Одарченко Петро Васильович

Сергій Білокінь

Темі фальшування Шевченкової творчості під Совєтами багато сил віддав визначний літературознавець, шевченко- і лесезнавець Петро Одарченко (1903 – 2006). За оцінкою Петра Сороки, що увійшла до «Шевченківської енциклопедії»,

«дослідник здійснив неупереджений огляд історії фальсифікації та препарування творчості Шевченка в Союзі РСР протягом 1920-60-х. […] Значення шевченкознавчого доробку О. полягає передовсім у тому, що він піддав безсторонній ревізії набуток радянських науковців, виокремив найцінніше з наук. погляду, заперечивши ідеологічні спекуляції та перекручування, запропонував низку інтерпретацій окремих творів і образів Шевченка, табуйованих у підрадянській Україні […]» [46].

Я не раз бував у затишному Одарченковому домі, познайомився з його дружиною й обома їхніми синами. Петро Васильович подарував мені чимало цікавих книжок, зокрема свіжий, товстелезний «The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB» (New York, 1999). А власну біобібліографію (1983) подарував двічі – 12 серпня 1991 року і 10 травня 1993 року.

У першому випуску УВАНівського збірника «Шевченко» (1952) П. Одарченко надрукував спеціальну замітку з приводу брошури Євгена Кирилюка «Тарас Григорович Шевченко: Критико-біографічний нарис» (1951), в основу якого було «покладено […] відредагований редакційною колегією розділ до 1 т. Історії української літератури». Кількома роками раніше вийшов «Нарис української літератури» (1945), що вдостоївся Постанови ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року і відповідних писань Іллі Стебуна [47].

1962 року у першому збірнику українських письменників у екзилі «Слово» Петро Одарченко проаналізував книжку Євгена Кирилюка, що вийшла 1959 року [48]. Зіставляючи її з давнішою публікацією, що з’явилася ще за Сталіна, він писав:

«Нова праця Є.П.Кирилюка про Шевченка вигідно відрізняється від його нарису «Тарас Григорович Шевченко», виданого в 1951 р. окремою брошурою обсягом на 100 сторінок. Нова монографія Є.Кирилюка відзначається більш науковим підходом, порівнюючи з наскрізь ненауковою й надто тенденційною старою брошурою 1951 р. В новій праці подано широкий біографічний матеріял, докладнішу аналізу окремих творів, огляд малярських творів Шевченка, більшу увагу звернуто на аналізу мистецьких особливостей творів Шевченка. Проте й ця монографія не позбулася деяких негативних рис […]. Більше відваги мав покійний О. І. Білецький, заявивши в 1960 р. на Дев’ятій Шевченківській Конференції в Ленінграді таке: «А подивіться текст «Кобзаря», де там є таке захоплення Богданом Хмельницьким, захоплення укладеною угодою з царем Олексієм Михайловичем? Немає ніде. Шевченко захоплювався Богданом Хмельницьким як борцем за волю українського народу, але сумував з приводу спілки його з російським царизмом» (С. 492).

І на початках свого перебування в Америці, і згодом, Одарченко пильно стежив за поточною літературою. У першому випуску УВАНівського збірника «Шевченко» (1952) він надрукував спеціальну статтю про нагінки, яких зазнав Кирилюк від Іллі Стебуна [49], але тут, на жаль, чомусь не навів добре відомі йому погромницькі тексти з приводу «Нарису» Маслова та Кирилюка, за що Євгенові Прохоровичу довелось платити отією «наскрізь ненауковою й надто тенденційною старою брошурою. Петро Васильович зіставляє сучасні йому видання: «Аналізуючи поему «Сон», Кирилюк робить докір Шевченкові, що він «недооцінив» «прогресивне значення» діяльности Петра І. [Натомість] Ю. О. Івакін у своїй книзі «Сатира Шевченка» (К., 1959 р.) фактично відкинув подібний докір» (С. 493).

Нищівному викриттю було піддано наукоподібну книжку Я.Дмитерка «Философские взгляды Т.Г.Шевченка» (1951) у торонтському журналі «Нові дні». П.Заярський (псевдонім Петра Одарченка) навів дві ключові тези з цієї книжки, що цілком протирічать одна другій, розкрив купюру з цитати із Герцена: «Украину следует признать свободной и независимой страной» і констатував:

«Урізуючи і пропускаючи невигідні для ждановської тенденції висловлювання Герцена, Дмитерко цим самим спотворює і фальшує думки Герцена про Україну». І головний висновок з рецензії: «Книжка Дмитерка свідчить ще й про те, в який глухий кут зайшла радянська наука, коли університети видають таку антинаукову макулятуру» [50].

