Гетьманщина, Московія-Росія, большевизм – і Шевченко

Сергій Білокінь

Історію большевицького владарювання в Україні відбито в багатошарових джерелах, що зберігаються у географічно розгалуженій мережі сховищ. Цю історію висвітлено в широкій літературі дуже складної генези [1]. Маємо й відповідні теоретико-історіографічні узагальнення й довідники [2].

Як відомо, історичне пізнання дається через джерела, що бувають трьох типів – рукописні, друковані й аудіовізуальні. Їм відповідають три типи сховищ : архіви, бібліотеки й музеї. Большевики прагнули опанувати їх усі. Наприклад, що стосується музеїв, їхній інтерес полягав

1) у вилученню з експозицій і фондів речей, які можна було продати за кордон за добрі гроші,

2) у ствердженню власних, «соцреалістичних» ідеалів і їхній ширшій пропаганді, нарешті,

3) у ліквідації мистецьких творів, що втілювали несовєцькі ідеали.

Було б безвідповідально не враховувати, що протягом довгих років в СРСР існувала залізна заслона, якій як визначальному чинникові, феноменові соціального життя досі не присвячено жодної монографії. Що до архівів, то після перемоги большевиків спершу Центральне архівне управління перебувало у віданні Центрального виконавчого комітету СРСР, а згодом його було переведено у безпосереднє відання НКВД. Відповідну постанову Президії Верховної Ради СРСР від 16 квітня 1938 року було оголошено наказом НКВД СРСР № 370 від 11 червня 1938 року [3]. Наскільки розумію, первинне, ключове рішення було прийнято на Політбюро ЦК ВКП(б), тобто в кабінеті Сталіна.

Зрештою перед обома структурами – і ЦВК, і Наркоматом внутрішніх справ – стояла та сама мета: спершу світова революція, а коли не вийшло – побудова соціалізму в одній окремо взятій країні. Нехай для втілення в життя ленінської ідеї вони діяли по-різному, рухаючись різними шляхами, досягали вони, повторюю, тих самих цілей, аж до утилізації джерел, у тім числі рукописних, включно. У такий спосіб большевицька влада привласнила історичні джерела, а незалежні історики, що після років терору залишилися живі, але опинились на еміграції, були відірвані від джерел. Це відкривало широкі можливості для санкціонованого викривлення історичного процесу. Наслідки цього досі як слід не вивчено. Я б не наважився стверджувати, що після розгрому Історичних установ Михайла Грушевського [4] Інститут історії АН УРСР було засновано 1938 року саме для вивчення історії України. Сподіваюсь, його директори Андрій Данилович Скаба (1968-1973) і Юрій Юрійович Кондуфор (1978-1993) мене б зрозуміли.

Примітки

1. Див., напр.: Репресії в Україні (1917-1990 рр.) : Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Автори-упорядники Євдокія Кононівна Бабич, Валентина Василівна Патока. К. : Смолоскип, 2007. 519 с. 1000 прим. Про упорядників: бібліографи. Вип. 1. К., 2008. С. 17-18; Вип. 2. К., 2010. С. 85-88. Через помилку редакторки вміщено першу редакцію передмови.

2. Див.: Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980. Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1980. [3], 118 p. Повнішу редакцію див.: Білокінь С. Історіографія державного терору й тероризму в СРСР : проблеми систематизації й періодизації // Політичні репресії в Україні (1917-1980-ті рр. ) : Бібліогр. покажчик / Упорядники : С. Калитко, Олександр Сергійович Рубльов, Роман Юрійович Подкур, Лариса Вячеславівна Шевченко. К.; Житомир : Полісся, 2007. С. 36-66. 300 прим.

3. Лубянка : ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960 : Справочник. М., 1997. С. 20.

4. Заруба Віктор Миколайович. Розгром і знищення київської школи істориків Михайла Грушевського // Укр. історик. Ч. 110-115. 1991-1992. С. 147-168; Юркова Оксана Віталіївна. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924-1930. К., 1999. 433 с. Тираж 100 прим.

Стаття подається в авторьскій редакції.