червня. № 136 (2651). С. 5.

59. Див.: Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999]. С. 70-75; Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71; Геппенер Надія. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко (2003). С. 148, 171.

60. Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 118 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).