1952 року у паризькому журналі «Україна» Ілько Борщак вмістив невеликий реферат «Шевченко і «генеральна лінія партії»:

«З статті П.Василенка [ще один псевдонім Петра Одарченка. – С.Б. [51]] «Дві статті про Шевченка» («Пороги», Буенос-Айрес, III-IV, 1952, стор. 7) варт процитувати короткі (але які красномовні!) уривки з двох статтів, присвячених Шевченкові, що були видрукувані в провідних українських радянських газетах столиці Києва.

20 червня 1939 р. у зв’язку з «Шевченківськими торжествами в Каневі» з нагоди 125-ліття народження генія України, газета «Комуніст» надрукувала передову статтю, в якій читаємо: «… до голосу його (Шевченка) прислухались видатні діячі російської революційної демократії – Чернишевський і Добролюбов»…

А от 1949 року, в зв’язку з відкриттям у Києві Державного Музею Т.Г.Шевченка, газета «Радянська Україна» в передовій твердила все зовсім інше:

«Світлий геній Шевченка «надхненний кращими традиціями російської культури… З життєдайного джерела російської культури він (Шевченко) жадібно вбирав у себе найкраще, що створив геній російського народу. Тарас Григорович глибоко поважав і вчився у Герцена, Добролюбова і Чернишевського…»

Ці два уривки, відділені лише одним десятиліттям, яскраво свідчать про ті карколомні закрути, що на них така багата політика більшовиків, якій вони надали гучну назву «генеральна лінія партії»…» [52] .

Примітки

46. Шевченківська енциклопедія. Том 4: М – Па. К., 2013. С. 670-671.

*<Зірочка! > Стаття про Постанову ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року має вийти у п’ятому томі «Шевченківської енциклопедії».

47. Стебун (Кацнельсон) Ілля Ісаакович (8 / 21 січня 1911, Городня Чернігів. губ. – 25.ІХ.2005, Донецьк), літ. критик, літературознавець. Під час процесу над Олексою Тихим і Миколою Руденком влітку 1977 у м. Дружківці Донецькою обл. був одним із свідків звинувачення.

Тв.: Проти вульгарного соціологізму в укр. літературознавстві // Літ. критика. 1937. № 5. С. 3-14; Про деякі хиби в сучасному українському літературознавстві // Літ. газета. 1946. 4 липня. № 27 (168). С. 3-4. Підп.: Ле Іван, Стебун Ілля; Проти ворожих теорій в літературознавстві // Вітчизна. 1946. № 10-11. С. 156-178; За ідейну чистоту української радянської літератури // Вітчизна. 1947. № 10. С. 173-192; Небезпечні рецидиви в романі [Юр.Яновського] «Жива вода» // Радянська Україна. 1947. 11 вересня; За ідейну чистоту української радянської літератури // Радянська освіта. 1947. 5 грудня; Проти ворожих теорій в українському літературознавстві // Рад. літ-ство. 1947. Кн. 7-8; Проти ворожих течій в українському літературознавстві: Критика бурж.-націоналіст. концепцій Грушевського та його школи в питаннях історії укр. літ-ри. К., 1947. 40 с. (АН УРСР. Бюро наук. пропаганди); Против националистических извращений, за большевистскую идейность, за новый подъем украинской советской литературы // Правда Украины. 1947. 20 ноября. Подп.: И.Ле, И.Стебун и П.Усенко.

Пор.: [Одарченко П.] Нова совєтська книжка про Шевченка // Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). Частина 2 // Хроніка-2000. К., 2010. Вип. 4 (86). С. 28-30. Підп.: П.О.

48. Одарченко Петро. Монографія Є.П.Кирилюка про Т.Г.Шевченка // Слово. Зб. І. Нью-Йорк, 1962. С. 492-495.

49. [Одарченко П.] Нова совєтська книжка про Шевченка // Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). Частина 2 // Хроніка-2000. К., 2010. Вип. 4 (86). С. 28-30. Підп.: П.О.

50. Одарченко П. Як більшовики фальшують Шевченка // Нові дні. Торонто, 1953. Березень. Ч. 38. С. 25-26. Підп.: Заярський П..

51. Покажчик псевдонімів Петра Одарченка // Одарченко Петро. Біобібліографія. Торонто; Едмонтон: Слово, 1983. С. 76.

52. Україна: Українознавство і французьке культурне життя. Париж, 1952. Зб. 8. С. 647. Див.: Одарченко Петро. Шевченкознавство на Україні в 1961-1981 роках // Світи Тараса Шевченка. Записки НТШ. Т. 214. 1991. С. 410-457.